ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, публікації, структура й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика обставин, що виключають адміністративну відповідальність» складається з двох підрозділів, у яких аналізується поняття та зміст адміністративної відповідальності та загальні положення щодо обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

У підрозділі 1.1 «Поняття та сутність адміністративної відповідальності» зазначено, що зміст поняття адміністративної відповідальності невпинно розвивається і досі залишається предметом для дослідження з боку вітчизняних та зарубіжних науковців.

Константовано, що адміністративна відповідальність характеризується двома видами ознак: 1) загальні ознаки, що характерні юридичній відповідальності в цілому; 2) спеціальні ознаки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності. Загальні ознаки адміністративної відповідальності полягають в тому, що для юридичної відповідальності характерно наступне: вона є одним з видів соціальної відповідальності; спирається на державний примус та пов’язується з досягненням певної мети – перевиховання, покарання правопорушника та поновлення порушених прав; встановлюється лише нормативно-правовими актами, які видаються органами державної влади і управління; виражається в обов’язку особою, яка вчинила правопорушення зазнавати певних втрат; настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення в разі встановлення складу правопорушення; здійснюється виключно уповноваженими державою компетентними органами відповідно до приписів матеріальних і процесуальних правових норм. Відсутність хоча б однієї з загальних ознак, свідчить про відсутність юридичної відповідальності та можливість застосування певного різновиду неправової (соціальної) відповідальності. Крім загальних ознак, юридичній відповідальності властиві і спеціальні ознаки, що відрізняють її від інших видів юридичної відповідальності. Спеціальними ознаками адміністративної відповідальності є: підстава адміністративної відповідальності (адміністративне правопорушення); публічний державно-обов’язковий характер; форми реалізації (адміністративні стягнення); широке коло суб’єктів, що застосовують адміністративну відповідальність; особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності; відсутність між суб’єктом, що притягує до відповідальності і особою, яка притягується до відповідальності, відносин службового підпорядкування; адміністративній відповідальності підлягають як фізичні, так і юридичні особи; розгалуженість та багаточисленість законодавства, що встановлює адміністративну відповідальність. Вказані специфічні ознаки адміністративної відповідальності є обов’язковими і відсутність хоча б однієї з них, може свідчити про відсутність адміністративної відповідальності.

Основна перевага адміністративної відповідальності за порушення адміністративного законодавства в сучасній практиці полягає в тому, що даний вид відповідальності є оперативним та ефективним засобом реагування на правопорушників, застосовується, як правило, в адміністративному порядку, інколи – в судовому, і для її застосування не вимагається підрахунок збитків. Проте, не дивлячись на те, що законодавством закріплено особливий, спрощений порядок притягнення до адміністративної відповідальності цей порядок одночасно містить необхідні гарантії законності, а також здійснення права на захист.

Визначено, що законодавство, що встановлює адміністративну відповідальність, характеризується розгалуженістю значної кількості нормативно‑правового матеріалу та неповною відповідністю потребам сьогодення. Зокрема, посилання на адміністративну відповідальність за вчинення правопорушень, передбачених КУпАП, містяться більше ніж в 100 нормативно-правових актах. В окремих випадках положення цих правових актів не лише не узгоджуються зі статтями Особливої частини КУпАП, а й суперечать положенням його Загальної частини.

Використовуючи сучасні теоретичні підходи до визначення юридичної відповідальності в цілому, і адміністративної зокрема, а також проаналізувавши загальні та спеціальні ознаки адміністративної відповідальності, дисертант пропонує під адміністративною відповідальністю розуміти особливий вид юридичної відповідальності, що має публічний державно-обов’язковий характер та полягає в застосуванні органами адміністративної юрисдикції до осіб, що вчинили адміністративне правопорушення адміністративних стягнень у порядку, встановленому нормами адміністративного права.

В підрозділі 1.2 «Правова природа та система обставин, що виключають адміністративну відповідальність» визначається сутність та система обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

Зазначено, що обставини, що виключають адміністративну відповідальність як підінститут адміністративного права є малодослідженим. Через це на доктринальному рівні визначення поняття та ознак «обставин, що виключають адміністративну відповідальність» відсутні. В порівняні з адміністративним правом в інших галузях права (кримінального, цивільного), а також в теорії права аналогічний інститут є більш дослідженим.

Проаналізувавши погляди науковців щодо понять «обставина», «виключення відповідальності», «обставини, що виключають юридичну відповідальність» запропоновано під обставинами, що виключають адміністративну відповідальність розуміти квазінеправомірні, свідомі (несвідомі) і вольові (невольові) вчинки, передбачені адміністративним законодавством, що характеризуються суспільно-корисністю та соціально-допустимістю (крім неосудності), внаслідок яких особа не підлягає адміністративній відповідальності. Визначення обставин, що виключають адміністративну відповідальність, має важливе наукове і практичне значення. Головна роль такого поняття – відобразити сукупність ознак, те об’єктивне та реальне, що виразно характеризує ці обставини. Поняття вказаних обставин ґрунтується на родових властивостях окремих видів, фіксує загальне і єдине в них, акцентує увагу на тому, що їх об’єднує. Саме через це їх поняття набуває статус загального. Воно покликане відбити місце обставин в системі категорій адміністративного права. Значення цього поняття визначається і завданням правильного тлумачення та опису окремих видів обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

Зазначено, що для обставин, що виключають адміністративну відповідальність характерні такі ознаки: а) основні, які характерні для всіх обставин, що виключають адміністративну відповідальність: зовнішня схожість свідомого (несвідомого) і вольового (невольового) вчинку людини з адміністративним правопорушенням; квазіонеправомірність цих обставин так як вони не втрачають власної суспільної шкідливості і протиправності діяння, але визнаються правомірними; регламентованість адміністративним законодавством; особливі правові наслідки, які настають при наявності обставин, що виключають адміністративну відповідальність; б) специфічні ознаки, яка характерні лише для крайньої необхідності та необхідної оборони. Такими ознаками є їх суспільно-корисність і соціально-допустимість.

Визначено, що обставини, що виключають адміністративну відповідальність, слід розглядати як певний акт людської поведінки, дії спрямовані на усунення небезпеки. Це положення може бути сформульоване загальним чином і поширене на обставини, що виключають адміністративну відповідальність. Усі вони (крім стану неосудності) є свідомими і вольовими вчинками людини. Так, необхідна оборона – це така поведінка, що полягає в усуненні небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядкові, власності, правам і свободам громадян, в установленому порядкові управління, якщо цю небезпеку за таких обставин не могло бути усунуто іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена. Це звичайний поведінковий акт людини. Проте його необхідно відрізняти від підстав вчинення даних вчинків.

Квазінеправомірність обставин, що виключають адміністративну відповідальність означає те, що вони як би неправомірні, але в то й же час, по суті, вони правомірні, відповідно до норм права. Квазінеправомірність обставин, що виключають адміністративну відповідальність є юридичним вираженням їх соціального змісту. Суспільне значення проявляється в тому, що обставинами є акт взаємовідношення з іншими людьми і суспільством. Тому, коли вирішується питання про відносну суспільну шкідливість або корисність дій людини, то мається на увазі дії, в яких проявляються відносини людини до інших членів суспільства, суспільного обов’язку. Саме такою суспільною корисністю і характеризуються основні обставини (крайня необхідність, необхідна оборона), що виключають адміністративну відповідальність.

Константовано, що перелік обставин, що виключають адміністративну відповідальність показує, що вони, будучи пов’язаними із спричиненням шкоди інтересам та благам, що охороняється законом, досить поширені в реальній дійсності. Відомо, що соціальну дійсність визначають індивіди, а також взаємодія і взаємозв’язки їх вчинків, кожен з яких здійснюється в рамках певної сфери суспільних відносин: для необхідної оборони характерна сфера соціально-побутових відносин, а для виконання наказу або розпорядження характерна сфера службових відносин. Оскільки ж суспільні відносини не існують ізольовано один від одного, то, очевидно, що різні види діяльності, що мають місце в рамках суспільних стосунків, є взаємозв’язаними. Якщо ж вдається виділити конкретну специфіку такого взаємозв’язку, це дає підстави об’єднувати названі види діяльності в певні соціальні системи. Про специфіку такого взаємозв’язку можуть свідчити ознаки обставин, що виключають адміністративну відповідальність. Тому ці обставини можуть бути розглянуті у вигляді певної соціально-правової системи. Системоутворюючим чинником об’єднання обставин, що виключають адміністративну відповідальність, є соціально-правовий результат, який задається заздалегідь і досягається в процесі функціонування цієї системи. Цим результатом виступає здійснення вчинків як підстави виключення суспільної шкідливості і протиправності, і тим самим і адміністративної відповідальності особи.

Вказано, що на сьогодні чинне адміністративне законодавство України не передбачає ще яких-небудь обставин, крім крайньої необхідності, необхідної оборони і неосудності, що виключали б адміністративну відповідальність, проте з подальшим поступовим розвитком суспільства, прогресом науки, з’являтимуться нові види поведінки, що зовні будуть схожі з адміністративними правопорушеннями, але виключатимуть адміністративну відповідальність.

Розділ 2 «Крайня необхідність та необхідна оборона як обставини, що виключають адміністративну відповідальність» включає два підрозділи і висновки до розділу. В цьому розділі здійснено правовий аналіз крайньої необхідності та необхідної оборони.

У підрозділі 2.1 «Крайня необхідність» зазначено, що під крайньою необхідністю слід розуміти дію, що містить ознаки адміністративного правопорушення, але не є ним, так як вчинена з метою усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам та свободам громадян, встановленому порядку управління, якщо ця небезпека не могла бути усунена іншими засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Вказано, що при крайній необхідності шкода завдається не джерелу небезпеки, а інтересам третіх осіб. Враховуючи законодавче визначення крайньої необхідності зазначено, що об’єктами захисту від небезпеки є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління.

Важливою ознакою крайньої необхідності є те, що дії особи, що усуває загрозу охоронюваним законом інтересам, формально утворюють склад одного або декількох правопорушень, передбачених відповідними статтями КпАП або іншого закону, що встановлює адміністративну відповідальність за адміністративні правопорушення. Але, оскільки зазначені дії вчиненні для усунення небезпеки, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, ця небезпека не може бути усунута іншими засобами, а заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена, ці дії не можуть вважатися адміністративними правопорушеннями.

Джерела виникнення небезпеки при крайній необхідності, наприклад, на відміну від необхідної оборони, можуть мати різноманітне походження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо. Разом із тим, у юридичній літературі їх прийнято розподіляти на такі групи: стихійні сили природи (наприклад, землетрус, повінь тощо); різні аварії промислового, техногенного та соціального характеру, які створюють небезпеку для життя або здоров’я людини, матеріальних цінностей; неcправний стан техніки, певних механізмів, джерел підвищеної небезпеки; фізіологічні (голод, холод, пологи) та біологічні (спричинені певною хворобою) процеси, інші види непереборної сили; суспільно небезпечна поведінка особи, в тому числі неосудної або такої, яка не досягла віку адміністративної відповідальності, напад тварини тощо.

Підкреслюється, що найчастіше судді звертаються до норми адміністративного законодавства про крайню необхідність (ст. 18 КУпАП) при розгляді справ про порушення правил дорожнього руху. Збільшення кількості даного виду справ про адміністративні правопорушння пов’язане із збільшення розмірів штрафів за порушення Правил дорожнього руху.

У підрозділі 2.2 «Необхідна оборона» стверджується, що право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Про важливість цього права свідчить той факт, що воно закріплене на конституційному рівні (ч. 2 ст. 27 Конституції України). Це право є самостійним, а не додатковим стосовно діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Інакше кажучи, кожен громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Підтримано думки науковців, які зазначають, що вчинення діяння в стані крайньої необхідності є не тільки різновидом здійснення як суб’єктивного права, а і виконанням юридичного обов’язку залежно від суб’єкта вчиненого діяння, що підтверджує позиції про її особливе місце в системі обставин, що виключають адміністративну відповідальність.

Підкреслено, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент протиправного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дії, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

При цьому небезпека, яка виходить від різноманітних джерел, має: загрожувати особі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспільства або держави; бути наявною – безпосередньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим або суспільним інтересам; бути реальною (дійсною), а не уявною; бути такою, яку неможливо усунути за даних обставин іншими засобами як тільки шляхом заподіяння шкоди інтересам третіх осіб.

Співставлення необхідної оборони як обставини, що виключає протиправність і суспільну небезпечність діяння, під зовнішні ознаки діяння, що передбачене КУпАП, полягає у повному співпадінні ознак їхніх суб’єктів, об’єктів, об’єктивної сторони. Необхідна оборона охоплює вчинки, пов'язані з дозволеним заподіянням шкоди об’єктам, що охороняються законом. Така поведінка має юридичне значення і тому в силу об єктивної необхідності підлягає правовому регулюванню. І оскільки необхідна оборона не є суспільно небезпечним діянням, тобто не має необхідної ознаки будь-якого правопорушення, вона законом визнається правомірною, тобто такою, що відповідає вимогам правових норм.

Констатовано, що норми адміністративного законодавства про необхідну оборону в порівняні з нормою про крайню необхідність в судовій практиці використовуються набагато рідше. Норма про необхідну оборону найчастіше застосовується при розгляді справ про хуліганство (ст. 173 КУпАП) і у справах про вчинення насильства в сімї, невиконання захисного припису або непроходження корекційної програми (ст. 173-2 КУпАП).

Зазначено, що крайня необхідність та необхідна оборона мають різну міру суспільної корисності. Цей висновок базується на тому, що окрім суспільно необхідної і суспільно шкідливої поведінки право передбачає і такі види, які прямо не можна віднести до вказаних категорій, хоча і можна їх оцінити з позицій більшої або меншої їх бажаності або небажаності для суспільства. Більше того, навіть у рамках однієї і тієї ж обставини, що виключає адміністративну відповідальність, цілком можливі правомірні дії, що характеризуються значним рівнем суспільної корисності, так і такі, які лише допустимі та допускаються державою і суспільством через різні обставини.

Різниця інститутів крайньої необхідності та необхідної оборони полягає і в такій умові правомірності акту крайньої необхідності, як вимога, аби небезпека не могла бути усунута при даних обставинах іншими засобами, за необхідної оборони цього, як відомо, не вимагається.

На відміну від крайної необхідності необхідна оборона як акт правомірної поведінки своїм суб’єктом має людину, звідси слідує і загальне обмеження щодо віку і психічного стану. Так як, відповідно до КУпАП суб’єктом адміністративного правопорушення є фізична, осудна особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення віку, з якого настає адміністративна відповідальність.

Розділ 3 «Проблеми неосудності в адміністративному праві» складається з 2 підрозділів в яких здійснено правовий аналіз неосудності особи, як обставини, що виключає адміністративну відповідальність.

У підрозділі 3.1 «Поняття та співвідношення неосудності з іншими поняттями» зазначається, що осудність – це такий стан особи, при якому вона здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльності) і керувати ними та нести за них адміністративну відповідальність. Осудність є передумовою притягнення до відповідальності та реалізується, при наявності вини, в нормах КУпАП. В свою чергу, на думку дисертанта, поняття неосудності може бути сформульоване так: неосудність – це нездатність особи усвідомлювати суспільне значення своїх дій (бездіяльності), віддавати звіт у своїх діях чи керувати ними, що стало наслідком хворобливих змін її психіки.

Стан неосудності особи, яка вчинила діяння, що підпадає з точки зору об’єктивної сторони під ознаки адміністративного правопорушення, не усуває суспільної шкідливості дій вказаної особи і, отже, не може свідчити про правомірність його поведінки. Крім того, на відміну від необхідної оборони і крайньої необхідності неосудність вказує лише на адміністративно-ненаказний характер дій, а також не дає жодних підстав говорити про зацікавленість держави і суспільства в їх вчиненні.

Вчинення адміністративного правопорушення неосудною особою виключає відповідальність, порушене адміністративне провадження припиняється за відсутністю складу правопорушення.

Для визначення неосудності використовують поєднані між собою два критерії: медичний та юридичний. Застосування одного з цих критеріїв без зв'язку з іншим при кваліфікації проступків та проведенні медичного обстеження не допустима.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності свідчить про глибину ураження психіки, яка визначає здатність особи усвідомлювати характер дій, які нею вчиняються та керувати ними.

Таким чином неосудність під кутом зору юридичного критерію свідчить про нездатність особи усвідомлювати фактичний характер власної поведінки, її суспільну небезпечність (інтелектуальний момент) та керувати нею (вольовий момент). Відповідно юридичний критерій складається в свою чергу також з двох ознак: інтелектуального та вольового моментів. Для наявності цього критерію неосудності достатньо визначити одну з двох його ознак. Слід зауважити, що на практиці спостерігаються випадки, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний (і навіть протиправний) характер вчинюваної поведінки, однак внаслідок ураження виключно вольової сфери неспроможна керувати нею (наприклад, при клептоманії, піроманії та ін.).

Медичний критерій визначає коло тих психічних захворювань, з якими пов'язані протиправні дії особи. Для визначення особи неосудною достатньо встановлення однієї ознаки юридичного критерію і одне психічне захворювання з перерахованих у статті 20 КУпАП.

Підтримано думку науковців, які вважають, що осудність не можна вважати передумовою вини. Проте так само не можна стверджувати, що осудністьта вина - не пов'язані між собою поняття. Співвідношення між ними можна назвати співвідношенням форми та змісту, де осудність становить зміст, а вина – форму. Різні комбінації свідомості та волі як окремі елементи осудності утворюють різні модифікації вини – її види. Осудність не існує поза виною. Теоретично ці поняття можна і потрібно розглядати окремо, проте свій конкретний прояв осудність завжди знаходить у конкретному виді вини і не існує поза нею.

Певним чином, неосудність можна співвідносити з віком, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність. В КУпАП законодавець, використовуючи цей об'єктивний критерій для позначення нижньої межі адміністративної відповідальності, засвідчує тим самим загальне правило, згідно з яким особи, що прожили відповідну кількість років, мають можливість робити свідомо-вольовий вибір поведінки в адміністративно-значимих ситуаціях, а отже, у випадку вчинення ними адміністративного правопорушення стосовно них може діяти презумпція осудності. Нижня вікова межа виконує по відношенню до осудності обслуговуючу функцію і самостійного адміністративно-правового значення немає. Її законодавець використовує для того, щоб зазначити, з якого моменту стосовно особи діє презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності особи, незалежно від фактичного рівня її психічного розвитку.

У підрозділі 3.2 «Порядок та критерії встановлення неосудності особи» вказується, що в Україні діє презумпція психічного здоров’я, відповідно до якої кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством.

Зазначено, що для визначення часових меж наявності осудності та неосудності, та під час вирішення питання про осудність особи потрібно з’ясовувати її можливість усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих діянь та керувати ними на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння. Це правило стосується усіх складів адміністративних правопорушень незалежно від конструкції об’єктивної сторони та фактичної тривалості вчинення адміністративного правопорушення в часі.

Вказано, що якщо під час провадження адміністративних справ виникає питання з приводу психічного стану особи, за відповідним рішенням суду призначається судово-психіатрична експертиза, яка проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров'я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів. При цьому дисертант зауважує, що адміністративна норма про неосудність навряд чи знайде поширене застосування на практиці, так як відсутній порядок призначення та проведення судово-психіатричної експертизи при розгляді справ про адміністративні правопорушення.

Обгрунтовано, що ст. 20 КпАП України варто доповнити ч. 2 наступного змісту: «Особа, яка здійснює провадження в справі про адміністративне правопорушення, зобов’язана призначити судово-психіатричну експертизу особи, що притягується до відповідальності, у випадки, коли виникає сумнів щодо її осудності».

Саме ця норма дозволить зменшити кількість притягнутих до адміністративної відповідальності неосудних осіб. Крім того, пропоновані доповнення дозволять вивести на новий якісний рівень загальні критерії підстави для залучення та реалізації адміністративної відповідальності виходячи з фундаментальних принципів юридичної відповідальності, а також враховуючи загальний підхід до формування правової держави в сучасній Україні.