ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету й задачі дослідження, визначені його об’єкт і предмет, висвітлено наукову новизну й методологію, найбільш значущі приклади апробації проведеної роботи, а також її практичне значення.

Розділ 1 «Юридична природа загальнообов’язкового державного соціального страхування» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Поняття і ознаки загальнообов’язкового державного соціального страхування» наголошується, що за сучасних умов розвиток демократії й соціальної правової держави можливий тільки на підставі становлення справедливого суспільства. Установлено, що справедливість, як засаднича характеристика сутності соціального забезпечення, передбачає:

– рівність усіх громадян перед законом, причому формальна її реалізація не завжди може бути справедливою, а тому вводиться принцип пропорційності, коли для досягнення справедливості використовується пропорційно рівне;

– надання кожному громадянинові рівних можливостей для досягнення цілей, які його інтересують і не належать до протиправних;

– диференціації видів та умов соціального забезпечення;

– брак привілеїв в окремих категорій громадян за ознаками походження, соціального й майнового становища, расової й національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в об’єднаннях громадян, місця проживання тощо;

– забезпечення громадянам рівня життя, не нижчого за встановлений законом прожитковий мінімум;

– гарантованість реалізації громадянами своїх прав.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування розглядається як форма соціального забезпечення населення, що становить собою сукупність створюваних і гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на компенсацію або мінімізацію наслідків погіршення матеріального й соціального становища працівників, а в передбачених законом випадках – інших категорій громадян у разі хвороби, втрати працездатності, годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, старості, а також у випадку настання інших установлених законодавством страхових ризиків за рахунок коштів страхових фондів, що формуються шляхом сплати обов’язкових страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також з інших передбачених законом джерел надходжень, що використовуються виключно за їх цільовим призначенням.

У підрозділі 1.2 «Функції загальнообов’язкового державного соціального страхування» доведено, що за способом впливу функції загальнообов’язкового державного соціального страхування поділяються на загальні і спеціальні. Загальні властиві праву соціального забезпечення взагалі і загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, зокрема, спеціальні віддзеркалюють специфіку цієї організаційно-правої форми соціального забезпечення.

Загальні функції загальнообов’язкового державного соціального страхування:

а) захисна, яку в перебігу реформ у соціально-страховій сфері держава вимушена, з одного боку, забезпечувати відповідністю суспільних відносин умовам ринкової економіки, а з другого – активно захищати при цьому своїх громадян від можливих соціальних ризиків. Це подвійне завдання держава покликана вирішувати головним чином через модернізацію права соціального забезпечення. Будучи самостійною галуззю права, соціальне страхування постає ефективним засобом оновлення всієї соціальної сфери й могутнім бар’єром на шляху розвитку негативних наслідків для громадян, що викликані умовами переходу до ринкової економіки. Саме захист громадян у складних життєвих ситуаціях є основним призначенням усіх форм соціального забезпечення. Закономірно, що ст. 46 Конституції України містить норму, за якою всі громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;

б) економічна, спрямована на досягнення цілей як індивідуальних – заміщення заробітку (доходу), втраченого особою у зв’язку з тим чи іншим страховим випадком, так і колективних – сприяння розвитку суспільного виробництва в цілому й окремих галузей господарства, зокрема;

в) соціально-реабілітаційна, що виражається у створенні умов і в реалізації комплексу заходів, спрямованих на відновлення статусу застрахованих осіб з метою сприяння їх інтеграції до суспільства. Форми реабілітаційних заходів: надання реабілітаційних послуг, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення і матеріальне забезпечення;

г) демографічна полягає у створенні умов для повноцінного відтворення населення, усунення негативної тенденції до зменшення його чисельності. У силу цього законодавство спрямовано на вирішення таких завдань, як сприяння розвитку сім’ї шляхом посилення соціального захисту материнства, батьківства й дитинства, зростання народонаселення країни й відтворювання здорового покоління, збільшення тривалості життя громадян.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування охоплює такі спеціальні функції:

а) перерозподілу грошових виплат і соціальних послуг між застрахованими особами, що дозволяє громадянам, яких не торкнувся соціальний ризик, підтримувати тих, кого він торкнувся;

б) акумуляції страхових внесків, призначення якої – накопичення необхідних коштів для матеріального забезпечення застрахованих при настанні страхових випадків. Для реалізації цієї функції необхідні відповідні оргструктури й фінансовий механізм. Акумулюються страхові ресурси страховиками, якими є цільові страхові фонди;

в) профілактики настання страхових випадків, мета якої полягає в тому, що при виникненні страхового ризику страховий фонд здійснює заходи, спрямовані на запобігання настанню страхових випадків.

Розділ 2 «Історико-правові засади соціального страхування в Україні» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 2.1 «Зародження правового регулювання соціального страхування» вказується, що початком формування системи обов’язкового соціального страхування слід вважати 23 червня 1912 р., коли були прийняті Закони «Про забезпечення робітників на випадок хвороби», «Про страхування робітників від нещасних випадків», «Про утворення присутствія по справах страхування робітників», «Про утворення Ради по справах страхування робітників». Цей законодавчий пакет за своєю ідеологією і змістом був близьким до соціально-страхових актів, прийнятих того часу в Австрії, Німеччині, Франції. Відбулися якісні зміни в організації допомоги робітникам, з якими трапився нещасний випадок на виробництві, а також їх сім’ям, особливо у зв’язку із заміною відповідальності індивідуальної колективною, що робило виплати гарантованими. Вводилося забезпечення по хворобі, аналогів якому раніше в країні не існувало. Фінансування соціального страхування здійснювалося за рахунок внесків власників підприємств і робітників. Виплати провадилися лікарняними касами і страховими товариствами.

Проте закони про обов’язкове соціальне страхування були далекі від досконалості: вони не поширювалися на робітників ремісничих, будівельних, сільськогосподарських підприємств, на тимчасових робітників і робітників зовнішнього судноплавства, казенних підприємств і казенних залізниць, що не знаходяться у загальному користуванні, та ін. Окрім того дія цих законів була обмежена лише європейською частиною держави й Кавказом. Робітники і службовці Сибіру, Далекого Сходу й Середньої Азії страхуванням не охоплювались. Розміри страхових виплат були незначними.

За період свого існування Тимчасовий уряд прийняв законодавчі акти з питань страхування робітників на випадок хвороби (25 липня 1917 р.), реформи страхових присутствій і страхової ради (11 жовтня 1917 р.), забезпечення у випадку материнства (17 жовтня 1917 р.). Соціальне страхування було поширено на робітників ремісничих і будівельних підприємств, ним були охоплені підприємства з числом працюючих від 5-ти осіб, запроваджено страхування на територіях Сибіру й Середньої Азії. Однак за межами його дії лишилися робітники казенних підприємств і залізничних доріг загального користування, сільськогосподарські працівники, торгово-промислові службовці, домашня прислуга, робітники домашньої промисловості.

Лікарняні каси не були тісно пов’язані з підприємствами, тому що вони отримали право без згоди роботодавців і без дозволу відповідних органів влади об’єднуватись і створювати загальні каси. Проте основним видом кас все ж таки залишалася фабрична каса з усіма її перевагами й недоліками. У той же час підвищувалися вимоги до самостійних лікарняних кас, які повинні були мати не менше 500 учасників. Управління ними здійснювалося на принципах самоврядування застрахованих осіб. Роботодавці відсторонялися від участі в керуванні справами лікарняних кас, зберігання їх коштів, позбулися права зупиняти рішення керівних органів лікарняних кас. Працівники підприємств отримали повну самостійність щодо їх організації, підготовки статутів та ін. Кошти цих кас, як і раніше, черпалися із внесків не тільки роботодавців, а й робітників.

У підрозділі 2.2 «Становлення й розвиток правового регулювання соціального страхування за радянської влади» аргументовано, що становлення й розвиток правового регулювання обов’язкового соціального страхування за часів Радянської влади об’єднують нижченаведені періоди.

1-й – (жовтень 1917 р. – серпень 1918 р.) – поява радянського типу правового регулювання обов’язкового соціального страхування. 30 жовтня 1917 р. НКП опублікував Урядове повідомлення про соціальне страхування, що стало першим програмним документом Радянської влади у цій царині. До числа принципів новітнього соціального страхування було віднесено: (а) поширення соціального страхування на всіх найманих працівників, міську й сільську бідноту; (б) поширення страхування на всі випадки втрати працездатності й на випадок безробіття; (в) покладення всіх витрат зі страхування на роботодавців; (г) відшкодування повного заробітку в разі втрати працездатності й безробіття; (ґ) повне самоврядування застрахованих у всіх страхових організаціях. 11 грудня 1917 р. вперше запроваджено обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття, яке поширювалося на всіх робітників і службовців, за винятком тих, хто отримував регулярний заробіток, вищий 3-місячного середнього заробітку для даної місцевості, що встановлювався місцевими й обласними радами профспілок. 22 грудня 1917 р. запроваджено соціальне страхування на випадок хвороби, що поширювалося на всіх осіб, зайнятих за наймом. Передбачалося створення загальноміських (для крупних міст) і окружних (для місцевих округів) лікарняних кас, які видавали грошові допомоги у випадках: (а) хвороби її учасника, що супроводжується втратою працездатності; (б) пологів учасниць каси – вагітним і породіллям; (в) смерті учасників – членам їх сімей на поховання.

2-й – (вересень 1918 р. – лютий 1921 р.) – тимчасова відмова від страхових засад у сфері соціального захисту населення. 16 вересня 1918 р. були ліквідовані страхові присутствія, фактична влада над страховими касами передана відділам праці. Останні організовувалися при Радах депутатів трудящих, а на територіях, де продовжувалася збройна боротьба, – при Воєнно-революційних комітетах. У віданні кас залишилися питання: (а) виконання законів, положень і постанов по страхуванню робітників; (б) розширення числа страхованих осіб; (в) розроблення обов’язкових постанов і подання їх на затвердження відділів праці; (г) призначення штрафів за порушення страхових положень і за невиконання обов’язкових постанов. 31 жовтня 1918 р. декретом РНК затверджено Положення про соціальне забезпечення трудящих, яким гарантувався перехід від соціального страхування до соціального забезпечення. Останнє поширювалося на випадки: (а) надання всіх видів лікувальної, лікарської та інших допомог, а також при пологах особам, які цього потребують; (б) тимчасової втрати коштів для існування внаслідок непрацездатності незалежно від причини, що її викликала (загальне захворювання, каліцтво та ін.); (в) постійної втрати коштів для існування (всіх або частини) внаслідок непрацездатності, викликаної каліцтвом, хворобою, старістю тощо; (г) втрати коштів для існування через безробіття, що настало не з вини особи.

3-й – (березень 1922 р. – травень 1933 р.) – відновлення обов’язкового соціального страхування. Із переходом до нової економічної політики виникла необхідність запровадження системи обов’язкового соціального страхування, елементи якої містили дореволюційне законодавство й перші радянські декрети. Мотивувалося це тим, що за нових умов держава не була єдиним власником промисловості й не повинна нести весь тягар забезпечення працюючих за наймом. Для відновлення соціальної сфери почали активно використовуватися вже перевірені часом заходи. Формується нова система соціального захисту населення, що залежить від соціального становища різних його категорій: (а) державне соціальне страхування робітників і службовців, (б) забезпечення селян та осіб самостійної праці в порядку взаємодопомоги, кооперація інвалідів і (г) державне забезпечення червоноармійців.

15 листопада 1921 р. відновлено соціальне страхування, що поширюється на всіх осіб найманої праці незалежно від того, де вони зайняті, – на державних, громадських, кооперативних, концесійних, орендних, змішаних або приватних підприємствах, в установах, господарствах чи у приватних осіб, як незалежно й від характеру і тривалості їх роботи та способів розплати з ними. Воно охопило: (а) надання лікувальної допомоги; (б) видачу допомог при тимчасовій втраті працездатності (хвороба, каліцтво, карантин, вагітність, пологи, догляд за хворим членом сім’ї); (в) додаткові допомоги (на годування дитини, на предмети догляду, на поховання); (г) виплату допомог при безробітті; (ґ) видачу допомог при інвалідності; (д) допомога членам сім’ї працюючого за наймом у випадку його смерті або безвісної відсутності.

4-й – (червень 1933 р. – 1990 р.) – централізація обов’язкового соціального страхування. Із 23 червня 1933 р. загальне керівництво соціальним страхуванням, функції контролю й інструктажу, розроблення й подання на затвердження РНК звідного бюджету по соціальному страхуванню покладалося на ВЦРПС. Поступово консолідуються кошти бюджетні й соціального страхування. Безпосереднє керівництво останнім здійснюється профспілковими органами – спочатку галузевими, а потім територіальними. На підприємствах роботу з призначення допомог, контроль за правильністю їх видачі, забезпечення путівками провадять профспілкові комітети, на яких було покладено виконання державних функцій. Із 1938 р. бюджет соціального страхування включено до складу єдиного Державного бюджету СРСР. Соціальне страхування із цього моменту ще більше втрачає свій суто страховий характер і багато в чому трансформується в соціальне забезпечення. Воно стає інструментом розподілу коштів Державного бюджету на соціальні потреби за залишковим принципом. Страхові тарифи перестають враховувати вид і характер соціальних ризиків. Таке становище не змінилося й після введення диференційованих тарифів по галузях, оскільки їх розміри визначалися переважно не небезпекою і шкідливістю умов виробництва, а рентабельністю тієї чи іншої галузі.

Закон СРСР «По державну пенсії» від 14 липня 1956 р. відділив пенсійне забезпечення від державного соціального страхування. Якщо останнє фінансувалося за рахунок фонду, що утворювався за рахунок страхових внесків, які сплачували всі підприємства в обов’язковому порядку за працюючих на них робітників і службовців, то пенсії фінансувалися з фонду, який був складовою частиною Держбюджету. 27 березня 1970 р. створено Централізований союзний фонд соціального страхування колгоспників. Здійснення страхування покладалося на профспілкові організації. Ця система, проіснувавши до 1991 р., була об’єднана з державною. Тільки тоді колгоспників повністю прирівняли до робітників і службовців у сфері соціального страхування й пенсійного забезпечення. Важливим нормативно-правовим актом розглядуваного періоду є постанова Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС «Про допомоги з державного соціального страхування» від 23 лютого 1984 р., що об’єднала всі видані на той момент урядові рішення з досліджуваного питання в Основних умовах забезпечення по державному соціального страхуванню. ВЦРПС доручалося затвердити спеціальне Положення про порядок забезпечення різними допомогами, а також надано право дозволяти у виняткових випадках видачу допомоги працівникам, яким вона не могла бути призначена на загальних підставах.

Розділ 3 «Загальновизнані світові стандарти правового регулювання обов’язкового соціального страхування» містить 4 підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Сутність міжнародно-правових стандартів обов’язкового соціального страхування» дисертантка виходить із того, що міжнародні стандарти в галузі прав людини несуть у собі ідеї, які, зародившись ще в давнину, перебували в центрі процесу становлення й розвитку єдиної природно-правової теорії, суть якої полягає в тому, що фундаментальні права особи мають позадержавне походження. І хоча конкретний зміст прав людини зазнав еволюції, розширився відповідно до змін у громадському житті країн, а в останнє сторіччя й у зв’язку з розвитком міжнародного співробітництва, стрижень самої ідеї – природність і невід’ємність прав індивіда – залишився незмінним. Основними причинами виокремлення групи міжнародних соціальних стандартів є: (а) постійний розвиток значення й ролі соціальних прав людини, зокрема, у становленні демократичної правової державності; (б) законодавче встановлення принципу соціальної держави; (в) закріплення на міжнародному рівні важливості соціальних прав; (г) об’єктивація необхідності гармонізації міжнародних і національних соціальних стандартів прав індивіда.

Система обов’язкового соціального страхування має національний характер, установлюється державою самостійно з урахуванням власних історичних, політичних та економічних умов. Реалізовуючи соціальну функцію, держава визначає джерело фінансування соціального страхування, формує систему органів, що повинні здійснювати певні повноваження, установлює критерії надання того чи іншого виду соціального забезпечення, його розмір та обсяг. Проте відповідна діяльність держави та її органів не може бути довільною й неконтрольованою, що досягається за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх механізмів. Міжнародні стандарти обов’язкового соціального страхування виконують роль зовнішньої форми самообмеження держав у досліджуваній сфері.

Під міжнародно-правовими стандартами обов’язкового соціального страхування слід розуміти визнані міжнародною спільнотою модельні норми й нормативи в цій царині або їх комплекс, на базі чого визначаються перелік прав людини і громадянина у вказаній сфері, їх обсяг і зміст, рамки можливого й допустимого обмеження цих прав, призначені служити орієнтирами у відповідній галузі, на які добровільно погодилися держави.

У підрозділі 3.2 «Стандарти ООН і МОП у сфері обов’язкового соціального страхування» стверджується, що об’єктом міждержавного співробітництва із соціальних питань у рамках ООН є боротьба з бідністю й голодом, охорона здоров’я, освіта й навчання народонаселення, проблеми жінок та основні напрямки гендерного розвитку, допомога дітям, соціальна інтеграція, наука й культура. Однак в останні роки все більшу увагу привертають проблеми соціального забезпечення, зокрема, взаємозв’язок економічної й соціальної політики держав, особливо стосовно фінансування соціальної сфери.

Свою компетенцію з питань обов’язкового соціального страхування МОП реалізовує шляхом прийняття конвенцій і рекомендацій. Їх можна класифікувати на 2 великі групи: (а) акти універсального характеру – Конвенції: № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення», № 117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», № 128 «Про допомоги по інвалідності, по старості й у зв’язку із втратою годувальника», № 157 «Про встановлення міжнародної системи збереження прав у галузі соціального забезпечення» 1982 р. і Рекомендації: № 67 «Про забезпечення прибутку», № 167 «Про встановлення міжнародної системи забезпечення прав у галузі соціального забезпечення» 1983 р. і (б) акти, що стосуються окремих видів соціального страхування або окремих видів їх отримувачів: Конвенції: № 86 «Про працівників-мігрантів», № 100 «Про захист працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах і територіях», № 121 «Про допомоги у випадках виробничого травматизму», № 128 «Про допомоги по інвалідності, по старості й у зв’язку із втратою годувальника», № 130 «Про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби», № 158 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», № 162 «Про працівників похилого віку», № 183 «Про перегляд Конвенції (переглянутої) 1952 р. про охорону материнства», № 188 «Про працю в риболовецькому секторі» і Рекомендації: № 121 «Про допомоги у випадках виробничого травматизму», № 131 «Про допомоги по інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника», № 134 «Про медичну допомогу та допомогу у разі хвороби», № 200 «Про ВІЧ/СНІД і сферу праці» та ін.

Згідно з міжнародними стандартами обов’язковому соціальному страхуванню мають підлягати всі випадки, коли застрахованій особі заважають отримати засоби до існування непрацездатність чи неспроможність отримати оплачувану роботу або коли така особа вмирає, залишаючи сім’ю, яка перебувала на її утриманні, а також певні пов’язані із цим доволі поширені випадки нагальної потреби, що спричиняють обмежений дохід, оскільки при цьому не передбачено компенсації будь-яким іншим шляхом (це хвороба, материнство, інвалідність, старість, смерть годувальника, безробіття, витрати у зв’язку з надзвичайними обставинами, виробничі травми та ін.). Право на допомогу, крім компенсації за виробничі травми, залежить від умов сплати страхових внесків.

З’ясовується, що МОП принципово не приймає систем обов’язкового соціального страхування, які не в змозі гарантувати застрахованим особам, які повністю виплатили свої страхові внески, нічого, окрім пенсії чи допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Має місце тенденція зміни (в бік збільшення) відсоткової частини від попереднього доходу одержувача допомоги, що дозволило б йому підтримувати мінімальний рівень життя порівняно з попереднім. Головна мета соціального страхування за сучасних умов полягає не в тому, щоб забезпечити цей мінімальний рівень допомог, а щоб підтримати відповідний рівень життя в разі втрати трудового доходу в передбачених законодавством випадках.

Ефективні і стабільні національні системи обов’язкового соціального страхування засновані на належному управлінні, повній підзвітності й активній участі всього суспільства в цілому й організацій працівників і роботодавців, зокрема. Хоча головна відповідальність за соціальне страхування й лежить на державі та її органах, участь організацій роботодавців і працівників в управлінні й контролі за його функціонуванням значною мірою сприяє створенню й підтримці на належному рівні соціального захисту застрахованих осіб.

У підрозділі 3.3 «Європейські стандарти обов’язкового соціального страхування» зазначається, що у процесі розвитку взаємовідносин між Україною і європейськими регіональними організаціями все частіше акцент переноситься з політичних на економічні, а головне – соціальні цілі, глибина і ступінь взаємозалежності яких вимагають довір’я партнерів і добровільної згоди на серйозні кроки в напрямку досягнення спільних цілей.

Джерела європейських стандартів обов’язкового соціального страхування: Європейський кодекс соціального забезпечення, Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників, Європейська соціальна хартія (переглянута), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, практика Європейського суду з прав людини, Регламент ЄС № 1408/71 від 14 червня 1971 р. про схеми соціального страхування щодо осіб, які працюють за наймом, та їх сімей під час пересування в межах Співтовариства й Регламент ЄС № 574/72 від 21 березня 1972 р., який визначає форми застосування Регламенту № 1408/71.

В останні 2 десятиліття відбувається своєрідна європеїзація соціального страхування в межах усього регіону. При цьому існує значна відмінність між європеїзацією держав-членів, коли відповідні процеси спостерігаються в самому Євросоюзі, і європеїзацією інших країн, коли це має місце за межами ЄС. Для правових систем першої групи країн європеїзація означає, що національне право у своєму розвитку певною мірою визначається європейським правом. У випадку з Україною цей процес має декілька значень: по-перше він означає вплив європейських процесів і явищ на українське суспільство; по-друге, може розглядатися як безпосереднє залучення України до європейських процесів; по-третє, європеїзація становить собою сприйняття Україною передового досвіду європейських народів. Європеїзація системи обов’язкового соціального страхування України охоплює: (а) правову культуру держави в цілому, (б) її соціально-страхове законодавство на підставі європейських стандартів і (в) національну судову практику.

У підрозділі 3.4 «Правове регулювання обов’язкового соціального страхування в зарубіжних країнах» зазначається, що орієнтація на світовий універсалізм обов’язкового соціального страхування дає змогу дійти згоди щодо його сутності на рівні основних засад, що не заперечує існування різноманітних національних способів і засобів досягнення єдиної мети – підвищення рівня соціального захисту особи. Зовнішня варіантність національних систем обов’язкового соціального страхування є лише наслідком розгалуження єдиної основи глобального правового порядку у сфері соціального захисту, частковими проявами якого і є ці системи. Порівняльний метод дослідження разом з констатацією розмаїття видів обов’язкового соціального страхування дозволяє побачити також їх спільне підґрунтя.

За цілями й завданнями обов’язкове соціальне страхування в різних держав поділяється на певні системи: (а) обов’язкового соціального страхування, спрямовані на підтримання мінімального життєвого рівня застрахованих осіб і членів їх сімей (США, Російська Федерація, Республіки Бєларусь, Казахстан і Киргизстан), і (б) обов’язкового соціального страхування, спрямовані на недопущення суттєвого зниження рівня життя застрахованих осіб і членів їх сімей і на повне забезпечення основних життєвих потреб (країни Європейського Союзу).

У зарубіжних державах обов’язкове соціальне страхування є частиною загальної системи соціального захисту населення й розглядається як сукупність створюваних, контрольованих і гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на компенсацію наслідків зміни матеріального становища застрахованих осіб у законодавчо передбачених випадках за рахунок обов’язкових страхових внесків роботодавців і громадян. Національне законодавство визначає основні принципи й види обов’язкового соціального страхування, закріплює правове положення його суб’єктів, підстави виникнення і здійснення їх прав та обов’язків, установлює засади державного регулювання цього виду страхування.

Страховим забезпеченням залежно від виду обов’язкового соціального страхування є: (а) оплата медичної допомоги, (б) пенсії по старості, інвалідності й у разі втрати годувальника, (в) допомога по тимчасовій непрацездатності, (г) допомога у випадку трудового каліцтва або професійного захворювання, (ґ) допомоги по вагітності й пологах, народженню й догляду за дітьми, (д) допомога по безробіттю, (е) допомога на поховання та ін.

Розділ 4 «Правове регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні» містить 2 підрозділи.

Підрозділі 4.1 «Принципи правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування» авторка доводить, що принципами загальнообов’язкового державного соціального страхування є об’єктивно зумовлені й розроблені з урахуванням наукових досягнень керівні правові засади реалізації цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення, що визначають її загальну спрямованість, зміст і характерні особливості. З набранням ринковою економікою темпів розвитку, з докорінним оновленням законодавства принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування поступово набувають своєї нової форми і змісту. У них відбивається міра спрямованості держави на допомогу своїм громадянам, прагнення до гуманності і співчуття. Вибір принципів цього виду страхування не може бути довільним, як це має місце в чинному законодавстві, позаяк їх види й характер визначаються природою цієї організаційно-правової форми соціального забезпечення. Відповідна система повинна бути розроблена в такий спосіб, щоб відповідати перспективним вимогам ринкової економіки. Соціально-страхові принципи, по суті, є ключовими орієнтирами для нормотворчої діяльності по формуванню новітньої системи соціального захисту населення України. І чим повніше вони будуть ураховані, більш вдало адаптовані до запитів дійсності, тим надійніше й ефективніше така система буде функціонувати.

До таких принципів належать:

– законодавче визначення правових, фінансових та організаційних засад загальнообов’язкового державного соціального страхування;

– поєднання обов’язковості державного соціального страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та на інших передбачених законодавством підставах, і їх права на добровільну участь у цій системі;

– доступність загальнообов’язкового державного соціального страхування;

– рівність осіб у праві на цей вид страхування;

– гарантованість реалізації застрахованими особами своїх прав;

– забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, установлений законом;

– диференціація умов і розмірів матеріального забезпечення і соціальних послуг, що надаються застрахованим особам;

– формування й використання страхових коштів на засадах солідарності й субсидіарності;

– соціальне партнерство в управлінні й нагляді за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням;

– цільове використання коштів цієї форми соціального страхування;

– відповідальність страхувальника і страховика за дотримання прав застрахованих осіб;

– гласність діяльності страховиків.

У підрозділі 4.2 «Основні напрямки вдосконалення правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні» підкреслюється, що для формування цілісної ефективної системи необхідно встановити єдині правові, економічні й організаційні умови для всіх видів державного соціального страхування, за яких особливої актуальності набуває проблема якісного вдосконалення галузевого законодавства шляхом опрацювання і прийняття Кодексу України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Структура і змістовне наповнення цього кодифікованого акта повинні мати такий вигляд:

Книга 1. Загальні положення.

Глава 1. Основні положення (до якої ввійдуть такі: (а) визначення термінів, (б) мета й завдання Кодексу, (в) сфера його дії, (г) основні принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування).

Глава 2. Структура загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Глава 3. Законодавство про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Глава 4. Суб’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Глава 5. Страховий стаж.

Глава 6. Страхові ризики і страхові випадки.

Глава 7. Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування і порядок їх використання.

Глава 8. Збирання й облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Глава 9. Порядок розгляду справ про страхові виплати.

Глава 10. Облік і звітність цільових страхових фондів.

Глава 11. Нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Глава 12. Відповідальність суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Книга 2. Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

Частина 1. Солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Глава 13. Пенсії за віком.

Глава 14. Пенсії по інвалідності.

Глава 15. Пенсії у зв’язку із втратою годувальника.

Глава 16. Призначення, перерахунок і виплата пенсії.

Глава 17. Організація й порядок здійснення управління в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Частина 2. Накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Глава 18. Довічні пенсії.

Глава 19. Одноразова виплата.

Глава 20. Організація і порядок здійснення управління в накопичувальній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Книга 3. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням.

Глава 21. Матеріальне забезпечення і соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням.

Глава 22. Організація і порядок здійснення управління загальнообов’язковим державними соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням.

Книга 4. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Глава 23. Матеріальне забезпечення і соціальні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття.

Глава 24. Організація і порядок здійснення управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття.

Книга 5. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності.

Глава 25. Профілактика нещасних випадків.

Глава 26. Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованій особі ушкодженням її здоров’я.

Глава 27. Організація і порядок здійснення управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності.

Книга 6. Загальнообов’язкове державне медичне страхування.

Глава 28. Профілактика страхових випадків.

Глава 29. Матеріальне забезпечення і соціальні послуги за загальнообов’язковим державним медичним страхуванням.

Глава 30. Організація і порядок здійснення управління загальнообов’язковим державним медичним страхуванням.