ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1. “Нормативно-правове регулювання запобіжних заходів, пов’язаних із забороною залишати місце проживання у вітчизняному законодавстві до 1960 року” складається з трьох підрозділів, у яких досліджено становлення інституту запобіжних заходів у розшуковій та змішаній формі кримінального процесу, визначено поняття та види запобіжних заходів за часів Російської імперії згідно зі Статутом Кримінального судочинства 1864 року, подано юридичну характеристику запобіжного заходу, пов’язаного із забороною залишати місце проживання відповідно до законодавства Української РСР.

У давньоруському приватно-позивному процесі не було потреби у державному примусі до осіб, обвинувачених у вчиненні злочину. У зв’язку з формуванням розшукової форми кримінального судочинства почали застосовувати різні форми державного примусу для забезпечення присутності обвинуваченого в процесі, а також для недопущення ухиляння йому від правосуддя. З появою ознак розшукового процесу посилювалася суворість заходів примусу, що пов’язувалися з позбавленням волі.

Формальне закріплення системи запобіжних заходів відбулося в Росії у Зводі законів 1832 року, де передбачалися такі види запобіжних заходів: утримання у в’язниці при поліції, домашній арешт, нагляд поліції, передача на поруки. Найбільш поширеним запобіжним заходом було утримання у в’язниці, що обумовлювалося тяжкістю обвинувачення, силою доказів з урахуванням особи обвинуваченого, його суспільного та матеріального становища.

Прогресивним кроком на шляху до гуманізації кримінально-процесуальної діяльності в царській Росії було запровадження нових видів запобіжних заходів, що не пов’язані з позбавленням волі, у Статуті Кримінального судочинства 1864 року. Так, у ст. 416 Статуту передбачалися такі запобіжні заходи: “1) отобрания вида на жительство или обязания их подпискою о явке к следствию и неотлучке с места жительства; 2) отдача под особый надзор полиции; 3) отдача на поруки; 4) взятие залога; 5) домашний арест; 6) взятие под стражу”.

Такі нововведення було запроваджено під впливом західноєвропейського законодавства. У ряді законодавств європейських країн, таких як Франція, Пруссія, Австрія, зобов’язання щодо явки обвинуваченого до суду та невідлучення його із судового округу на час проведення слідства розглядалось як загальний вид примусу до всіх обвинувачених, але не був самостійним запобіжним заходом.

У другій половині ХІХ століття в Росії відбувалася гуманізація кримінального процесу, й правові ідеї західних держав мали вагомий вплив на формування переліку запобіжних заходів у Російської імперії, зокрема, й на формування підписки про явку до слідства та невідлучки з місця проживання, що згодом було закріплено у законодавстві.

У дисертації на основі аналізу Статуту кримінального судочинства 1864 року визначено основні риси, притаманні “подписке о явке к следствию и неотлучке с места жительства”, до яких належать: підписка є засобом кримінально-процесуального примусу; підставою для її застосування є фактичні дані, що свідчать про наміри ухилення від слідства і суду; має на меті психологічний вплив на особу; спрямована на обмеження свободи пересування обвинуваченого; виступає гарантією особистої присутності обвинуваченого під час розслідування та розгляду справи у суді шляхом обмеження можливості його втечі без позбавлення свободи; може застосовуватися тільки після порушення кримінального переслідування до особи, яка має процесуальний статус обвинуваченого; передбачає зобов’язання особи з’являтися на слідство та не змінювати місце проживання; є документом, що має встановлену законодавством процесуальну форму.

Аналіз законодавства першої половини ХХ століття показав, що “подписка о явке к следствию и неотлучке с места жительства” була трансформована у “письменное обязательство о явке к следователю и неотлучке с места службы или жительства”, а після прийняття у 1922 і 1927 роках Кримінально-процесуального кодексу даний запобіжний захід дістав назву “підписка про невиїзд”. Із змісту цього запобіжного заходу було вилучено зобов’язання з`являтися до слідчого та суду.

Розділ 2. “Юридична характеристика підписки про невиїзд згідно з чинним законодавством України” складається з п’яти підрозділів, у яких досліджено місце підписки про невиїзд у системі державно-правового примусу, визначено зміст ознак підписки про невиїзд в Україні та підстави застосування цього запобіжного заходу, викладено послідовність процесуальних дій щодо застосування підписки про невиїзд та сформульовані вимоги до постанов про обрання підписки про невиїзд, висвітлено порядок зміни та скасування цього запобіжного заходу, наведено особливості застосування підписки про невиїзд до підозрюваних, обґрунтовано необхідність удосконалення ст. ст. 106, 148, 151 КПК України та доповнення статтею 151-1 КПК України.

Наукове опрацювання наукових джерел (М.І. Бажанов, Ю.М. Грошевий, В.М. Коркунов, В.А. Михайлов Л.К. Трунова та ін.), а також аналіз норм національного законодавства свідчать про необхідність законодавчого закріплення та практичної реалізації умов застосування підписки про невиїзд. Зокрема, застосування підписки про невиїзд має здійснюватися згідно із законом та ґрунтуватися на відповідності принципу індивідуалізації. Даний запобіжний захід необхідно застосовувати з урахуванням всіх значущих обставин кримінальної справи, особи підозрюваного, обвинуваченого, характеру злочину та обставин, що пом’якшують або обтяжують її відповідальність особи. Застосування підписки про невиїзд повинно здійснюватися за рішенням слідчого судді на основі подання слідчого, узгодженого з прокурором, оскільки цей запобіжний захід обмежує конституційні права особи. Примус має бути застосовано при збереженні рівності всіх перед законом та з дотриманням правил презумпції невинуватості. Під час застосування засобу кримінально-процесуального примусу державні органи мають враховувати принцип гуманізму та співвідношення діяння і ймовірного покарання за це діяння.

З урахуванням позицій вітчизняних та зарубіжних науковців (Е.Г. Васильєва, М.А. Погорецький, Л.К. Трунова) та положень норм міжнародного законодавства автор вважає, що однією з умов правомірності обмеження права особи на свободу пересування є законодавче закріплення строків дії підписки про невиїзд. Чинний КПК України не встановлює тривалість дії запобіжних заходів, що не пов’язані з позбавленням волі.

У зв’язку з цим дисертант пропонує доповнити ч. 2 ст. 151 КПК України викласти в такій редакції: “Строк дії підписки про невиїзд діє протягом двох місяців, якщо раніше запобіжний захід не буде змінено чи скасовано”.

На основі аналізу наукових джерел (Е.Г. Васильєва, В.М. Коркунов, О.Г. Мазур, В.А. Михайлов, І.А. Пантелєєв, І.Л. Петрухін, М.А. Погорецький, В.В. Смиронов, Л.К. Трунова та ін.), положень національного законодавства та міжнародних нормативно-правових актів автор констатує наявність різних підходів до розуміння змісту поняття “підписка про невиїзд” та словосполучення “достатні підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд”. З метою їх однозначного тлумачення дисертантом запропоновано власне визначення цих понять. Зокрема, під словосполученням “підписка про невиїзд” треба розуміти правове обмеження права та свободи особи на пересування, яке застосовується службовою особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа щодо суб’єктів кримінального процесу, котрі підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, потенційно можуть ухилитися від слідства та суду, але не є джерелом небезпеки для життя і здоров’я громадян та не чинять дії, спрямовані на перешкоджання провадження у справі. Під достатніми підставами для обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд необхідно розуміти наявність зафіксованих у матеріалах справи фактичних даних про те, що обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має змогу ухилитися від слідства та суду, але не має наміру протидіяти правосуддю.

Дисертант відстоює позицію, що змістом правової природи підписки про невиїзд є правовідносини між визначеними у законодавстві України суб’єктами, до яких варто віднести підсудного. Учасники, щодо яких застосовується цей вид примусу, мають певні права, головними з яких є право на отримання дозволу на зміну місця проживання чи перебування, тимчасове відлучення з місця проживання чи перебування та право на оскарження застосування підписки про невиїзд. Зміна особою процесуального статусу призводить до закінчення дії запобіжного статусу та потребує розв’язання питання про необхідність його повторного обрання.

Нормами КПК України не регламентується порядок зміни затримання на будь-який інший вид запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, в тому числі порядок зміни затримання на підписку про невиїзд до закінчення максимального строку затримання (в будь-який час). За результатами даних, отриманих з матеріалів кримінальних справ Гагарінського районного суду Севастополя та Дніпровського районного суду Києва за 2008-2009 роки, кількість випадків зміни підписки про невиїзд на взяття під варту становить приблизно 70% від загальної кількості змін запобіжних заходів. За наявними даними підписку про невиїзд порушували наступні категорії осіб: підозрювані (8.4%), обвинувачені (14.2%), підсудні (0.9%); раніше судимі (10.3%), не судимі (13%); чоловіки (15%), жінки (4.1%); неповнолітні (2%).

На основі аналізу наявних матеріалів кримінальних справ автор пропонує ст. 106 КПК України доповнити новою частиною такого змісту: “Зміна затримання на будь-який інший запобіжний захід може відбуватися протягом усього строку затримання та повинна відбуватися з дотриманням вимог ст. ст. 148, 150, 165, 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України”.

Розглядаючи питання щодо зміни одного запобіжного заходу на інший, дисертант підтримує позицію науковців (Н.М. Ахтирська, З.Д. Єнікєєв, О.А. Костюченко, Д.В. Кухнюк, Н.В. Ткачова), які переконані, що зміна підписки про невиїзд на більш суворий запобіжний захід можлива лише за умови навмисного порушення особою, до якої його застосовано, зобов’язань, визначених у підписці про невиїзд.

Водночас чинним кримінально-процесуальним законодавством не визначено, що треба розуміти під навмисним або ненавмисним порушенням вимог підписки про невиїзд. З урахуванням цього з метою однозначного розуміння цих понять автором сформульовано їх визначення. Зокрема, під навмисним порушенням вимог підписки про невиїзд потрібно розуміти тривалу, свідому відсутність обвинуваченого (підозрюваного) певний час у визначеному місці без поважних причин, що унеможливлює його прибуття до слідчого, органу дізнання, суду після отримання письмового або усного виклику. Під ненавмисним порушенням вимог підписки про невиїзд необхідно розуміти вимушену відсутність обвинуваченого (підозрюваного) за вказаною у підписці адресою, або якщо особа не з’явилася за викликом до органу дізнання, слідчого чи суду, в тих випадках, коли обвинувачений потрапив до лікарні чи його було затримано органами правопорядку, про що свідчать відповідні докази.

Аналіз наукових робіт Н.М. Ахтирської, О.А. Костюченко, Д.В. Кухнюка засвідчив, що в них доводилася необхідність визначення чіткого переліку підстав для зміни запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі. Враховуючи наукові позиції цих вчених, пропонується ч. 3 ст. 151 КПК України викласти в такій редакції: “Якщо підозрюваний, обвинувачений та підсудний порушить дану ним підписку про невиїзд, тобто самовільно, без дозволу особи, в проваджені якої знаходиться кримінальна справа, на невизначений термін відлучиться із зареєстрованого місця проживання або з місця тимчасового перебування, яке вказано в підписці, чи в інший спосіб перешкоджатиме здійсненню правосуддя, підписку про невиїзд може бути змінено на заставу або взяття під варту…”

Розділ 3. “Застосування підписки про невиїзд до неповнолітніх у кримінальному процесі України” складається з двох підрозділів, в яких визначено підстави обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд до неповнолітніх, висвітлено процесуальний порядок застосування підписки про невиїзд до неповнолітніх, обґрунтовано необхідність удосконалення ст. ст. 106, 148 КПК України та доповнення статтею 151-2 КПК України.

На основі аналізу наукових джерел (У.Ковна, Є.Б.Мельникова, М.С. Рибак), норм КПК України та міжнародних нормативно-правових актів у роботі наводяться аргументи щодо необхідності застосування запобіжних заходів до неповнолітнього після пред’явлення обвинувачення.

Враховуюче викладене, пропонується ст. 148 КПК України доповнити ч. 5 такого змісту: “До неповнолітніх запобіжні заходи застосовуються (…) після пред’явлення обвинувачення в присутності захисника”.

Аналіз положень національного законодавства та матеріалів кримінальних справ засвідчує, що підготовка постанови про застосування підписки про невиїзд має відбуватися з посиланням на обставини, що мають значення під час обрання запобіжного заходу для неповнолітнього. З урахуванням цього дисертант наполягає на необхідності зазначення у постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд віку неповнолітнього, його фактична роль при вчиненні злочину, умови життя, виховання та рівень освіти неповнолітнього, а також підкреслює, що постанову оголошено та роз’яснено обвинуваченому у присутності захисника та спеціаліста з дитячої психології та/або педагога.

З урахуванням позицій вітчизняних та зарубіжних науковців (О.Х. Галімов, М. Копетюк, Г.М. Омельяненко, С.В. Пастушенко, М.С. Рибак, О.О. Северин тощо) та положень КПК України автор аргументує необхідність внесення змін в КПК України окремої статті, яка встановлює окремий порядок обрання та оформлення такого запобіжного заходу, як підписка про невиїзд неповнолітнього. Дисертант пропонує доповнити КПК України статтею 151-2 “Підписка про невиїзд щодо неповнолітнього”.

На основі аналізу положень кримінально-процесуального законодавства та матеріалів кримінальних справ автор доходить висновку щодо необхідності законодавчого визначення порядку обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд до неповнолітнього після закінчення терміну затримання за підозрою у вчиненні злочину.

Зокрема, дисертант пропонує доповнити ч. 6 ст. 106 КПК України п. 4 такого змісту: “…звільняє неповнолітнього або пред’являє йому обвинувачення. Після цього питання про застосування запобіжного заходу розв’язується згідно з нормами даного закону”.