ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ЛІКАРЯ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, задачі, джерельну базу дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значущість.

У першому розділі – «Теоретичні засади та особливості вищої професійної освіти України та Великої Британії» – здійснено аналіз науково-педагогічної літератури та законодавчої бази; розглянуто допрофесійну підготовку, загальну середню та вищу професійну освіту, що стандартизована рамкою кваліфікацій FHEQ (Framework for Higher Educational Qualification); розглянуто напрями діяльності ККВХ (Королівського коледжу ветеринарних хірургів); охарактеризовано історичні етапи розвитку вищої ветеринарної освіти Великої Британії.

Аналіз наукових праць засвідчив, що вітчизняні та зарубіжні вчені розглядали у своїх працях лише окремі аспекти досліджуваної проблеми (історичне становлення ветеринарної освіти в Україні та Великій Британії; методичні аспекти організації вищої професійної та ветеринарної освіти в обох країнах; зміст і систему вищої ветеринарної освіти США, Канади та деяких інших зарубіжних країн; організацію навчання студентів у ветеринарному технікумі; підготовку фахівців для сільського господарства України та Великої Британії; дидактичні концепції сучасної вищої професійної освіти Великої Британії тощо).

Правова діяльність закладів вищої ветеринарної освіти України визначається Законом «Про вищу освіту» (2002 р.), Законом «Про ветеринарну медицину» (1997 р.) та галузевими стандартами (ОКХ і ОПП). До функцій лікаря ветеринарної медицини вітчизняний галузевий стандарт відносить проектувальну, виконавчу, організаційну та управлінську.

У Сполученому Королівстві правова діяльність ветеринарних ВНЗ регулюється Законом «Про вищу та подальшу освіту» (1992 р.), Законом «Про ветеринарну хірургію» (1966 р.), Директивою ЄС (2005 р.), а також галузевими стандартами. У британському галузевому стандарті визначено професійні компетенції лікаря ветеринарної медицини (загальні, специфічні та практичні).

Дидактичні концепції сучасної вищої професійної освіти Великої Британії характеризуються плюралізмом з домінуванням протягом ХХ ст. концепції дидактичного прагматизму, в основі якого лежать ідеї Дж. Дьюї. Дидактичний прагматизм концентрує увагу на студентові, практичному досвіді та навчанні через діяльність.

Допрофесійна підготовка у Великої Британії організовується департаментами ветеринарних ВНЗ по роботі зі школами, що здійснюють попередній відбір абітурієнтів. З метою популяризації ветеринарної професії цими департаментами в школах проводяться різні презентації та масові заходи. Допомагають учням у виборі професії також шкільні консультанти. Вступ до всіх ветеринарних ВНЗ Великої Британії розпочинається за півроку, право вступу надає сертифікат «А Level» з трьох природничих дисциплін (хімія, фізика та біологія). При вступі абітурієнти обов’язково проходять співбесіду і повинні мати, як мінімум, двотижневий досвід роботи у ветеринарній галузі. Крім того, абітурієнти Королівського ветеринарного коледжу і Школи ветеринарної медицини Кембриджу складають вступні іспити. При ветеринарних ВНЗ організовані однорічні підготовчі курси.

Загальна середня освіта Сполученого Королівства, згідно досліджень вітчизняних вчених, децентралізована і диференційована. Основними механізмами впливу держави на середню і вищу освіту є фінансування, оподаткування та законодавство. Проміжною ланкою між університетами і школами в системі професійної освіти є коледжі подальшої освіти. Навчальні заклади вищої професійної освіти самостійно розробляють навчальні програми і є досить автономними.

Вища професійна освіта Великої Британії стандартизована рамкою кваліфікацій FHEQ, що має вісім рівнів, деякі з них включають незавершений та завершений цикл. Ступінь бакалавра відповідає завершеному циклу 6 рівня FHEQ; ступінь магістра – завершеному циклу 7 рівня FHEQ; післядипломні практико-орієнтовані програми, що ведуть до PG-сертифікатів та PG-дипломів – незавершеному циклу 7 рівня FHEQ; ступінь доктора філософії – завершеному циклу 8 рівня FHEQ.

У Великій Британії, на відміну від України, немає дипломів та сертифікатів державного зразка. На післядипломному рівні PG-сертифікати та PG-дипломи з вузької галузі ветеринарії присуджуються як британськими ветеринарними ВНЗ, так і ККВХ, що є центральним органом ветеринарної галузі Великої Британії. ККВХ реєструє студентів ветеринарних ВНЗ і працюючих лікарів ветеринарної медицини; розподіляє державні гранти на науково-дослідну діяльність у галузі ветеринарії; присуджує PG-сертифікати ККВХ, PG-дипломи ККВХ і найвищі наукові звання; розробляє освітні стандарти, якими керуються ветеринарні ВНЗ; ліцензує ветеринарні ВНЗ і ветеринарно-дослідні заклади, де проводиться самостійна науково-дослідна робота тощо.

Розкрито історичні етапи розвитку вищої ветеринарної освіти Великої Британії:

- перший етап (1791 р. – кінець ХІХ ст.) – зародження ветеринарної освіти, в основному пов’язаної з кіньми. В цей період створюється Королівський ветеринарний коледж (1791 р.), вищі ветеринарні коледжі Единбургу (1823 р.) та Глазго (1862 р.). Королівська Хартія 1844 р. офіційно задекларувала «народження» нової професії лікаря ветеринарної хірургії (терміни «лікар ветеринарної хірургії» та «лікар ветеринарної медицини» використовуються у Великої Британії як синоніми) та утворення Королівського коледжу ветеринарних хірургів (ККВХ) – організації з особливими владними повноваженнями у ветеринарній галузі;

- другий етап (початок ХХ – середина ХХ ст.) – пов’язаний зі здобутками науково-технічної революції, диверсифікацією навчальних програм і об’єднанням університетів і вищих ветеринарних коледжів. Засновуються нові вищі ветеринарні коледжі у Ліверпулі (1904 р.), Брістолі (1948 р.) та Кембриджі (1949 р.). Період завершується об’єднанням університетів і вищих ветеринарних коледжів, у зв’язку з чим лікарям ветеринарної медицини почали присуджуватися наукові ступені;

- третій етап (середина ХХ – початок 90-х рр. ХХ ст.) – подальший розвиток ветеринарної освіти, зростання контингенту студентів і викладацького штату, покращення матеріальної бази ветеринарних ВНЗ;

- четвертий або новітній етап (середина 90-х рр. ХХ ст. – до теперішнього часу) – впровадження новітніх інформаційних технологій і засобів навчання в навчальний процес. У зв’язку з потребою ветеринарних кадрів засновується ветеринарний факультет Ноттінгемського університету (2006 р.).

У другому розділі – «Організаційно-педагогічні засади підготовки лікарів ветеринарної медицини у системі професійної освіти Великої Британії» – обґрунтовано особливості структури професійної підготовки лікаря ветеринарної медицини; проаналізовано навчальні програми, в тому числі й дистанційні; виявлено основні форми і методи навчання та контролю; уточнено підходи та принципи навчального процесу; описано структурну модель професійної підготовки лікаря ветеринарної медицини у британських ветеринарних ВНЗ.

У Великій Британії сформована оригінальна багаторівнева структура професійної підготовки лікаря ветеринарної медицини, в якій виділяють переддипломний (бакалаврат) та післядипломний компонент. Особливістю британської післядипломної ветеринарної освіти є:

- практико-орієнтоване спрямування навчальних програм ветеринарних ВНЗ;

- самостійна науково-дослідна робота в ліцензованих ККВХ ветеринарно-дослідних закладах, що веде до PG-сертифікатів ККВХ та PG-дипломів ККВХ;

- підготовка роботодавцями вузькоспеціалізованого лікаря-практика (інтернатура і резидентура).

З’ясовано, що післядипломні програми ветеринарних ВНЗ мають академічне (веде до ступеня магістра та доктора філософії) та практико-орієнтоване (веде до PG-сертифікатів і PG-дипломів) спрямування. Академічні магістерські програми (навчання триває один рік на стаціонарі, заочні та дистанційні форми мають термін навчання до п’яти років) можуть бути теоретичними або, рідше, дослідницькими (2 роки навчання). Підготовка доктора філософії триває ще 3 роки. Програми практико-орієнтованого спрямування, що ведуть до PG-сертифікатів або PG-дипломів, на стаціонарі тривають відповідно 3 і 6 місяців, термін заочного та дистанційного навчання – до п’яти років.

Самостійна науково-дослідна робота проводиться під керівництвом наукового керівника у ліцензованих ККВХ ветеринарно-дослідних закладах і веде до PG-сертифікатів ККВХ, а потім до PG-дипломів ККВХ з вузькоспеціалізованих напрямів ветеринарії (наприклад, хірургія дрібних тварин, ветеринарна анестезія, ветеринарна кардіологія, ветеринарна дерматологія тощо). Щоб отримати PG-сертифікат ККВХ, необхідно щонайменше мати один рік стажу роботи у ветеринарно-дослідних закладах, низку наукових статей у фахових виданнях та скласти іспити ККВХ. Наступною сходинкою є отримання PG-диплому ККВХ або PG-диплому Європейського коледжу післядипломної ветеринарної освіти. Для цього необхідно за 3 роки захистити дисертацію, скласти іспити ККВХ або іспити Європейського коледжу післядипломної ветеринарної освіти.

Підготовка ліцензованими роботодавцями вузькоспеціалізованого лікаря-практика нагадує вітчизняну ординатуру лікарів і називається ветеринарна інтернатура (1 рік підготовки) та ветеринарна резидентура (3 роки підготовки). Близько 10-15% часу підготовки інтернів та резидентів відводиться на непрофільні спеціалізації. У процесі роботи-навчання інтерни та резиденти відвідують лекції, беруть участь в тьюторіалах, дискусіях, круглих столах, конференціях, публікують статті в наукових фахових виданнях тощо. По завершенню підготовки як інтерни, так і резиденти складають іспити роботодавцям. За бажанням, інтерни та резиденти мають право складати іспити ККВХ. В разі успішної здачі екзаменів, інтернам присуджуються PG-сертифікати ККВХ, а резидентам – PG-дипломи ККВХ.

Найвищими науковими званнями, що присуджуються ККВХ британським вченим у ветеринарній галузі, є «визнаний спеціаліст» і «науковий співробітник». Структуру післядипломної підготовки лікаря ветеринарної медицини у Великій Британії зображено на рис. 1.

З’ясовано, що ветеринарні ВНЗ тісно інтегровані зі сферою ветеринарного обслуговування. Наприклад, Королівський ветеринарний коледж має у своїй структурі чотири сучасні госпіталі, клініку та центри ветеринарної освіти, де студенти під контролем викладачів клінічних кафедр надають ветеринарні послуги населенню та фермерським господарствам.

Ветеринарні ВНЗ Великої Британії готують бакалаврів ветеринарної медицини широкого профілю, спеціалізація здійснюється на післядипломному рівні. У підготовці бакалаврів ветеринарної медицини виділяють доклінічний (1-2 курс) та клінічний (3-5 курс) етапи. Доклінічний етап, за умови проходження однорічного спецкурсу «Intercalated», завершується присудженням ступеню бакалавра природничих наук. У Школі ветеринарної медицини Кембриджу спецкурс «Intercalated» є обов’язковим, а тому підготовка бакалаврів ветеринарної медицини у Кембриджі триває не п’ять, а шість років. Клінічний етап веде до ступеня бакалавра ветеринарної медицини, що надає право працювати лікарем ветеринарної медицини.

Всі навчальні програми британських ветеринарних ВНЗ мають модульну організацію і нараховують мінімальну кількість дисциплін. У змісті навчальних програм підготовки бакалаврів доклінічного етапу виділено природничі, параветеринарні, а також клінічні дисципліни. У бакалаврських програмах клінічного етапу можна виокремити клінічні та вибіркові клінічні дисципліни (на 5-му курсі). Клінічні дисципліни викладаються на міждисциплінарній основі з горизонтальною (міжпредметною) та вертикальною (передбачає єдність теорії та практики) інтеграцією навчального матеріалу.

Британськими ветеринарними ВНЗ проводиться практика EMS (Extra Mural Studies) на базі фермерських господарств, державних і приватних ветеринарних госпіталів тощо і клінічні ротації (практика) на базі університетських госпіталів. На доклінічному етапі під час практики EMS студенти працюють зі здоровими тваринами. Під час практики EMS і клінічних ротацій клінічного етапу основна увага приділяється лікуванню хворих тварин. За місцем проведення практика EMS відповідає вітчизняній виробничій практиці, а клінічні ротації – навчальній. Проте практика EMS розпочинається з першого курсу, тоді як вітчизняна виробнича практика проводиться лише на останньому. Таким чином, британські види практик не співвідносяться з вітчизняними.