ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕОСУДНИХ І ОБМЕЖЕНО ОСУДНИХ ОСІБ В СУДАХ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, аналізується стан її наукової розробленості, визначається її зв’язок із науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, емпірична база, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача у їх одержанні.

Перший розділ «Історико-правові аспекти та сутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб» складається з двох підрозділів, в яких розглянуто питання історичного розвитку кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб та сутність провадження у таких справах.

У підрозділі 1.1. «Становлення кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб», автор аналізує історію розвитку кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб. В результаті проведеного дослідження автор доходить висновку про можливість виокремлення кількох періодів розвитку досліджуваного інституту залежно від ступеня визначеності понять, їх розмежування, порядку провадження в справах неосудних і обмежено осудних осіб, а також застосування примусових заходів медичного характеру: 1) зародження інституту та його розвиток, починаючи з давньоруського законодавства до другої половини XVII століття (Церковний Устав Великого князя Володимира 996 р., Судний закон князя Володимира Мономаха 1117 р., Стоглав 1551 р.); 2) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з другої половини XVII століття до початку XІХ століття (Соборне Уложення 1649 р., Новоуказні статті про татьби, розбої та вбивства 1669 р., Військові

артикули Петра І 1715 р., Указ Петра І «Про огляд дурнів у Сенаті» 1722 р., «Накази суспільного піклування» Катерини ІІ 1775 – 1776 рр. та інші); 3) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з початку XІХ до початку ХХ століття (Звід законів Російської імперії 1832 р., Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р., Статут кримінального судочинства 1864 р.); 4) розвиток інституту в законодавстві РРФСР та УСРР з початку 20-х рр. XX століття до кінця 50-х рр. ХХ століття (Інструкція Народного Комісаріату юстиції «Про освідування душевнохворих» 1918 р., «Положення про психіатричну експертизу» 1919 р., Керівні начала з кримінального права 1919 р., Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. і 1927 р., Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922 р. і 1927 р., Інструкція Народного Комісаріату юстиції «Про порядок призначення та проведення примусового лікування психічно хворих осіб, які вчинили злочини» від 17 лютого 1935 р. та ін.); 5) розвиток інституту в законодавстві УРСР з кінця 50-х р.р. ХХ століття до прийняття Кримінального кодексу України у 2001 р. (Основи кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних республік 1958 р., Кримінальний кодекс УРСР 1960 р., Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1961 р.); 6) розвиток інституту в законодавстві України з прийняття у 2001 р. Кримінального кодексу України, внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України до сьогоднішніх днів.

У підрозділі 1.2. «Cутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб» автор зазначає, що процесуальну сутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб найбільш повно можна простежити, дослідивши мету застосування примусових заходів медичного характеру.

Автор доходить висновку, що мета примусових заходів медичного характеру, яка закріплена у статті 92 Кримінального кодексу України, є нечітко сформульованою, оскільки повинна бути спрямована не лише на обов’язкове лікування та запобігання вчиненню психічно хворою особою суспільно небезпечних діянь, а також на забезпечення захисту душевнохворих осіб від власних діянь (наприклад, заподіяння собі тілесних ушкоджень) та їх соціальну адаптацію до проживання у суспільстві. З урахуванням позицій І.В. Жук, А.П. Колмакова та В.М. Тертишника визначено, що мета застосування примусових заходів медичного характеру полягає у: 1) вилікуванні чи поліпшенні стану здоров’я психічно хворої особи; 2) запобіганні вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь; 3) забезпечення безпеки психічно хворого від самого себе; 4) соціальній реабілітації, яка пов’язана із застосуванням трудотерапії, психотерапії, що сприяють відновленню соціальної адаптації душевнохворої особи до проживання в суспільстві.

Автором підтримано позицію про визначення законодавчого переліку суспільно небезпечних діянь, вчинення яких особами, що є неосудними чи обмежено осудними, давало б підстави для застосування до них примусових

заходів медичного характеру. Якщо в судовому порядку буде встановлено, що особа, яка має психічні розлади вчинила таке суспільно небезпечне діяння, то її слід вважати суспільно небезпечною і приймати рішення про застосування відповідних примусових заходів медичного характеру. У разі вчинення особою, яка за висновком судово-психіатричної експертизи визнана неосудною, суспільно небезпечного діяння, яке не входить до такого законодавчо встановленого переліку діянь, а також встановлення у відповідному порядку відсутності суспільної небезпеки такої особи, суд може застосувати передання на піклування родичам чи опікунам за умови обов’язкового лікарського нагляду.

Другий розділ «Загальні умови судового провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено особливості предмета доказування, доказове значення висновку судово-психіатричної експертизи та особливості його оцінки судом у справах неосудних і обмежено осудних осіб, особливості захисту та представництва неосудних і обмежено осудних осіб в суді першої інстанції.

У підрозділі 2.1. «Особливості предмета доказування у справах неосудних і обмежено осудних осіб» автор зауважує, що законодавцем встановлено перелік мінімуму обставин, які необхідно встановити у справі, проте для прийняття правильного рішення і встановлення об’єктивної істини у справі, як правило, необхідно встановити значно ширше коло обставин, що стосуються справи, в тому числі обставини, які виправдовують особу або свідчать про менший ступінь її вини.

Автор приходить до висновку, що у справах про застосування примусових заходів медичного характеру дослідженню підлягають такі обставини: 1) у справах неосудних осіб − неможливості особи усвідомлювати значення своїх дій (бездіяльності) і керувати ними; 2) у справах обмежено осудних осіб − нездатності повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність в особи психічного розладу; 3) у справах обмежено осудних осіб необхідно доказувати обставини, які впливають на ступінь і характер покарання, мотив та інші ознаки суб’єктивної сторони злочину; 4) у справах за участю осіб, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, доказування скероване на встановлення факту наявності психічної хвороби в особи, що робить неможливим подальше застосування покарання до цієї особи; 5) у справах осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, доказуванню підлягають обставини, які вказують на наявність психічного захворювання, що виникло саме після вчинення такого діяння і робить неможливим застосування до особи відповідного покарання.

Специфіка доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру реалізується: 1) у характері психічного захворювання, що визначає неосудність чи обмежену осудність особи; 2) у часовому проміжку

виникнення такого захворювання (на момент вчинення суспільно небезпечного діяння; після вчинення такого діяння, але до винесення вироку у справі; під час відбування покарання).

У підрозділі 2.2. «Доказове значення висновку судово-психіатричної експертизи у справах неосудних і обмежено осудних осіб та особливості його оцінки судом» автор з урахуванням позицій Ю.П. Аленіна, Т.О. Лілуашвілі, В.Д. Юрчишина зазначає, що у справах про застосування до особи примусових заходів медичного характеру обов’язкова наявність обґрунтованого висновку експертів-психіатрів. Для отримання такого висновку, саме під час призначення судово-психіатричної експертизи і формулюванні питань експерту, необхідно враховувати моменти, які в подальшому допоможуть суду об’єктивно оцінити отриманий висновок та застосовувати або відмовити у застосуванні до особи примусових заходів медичного характеру. Формулюючи перелік питань у справах осіб, які виявляють ознаки психічного захворювання, спочатку доцільно ставити питання загального характеру, а також питання, від яких залежить вирішення наступних питань, окрім того раціональним видається групування питань за епізодами справи.

Cуд у процесі оцінки доказів має право оцінювати доказову силу висновку експерта, як категоричного, так і ймовірного. Разом з тим, у справах про злочини неосудних і обмежено осудних осіб варто виходити з того, що оцінка висновку експерта здійснюється в кінцевому результаті за узгодженням з іншими матеріалами справи, тобто у деяких випадках ймовірні висновки експерта можна використовувати в доказуванні, але брати їх за основу обвинувачення чи винесення вироку не можна, оскільки відповідно до змісту процесуального законодавства всі сумніви, виявлені в процесі слідства та у судовому засіданні, повинні бути віднесені на користь обвинуваченого.

Під час оцінки судом висновків експертизи психічного та (або) психологічного стану особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, можна виділити такі моменти: 1) судом оцінюється законність та обґрунтованість винесення постанови про призначення експертизи, обрання її виду тощо; 2) на оцінку експертного висновку впливає правильність та чіткість формулювання питань, які ставляться перед експертами; 3) при дослідженні та оцінці висновку експертизи необхідно враховувати, що відомості про стан здоров’я особи (в тому числі й про її психічний стан) є конфіденційними; 4) оцінка судом висновку експертизи психічного стану особи є завершальним етапом доказування, в якому визначається значення встановлених фактів у конкретній кримінальній справі; 5) висновки експертизи оцінюються в сукупності з іншими зібраними у справі доказами, тому під час досудового розслідування необхідно зібрати інформацію про особу, щодо якої призначено експертизу; 6) законодавство України не допускає надання переваги експертному висновку

залежно від суб’єкта, який проводив експертизу (наприклад, авторитетна експертна установа, експерт, який має великий досвід експертної роботи тощо).

У підрозділі 2.3. «Особливості захисту та представництва неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції» автором досліджено питання участі у справі захисників та законних представників.

Визначено, що участь захисника та законного представника є обов’язковою з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення психіатричної експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У справах осіб, які мають психічне захворювання, що виникло під час відбування покарання, захисника доцільно залучати до участі у справі про застосування до такої особи примусових заходів медичного характеру не за клопотанням засудженого, а в обов’язковому порядку.

Розглядаючи дискусійне у науці питання, яку ж функцію виконує захисник у справах неосудних і обмежено осудних осіб: функцію представництва (В.Д. Адаменко) чи функцію захисту (В.Д. Басай), автор підтримує останню позицію, зазначаючи, що захисник, здійснюючи захист неосудних і обмежено осудних осіб: 1) надає правову допомогу особі (консультація, інформування про рух справи, подання апеляцій); 2) безпосередньо бере участь у процесі доказування (представляє докази, заявляє клопотання); 3) забезпечує охорону прав та законних інтересів осіб, які мають психічні розлади.

В роботі досліджене питання участі законних представників у справах неосудних і обмежено осудних осіб. Автором зазначено, що законним представником особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, є близький родич, опікун, піклувальник, а у разі їх відсутності – представник органів опіки та піклування. Залучення законного представника проводиться за постановою слідчого, прокурора, судді з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення психіатричної експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Визначено права та обов’язки законного представника.

Третій розділ «Особливості провадження щодо неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено підготовчі дії суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб, особливості судового розгляду таких справ та рішення суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб.

У підрозділі 3.1. «Підготовчі дії суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб» автор доходить до висновку, що вирішення питання про призначення до судового розгляду справи про застосування примусових заходів медичного характеру може проводитись без участі захисника і законного представника душевнохворої особи та без ведення протоколу

судового засідання. Проте специфіка такої категорії справ зобов’язує до більш категоричної визначеності у цьому питанні. Тому, на думку дисертанта, розгляд таких питань повинен здійснюватись суддею одноосібно з обов’язковою участю прокурора, захисника та законного представника душевнохворої особи, при цьому з обов’язковим веденням протоколу судового засідання.

Автором зазначається, що оскільки законодавець передбачає можливість передання психічно хворої особи на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді як один із запобіжних заходів, а обов’язок забезпечення такого нагляду покладається безпосередньо на родичів чи опікунів, доцільно отримувати від них письмову згоду на здійснення такого піклування. Цей документ варто долучати до матеріалів справи. Лише за такої умови піклування буде добровільним, належним та ефективним. У разі відсутності відповідної згоди на здійснення піклування з боку родичів чи опікунів особи, яка має психічні розлади, більш доцільно застосовувати запобіжний захід у вигляді госпіталізації неосудної особи у психіатричному закладі в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

У підрозділі 3.2. «Особливості судового розгляду у справах неосудних і обмежено осудних осіб» автор доходить висновку, що якщо характер психічного розладу в особи не перешкоджає їй брати участь у судовому провадженні, дослідження доказів необхідно починати з пояснень осіб, які мають психічні розлади, незалежно від виду такого розладу.

На підставі заявлених клопотань учасників процесу за мотивованим рішенням суду судовий розгляд справ про злочини осіб, які страждають психічними розладами, може бути закритим. Таке вирішення питання матиме позитивні наслідки у двох аспектах. У внутрішньому аспекті захистить психіку такої особи від негативного впливу з боку присутніх в залі осіб; виключить випадки негативної чи неконтрольованої поведінки, спричиненої наявністю комплексу емоційних та інтелектуальних особливостей такої особи. Із зовнішнього боку буде гарантією збереження і дотримання визначених Конституцією України та міжнародними нормативно-правовими актами цінностей: честі та гідності людини, конфіденційності відомостей про стан її здоров’я; а у випадку видужання такої особи сприятиме її подальшій соціальній адаптації до проживання у суспільстві (наприклад, пошук певної роботи, перебування на відповідній посаді тощо).

Підтримуючи позиції Т.Є. Сарсенбаєва та А.К. Шляхова, автор відзначає, що у разі присутності особи, яка має психічні розлади, у судовому провадженні заслуховування її пояснень доцільно проводити в присутності відповідного спеціаліста у галузі судової психіатрії (експерта, який проводив судово-психіатричну експертизу, лікаря-психіатра, психолога тощо). Дисертантом обґрунтовується необхідність активного залучення експертів і спеціалістів до участі у справах неосудних і обмежено осудних осіб такими чинниками:

експерти і спеціалісти у галузі судової психіатрії чи психології − це фахівці, які професійно вивчають психічні та психологічні процеси, що відбуваються у свідомості людини, зокрема душевнохворої; такі особи, застосовуючи свої професійні знання і навички, певною мірою послаблюють психологічний тиск на особу, яка має розлади психіки, що спричинені самим судовим засіданням, аудиторією тощо; участь спеціаліста у справі спрямована на надання допомоги у галузі, де необхідні спеціальні знання.

У підрозділі 3.3. «Рішення суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб» на основі проведеного аналізу наукових позицій щодо підстав застосування примусових заходів медичного характеру автор доходить до висновку, що такими є: 1) вчинення особою, яка виявляє ознаки психічного розладу, суспільно небезпечного діяння, що передбачене Кримінальним кодексом України; 2) встановлення у відповідному порядку неосудності чи обмеженої осудності такої особи; 3) встановлення фактів, які вказують, що особа захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину або під час відбування покарання; 4) визнання особи суспільно небезпечною у зв’язку з її хворобливим станом та характером вчиненого діяння.

Автором підтримано й додатково обґрунтовано позицію О.В. Беклеміщева про розмежування підстав, які визначають необхідність застосування до особи примусових заходів медичного характеру та підстав, що впливають на обрання одного з чотирьох видів впливу, представлених у системі примусових заходів медичного характеру. Підставою, яка визначає необхідність застосування примусових заходів медичного характеру, є висновок суду про неможливість покращення стану психічного здоров’я особи іншим чином, окрім як застосування до неї одного із примусових заходів медичного характеру. Підставою, що впливає на обрання того чи іншого примусового заходу медичного характеру, є суспільна небезпечність особи, з обов’язковим урахуванням двох її основних характеристик – характеру й ступеня суспільної небезпечності.

Підтримуючи позиції Н.В. Глинської та О. Шиманович, дисертант визначає, що вимоги, яким має відповідати рішення суду, можна поділити на дві групи: вимоги, які пред’являються до змісту судового рішення; вимоги, які пред’являються до форми судового рішення.