ПСИХОЛОГІЧНА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження, викладено його теоретико-методологічні засади, розкрито сутність методів дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження, вказано сферу впровадження його результатів.

У першому розділі – „Самореалізація особистості як психолого-педагогічна проблема” – здійснено аналіз основних підходів та понять, пов’язаних із проблемою особистісної самореалізації у філософській та психологічній літературі, вказано на роль психологічної самореалізації дітей молодшого шкільного віку. З метою дослідження проблеми психологічної самореалізації молодшого школяра виокремлено такі поняття, як самоактуалізація, самовизначення, самопрезентація особистості.

Проблема особистісної самореалізації була актуалізована  під впливом гуманістичних ідей епохи Відродження, проте ще в працях античних філософів розвиток та реалізація потенційних можливостей людини є центральною проблемою. Зазначено, що у ренесансних мислителів світ особи наближається до Бога, проте він не збігається з божественним першопочатком (Ф.Петрарка, Л.Альберті). Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку (В.-К. Острозький, Д.Наливайко, Г.Смотрицький, М.Смотрицький), у якому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної гуманітарної думки в Україні, підтверджує важливість для людини її творчої самореалізації. У працях українських мислителів (Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Юркевич) наголошується на активній самореалізації людини у земному житті через волю і працю. Під впливом ідей Нового часу, його раціональних підходів, у працях мислителів (Ф.Бекон, Б.Спіноза) акцентується увага на способі реалізації своєї сутності. Західноєвропейські філософи (Г.Гегель, І.Кант) підкреслюють неповторність людини, яка повинна не лише пізнати, а й створити себе, критично переосмисливши свою сутність. Відзначено, що прихильники екзистенціальної філософії (С.К’єркєгор,  Ж.-П.Сартр) зазначали шлях до особистісної самореалізації через пізнання себе у світі та світу через самопізнання.

Самореалізація особистості з позицій психоаналізу трактується як один з атрибутів вияву активності сильного та цілісного індивіда, вільного від згубних внутрішніх примусів, що володіє спонтанною творчістю і водночас прагне до любові й творчої праці (З.Фройд, Е.Еріксон, Е.Фромм, К.Хорні).

У дослідженні зазначено, що теоретичні основи гуманістичної концепції самореалізації особистості закладені представниками персоналістичних напрямків (А.Маслоу, К.Роджерс, Г.Олпорт). Вони наголошували, що реалізувати власні потреби людина може, актуалізувавши свої задатки, особитісні ресурси.

Поняття „особистісна самореалізація” в науковій літературі інколи ідентифікується із поняттям „самоактуалізація”. У дослідженні розмежовані позначувані ними процеси та визначено останній як передумову самореалізації особистості, що спонукає людину до внутрішньої гармонії (наближення „Я”-ідеального до „Я”-реального) та активності. Самоактуалізація людини у теорії особистості А.Маслоу – це вершинний рівень психологічного розвитку, якого можна досягти при здійсненні максимальної актуалізації потенціалу особистості. Кожна особа володіє вродженим прагненням до самоактуалізації своєї суті, яке потрібно підтримувати від першого усвідомлення своєї значущості.

Принципам гуманістичного напрямку, зокрема, виокремленню пріоритетності творчого аспекту в людині, який, як і її психіка, проявляється у діяльності, співзвучні ідеї К.Абульханової-Славської, К.Домбровського, С.Рубінштейна. Самореалізація особистості пов’язана з „роботою свідомості”, психічною діяльністю в процесі досягнення життєвої мети за допомогою певних засобів і на основі свободи вибору.

Активізація теоретичних досліджень у сфері психологічної самореалізації дала змогу визначити її основним чинником мотиви, які спрямовують особистість до певної мети, досягнення якої передбачає оцінку результатів у спосіб переживання почуття задоволення і особистого щастя. З’ясовано, що в основі особистісної самореалізації лежать суперечності між внутрішньою позицією та системою вимог суспільства. Так, для соціальної ідентифікації особистості важливі взаємозв’язки та взаємодія з іншими людьми. Проте ці стосунки не визначають психологічної сутності особистості, здатної до самореалізації (К.Абульханова-Славська, Л.Виготський, А.Маслоу, А.Мудрик, І.Пасічник, А.Петровський, С.Рубінштейн). У дослідженні встановлено, що у забезпеченні процесу особистісної самореалізації важливу роль відіграють мотиви, які актуалізують внутрішній потенціал особистості (самоактуалізація), сприяють вибору релевантної соціальної ролі, що є необхідною умовою людського співжиття (самовизначення особистості), а також потреби і прагнення оприлюднити власні успіхи й отримати оцінку своїх досягнень навколишніми (самопрезентація особистості) (О.Баришева, Т.Більгільдєєва, К. Гольдштейн, К.Домбровський, В.Зарицька, З.Карпенко, Н.Корчакова, А.Маслоу, Г.Олпорт, К.Роджерс та ін.). Вищеназвані процеси у дослідженні визначено етапами самореалізації особистості, умовою і результатом якої є рефлексія.

У праці з’ясовано, що становлення особистості молодшого школяра значною мірою залежить від впливу нового соціального середовища. Зі вступом до школи змінюється як характер ставлення дитини до навколишнього світу, так і до самої себе, ускладнюються завдання, які потрібно розв’язати, тобто виникає необхідність надбання нових знань, умінь і навичок. Успіх розв’язання завдань, що виникають при цьому, залежить від соціальної адаптації до колективу та поглиблення рефлексії молодшого школяра. У дослідженні обґрунтовано актуальність самореалізації для молодших школярів як заснованих на рефлексії процесів самопізнання, самовизначення та самопрезентації актуалізованих можливостей дитини, які формуються шляхом її участі у системі різнопланових діяльностей, супроводжувані почуттями задоволення, відповідальності, успіху і критичною оцінкою інших та стимулюють її до самовдосконалення.

У другому розділі – „Емпіричне дослідження особливостей самореалізації молодшого школяра” – виявлено психологічні особливості са­мореалізації дітей початкових класів та обґрунтовано важливість художньотворчої діяльності як чинника стимулювання цього процесу.

На першому етапі констатувального експерименту було визначено показники самореалізації молодших школярів, в яких відображається вікова динаміка їх особистісного зростання. Експертам (батькам дітей молодшого шкільного віку (n=200) та вчителям початкових класів загальноосвітніх шкіл міста Острога та Острозького району (n=30)) було запропоновано за десятибальною шкалою оцінити значущість визначених нами, відповідно до теоретичного аналізу, показників самореалізації молодшого школяра. Основними показниками самореалізації дітей молодшого шкільного віку вважалися: мотивація досягнення успіху та пов’язані з нею особистісні властивості – впевненість у собі і незалежність. Поглибленню рефлексії сприяє успішна діяльність, висока мотивація якої може відігравати роль компенсаторного чинника у випадку недостатньо розвинутих спеціальних здібностей. Впевненість у собі та налаштованість на незалежне подолання дитиною існуючих перешкод у спробі досягнути успіху сприяє реалізації її актуалізованих можливостей, оскільки впевнена та незалежна особа характеризується низьким рівнем тривожності, адекватною самооцінкою та високим рівнем самоконтролю.

На другому етапі констатувального експерименту експертам було запропоновано анкету для визначення рівнів (високий, середній, низький) вираженості показників самореалізації молодших школярів від першого по четвертий класи (n=200), які не займалися художньотворчою діяльністю за межами загальноосвітньої програми. Емпіричними методами виявлено, що протягом вікового періоду поступово зменшується кількість дітей з високим (з 24% до 8%) та середнім (з 56% до 36%) рівнем розвитку мотивації досягнення успіху. Число осіб з низьким рівнем прояву даного показника протягом вікового періоду зростає у 2,8 раза. Низький рівень притаманний 56% учнів четвертого класу. У процесі дослідження встановлено, що число дітей з низьким рівнем впевненості у собі протягом вікового періоду зменшується на 12% і становить 24% дітей у четвертому класі. Простежується незначна позитивна динаміка росту числа осіб з високим (з 16% до 20%) та середнім (з 48% до 56%) рівнем впевненості у собі протягом вікового періоду. Виявлено несуттєве зростання кількості дітей з високим рівнем незалежності протягом вікового періоду, що збільшується з 12% до 20%. Число дітей із середнім рівнем прояву незалежності протягом вікового періоду збільшується на 10% і становить 52% дітей. Кількість учнів з низьким рівнем незалежності зменшується на 18% у четвертому класі порівняно з їх кількістю у першому і становить 28% дітей. Отже, за оцінками експертів у молодшому шкільному віці переважає кількість осіб із середнім рівнем прояву мотивації досягнення успіху, впевненості у собі та незалежності (44%, 52% та 48% відповідно) і з низьким рівнем прояву даних показників (41%, 30% та 35,5% відповідно).

До вибіркової сукупності другого етапу дослідженя було відібрано 120 дітей початкових класів загальноосвітньої школи №1. З них було сформовано дві експериментальні групи по 40 учнів у кожній, які виявили бажання займатися у Науково-дослідному експериментальному центрі дитини Національного університету „Острозька академія” за спеціальною програмою та одну контрольну групу дітей (n=40), що навчалися за загальноосвітньою програмою. Кожна з груп включала в себе учнів першого (n=10), другого (n=10), третього (n=10) та четвертого (n=10) класів. Для визначення мотиваційного полюсу дитини використовувалася методика „Мотивація успіху і страх невдачі” А.Реана, що складається з 20 тверджень та дає змогу виявити домінування мотивації сподівання успіху чи страху невдачі. У ході дослідження відповідно до набраної кількості балів (максимально можлива – 20) визначено, що у більшості дітей молодшого шкільного віку мотиваційний полюс чітко не виражений. Однак в учнів першого класу мотиваційний полюс ближчий до мотивації „прагне до успіху”, а домінуючою мотивацією є сподівання успіху (середнє значення даного показника у дітей контрольної групи на початку вікового періоду =12, середнє квадратичне відхилення s = 3,1, першої експериментальної групи =12,2 (s=2,7), другої експериментальної групи =12,3 (s=3,4), а в учнів четвертого класу – мотиваційний полюс ближчий до мотивації „уникнення невдачі”, у цьому ж віці домінуючою мотивацією є страх неуспіху і невдачі (=10 (s=2,8), =8,9 (s=2,7) та =8,6 (s=3,2) відповідно у дітей контрольної, першої та другої експериментальних груп). Отже, кількість дітей з домінуючою мотивацією сподівання успіху, яка в першому класі контрольної групи становить 30%, а в першій та другій експериментальних групах вона однакова (по 40%), протягом вікового періоду спадає на 20%, 40% та 30% відповідно в контрольній, першій та другій експериментальних групах.

З метою виявлення рівня впевненості у собі використовувався дитячий варіант особистісного опитувальника Р.Кеттела з десятибальною шкалою оцінки. За рівнем впевненості у собі можна було судити про рівень тривожності та самооцінку учнів, а тому опитувальник було доповнено методикою самооцінки Дембо-Рубінштейн. За результатами дослідження, на початку вікового періоду переважає низький рівень показника: =2,9 (s=1,7) – у дітей контрольної групи, =3,1 (s=1,9) – першої експериментальної та =3,2 (s=2) – другої експериментальної груп і середній рівень: =4,1 (s=2,2) – у дітей контрольної, =4 (s=2) – першої експериментальної та =4,1 (s=2,2) – другої експериментальної груп на кінець вікового періоду. Отже, кількість дітей із середнім та високим рівнем впевненості у собі протягом вікового періоду зростає з 30% до 50% в контрольній, з 40% до 60% у першій експериментальній та з 40% до 50% у другій експериментальній групах.

Показник незалежності, визначений за опитувальником Р.Кеттела, дозволив зробити висновок про самоконтроль дитини. Середні значення даного показника самореалізації молодшого школяра протягом вікового періоду зростають від =2,1 (s=1,2) до =3,6 (s=1,9) у дітей контрольної групи, від =2,2 (s=1,6) до =3,8 (s=2,1) в учнів першої експериментальної групи та від =2,3 (s=1,3) до =3,9 (s=2) в учнів другої експериментальної групи. Отже, число дітей із середнім та високим рівнем незалежності становить у контрольній, першій та другій експериментальних групах першого класу відповідно 10%, 10% та 20%, що до кінця вікового періоду зростає на 30%, 40% та 30% відповідно.

Результати констатувального експерименту, підтверджені експертами, допомогли з’ясувати особливості самореалізації дітей молодшого шкільного віку та виявити несприятливі тенденції у її функціонуванні. У процесі дослідження обґрунтовано важливість художньої творчості як чинника стимулювання самореалізації молодшого школяра. Мотив самопізнання, який є необхідною складовою цієї діяльності, спонукає до актуалізації своїх можливостей, відкриття та презентацію себе, виражених почуттями задоволення, відповідальності та успіху.

У третьому розділі – „Стимулювання самореалізації молодшого школяра засобами мистецтва” – запропоновано прикладну модель (рис.1) і програму стимулювання самореалізації молодшого школяра засобами мистецтва та здійснено експериментальну перевірку її ефективності.

Прикладна модель, яка включає різноманітні завдання, задовільняє потребу молодшого школяра в соціальній адаптації через його самореалізацію засобами мистецтва. При визначенні етапів самореалізації молодшого школяра та принципів психолого-педагогічної підтримки нами був врахований досвід В.Зарицької щодо формування у старшокласників здатності до самореалізації та Т. Більгільдєєвої щодо створення умов для самореалізації молодших школярів. Організація творчої діяльності у сфері мистецтва передбачає виконання завдань, визначених відповідно до трьох фаз включення індивіда у спільноту (за А.Петровським).