ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ПІДГОТОВКИ ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА ДО ВЕДЕННЯ ТЕРАПЕВТИЧНОГО ДІАЛОГУ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дисертаційного  дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання роботи, методологічні та теоретичні основи, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи; наведено дані про апробацію та впровадження в практику її результатів і структуру дисертації.

У першому розділі – “Аналіз феномену психотерапевтичного діалогу в контексті професійної підготовки практичних психологів” – проаналізовано феномен психотерапевтичного діалогу з точки зору контакту психолога та клієнта, який є оптимальним за умови балансу об’єктної та суб’єктної присутності психотерапевта (Л.Бісвангер, Дж.Б’юдженталь, Дж.Мак Дугалл, Р.Мей, К.Роджерс, П.Тілліх, З.Фройд). Проаналізовано такі чинники ефективного психотерапевтичного діалогу, як довіра, конґруентність і емпатія. Комунікативна компетентність, рефлексивність та “Я-концепція” майбутніх практичних психологів розглядаються як важливі передумови ведення психотерапевтичного діалогу.

Встановлення контакту є вельми важливою складовою консультативного процесу. Хороший контакт є не лише умовою, але й у деяких випадках - змістом психологічного консультування. Проаналізовано особливості контакту в процесі психологічного консультування, зокрема з’ясовано характеристики суб’єктної та об’єктної присутності психолога у процесі консультування. Під суб’єктною присутністю консультанта, ми, слідом за К.Роджерсом, маємо на увазі насамперед присутність не професіонала, а людини, коли психолог-консультант стикається з реальністю іншої людської долі, коли він любить клієнта як людську істоту, вірить у нього, в його можливість бути самим собою і в можливість його зміни. Отже, у реальному контакті з клієнтом співіснують два рівні присутності психотерапевта - об'єктний і суб'єктний (А.С.Кочарян). Переважання одного з них визначається не лише психотерапевтичним підходом, але і особистістю самого психотерапевта або психолога-консультанта.

Діалог є провідною категорією у багатьох напрямах психотерапії та консультування, зокрема, у гуманістичному й екзистенційно-феноменологічному. В ґештальт-терапії (Ф.Перлз, Дж.Енрайт, С.Гінгер та ін.) діалог розглядається як основний інструмент психотерапії, при цьому виокремлюються такі його сутнісні ознаки: 1) готовність до діалогу, що виявляється насамперед в увазі до клієнта і його проблем; 2) присутність консультанта, тобто його зацікавленість, емоційна включеність; 3) повага до феноменології клієнта, що виявляється у визнанні, прийнятті клієнта з його світобаченням, цінностями, особливостями.

З’ясовано, що діалогічний підхід на сьогодні є одним із найбільш перспективних напрямів психологічної науки. У його основі лежить розуміння діалогу як суб’єкт-суб’єктного спілкування психолога з клієнтом (Ф.Є.Василюк, А.Ф.Копйов, Е.Т.Соколова, Т.О.Флоренська, А.У.Хараш й ін.). У межах даного підходу поняття „діалог” виступає у двох взаємозалежних значеннях: 1) як універсальна й абсолютна характеристика буття людини, як базова умова її свідомості та самосвідомості, з одного боку, та, з іншого, – основна форма їх реалізації; 2) як конкретна подія спілкування, в якій відбувається самовиявлення внутрішнього світу індивіда (М.М.Бахтін).

У дослідженні ми дійшли висновку, що у психологічному консультуванні діалог виступає як вид суб´єкт-суб´єктного спілкування консультанта і клієнта та є найціннішим інструментом діяльності практичного психолога. Діалогічність виступає важливою професійною якістю психолога-консультанта, яка базується на усвідомленому застосуванні в практиці консультування конкретних теоретико-методологічних принципів і певних технік консультативної роботи. Провідною рисою діалогічності особистості психолога є подолання власних домінант, що забезпечує відкритість духовному світові іншої людини, спрямованість її “Я” на розуміння чужої свідомості. В цьому разі інша людина протягом спілкування кожного разу відкриватиметься як неповторна та емпатійна особистість.

У результаті аналізу літератури встановлено, що науковці виокремлюють чотири основні поняття, які стосуються діалогічності: позиція позаприсутності консультанта, його діалогічна позиція, внутрішня діалогічність (як консультанта, так і клієнта) та діалогічна інтенція клієнта (А.Ф.Копйов, Т.О.Флоренська).

Позиція позаприсутності є особливою, професійною позицією психолога-консультанта, посідаючи яку він сприймає внутрішній світ співрозмовника не як сферу своєї практичної діяльності або як об'єкт раціонального аналізування та гіпотезування, а як зміст, який лише віддзеркалюється та розуміється. Дана позиція характеризується увагою психолога до різних аспектів внутрішнього світу клієнта без нав’язування себе, що дозволяє побачити іншу людину саме як іншу.

 Внутрішня діалогічність розглядається як результат внутрішнього діалогу, що відбувається в кожній людині між двома інстанціями її внутрішнього світу - наявним «Я» і духовним «Я». Консультативна ситуація - це ситуація «зустрічі» двох внутрішніх діалогів, один із яких блокований, припинений або ускладнений (у клієнта), а інший (у консультанта) здійснюється вільно й безперешкодно.

Діалогічна інтенція як потреба клієнта вступити в діалог з психологом є важливою умовою здійснення психотерапевтичного діалогу. Попри те, що вона притаманна людському індивіду, слід погодитися з А.Ф.Копйовим, який зазначає, що для багатьох клієнтів головною проблемою в ситуації консультування виявляється саме відсутність діалогічної інтенції. З огляду на це основним завданням практичної роботи є стимулювання даного мотивуючого переживання. Ні імперативна, ні маніпулятивна позиції психолога не сприяють цьому. Діалогічна інтенція клієнта відновиться лише у відповідь на "зустріч" зі світом іншої свідомості, опосередковану діалогічним спілкуванням. Тому саме зацікавлена, недирективна інтенція консультанта є сутнісною умовою ефективної психологічної допомоги. Отже, мова йде про формування особливої діалогічної позиції психолога, що розглядається як професійна позиція, утворена комплексом настановлень, найважливішими серед яких є постулат внутрішньої діалогічності будь-якої людини та переконаність у свободі та відповідальності клієнта за своє життя.

На підставі наукових досліджень було теоретично визначено чинники ефективного ведення психотерапевтичного діалогу. Одним із найважливіших чинників є довіра - багатоаспектний феномен, що включає в себе тісні емоційні транзакції, здатність ризикувати, відкритість, спонтанність, креативність та інші кореляти. Також важливим фактором ефективності консультативної взаємодії є розуміння консультантом клієнта як процес проникнення в сутність предмету, “привласнення” інформації професійного, психологічного контексту, що може реалізуватися за трьома основними стратегіями: пояснення, інтерпретації, діалогічного розуміння. Орієнтація консультанта у процесі консультування - технологічна, гуманістична чи діалогічна - ще один важливий чинник ефективного ведення психотерапевтичного діалогу (Т.О.Флоренська).

На основі аналізу літератури (А.Ф.Копйов, А.Мехрабіан, Т.О.Флоренська та ін.) виокремлено якості, що сприяють розвитку діалогічності, зокрема: конґруентність як здатність встановлювати контакт з власними почуттями і щиро їх виражати; емпатія як здатність співпереживати, внутрішньо приймати світ клієнта і його проблеми; рефлексивність як усвідомлене керування власною діалогічністю. Також важливою передумовою підготовки майбутніх психологів до ведення психотерапевтичного діалогу виступає розвиток комунікативної компетентності та професійної „Я-концепції”.

У другому розділі – “Дослідження психологічних аспектів ведення психотерапевтичного діалогу в контексті професіоналізації психологів” – обґрунтовуються принципи побудови експериментального дослідження діалогічності та інших пов´язаних з нею професійно важливих якостей психолога-консультанта, аналізуються методичні аспекти діагностики та розвитку вказаних якостей, розглядаються конкретні психодіагностичні методики, описується процедура дослідження, здійснюється аналіз та інтерпретація емпіричних даних.

У процесі дослідження нами враховувалися загальнофілософські принципи детермінізму, єдності свідомості і діяльності, генетичний принцип. На основі принципу детермінізму діалогічність особистості розглядається як такий феномен, що має складну, системну природу, визначається специфікою процесу особистісного та професійного становлення, залежить від особливостей взаємодії індивіда з оточенням. Водночас діалогічність психолога-консультанта є важливою професійною ознакою, котра органічно пов’язана з такими якостями, як емпатія, рефлексивність, креативність, конгруентність, самоактуалізаційні тенденції, професійна самосвідомість, розвиток яких може розглядатися як чинник підготовки майбутнього психолога до ведення психотерапевтичного діалогу.

Виходячи з генетичного принципу (Л.С.Виготський, С.Д.Максименко, С.Л.Рубінштейн та ін.), діалогічність особистості та психологічні якості, пов’язані з нею, а також уміння вести психотерапевтичний діалог, розглядаються у процесі їх становлення, трансформації, розвитку.

Констатувальний експеримент передбачав три етапи:

1.  Вивчення особистісних детермінант ефективного ведення психотерапевтичного діалогу (дослідження типу орієнтації майбутніх психологів у процесі консультування, їх структури “Я”, діагностики самореалізаційних тенденцій, вивчення характеристик креативності та емпатії особистості).

2.  Дослідження особливостей мовленнєвої діяльності психолога в процесі ведення психотерапевтичного діалогу.

3.  Дослідження особливостей підготовки практичних психологів до ведення психотерапевтичного діалогу в умовах вищих навчальних закладів.

Дослідженням було охоплено 89 студентів-психологів старших курсів ВНЗ.

За допомогою опитувальника Т.О.Флоренської було визначено орієнтації студентів у процесі психологічного консультування. Опитування показало, що 33% респондентів мають технологічну орієнтацію, в основі якої лежить орієнтація на застосування у процесі консультування певних психодіагностичних та психокорекційних методів і технік з метою розв’язання проблеми клієнта. 38% респондентів мають гуманістичну орієнтацію – орієнтацію на взаємини з клієнтом, які ґрунтуються на емпатії, конґруєнтності та безумовному його прийнятті з боку консультанта. 29% респондентів орієнтовані на діалогічну взаємодію, сутність якої полягає в прагненні консультанта чути внутрішній діалог у душі клієнта саме так, як він звучить, щоб знайти саме ті слова, які відкривають вхід у внутрішній діалог співрозмовника. На основі результатів даного опитувальника респондентів було поділено на три групи відповідно до орієнтації у процесі консультування. Подальше дослідження було спрямоване на виявлення розбіжностей за різними емпіричними показниками між вказаними групами.

Використовуючи методику ДМВ Т.Лірі (адаптація Л.М.Собчик) було з’ясовано співвідношення реального та ідеального образів “Я”. За результатами даної методики не було виявлено значущих розбіжностей в образах “Я” студентів із різних груп. Проте зафіксовано такі тенденції: переважання у студентів з діалогічною та гуманістичною орієнтацією показників VII (“дружній”) та VIIІ (“альтруїстичний”) октантів, у студентів з технологічною орієнтацію – І (“авторитарний”).