| Короткий зміст: | Основний зміст дисертації
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, формулюються мета і завдання роботи, визначається її теоретична та методологічна основа, новизна й науково-практична та теоретична значимість, а також положення, що виносяться на захист.
У розділі 1 «Методологічні засади та джерела дослідження феномену філософського психологізму» здійснюється концептуально-понятійний аналіз феномену філософського психологізму, формулюються основні методологічні принципи дослідження та аналізується література з теми дослідження У підрозділі 1.1 – «Психологізм як історико-філософський феномен: методологія дослідження» – зазначається, що в історико-філософській науці існує досить чітке розуміння поняття «психологізм у логіці», як і відповідного поняття «антипсихологізм у логіці». Проте про психологізм часто говорять не тільки у сфері логіки, а й у інших галузях філософії та інших гуманітарних науках. На цьому тлі психологізм у логіці постає лише як епізод – звичайно, дуже важливий і характерний, – більш широкої хвилі психологізму у філософії ХІХ століття. Це тенденція до обґрунтування всіх філософських проблем, а також інших гуманітарних наук – історії, соціології, етнології тощо – за допомогою понять та методів психології як позитивної науки. Відповідно, розвиток психологізму у філософії безпосередньо пов’язаний з розвитком психології та перетворенням її з окремого розділу філософського знання (переважно раціоналістично-метафізичного змісту) на самостійну науку емпірико-позитивістського спрямування.
При цьому потрібно відокремлювати феномен філософського психологізму від філософської психології як галузі філософського знання, тобто філософського вчення про душу, яке було складовою частиною філософських систем, принаймні, від часів Арістотеля. Розробка філософської психології тим чи іншим філософом ще зовсім не означає його тенденції до психологізму (так само, як і психологічне дослідження як таке) – остання виявляється лише тоді, коли психологічний інструментарій так чи інакше постає у вигляді загальної філософської чи наукової методології (при цьому характерно, що сама «душа» за такої тенденції, як правило, зникає).
Становлення психології як самостійної науки набуває на певному етапі характеру утвердження нової метанауки, загального наукового методу. Психологія, виходячи з лона філософії, намагається перебрати на себе певним чином витлумачену роль філософії як універсального методу і фактично витіснити, замінити філософію (або, принаймні, виступити основною філософською дисципліною). На цьому тлі виявлення явищ психологізму не тільки в логіці, а й в інших сферах філософського і гуманітарного знання допомагає зрозуміти, що всі вони – ці явища – так чи інакше пов’язані з цією загальною тенденцією наступу нової науки; тобто психологізм у широкому розумінні як раз і означає намагання перетворити психологію на загальний науковий метод. При цьому, оскільки йдеться про психологію як позитивну науку, таке перетворення означає зведення нанівець сфери філософського знання: метафізика відкидається (у тому числі й метафізика у психології, як вчення про душу), а методологічна функція філософії замінюється методологічною функцією психології. Отже, психологізм у філософії ХІХ століття, зрештою, постає як намагання піднести психологію на щабель основної, визначальної філософської дисципліни з подальшим її перетворенням на метанауку, що виступає у ролі загальної методології соціально-гуманітарних наук, що взагалі робить непотрібною філософію. У цьому останньому сенсі психологізм збігається з позитивізмом – чи, точніше, є одним із його проявів.
У підрозділі 1.2 – «Джерела та історіографія дослідження європейського філософського психологізму» – дається аналіз використаних джерел та літератури з теми дослідження. Для дослідження процесів формування основних рис психологізму в новоєвропейській філософії були залучені праці Р. Декарта, Б. Спінози, Дж. Локка, Ґ. В. Ляйбніца, Д. Юма, Д. Гартлі, Т. Ріда, Хр. Вольфа, Й. Тетенса, І. Канта, а також деяких інших представників Німецького, Англійського і Шотландського, Французького Просвітництва. Відтворення різноманітних форм психологізму, що розгорталися протягом ХІХ століття, уможливлюється аналізом основних праць Й. Гербарта, Я. Фріза, Й. Дресслера, Ґ. Фехнера, Г. Гельмгольца, В. Вундта, Г. Еббінгауза, А. Шопенгауера, Е. Гартмана, Ф. Ніцше, В. Дільтея, В. Джеймса, Дж. Мілля, Дж. Ст. Мілля, А. Бена, Е. Маха, Х. Зіґварта, Г. Гьофдінґа, Т. Ліппса, М. Грота та інших. Антипсихологістська критика та дискусія навколо психологізму потребувала залучення до аналізу праць Ґ. Фреґе, Е. Гуссерля, П. Наторпа, Е. Трьольча, Вол. Соловйова, Г. Челпанова, М. Лосського, Б. Яковенка та інших.
Говорячи про філософсько-психологічну проблематику у дослідженнях філософії Нового часу, слід виділити праці сучасного російського дослідника В. Васильєва, який підняв на новий науковий рівень дослідження філософської психології XVIII століття і показав її неординарне значення, використавши чималу кількість раніше практично невідомих джерел.
Перші історико-філософські рефлексії щодо психологізму з’являються у німецьких істориків філософії другої половини ХІХ століття – зокрема, в працях Й. Е. Ердманна, Ф. А. Ланґе, В. Віндельбанда, Р. Фалькенберґа, О. Кюльпе та інших. Особливістю цих праць є те, що вони створювалися в розпал дискусії щодо психологізму, і самі їх автори були учасниками цієї дискусії, що не могло не позначитися на їх оцінках.
Серед більш сучасних узагальнюючих праць, в яких розглядається історія європейського психологізму ХІХ століття, слід відзначити, зокрема, роботи В. Татаркевича, Ф. Коплстона, Д. Реале і Д. Антисері, В. Рьода. Слід звернути увагу також на узагальнюючі праці зі спорідненої дисципліни – історії психології. З класичних зразків – це, перш за все, праця М. Дессуара, а також твори сучасних західних авторів Д. Робінсона, Т. Ліхі, С. Пріста, і російських та українських істориків психології - А. Ждана, Л. Копець, В. Роменця, М. Ярошевського та інших.
Спеціально феномену психологізму присвячені праці таких західних авторів, як М. Куш, М. Ноттурно, М. Рат, T. Зеебом, С. Хаак, а також російських авторів Г. Соріної, Є. Смірнової, В. Брюшинкіна та інших. Зокрема, американський професор Марк Ноттурно звертається до пошуків підґрунтя та виправдання психологізму, піддаючи аналізу епістемологічні та методологічні перешкоди, що виникають в аналітичній філософії. Дискусії навколо психологізму в німецькій філософії присвятив свою ґрунтовну працю німецький філософ Матіас Рат. З точки зору соціології науки розглядає феномен психологізму професор Віденського університету Мартін Куш. У працях професора університету Майамі Сюзан Хаак проблема психологизму в логіці розглядається під кутом зору філософії логіки. Російські дослідження проблеми психологізму також переважно стосуються саме психологізму в логіці. Слід відзначити низку праць професора Московського університету Г. В. Соріної, яка виходить на досить широкі узагальнення, розробляючи філософсько-методологічну концепцію логіко-культурних домінант, що дозволяють виявляти спільні теоретико-методологічні передумови різних галузей знання і культури в цілому. В якості однієї з таких логіко-культурних домінант як раз і розглядається антитеза «психологізм-антипсихологізм».
У розділі 2 «Формування психологізму у філософії Нового часу» розглянуті передумови та витоки європейського психологізму, що формуються в річищі суб’єкт-об’єктної парадигми новочасної філософії. У підрозділі 2.1 – «Психофізична проблема у картезіанській традиції і французькому матеріалізмі» – зазначається, що психологізм ХІХ століття значною мірою зростає на ґрунті відповідного розв’язання психофізичної проблеми, тобто проблеми співвідношення душі (свідомості) і тіла, духовної і матеріальної субстанцій. У цьому контексті розглядаються постановка та розв’язання цієї проблеми Р. Декартом, оказіоналістами, матеріалістичним картезіанством, Б. Спінозою, Ґ. Ляйбніцем, Французьким Просвітництвом. Підкреслюється, що обраний Картезієм шлях суцільного сумніву пов’язував філософські питання з питаннями психологічними, а звідси прямий шлях вів до того, що заняття психологією перетворювалися на головне призначення філософії, тобто до філософського психологізму. Французьке Просвітництво, протиставляючи картезіанському дуалізму англійський емпіризм та сенсуалізм, радикалізувало матеріалістичні тенденції, які фактично містилися і в самому картезіанстві. Дослідження природи людини, механізмів та методів її виховання перетворилося на провідну тему популярної просвітницької філософії і сприяло визріванню необхідності наукового підходу до розв’язання психолого-педагогічних проблем.
У підрозділі 2.2 «Ментальні дослідження англійського емпіризму і філософські засади формування асоціативної психології» автором проаналізовано психологістські тенденції в англійській емпіричній філософії, які набувають виразного звучання починаючи з Дж. Локка. Саме Дж. Локк ставить у центр філософської системи дослідження пізнавальних здібностей людини, її ментальної сфери. Дж. Берклі, якщо й не залишив докладного, за Локковим зразком, дослідження ментально-психічної сфери людини, натомість визначив цю сферу як абсолютно унікальну та неповторну – власне, як таку, яка тільки й існує (крім Бога, звичайно), оскільки всі інші речі набули статусу ідей, що містяться в дусі. Тим самим був зроблений черговий крок у напрямку зведення філософії до суто гносеологічного, а зрештою й психологічного аналізу. Наступним вагомим кроком на цьому шляху була система Д. Юма. Д. Юм мав намір вдосконалити науку про людську свідомість та її пізнавальні можливості й зробити її настільки точною, як фізика, зокрема, механіка, яку розробляв І. Ньютон і деякі його сучасники. Філософ спробував уявити людське пізнання так само, як фізики уявляють собі об’єкти своєї науки – матерію, рух, гравітацію та інші сили. Базуючись на аналогії між фізичними і ментальними процесами, Д. Юм запропонував новий погляд на те, як чуттєві враження формують ідеї. Так само як маси матерії притягуються одна до одної внаслідок дії сили тяжіння, людські враження з’єднуються одні з одними. Так механіцизм Д. Юма в його ментальній теорії перетворюється на асоціанізм. Але Юм з підозрою ставився до всіляких форм причинності та детермінізму, асоціація ж була однією з цих форм. Натомість паралельно Юму принцип асоціації саме в детерміністичному дусі розвинув Д. Гартлі, зробивши з нього справжній фундамент для гуманітарних наук. Саме Гартлі поширив термін «асоціація», який несистемно вживався вже Локком стосовно всіх тих процесів, завдяки яким з елементів виникають нові утворення психічного життя, і перетворився на батька англійської асоціативної психології.
У підрозділі 2.3 «Розвиток філософської психології в Німецькому Просвітництві» наголошується, що саме в Німецькому Просвітництві фактично відбувається обґрунтування необхідності психології як науки. До початку XVIII ст. психологія не була конституйована як окрема наука, навіть у складі філософсько-метафізичного знання. Вчення про душу було змішане з фізіологічними і теологічними теоріями. Хр. Вольф здійснив важливі зміни в цьому питанні: він відокремив психологію від чужих для неї елементів і поділив її на дві частини – раціональну та емпіричну. Емпірична повинна класифікувати душевні здібності і виявляти закони їх дії, а головним завданням раціональної виявляється зведення багатоманітності душевних здібностей до однієї основної сили душі. Головним досягненням Вольфа в галузі емпіричної психології можна вважати тематизацію психологічних здібностей, перетворення їх на предмет окремої науки та їх визначення. Були зроблені також перші кроки в напрямку проведення конкретних експериментальних досліджень психічних явищ і математизації їх опису, хоча вони ще, звичайно не мали систематичного характеру, і скоріше були декларуванням намірів (що само по собі було важливо, і було виконано вже в ХІХ столітті).
Оригінальним вченням стала філософська психологія Й. Н. Тетенса, яка увібрала в себе кращі досягнення в цій царині філософських досліджень XVII–XVIII ст. Тетенс випередив деякі подальші здобутки розвитку наукової психології ХІХ століття, зокрема в напрямку математичного експериментаторства. Ми знаходимо у нього досить цікаву і оригінальну постановку питання, яке, власне, згодом стало ключовою проблемою дискусії між психологізмом і антипсихологізмом у логіці наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. При цьому сам Тетенс, віддаючи належне суто психологічним методам дослідження, одночасно ставить їх в межі загальнометафізичного обґрунтування, що дає підстави для подолання однобічностей, які достатньою мірою проявлялись у подальшому розгортанні цієї дискусії.
У підрозділі 2.4 «Філософська психологія І. Канта і проблема психологізму» зазначається, що проблема душі була однією з головних тем Кантової метафізики – як у ранніх працях, так і у творах «критичного» періоду. Це пов’язано з тим, що метафізика Канта завершує двохсотрічний розвиток новоєвропейської філософії суб’єкта, відкриваючи в той же час цілком нові перспективи для майбутніх генерацій дослідників. Відповідно, Кант постає доволі значущою, етапною фігурою на шляху розвитку філософської психології від її формулювання Хр. Вольфом до її статусних трансформацій (що призвели зрештою до відокремлення психології від філософії) у ХІХ столітті. «Коперніканський переворот», який полягав фактично у перенесенні центра тяжіння суб’єкт-об’єктного відношення на суб’єкта, на свідомість, яка апріорно конституює і конструює реальність, що означало перенесення проблеми людини з периферії у центр філософування, перетворення її на висхідну проблему філософських роздумів, відкрив шлях до принципово нових підходів у царині психологічних проблем. При цьому, з огляду на подальший розвиток його ідей, можна стверджувати, що в самому вченні І. Канта, в силу його внутрішніх суперечностей і неоднозначностей, містилися передумови як психологізму, так і антипсихологізму. Тому в кантіанстві та неокантіанстві ХІХ – початку ХХ століття ми знайдемо представників обох методологічних позицій, а також й тих мислителів, які одночасно можуть бути віднесені як до психологістів, так і до антипсихологістів.
У розділі 3 «Філософський психологізм у науковій психології та емпіричній метафізиці ХІХ століття» прослідковується формування феномену психологізму і його філософські обґрунтування на тлі формування і реалізації проекту «наукової психології», який означав намагання перетворити психологію – на кшталт природничих наук – на точну науку, яка позбавляє філософсько-метафізичні «марення» права на існування. У підрозділі 3.1 «Проект математизації психології Й. Ф. Гербарта» наголошується, що програма філософського психологізму Гербарта – це, власне, не програма поглинання філософії психологією, не програма відмови від метафізики на користь емпіричної психології, а програма математизації психології як найбільш відсталої на той час філософської науки – своєрідної слабкої ланки, за яку, проте, можна витягти весь ланцюг, тобто поставити всю філософію на науковий ґрунт. Гербарт не оголошує психологію окремою наукою, і, тим більше, не проголошує «смерті філософії», хоча по-своєму усвідомлює її стан як кризовий і пропонує свої шляхи подолання цієї кризи. Для нього психологія залишається першою частиною прикладної метафізики і в цьому статусі має відносну самостійність, але одночасно стає багато в чому визначальною відносно характеру інших складових прикладної та загальної метафізики. Отже, головним для самого Гербарта була методологічна реформація психології (її математизація), яка мала слугувати перебудові всієї філософії. Але це потягнуло за собою (можливо, і всупереч його власним намірам) перетворення психології в другій половині ХІХ століття на окрему емпіричну науку, позбавлену філософського обґрунтування, проте таку, що зазіхає на загальнофілософський статус і зверхньо ставиться до спекулятивного (неемпіричного) філософування; і відповідну кризу філософії, дезорієнтованої позитивістськими і антиметафізичними гаслами психологів-емпіриків (а також соціологів та природознавців), що спонукали її саму примірятися до «прокрустова ложа» позитивізму. Що ж стосується власне математизації психології, то конкретний шлях, запропонований Й. Ф. Гербартом, виявився не зовсім вдалим.
У підрозділі 3.2 «Психологізм в емпіричній метафізиці» показано, що амбівалентність Кантової позиції щодо можливості посилення психологістського тлумачення основних метафізичних питань сприяла формуванню у його послідовників думки про те, що вони наблизяться до його висновків, якщо всі філософські дослідження будуть виходити з самопізнання людського духу і обґрунтовуватися на антропологічному пізнанні. Мислителями-емпіриками, які намагалися здійснити психологічне переосмислення критицизму, були Ф. Бутервек, І. П. Трокслер, В. Т. Круґ. Найзначнішими представниками такого емпірико-психологічного обґрунтування Кантової системи можна вважати Я. Ф. Фріза та Е. Бенеке, відносно яких німецькі історики філософії другої половини ХІХ ст., власне, й починають вживати означення «психологізм». Метафізичного спрямування психологізму Бенеке надав К. Фортлаґе.
У Франції наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття на тлі інерції матеріалістичного розв’язання психофізичної проблеми і розгортання сенсуалістичної методології з’являються напрямки, в яких підкреслювалася своєрідна активність свідомості - найбільш повно цей підхід розвинений Мен де Біраном. Психологістські тенденції виразно відчуваються і в філософському еклектизмі В. Кузена.
Таким чином, психологізм полягає в переосмисленні метафізичних вчень з точки зору емпірико-психологічного обґрунтування; саме проекція внутрішнього досвіду, самосвідомості і самоспостереження на досвід зовнішній, на пізнання Всесвіту, робить різноманітні філософські системи такими, що можуть бути підведені під рубрику психологізму.
У підрозділі 3.3 «Філософське обґрунтування психології як природничої науки у психофізиці Ґ. Т. Фехнера» показано, що емпіричний метод в обґрунтуванні метафізичних понять являє головну особливість філософії Фехнера і надіє їй оригінального характеру. Починаючи завжди з простого і достовірно відомого, він шляхом поступових узагальнень доходить до складних і проблематичних ідей; проте і на цих завершальних пунктах філософської думки він не відривається від ґрунту конкретного і розкриває зміст вищих понять, звертаючись все ж таки до живих образів і уявлень дійсності. Психофізика і метафізика Ґ. Фехнера виявляються двома поглядами з різних точок зору на одне суцільне явище Духу – так само, як він сам вважав душу і тіло однією сутністю, яку лише розглядають з різних позицій. Психологізм Фехнера - це, перш за все, його панпсихізм, в якому поєднані філософські і наукові обґрунтування з релігійно-містичними і художніми інтуїціями. Це утвердження психофізичної єдності буття – не тільки людини, але й усього існуючого. При цьому ідеальність (душа) виявляється внутрішньою підставою цієї єдності, у той час як матеріальність (тіло) – її зовнішнім виявом; але одночасно ця внутрішність і зовнішність постають так само нерозривними, як два боки однієї медалі. Психологізм Фехнера відкривав подальші шляхи як для утвердження безумовного пріоритету психології як точної науки (психофізика) над метафізичними мареннями, так і для пошуків нового синтезу науки і філософії, зокрема у філософсько-антропологічних концепціях психофізичної нейтральності людського буття. Якщо психофізика Фехнера, хоча й вела безпосередньо до утвердження емпіричних методів у психології і, відповідно, до формування її як природничої науки, одночасно поєднувалася з оригінальною психофізичною (панпсихістською) метафізикою, то психофізіологія Г. фон Гельмгольца, виходячи з кантівського апріоризму, шукала виключно емпіричного обґрунтування, і, тим самим, не тільки перетворювала психологію в суто природничу науку, але й розривала будь-які її зв’язки з метафізичними вченнями про душу.
У підрозділі 3.4 «Психологістські настанови у системі "наукової філософії" В. Вундта» доводиться, що психологічна точка зору постає одним із основних інструментів філософського аналізу В. Вундта, хоча він постійно підкреслює необхідність розрізняти психологічні і логічні підходи. Формулювання трансцендентальних психологічних ідей, які посідають у його системі не проміжне, а фактично центральне місце між ідеями космологічними і онтологічними, філософ намагається обґрунтувати емпіричним досвідом, в якому трансцендентальна апперцепція зводиться до індивідуального воління, і воля, таким чином, постає емпіричним артефактом, який цілком заміняє метафізичне припущення духовної субстанції. Вундт відмовився від тієї форми матеріалізму, в якій розум є лише матерією, а також і від дуалістичного розведення розуму і матерії. Він відмовився шукати основи своєї науки в метафізичних сперечаннях. З цього часу психологія вже не повинна бути гілкою філософії, ще менше – біології. Вона має бути експериментальною наукою, присвяченою аналізу змісту свідомості, або різноманіттю досвіду свідомості.
Самовизначення психології, здійснене вченим-психофізіологом, неминуче підносило психологічні науки до розряду загальнонаукової, а відповідно й філософської методології. Значення В. Вундта як філософа, говорячи словами Вол. Соловйова, «вельми відносно» – хоча у свій час він, безперечно, «посідав одне з перших місць» серед творців різноманітних філософських систем, його розуміння філософії об’єктивно сприяло поглибленню її кризи на межі ХІХ–ХХ століть, пов’язаної з пошуком власного предмету у зв’язку із відокремленням позитивних наук, зокрема й психології.
У підрозділі 3.5 «Філософські обґрунтування в емпіричній психології (Г. Еббінгауз)» показано, що Г. Еббінгауз продовжує лінію критики метафізики у психології і як представник психології свідомості, і як психолог, що має певні риси природничо-наукового підходу. Одночасно приклад Г. Еббінгауза є характерним в тому відношенні, що намагання експериментальної психології ХІХ століття звільнитись від метафізики призводило лише до фактичного повернення психологів до метафізичних проблем, які насправді не можуть бути розв’язані суто науковими (природничо-науковими) методами, і відповідно – до метафізичної плутанини. У Г. Еббінгауза виразно проглядалося загальне намагання філософськи обґрунтувати природничо-науковий підхід до психології свідомості. Але коливання між психічним детермінізмом і волюнтаризмом, визнанням тотожності «Я» та розчиненням душі в сукупності елементів, матеріалістичною та спіритуалістичною позиціями зрештою доводили, що ці філософські обґрунтування були несистемними і недостатніми. Емпірична психологія в особі Г. Еббінгауза виявилася мовби на роздоріжжі між поверненням до філософії та повним відривом від неї.
Підрозділ 3.6 «Філософсько-психологічна траєкторія М. Грота» показує, що вітчизняна філософія ХІХ століття, багато в чому наслідуючи західну і одночасно формуючи власне обличчя, звичайно, не залишилася осторонь інтенсивного розвитку філософсько-психологічних взаємовідносин і проблеми психологізму. Яскравим прикладом у цьому відношенні є М. Я. Грот, який, розпочавши свою творчу траєкторію із пропаганди позитивізму і боротьби з метафізикою, у тому числі із чіткої орієнтації на панування емпіричної (асоціаністської) психології як основної філософської науки і намагання перебудувати відповідним чином інші філософські дисципліни (зокрема, гносеологію і логіку), перейшов згодом якщо не до чистої метафізики, то, принаймні, до своєрідного «монодуалістичного» вчення, в якому досвідна експериментальна наука мала поєднуватися із наукою спекулятивною (метафізичною). Зокрема, психологія – яка, втім, залишалась для М. Грота основною філософською наукою, – мала підтверджувати свою науковість не лише застосуванням природничо-наукової методології та позитивістським зневажанням філософії, а в першу чергу напрацюванням власної експериментальної методики, яка б ґрунтувалась на філософсько-психологічному вченні про людську душу як єдину психічну силу. З цієї точки зору М. Грот може розглядатись як яскравий філософ і психолог кінця ХІХ століття, який знайшов свій, оригінальний шлях розв’язання проблеми співвідношення філософії та психології, позбавившись крайнощів антиметафізичного психологізму, але й уникнувши іншої протилежності – спекулятивної філософської зверхності щодо емпіричної, практичної і орієнтованої на потреби життя наукової психології.
У розділі 4 «Психологістські інтенції у філософії життя, історії, культури та особистості» аналізується відношення до психологізму «спеціальних» галузей філософського знання, які претендують на методологічне узагальнення історичного і наукового дослідження цих сфер людської діяльності – філософії історії, культури, релігії, права тощо. У підрозділі 4.1 – «Філософія волі і філософія життя у ракурсі проблеми психологізму» – з’ясовується, в якому сенсі можна говорити про психологізм філософії волі А. Шопенгауера та філософії волі до влади Ф. Ніцше. Філософія волі Шопенгауера і філософія несвідомого Е. фон Гартмана перетворюють традиційні душевні здібності людини – волю та уяву – на онтологізовані першосутності, але при цьому їх онтологізація відбувається таким чином, що вони залишаються повністю сумісними зі звичайними психічними здібностями суб’єкта. Ця сумісність утворює, таким чином, цілком психологізовану матрицю, яка екстраполюється на природу і Всесвіт, що надає метафізичним системам Шопенгауера і Гартмана, далеким від експериментальної чи наукової психології, виразного психологістського характеру (та й позначення обох філософських систем як «філософії песимізму» також має характерний психологічний присмак).
Ще більшою мірою цей характер виявляється у філософії життя Ф. Ніцше. Але «психологізм» Ніцше, як і його «волюнтаризм», є вкрай особливим і особистісним. Розкриваючи «психологізм» Ніцше, слід сказати про його ототожнення істини з істиною життя. Наука, а ще більше філософія, не могла бути для нього цінністю в собі – цінністю, яка б поглинала, приховувала або спотворювала цінність життя. Називаючи самого себе психологом, а свій аналіз - психологічним, Ніцше одночасно із зневагою ставиться до звичайної психології, називаючи її «психологією розносників». Психологія, на його думку, має бути не окремою наукою зі своїм науковим інструментарієм – психологія має бути самим життям, а саме життя слід розглядати під кутом зору психології, яка розкриває справжні механізми цього життя, і, перш за все, – волю до влади. Так само як людина Ніцше є надлюдиною, так і психологізм Ніцше є надпсихологізмом – проникненням у глибини надіндивідуального несвідомого, яке визначає становлення життя.
У підрозділі 4.2 «Психологізм Вільгельма Дільтея і співвідношення філософії та психології в науках про дух» доводиться, що програма побудови системи «наук про дух» В. Дільтея має виразний психологічний характер. Його обґрунтування специфіки цієї сфери пізнання, на відміну від природознавства, пов’язане з тим, що ці науки так чи інакше торкаються сфери внутрішнього душевного життя людини, яке дано нам не як зовнішній об’єкт, а безпосередньо переживається нами. Тому не тільки індивідуальна психологія, а й всі інші науки, які так чи інакше торкаються життя людини, мають використовувати не тільки методи логічного аналізу, але в першу чергу, методи «переживання» (Erlebnis) і «розуміння» (Verstehen). Основу цієї методології складає описова психологія, яка разом з історичним аналізом утворює підґрунтя будь-якої з наук про дух, у тому числі й філософії.
Сутність філософії є особливою, оскільки, на відміну від науки як такої, вона також утворює світогляд, прагне розв’язати «світову та життєву загадку», при цьому робить це на засадах універсальності та загальнозначущості. Проте всі історичні форми філософії – оскільки вони набувають форм метафізики, тобто «світогляду у поняттях», – залишаються обмеженими та однобічними. Ця їх однобічність пояснюється В. Дільтеєм, знову ж таки, тим, що вони по суті відображають окремі властивості, або сторони структури душевного життя людини. Для того, щоб філософія виконала свої функції, вона має бути не метафізикою, а філософією життя (Lebensphilosophie), тобто виходити, знову ж таки, зі зв’язності людської природи і цілісності структури душевного життя людини.
У підрозділі 4.3 «"Психологія народів" в історико-філософському контексті» показано, що становлення психології народів у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття відбувалось як один з напрямків більш широкої диференціації соціально-гуманітарних наук, зокрема, відокремлення від філософії соціології та психології. При цьому психологія народів зберігає виразні риси філософської дисципліни – власне, йдеться не про те, що вона має певну філософську методологію, що є неодмінною, хоча часто й неусвідомлюваною рисою будь-якої науки, у тому числі й багатьох наступних версій етнопсихології, – йдеться про те, що вона свідомо рефлексує навколо цих методологічних підстав, з’ясовує та прояснює, та навіть втручається в них. Два варіанти цієї рефлексії, які визнаються класичними – це програми етнопсихології М. Лацаруса і Г. Штайнталя, з одного боку, і В. Вундта – з іншого, їх важливим опонентом постає критична позиція Г. Пауля.
З’ясовуючи місце психології народів у системі наук, Вундт, по-перше, відкидає як штучний поділ наук на пояснюючі та описові, а по-друге, заперечує думку про те, що психології як «науці про закони» є чужою ідея розвитку. Співвідношення психології народів з історичними науками постає в цьому контексті більш гнучким, хоча й розмежування між ними стає більш тонким. Адже об’єкт цих наук фактично один і той самий, проте історія розглядає ці явища в еволюції, в конкретиці історичної долі, а психологічне дослідження розглядає їх переважно з боку загальних законів духовного розвитку, які в них виражаються. Обґрунтовуючи обмеження завдань психології народів феноменами мови, міфів і звичаїв, Вундт особливо наголошує на їх суспільному походженні, час від часу повертаючись до критики соціального атомізму взагалі (корені якого він вбачає у філософії Просвітництва) і теорії винаходів у генезисі культури зокрема.
У контексті порівняння західноєвропейського та американського психологізму в підрозділі 4.4 «Філософсько-психологічна концепція свідомості В. Джеймса» аналізується концепція людської свідомості, а також феноменологія та психологія релігії В. Джеймса. Досліджуючи природу свідомості, Джеймс виходив з того, що не існує індивідуальної свідомості, незалежної від її власника. Кожна думка комусь належить. Свідомість завжди існує відносно певного індивідууму – це не безтілесна абстрактна подія, і не існує безтілесної свідомості, незалежної від індивідуального досвіду, що реалізується у часі та просторі. Одна й та сама думка ніколи не приходить двічі. Те, що на перший погляд видається однаковою думкою, що повторюється, насправді є серією змінних думок, і кожна думка є унікальною, і кожна при цьому залежить від попередніх модифікацій початкової думки. Разом з тим, при постійній трансформації наших думок, ми постійно відчуваємо нашу особистісну безперервність. Потік свідомості (stream of thought) є безперервним. Можуть бути якісь перериви у відчуттях, насправді можуть бути перериви в усвідомленні самого себе і усього, що відбувається, але завжди зберігається відчуття особистої безперервності. Всі явища релігійного досвіду Джеймс намагається описати у простих і точних психологічних термінах. Релігійний досвід для Джеймса завжди є психічним явищем.
Джеймс стверджує, що живу конкретну дійсність людина осягає безпосередньо, у прямому її переживанні. Навпаки, людський розум віддаляє нас від дійсності, будучи лише корисним знаряддям при розв’язанні практичних завдань, але не органом прямого осягання. Тому філософія повинна звертатися не до розуму, а до переживання, відкидаючи формалістичні схеми раціоналістичного способу світорозуміння і розкриваючи нещадним аналізом їх внутрішню суперечливість і недостатність. Вона має взяти дійсність в її безперервності і живій змінюваності, в її безкінечному розмаїтті моментів, форм і видів. Філософія має бути філософією самого життя – самого потоку живої дійсності. Інакше кажучи, вона має облишити інтелектуалістичний монізм і утвердитися на принципі плюралізму. Така філософія буде емпіричною, адже її кінцевою інстанцією є досвід, і все для неї, навіть абсолютне, Бог, істина і т. п., уміщується в межах доступного досвіду світу. Проте її не слід плутати із звичайним емпіризмом, який так само інтелектуалізує і схематизує дійсність. На відміну від нього, плюралістична філософія є радикальним емпіризмом.
У розділі 5 «Психологізм та позитивізм. Психологізм у логіці та його критика» доводиться, що психологізм у логіці постає не тільки як один із варіантів психологізму як більш широкого явища, а сам формулюється своїми адептами на ґрунті їх загальної психологістської та позитивістської настанови стосовно всіх наук. У підрозділі 5.1 – «Психологістські тенденції філософії позитивізму» – прослідковується своєрідний зв’язок психологізму з позитивізмом. Інтенції цих двох метанаукових підходів збігаються в тому відношенні, що, віддаючи перевагу конкретному науковому знанню перед філософською метафізикою, вони фактично відкидають філософію як таку. Психологізм – перш за все, в тій його формі, яка проектує психологію як метанауку, як загальну методологію соціально-гуманітарних наук, - постає як один із проявів позитивізму. Відповідно, позитивізм може містити в собі психологістські тенденції, хоча, звичайно, до них не зводиться. Для оформлення цих тенденцій мали існувати й інші чинники, які відповідним чином вплинули на філософів-позитивістів. У француза О. Конта позитивізм ще не мав яскравого психологістського забарвлення, натомість в Англії та Шотландії, де продовжували розвиватися традиції асоціанізму, емпіризму, суб’єктивізму та філософії морального чуття і здорового глузду, існували всі необхідні передумови для перетворення позитивістської програми саме на програму психологістську.
Психологізм стає майже неодмінною характеристикою позитивізму тією мірою, якою останній не просто вдається до суто емпіричної методології пізнання, а ще й схиляється до суб’єктивізації досвіду, до перетворення всіх досвідних феноменів на суб’єктивні уявлення. Одночасно психологізм у позитивізмі мав еволюцію, яка певною мірою відтворює процес становлення самої емпіричної психології, зокрема, її зв’язок із фізіологією (біологією) і, одночасно, намагання постати в якості самостійної науки. Відповідно, у низки позитивістів ми бачимо тяжіння до біологізації психічних явищ (Дж. Ст. Мілль, А. Бен, Г. Спенсер, Е. Мах), хоча, у порівнянні з Контовим поглинанням психології біологією, ця тенденція сприймається, скоріше, як така, що має протилежний вектор. Психологізація логіки позитивістами (перш за все, звичайно, Дж. Ст. Міллем) постає як окремий прояв загальних тенденцій, пов’язаних не стільки із внутрішніми потребами логіки як спеціальної науки, скільки з обґрунтуванням загальної наукової методології – індукції, як основи і природничих, і моральних наук.
У підрозділі 5.2 «Психологічні обґрунтування логіки та їх критика Ґ. Фреґе і Е. Гуссерлем» зазначається, що логічний психологізм полягає в розумінні логіки як науки, яка пов’язана з психологією мислення приблизно тим же способом, як пов’язані між собою теоретична і експериментальна фізика. Інакше кажучи, психологісти вважали, що закони логіки повинні проходити емпіричну перевірку в психологічному дослідженні мислення, або ж виводитися з людського досвіду чисто індуктивним шляхом (Дж. Ст. Мілль). До такого розуміння налаштовує традиційне визначення логіки як науки про закони мислення.
Більш ніж за півстоліття, що минули між «Логікою» Дж. Ст. Мілля і виступом Е. Гуссерля, психологічне обґрунтування логіки стало дійсно поширеним явищем як в Британії (А. Бен), так і в Німеччині та німецькомовній філософії, зокрема, серед філософів, близьких до неокантіанства: Хр. фон Зіґварт, Б. Ердман, Т. Ліппс, Г. Гьофдінґ. Загальною епістемологічною передумовою, яка забезпечувала можливість появи позиції психологізму у філософії логіки і математики, стали основні тези емпіричної теорії пізнання. Емпіризм та суб’єктивізм породжували психологістські інтенції не тільки в логіці, а й в інших філософських дисциплінах. Проте саме психологізм у логіці спровокував «рух антипсихологізму» - з боку, в першу чергу, самих логіків та математиків, для яких органічно чужим здавався будь-який суб’єктивізм та релятивізм. Загальну тезу антипсихологізму в комплексі гуманітарних наук можна сформулювати таким чином: зміст жодної науки, включаючи психологію, не може бути пояснений в обґрунтовано психологічних термінах. Будь-яка наука повинна орієнтуватися на дослідження своїх власних форм, що визначають її зміст.
Предтечею руху антипсихологізму, що розгорнувся наприкінці ХІХ ст., цілком можна вважати чеського філософа та математика Б. Больцано. У подальшому формуванню феноменології, а також і аналітичної філософії сприяли ідеї Ф. Брентано. Проте, на відміну від своїх «спадкоємців», він зовсім не боявся звинувачень у психологізмі – скоріше навпаки, його теорію пізнання цілком можна вважати психологістською, тільки зовсім в іншому сенсі, ніж, скажімо, в якому вище йшлося про психологізм у логіці Дж. Ст. Мілля, Х. Зіґварта та інших. Психологізм Брентано не означає релятивізму та суб’єктивізму. Навпаки, він спрямований на встановлення об’єктивного і постійного критерію розрізнення психічних та фізичних феноменів – критерію, який одночасно дає змогу говорити про більш об’єктивний (адекватний) характер психології порівняно з іншими емпіричними науками. Таке «антипсихологістське» спрямування Брентанового психологізму формувало об’єктивні передумови для антипсихологістської спрямованості Гуссерлевої феноменології (одночасно надаючи останній виразних рис – або «рудиментів» - психологізму), хоча сам Брентано не прийняв такого її антипсихологістського ухилу.
Послідовна критика психологізму Ґ. Фреґе призвела до суттєвої зміни структури і форми теорії пізнання, відродивши, на противагу суб’єктивізації опису пізнавальних процесів, так званий «реалізм» в логіці та математиці, який значною мірою вплинув на феноменологію. Е. Гуссерль виступив як різкий критик скептицизму і релятивізму у філософії. Носієм цих тенденцій Гуссерль вважав психологізм – переконання в тому, що будь-який пізнавальний акт визначається за своїм змістом структурою емпіричної свідомості, а тому ні про яку істину, не залежну від суб’єктивності того, хто пізнає, говорити не можна. Найбільш чистий вираз психологізму Гуссерль вбачав у тій лінії, яка йде від Локка і Юма через Дж. Ст. Мілля до Вундта, а також Зіґварта, Ліппса та інших. Сучасні варіанти психологізму Гуссерль вбачав у натуралізмі (тобто установці природодослідника, перетвореній на світоглядну установку) та історицизмі (як основному філософському принципі). Підставою для критики психологізму у Гуссерля стає розрізнення нормативних і теоретичних дисциплін і визначення логіки як дисципліни теоретичної. Власне, на цій підставі він критикує не тільки психологістів, а й своїх попередників антипсихологістів, які, також як і їх візаві, були схильні визначати логіку нормативною дисципліною. Натомість Гуссерль вважає логіку суто теоретичною наукою про ідеальні закони мислення, на підставі якої, звісно, можна утворити норми правильного мислення.
У підрозділі 5.3 «Дискусія щодо психологізму в німецькій філософії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття» доводиться, що дискусія навколо психологізму, що розгорнулась в німецькій (власне, в європейській) філософії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, мала не тільки суто філософський, змістовний вимір, тобто аргументативне обґрунтування відмінності логіки та теорії пізнання від психології та їх феноменологічного характеру. Ця дискусія провокувалась, супроводжувалась і мала своє завершення в цілком конкретних подіях з життя наукових та навчальних установ – у інституціональному розвитку експериментальної психології, у заміщенні філософських кафедр університетів психологами (не-філософами), у загальній експансії експериментальної психології, що претендувала на суспільне визнання як єдина наукова основа філософії.
Всі ці суто життєві моменти викликали природний опір німецьких філософів, при цьому цей опір, зрештою, мав не тільки теоретичний, але й практичний вимір – у вигляді публічного протесту проти заміщення філософських кафедр не-філософами. Що ж до власне теоретичних аргументів, то певна розмитість, невизначеність явища, позначеного, починаючи з 1870 р., як «психологізм», спричиняла несистемність і неефективність його критики, провокувала взаємні (і, власне, небезпідставні) звинувачення серед власне філософського кола у цьому «гріху», а отже, сприяла до певного часу і інституційним успіхам експериментальної психології. Е. Гуссерлю, безперечно, вдалось значною мірою систематизувати антипсихологічну аргументацію, хоча багато аргументів було вже сформульовано до нього. Тому самі по собі праці Е. Гуссерля, спрямовані проти психологізму, в перші роки після їх видання викликали суперечливе ставлення і не мали того «вбивчого» ефекту, який їм надається сьогодні. Лише після Першої світової війни, коли сама дискусія зійшла нанівець – в силу зміни історичної ситуації і появи нових філософських проектів – поступова канонізація Е. Гуссерля перетворила його на основного «героя» антипсихологічної «битви». Не применшуючи його заслуг, варто все ж таки мати більш реальну картину цього важливого епізоду недавньої європейської історії філософії.
У підрозділі 5.4 – «Співвідношення філософії, психології та педагогіки у П. Наторпа» - показано, що П. Наторп на початку ХХ ст. виступає з позицій антипсихологізму, критикуючи «психологічний монізм», тобто прагнення розширити царину дослідження, підпорядковану емпіричній (або метафізичній) психології, на філософію, яка, власне, таким чином розчинялась у психології. П. Наторп, як чинний керманич Марбурзької школи, відстоює розуміння філософії як науки наук, або трансцендентальної логіки, яка прагне, на відміну від позитивних наук, які стосуються окремих сфер досвіду, досягти єдності доступного нам пізнання. Вочевидь філософські зазіхання емпіричної психології були для нього неприйнятними, і він послідовно виступає проти них, випереджаючи в цій боротьбі Е. Гуссерля, який фактично зазнав його впливу. Разом з тим, П. Наторп не розриває філософію з психологією – він висуває проект філософської психології, яка була б доповненням, розвитком і завершенням філософії як логіки, тобто могла б забезпечити повернення від трансцендентальних абстракцій до реконструкції повноти переживання.
Філософсько-педагогічна концепція П. Наторпа важлива у тому відношенні, що в ній йдеться про обґрунтування педагогіки як конкретної філософії, або інакше – про необхідність загальнофілософської основи для педагогічної науки та діяльності. Ця частина концепції Наторпа була спрямована проти наступу психологізму на філософію, який усвідомлювався лідером марбуржців як посягання на загальні методологічні принципи науки взагалі, що їх уособлювала філософія, і перш за все – логіка. Відповідно, одним з «фронтів» боротьби стала педагогіка, царину якої намагалася привласнити експериментальна психологія – власне, найбільш «очевидний» ворог для методологічного логіцизму Марбурзької школи. |
