ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ БЕЗПЕКИ ДОРОЖНЬОГО РУХУ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу визначено мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження здобутих результатів.

Розділ 1 «Безпека дорожнього руху як пріоритетний об’єкт дослідження науки адміністративного права» складається з чотирьох підрозділів і присвячено стану наукової розробленості адміністративно-правового регулювання безпекою дорожнього руху, онтолого-гносеологічним властивостям безпеки дорожнього руху, міжнародному досвіду та традиціям безпеки дорожнього руху, основним факторам сучасної ґенези адміністративно-правового регулювання безпеки дорожнього руху в Україні.

Підрозділ 1.1 Стан та особливості наукової розробленості проблематики адміністративно-правового регулювання безпеки дорожнього руху присвячено висвітленню ступеня наукової розробленості проблеми публічного адміністрування безпеки дорожнього руху та зазначено, що в сучасній українській науці розробка питань безпеки дорожнього руху здійснювалася в таких напрямах: 1) адміністративно-правовому – здійснено 29 досліджень; 2) кримінально-правовому – 9 досліджень; 3) кримінально-процесуальному та криміналістичному – 3 дослідження; 4) теоретико-правовому, цивільно- та міжнародно-правовому – 9; 5) технічному – 14 досліджень.

Зроблено висновок, що правове регулювання посідає основне місце в регулюванні відносин у досліджуваній сфері, та зазначено на необхідності продовження творчого пошуку фахівцями цієї галузі.

Констатовано домінуюче положення досліджень адміністративно-правових проблем забезпечення безпеки дорожнього руху. Зазначено, що відповідні праці фахівців вітчизняного права були присвячені проблемам організаційно-правових основ безпеки дорожнього руху, її профілактики, адміністративно-деліктним відносинам, інформаційному забезпеченню, правосвідомості учасників дорожнього руху, різним аспектам діяльності Державтоінспекції тощо. Фактичний стан забезпечення дорожнього руху залишається незадовільним. Кількість проведених досліджень не змогла створити відповідного наукового підґрунтя цієї діяльності.

Доведено, що без фундаментальних наукових досліджень теоретичних та прикладних проблем безпеки дорожнього руху відповідно до положень Концепції адміністративної реформи в Україні неможливе оновлення змісту діяльності держави та її органів.

Таким чином: по-перше, виявлено широку базу вітчизняних досліджень у сфері забезпечення дорожнього руху, презентовану представниками різних галузей вітчизняної науки; по-друге, розгорнуто активну дискусію щодо оновлення змісту адміністративного права, формування його доктрини; по-третє, започатковано формування європейського вектора розвитку держави; по-четверте, обґрунтовано необхідність становлення істотно нових відносин «публічного адміністрування».

У підрозділі 1.2 «Основні аксіологічні, онтологічні та гносеологічні засади характеристики безпеки дорожнього руху» автором досліджено безпеку дорожнього руху як соціальну, політичну, управлінську та правову категорію. Застосування базових розділів філософії права, дозволило завдяки онтології з’ясувати сутність безпеки дорожнього руху як правової категорії, що проявляється в її забезпеченні правовими нормами. Здійснення дослідження безпеки дорожнього руху в основних вимірах буття – у просторі (географія) та часі (історія) – створюють її базисні складові, а багатоманітність форм буття породжує багатоманітність форм безпеки (національна, екологічна, дорожнього руху тощо).

З онтологічної точки зору безпека дорожнього руху є доктринальною категорією, яка визначає інституціонально-функціональну природу правової матерії в цій сфері, змістовно включає предмет, способи, типи, методи та мету її правового регулювання. З позиції того, що універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого є взаємодія протилежних начал і протиріч, а їх виникнення має циклічний характер і становить внутрішній пульс буття, вирішення протиріччя між потребами в керуванні транспортними засобами та безпекою притаманні всім періодам розвитку людства, а розв’язання сьогоднішніх проблем згодом призведе до нових. Потреба, без задоволення якої неможливе соціально-економічне життя і на обслуговування носіїв якої спрямовано дорожній рух – це просторове переміщення людей і вантажів. Розвиток наукової думки створює нові види транспорту, з одного боку, а з іншого – невпинне зростання існуючих транспортних засобів становить іншу проблему, інше протиріччя, яке потрібно вирішувати.

Гносеологічний підхід до аналізу безпеки дорожнього руху через загальнонаукову категорію «безпека» дозволяє розширити уявлення про співвідношення та єдність наук про суспільство, державу та право, взаємовплив науки та соціально-правових цінностей, до переліку основних з них належить філософська інтерпретація поняття «безпека», яке може бути визначене як відсутність небезпеки та надійність перебігу тих чи інших процесів безвідносно до їх природних чи соціальних характеристик.

Аксіологічний вимір визначає цінність безпеки дорожнього руху, пов’язаний із дослідженням проблем її суспільної корисності, небезпечності і нейтральності соціальних явищ, оцінки рівня розвиненості безпеки дорожнього руху та її місці в соціальному регулюванні, правових цінностей суспільного й особистого життя.

Констатовано, що детермінуючий вплив загальнонаукового знання на формування та корекцію суспільних відносин дозволяє вести мову про становлення якісно нового інтелектуального феномена, сутність якого полягає не в розширенні утилітарних можливостей різних галузей наукового знання, а в закономірному виникненні новітніх теорій та підходів до вирішення актуальних проблем сучасності – забезпечення безпеки дорожнього руху.

У підрозділі 1.3 «Міжнародний досвід і традиції організації безпеки дорожнього руху» здійснено аналіз вітчизняних та іноземних джерел щодо організаційно-правових засад забезпечення безпеки дорожнього руху в таких країнах: Швеція, Німеччина, Російська Федерація, Велика Британія та ін.

Автором підтримано позицію низки дослідників (Т.О. Гуржія, М.В. Корнієнка, В.А. Мисливого та ін.) з приводу відсутності у світовому просторі чітко визначеної одноманітної системи норм щодо безпеки дорожнього руху, необхідності критичного опрацювання досвіду без зайвого копіювання. Підкреслено важливість вивчення міжнародного законодавства в цій сфері під час формування вітчизняного.

Міжнародний досвід досліджено з огляду на історичне становлення нормативного та організаційного забезпечення і формування міжнародних стандартів безпеки дорожнього руху. Досліджено участь України у формуванні міжнародного правового простору безпеки дорожнього руху. Встановлено, що основними стягненнями у сфері безпеки дорожнього руху є попередження, штраф, позбавлення права керування транспортним засобом, арешт, а також такі превентивні заходи, як зупинка транспортного заходу, контроль за дотриманням правил дорожнього руху тощо. Серед заходів з попередження дорожньо-транспортних пригод також є обмеження швидкості руху (Австрія, Нідерланди), визначення місць найчастішого скоєння дорожньо-транспортних пригод. Звернуто увагу на наукове забезпечення діяльності у сфері безпеки дорожнього руху (США). Окрему увагу приділено досвіду Швеції щодо безпеки дорожнього руху, яка зорієнтована на конкретного громадянина та його право на виживання в складній системі; визначено елементи стратегії цієї системи, якими є життя та здоров’я як найвища цінність, що не може бути платою за зручності системи дорожнього руху; відповідальність за дорожньо-транспортну пригоду розподіляється між відповідними суб’єктами системи безпеки дорожнього руху та учасниками дорожнього руху; охарактеризовано нову філософію безпеки дорожнього руху, її основні передумови: люди вчиняють помилки та не переносять механічної сили; органи, які здійснюють проектування та регулювання дорожньо-транспортної системи, несуть відповідальність перед громадянами та повинні гарантувати їм безпеку у довготривалій перспективі. Розглянуто досвід Німеччини з убезпечення дорожнього руху на федеральному, земельному та муніципальному рівнях.

Звернуто увагу на результати робіт вітчизняних фахівців з цього питання. Вказано на необхідність вивчення міжнародного досвіду як окремого напрямку наукових досліджень.

У підрозділі 1.4 «Основні детермінанти (фактори) сучасної ґенези адміністративно-правового регулювання безпеки дорожнього руху в Україні» автором розглянуто фактори, що впливають на ґенезу адміністративно-правового регулювання безпеки дорожнього руху: потреба реформування МВС України, на яке сьогодні покладається основна роль в забезпеченні безпеки дорожнього руху; вплив засадничих положень Конституції на розвиток адміністративного права, черговий етап адміністративної реформи та євроінтеграційний вектор розвитку України, здобутки вітчизняної доктрини адміністративного права.

Основне наукове завдання полягає у визначенні оптимального структурно-функціонального режиму діяльності у сфері адміністративно-публічного забезпечення безпеки дорожнього руху. Розв’язання цієї наукової проблеми полягає у трансформації надбань, які впливають на створення нової доктрини адміністративного права, становлення категорії «публічна адміністрація», яка в узагальненому вигляді може бути презентована як обов’язкова складова правової демократичної держави, де нормативно не тільки визнається її відповідальність перед людиною, права якої та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а й існує сталий механізм його забезпечення, побудований на європейських принципах людиноцентриської ідеології.

Аналіз чинного законодавства у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, а також його ретроспектива свідчать про неможливість його вдосконалення без переосмислення значення інституту адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення чинних норм та правил.

Доведено, що трансформаційні зміни у сфері дорожнього руху мають відбуватися через впровадження запропонованих сучасною доктриною українського адміністративного права інституцій: публічне адміністрування, публічно-сервісні відносини, людиноцентризм. Потребують уточнення Концепція адміністративної реформи, доопрацювання та прийняття Концепції реформи адміністративного права та Концепції реформування публічної адміністрації.

Наголошено на необхідності, поряд з реформою державної служби як напряму адміністративної реформи, приділити увагу підготовці фахівців з вищою юридичною освітою. Успіх реформ має закладатися на всіх стадіях набуття освіти. Майбутні покоління мають продукувати новий рівень правової думки, якого об’єктивно очікує суспільство в умовах системного реформування. Доведено важливість розробки та впровадження базової навчальної програми з академічного курсу «Адміністративне право».

Отже, особливість сучасного етапу розвитку і реформування адміністративного права полягає в тому, що воно має бути спрямоване на утвердження прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб в усіх сферах суспільних відносин.

Розділ 2 «Загальна характеристика публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» складається з трьох підрозділів і присвячено функціональним особливостям адміністративно-правового регулювання відносин, змісту публічного адміністрування, суб’єктам публічного адміністрування безпеки дорожнього руху.

У підрозділі 2.1 «Функціональні особливості адміністративно-правового регулювання відносин безпеки дорожнього руху» зазначено, що подальший розвиток демократії та правової держави, трансформація сутності і ролі держави в суспільстві вимагають інноваційного підходу до вирішення питань сучасного етапу адміністративної реформи. Перед наукою адміністративного права постає завдання впровадження суспільних цінностей, публічних потреб у конкретні цілі стратегій, проекти. Саме у впровадженні європейських цінностей у правове регулювання відносин між публічною владою та людиною полягає завдання створення вітчизняної адміністративно-правової моделі.

З урахуванням наукової спадщини В.Б. Авер’янова константовано, що демократичний вибір розвитку України має знайти свій прояв у новому змісті функцій публічного управління, які повинні реалізовуватися за його межами, делеговані органам місцевого самоврядування та іншим недержавним інституціям, у практичному застосуванні європейського інституту публічної адміністрації як сегмента неуправлінських адміністративно-правових відносин.

Зазначено, що сучасний поділ адміністративно-правових відносин на управлінські та юрисдикційні (деліктні), які в сукупності розглядаються під егідою адміністративної діяльності, зміст якої здебільшого асоціюється з органами внутрішніх справ та домінуванням імперативного методу регулювання цих відносин, у традиційному форматі є майже безальтернативним.

На думку автора, є два варіанти розвитку цих відносин: розвивати подальшу наукову розробку адміністративної діяльності (у широкому розумінні), що фактично відбувалося за всі роки незалежності, або підтримати інноваційний підхід, який вже фактично має свій прояв – публічне адміністрування, з функціями правозабезпечення та правового захисту, які спрямовані на потреби та інтереси людини.

Формування публічного адміністрування у сфері безпеки дорожнього руху має також замінити зміст і функції Державтоінспекції, перевантаженої контрольно-наглядовими та юрисдикційними повноваженнями, на публічно-сервісні, які спрямовані на забезпечення публічного інтересу, пов’язані з розвитком публічних послуг та адміністративних договорів, зміну адміністративно-правових відносин з субординаційних на реординаційні.

У підрозділі 2.2 «Ознаки та поняття публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» здійснено аналіз дорожнього руху як сукупності суспільних відносин, оскільки специфічні особливості цих відносин, їх сутність та зміст визначають як необхідність, так і можливість публічного адміністрування у сфері безпеки дорожнього руху, мету і засоби такого регулювання. Автором констатовано, що існуючі визначення поняття дорожнього руху включають в себе динаміку процесу, яка прямо пов’язана з рухом транспорту, пішоходів, пасажирів та дій водіїв, а необхідність включення в дане поняття процесів, які опосередковано стосуються руху, зумовлена тим, що дорожній рух не може здійснюватися без таких компонентів, як людина (водій, пішохід) – транспортний засіб – дорога.

Вказано на недостатність розробленості сутності суспільних відносин, які утворюють дорожній рух, як предмета адміністративно-правового регулювання. З одного боку, відносини в цій сфері мають сприйматися через відповідний імперативний вплив на них та одночасно вимагати такого впливу від відповідних інститутів публічної адміністрації. Друга особливість відносин, які утворюють дорожній рух, полягає в тому, що вони виникають у процесі використання транспортних засобів, яким об’єктивно притаманні суперечливі якості. Сутність діяльності учасників дорожнього руху визначає потребу у правовому регулюванні, у знаходженні оптимального компромісу між можливостями мінімізації часу пересування та необхідністю забезпечення його безпеки. У зв’язку з цим досліджувані норми і приписи поділяються на регулятивні (які безпосередньо регулюють суспільні відносини шляхом надання учасникам прав та покладання на них обов’язків) та охоронні (регламентують заходи юридичної відповідальності, та інші заходи державного примусу).

Перехід до публічного адміністрування має розширити традиційні відносини в цій сфері (регулятивні та охоронні) до «публічно-сервісних», які характеризуються реординаційним змістом, забезпеченим диспозитивними методами. Досліджено існуючі погляди на забезпечення безпеки дорожнього руху та зроблено висновок про те, що переважна їх більшість заснована на радянському та пострадянському розумінні адміністративного права та відповідному методологічному підґрунті.

Зазначено, що забезпечення безпеки дорожнього руху охоплює всю сукупність конституційних та інших законних інтересів, які є інтересами приватними, об’єднаними в інтерес публічний. Воно охоплює широке коло суспільних відносин, які виникають з приводу як правомірного використання транспортних засобів, так і в разі порушення правил дорожнього руху.

Встановлено, що публічне адміністрування безпеки дорожнього руху є різновидом державної діяльності, якій притаманні такі ознаки: є формою реалізації забезпечення безпеки дорожнього руху як однією з основних функцій держави; є діяльністю із забезпечення виконання фізичним та юридичними особами специфічних соціальних та технічних норм – загальнообов’язкових правил та умов безпеки дорожнього руху, встановлених безпосередньо законом чи іншими нормативно-правовими актами та які охороняються заходами адміністративно-правового обмеження та примусу; є специфічною зовнішньовладною діяльністю, яка впливає на суспільні відносини, що утворюються за участю організаційно непідпорядкованих суб’єктів, наділених правами та обов’язками зі сприяння діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; є діяльністю спеціалізованих органів державної виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, наділених адміністративними повноваженнями у підвідомчій сфері, пов’язаними з безпосереднім впливом на непідпорядкованих осіб; здійснюється шляхом застосування спеціальних адміністративно-правових методів для забезпечення виконання загальнообов’язкових умов та вимог, пов’язаних з безпосереднім впливом на організаційно непідпорядкованих суб’єктів; має свій зовнішній прояв у специфічних адміністративно-правових формах забезпечення виконання загальнообов’язкових умов та вимог безпеки, пов’язаних з безпосереднім впливом на організаційно непідпорядкованих суб’єктів.

Зроблено висновок про те, що сьогоднішні досягнення багатьох галузей науки і техніки змушують по-новому підходити до питання правового регулювання суспільних відносин у сфері безпеки дорожнього руху з урахуванням впливу на них науково-технічного прогресу, «оновленого погляду на суспільне призначення адміністративного права». Зміст безпеки в цій сфері, адміністративно-правова організація її стану полягає у забезпеченні захищеності від певних загроз у процесі впорядкування відносин у сфері дорожнього руху

У підрозділ 2.3 «Система суб’єктів публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» досліджено погляди фахівців щодо визначення суб’єктів публічного адміністрування безпеки дорожнього руху та різновиди доктринального бачення системи забезпечення безпеки дорожнього руху в Україні та оцінок її функціонування.

Доведено, що існуюча система суб’єктів публічного адміністрування безпеки дорожнього руху є результатом суто управлінського підходу до предмета адміністративного права, який домінував у радянський період і знаходив та продовжує своє втілення у відповідних органах та структурах.

Розглянуто систему безпеки дорожнього руху крізь призму впровадження публічного адміністрування як головного напрямку доктринального оновлення адміністративного права в Україні, а також модерністського підходу до вирішення проблеми безпеки дорожнього руху в цілому.

Зазначено, що здійснення структурної перебудови, відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні, повинно відбуватися за умови попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій, компетенції або методів діяльності відповідних структур відповідно до принципу об’єктивної детермінованості структури будь-якого суб’єкта управління, його функцій та інших суттєвих складових змісту діяльності цього суб’єкта. Тому насамперед слід визначити відповідні функції публічного адміністрування безпеки дорожнього руху, а потім – побудову структури та системи відповідних органів.

Запропоновано розглянути систему забезпечення безпеки дорожнього руху, по-перше, за межами радянської та пострадянської доктрини, через впровадження публічного адміністрування в цій сфері; по-друге, адекватне суспільним потребам регулювання відносин публічного адміністрування потребує об’єктивних уявлень насамперед щодо розвитку теорії публічної адміністрації як головного напрямку доктринального оновлення адміністративного права України, а також модерністського підходу до вирішення проблеми безпеки дорожнього руху через впровадження публічного адміністрування в цій сфері; по-третє, усвідомлення того, що сформована автором конструкція публічного адміністрування безпеки дорожнього руху має розвиватися паралельно з розвитком вітчизняної доктрини адміністративного права та складати практичну площину її реалізації.

Констатовано, що процес створення системної моделі безпеки дорожнього руху – процес довготривалий, який не може здійснюватися в одній галузі або сфері, а має бути здійснений тільки у форматі чергового етапу адміністративної реформи, реалізації чинних положень Концепції адміністративної реформи та внесенням до неї відповідних змін і доповнень.

Розділ 3 «Адміністративно-деліктна складова публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» складається з трьох підрозділів, розкриває зміст політики держави щодо протидії деліктам у сфері дорожнього руху та окреслює напрями реформування МВС України й оновлення поліцейського права.

У підрозділі 3.1 «Особливості сучасної адміністративно-деліктної політики у сфері безпеки дорожнього руху» зазначається, що на тлі зростання адміністративних правопорушень виникла реальна потреба в осмисленні місця і ролі державної політики протидії адміністративній деліктності у правовій державі в цілому, визначенні її пріоритетів, постановці нових завдань. Констатовано, що стратегія й тактика адміністративної деліктності в цілому, а особливо у сфері безпеки дорожнього руху, сьогодні мають змінити методологічну залежність від пострадянського розуміння адміністративного права та мають бути змінені відповідно до нових соціально-економічних засад, у руслі чергового етапу адміністративної реформи, розвитку вітчизняної доктрини адміністративного права, засадничих положень Конституції України. Зважаючи на те що у вітчизняній науці питання адміністративно-деліктної політики здебільшого розглядається фрагментарно (І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, Д.М. Лук’янець, Д.В. Приймаченко, С. І. Саєнко, О.І. Остапенко) та у контексті розгляду інших адміністративно-правових інститутів, має розвиватися свій власний науковий пріоритет, який спонукатиме до пошуку моделі адміністративно-деліктної політики, визначення чинників, що зумовлюють її розробку та реалізацію.

Виокремлено фактори, що впливають на формування сучасної адміністративно-деліктної політики, а гальмування з прийняттям Кодексу про адміністративні проступки пов’язане як з відсутністю відповідної адміністративно-деліктної політики, так і визначеної правової політики в цілому.

Зазначено, що подібне становище зумовлене продовженням радянського підходу до розуміння адміністративної відповідальності як основного інструмента забезпечення виконання актів управління. Розвиток теорії публічного адміністрування змінює таке ставлення держави до людини. Акцент у їх взаємовідносинах змінюється з державно-владних на публічно-сервісні. Зміщення пріоритетів вимагає від публічної адміністрації ефективних заходів з протидії правопорушенням через обов’язок забезпечувати перш за все права та свободи людини, тому має відбуватися звуження деліктної складової адміністративно-правових відносин у напрямку перш за все вирішення конфлікту (правопорушення) за рахунок інших заходів (публічно-сервісних), а тому адміністративна відповідальність стає неосновним засобом забезпечення безпеки дорожнього руху.

У підрозділі 3.2 «Міністерство внутрішніх справ України як основний суб’єкт публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» зазначається, що МВС України щодо сфері безпеки дорожнього руху залишається майже монополістом як в управлінській, так і в адміністративно-юрисдикційній складових, а домінування імперативного методу в його діяльності в умовах недореформованості не гарантує суспільно бажаного результату.

Констатовано, що основними недоліками у дослідженні цих питань та практичному їх втіленні у діяльність конкретних уповноважених на здійснення забезпечення безпеки дорожнього руху публічною адміністрацією було те, що спроби реформування здійснювалися за пострадянським розумінням адміністративного права як управлінського права, яке захищає перш за все владу, її органи, закони, приписи, заборони, а захист прав людини і громадянина мав похідний характер. Саме таким чином формувалися відповідні органи й інститути, які зовнішньо та внутрішньо – а це головне – повторювали аналоги радянської доби. Одним із таких прикладів є реформування МВС України, на яке покладалася основна роль у забезпеченні безпеки дорожнього руху. Всі спроби його реформування відбуваються виокремлено, виключно в системі МВС України, без урахування потреб реформування інших правоохоронних органів, правової реформи в цілому. Реформування Державтоінспекції МВС України спрямовувалось виключно на неї саму. Це данина радянському функціональному перевантаженню Державтоінспекції завданнями щодо забезпечення безпеки дорожнього руху на фоні інших суб’єктів.

Досліджено становлення юрисдикційних повноважень Державтоінспекції як основного напрямку в її діяльності. Основні проблеми в юрисдикційній діяльності полягають у зловживанні застосуванням заходів державного примусу, спотвореного розуміння призначення адміністративного права як права примусового впливу. Зосередження завдань виключно на адміністративно-юрисдикційній діяльності допоможе перенести акценти діяльності цієї служби у правоохоронну площину. Запропоновано напрями розробки нового закону «Про міліцію», зокрема його концепцію рамочного закону, який включає в себе: завдання, функції, структуру, повноваження, права та обов’язки, забезпечення прав і свобод громадян. Окремі закони (функціональні) визначатимуть зовнішньо-правові відносини.

Встановлено, що з позиції збереження стабільного функціонування МВС України кращим є варіант збереження діючої організаційної структури з певним уточненням обсягу та змісту здійснюваних функцій, з подальшою трансформацією відповідно до існуючої правової доктрини держави та концепції адміністративної реформи.

Основне завдання полягає в тому, щоб не тільки сформувати відповідні структури, органи, а головне – покласти в їх організаційну та функціональну основу істотно нову ідеологію публічно-правової, публічно-сервісної діяльності.

У підрозділі 3.3 «Виокремлення та становлення поліцейської функції у структурі публічного адміністрування безпеки дорожнього руху» досліджено трансформацію на початку ХХ ст. поліцейського права в право адміністративне та поліції царської Росії у міліцію Радянського Союзу.

Здійснення історико-правового аналізу процесу становлення поліцейської функції в забезпеченні безпеки дорожнього руху дозволили автору поділити цей процес на такі етапи: 1) дорадянський (приблизно 1901-1917 рр.) – характеризується появою автомобілів, дорожнього руху, що обумовило необхідність поліцейського регулювання спочатку як елементу громадського порядку «суспільного благочиння», а в подальшому – як функції забезпечення безпеки дорожнього руху; 2) радянський (1917-1991 рр.), який характеризувався бурхливим розвитком транспортних процесів, відходом від європейського розуміння «поліцейського права» до формування радянського адміністративного права, що мало наслідки як у нормативно-правовому регулюванні, так і у формах та методах його реалізації; 3) пострадянський (1991-1998 рр.), який можна охарактеризувати як період інтенсивного формування державних інституцій та нормотворчості, широким використанням законодавчої бази часів СРСР; 4) новітній період перосмислення суспільної цінності сучасного адміністративного права України.

Зазначено, що сучасне перетворення поліцейського права як підгалузі адміністративного права зумовлене потребою пошуку місця інституту адміністративного примусу під час становлення теорії діяльності публічної адміністрації, які не «вписуються» в масив публічно-сервісних відносин.

Адміністративно-правові відносини «вертикалі», субординації між суб’єктами публічно-владних повноважень та громадянами побудовані для здійснення управлінської та юрисдикційної діяльності. Доведено, що ця діяльність має «субординаційний» вигляд з певними уточненнями: управлінські та юрисдикційні повноваження настають в разі порушення будь яких-актів публічної адміністрації та інших установлень, а також для забезпечення реалізації будь-якої суспільної потреби, яка чітко визначена в нормативному акті або ж виникла як гостра необхідність і потребує невідкладного забезпечення публічного інтересу. Публічний інтерес, як сукупність приватних інтересів, реалізується при цьому через відповідні структури публічної адміністрації, наділені відповідними повноваженнями та функціональними можливостями. Приймаючи будь-яке рішення, публічна влада діє в інтересах суспільства, навіть коли до особи застосовуються заходи публічного примусу, відбувається своєрідне задоволення публічного інтересу, публічний примус виступає своєрідним засобом захисту суспільства, оскільки в демократичній державі баланс таких відносин є на стороні більшості, а отже, забезпечується належна поведінка, яка відповідає публічному інтересу. Якщо баланс застосування публічного примусу перебільшує умовну межу або, навпаки, публічна влада не виконує свої публічні зобов’язання, відбувається конфлікт інтересів між існуючою публічною адміністрацією та суспільством. За цих обставин, безумовно, громадяни перебувають у відносинах рівних, «субординаційних», тільки іншого плану – відносинах «очікування»: від держави, створених нею інституцій – постійного, своєчасного забезпечення відповідного реагування на підвладних осіб (не має значення – управлінського чи юрисдикційного наповнення) з метою забезпечення їх потреб. І в цих відносинах законослухняні громадяни мають право вимагати забезпечення відповідного рівня безпеки для себе. Публічна влада має відповідати своєму сьогоднішньому призначенню, тому що формується суспільством та існує виключно для забезпечення публічного інтересу. Втім, специфіка забезпечення цього інтересу (а саме, застосування примусової влади) вимагає виокремлення цих відносин в окрему підгалузь адміністративного права – поліцейське право.

Наголошено на тому, що існують декілька проблем детермінації поліцейського права як підгалузі адміністративного права: по-перше, слід відійти від його розуміння як «підгалузі адміністративного права, покликаної регулювати діяльність органів поліції, пов’язану з виконанням покладених на неї обов’язків»; по-друге, поліцейське право охоплює відносини, які виникають не тільки в МВС України, а також і в інших правоохоронних органах. Виникнення цих відносин зумовлюється правоохоронним призначенням держави в особі спеціальних органів публічної адміністрації, наділених публічно-примусовими повноваженнями, обумовленими потребою суспільства у безпеці, тому і має розглядатися значно ширше; по-третє, принципово важливим моментом постає регулювання публічно-примусових відносин нормами адміністративного права, яке продукує людиноцентриську ідеологію, згідно з якою держава має служити інтересам громадянина шляхом всебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод та законних інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації; по-четверте, ця діяльність має бути побудована на методологічній основі теорії публічної адміністрації як центральної складової сучасної доктрини адміністративного права, проте попередні спроби формування поліцейського права або підмінялися такими інститутами, як адміністративна діяльність ОВС тощо, хоча сама першооснова є значно ширшим поняттям, або заперечували взагалі таку необхідність у межах управлінського підходу до вирішення цього питання.