Радзівон С.М. Правова природа адміністративного огляду, що здійснюється працівниками міліції

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, і ступінь наукової розробки проблеми, розкрито основні методи дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт і предмет, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Перший розділ „Адміністративний огляд в системі заходів адміністративного примусу, що здійснюється органами міліції” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Місце адміністративного огляду в системі заходів адміністративного примусу” визначається, що у законодавстві України відсутнє визначення державного примусу, а в нормативних актах, які регулюють підстави і порядок застосування заходів державного примусу, у відповідних випадках застосовуються такі узагальнюючі терміни, як “заходи примусу”, “примусові заходи”, “заходи державного примусу”, що сприяє появі термінологічної плутанини.

Заходи державно-правового примусу складаються із системи заходів примусу, які регулюються різними галузями права, в т. ч. і адміністративним. В дисертації доводиться, що в законодавчих актах, поняття “адміністративний примус” взагалі не зустрічається. Натомість вживаються терміни, які позначають окремі заходи адміністративного примусу: “заходи фізичного впливу”, “спеціальні засоби”, “примусові заходи” тощо. Здебільшого при застосуванні цих термінів мова йде про один із методів державного управління – адміністративний примус. Одночасно  наголошується, що не завжди з адміністративним примусом слід ототожнювати явища, позначені цими термінами.

Автор не заперечує загальновизнану позицію більшості вчених-адміністративістів щодо характерних ознак адміністративно-правового примусу, але в той же час обґрунтовує необхідність розмежування його із подібними правовими категоріями, зокрема, ”заходами впливу”, “управлінською діяльністю”, “адміністративними санкціями”, “адміністративною відповідальністю”, “правовою забороною” тощо.

Визначаючи місце адміністративного огляду в системі заходів адміністративного примусу та виходячи з загальновизнаної в юридичні літературі класифікації заходів адміністративного примусу, автор доходить висновку про те, що і адміністративний огляд, і адміністративний обшук, може бути віднесений до різних груп адміністративного примусу, залежно від мети, підстав і особливостей застосування. Обґрунтовується висновок про те, що адміністративний огляд є заходом адміністративного попередження і застосовується самостійно, тобто без застосування інших заходів примусу. Що стосується адміністративного обшуку, то він, як правило, має прояв у комплексі з іншими заходами примусу, наприклад, адміністративним затриманням особи.Редакційно.

У підрозділі 1.2 „Сутність адміністративного огляду та його види” зазначено, що одним із факторів які негативно впливають на можливість реалізації адміністративної реформи, є об’єктивно існуюча конкуренція норм адміністративного права, які регулюють повноваження правоохоронних органів, зокрема, міліції.

Автор відзначає, що у чинному адміністративному законодавстві відсутнє формалізоване визначення терміну “огляд”. Аналіз літератури і нормативних джерел, практики застосування органами міліції різних видів адміністративного огляду дозволив вперше на доктринальному рівні сформулювати поняття “адміністративний огляд” – це захід адміністративного примусу, який застосовується в передбачених пунктами 15, 21, 22, 24 статті 11 Закону України “Про міліцію”.

Доводиться необхідність розмежування близьких до адміністративного огляду заходів адміністративного примусу, зокрема, огляду на стан сп`яніння. У зв`язку з цим  і пропонується у ст.266 Кодексу України про адміністративні правопорушення впровадити термін “освідування”. На думку здобувача адміністративной обшук – це передбачена пунктами 6, 7, 14, статті 11 Закону України “Про міліцію”, статями 264, 265 Кодексу про адміністративні правопорушення України. У результаті проведеного дослідження автор дійшов до висновку, що спільність між адміністративним оглядом і обшуком полягає у тому, що вони можуть бути заходами попередження, припинення і в деяких випадках виступають як адміністративно-процесуальні заходи у справах про адміністративні правопорушення.Редакційно

Відмінності між адміністративним оглядом і обшуком полягають у підставах, порядку, суб’єктах їх застосування, процесуальному оформленні і правовим наслідкам їх застосування.

Адміністративний огляд може застосовуватися, коли реальних правопорушень не існує, але є загрози їх скоєння. Даний захід може не мати процесуальної форми (п. 15 ст. 11 Закону України “Про міліцію” ), а у випадках, передбачених відомчими нормативними актами, коли він здійснюється індивідуально, оформлюється відповідними процесуальними документами.

До суб’єктів, яким закон надає право здійснювати адміністративний огляд автор відносить такі підрозділи міліції: Патрульно – постову службу міліції, підрозділи “Беркут”, Державну автомобільну інспекцію, дільничних інспекторів міліції, службу державної охорони, транспортну міліція, а також інші підрозділи міліції та органів внутрішніх справ, які залучаються до охорони громадського порядку і громадської безпеки. Адміністративний обшук мають право проводити лише посадові особи органів міліції.

Автор пропонує ввести в Закон України „Про міліцію” (п.п. 6, 7, 14, 15, 21, 22, 24, статті 11) і в статті 261, 264, 265 КУпАП України терміни „адміністративний огляд” і „адміністративний обшук” і викласти їх в новій редакції.

У підрозділі 1.3 „Механізм адміністративно-правового регулювання адміністративного огляду, що здійснюється працівниками міліції” автор констатує, що застосування міліцією адміністративного огляду та обшуку завжди пов’язане із обмеженням прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб. У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність забезпечення його належного правового регулювання. Здобувач підтримує викладену у науковій літературі думку, що під механізмом адміністративно-правового регулювання слід розуміти систему  адміністративно-правових засобів, форм і методів за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на адміністративно-правові відносини. Він складається із трьох елементів: адміністративно-правових норм, актів тлумачення та актів реалізації адміністративно-правових норм, адміністративно-правових відносин.

Аналіз різноманітних джерел, які містять норми права, що регулюють здійснення адміністративного огляду і адміністративного обшуку, дозволив автору виявити низку проблем, які стосуються, зокрема, відомчого правового регулювання, що не завжди відповідає закону, а також прогалин в правовому регулюванні і застосуванні цих заходів адміністративного примусу. В зв’язку із цим автор окреслив коло посадових осіб органів міліції, які мають право здійснювати адміністративний огляд і обшук і підпадають під термін, передбачений ст. 264 Кодексу про адміністративні правопорушення – “уповноважені посадові особи”. До них, зокрема, здобувач відносить працівників міліції, які займають посади, відповідно до яких функціональні обов’язки передбачають право застосовувати ці заходи адміністративного примусу. Редакційно. 

Дисертант вважає за необхідне визначити в Законі України “Про міліцію” коло посадових осіб, які мають право застосовувати заходи адміністративного примусу.

Другий розділ „Адміністративне провадження у справах про застосування адміністративного огляду органами міліції” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Підстави і процедура здійснення органами міліції адміністративного огляду” розглядаються підстави здійснення різних видів огляду, передбачених ст.11 Закону України „Про міліцію”: огляд територій і приміщень підприємств, установ і організацій з метою припинення злочинів; огляд транспортних засобів; огляд об’єктів дозвільної системи; огляд виробничих і складських приміщень.

Автор звертає увагу на недосконалість змісту норм підзаконних актів, які призначені конкретизувати права посадових осіб органів міліції. Зокрема, Інструкція про організацію роботи дільничного інспектора міліції не визначає перелік обставин, на підставі яких дільничний інспектор має право оглядати транспортні засоби, обмежуючись загальними зауваженнями у “необхідних випадках”, що призводить до перевищення службових повноважень і порушення прав громадян. У зв’язку з цим дисертант пропонує привести редакцію цієї Інструкції у відповідності з пунктом 21 статті 11 Закону України “ Про міліцію”.

Піддається критиці редакція статті 133 Статуту патрульно-постової служби міліції, яка надає право працівникам міліції здійснювати огляд верхнього одягу і речей “злочинця чи особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину”, що не відповідає передбаченому ст. 62 Конституції України принципу презумпції невинуватості і вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України, що встановлюють засади правового порядку в Україні.

Адміністративний огляд не завжди має документальну форму ( п. 15 ст. 11 Закону України “Про міліцію” ), а у випадках, передбачених відомчими нормативними актами, коли він здійснюється щодо конкретних об’єктів і має юридичні наслідки, оформлюється відповідними процесуальними документами, зокрема актом державного технічного огляду транспортного засобу, актом про відкриття об’єкту дозвільної системи, актом обстеження об’єкту дозвільної системи, рапортом, доповідною запискою, тощо.

У підрозділі 2.2 „Підстави і процесуальна форма адміністративного обшуку, що здійснюється органами міліції” доводиться, що адміністративний обшук – це адміністративно процесуальна дія, яка завжди має процесуальну форму, передбачена ч. 5 ст. 264, 256, 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Разом з тим окремий протокол про особистий огляд, огляд речей і документів складається досить рідко, оскільки в більшості випадків він фіксується в протоколах про адміністративне затримання і адміністративне правопорушення. Підставами адміністративного обшуку є адміністративне затримання особи за скоєне нею адміністративного правопорушення. Самостійними видами адміністративного обшуку є догляд повітряних суден цивільної авіації, і огляд пасажирів цивільних повітряних суден, їх багажу і ручної поклажі.Редакційно

Розглядаючи підстави адміністративного затримання особи яке, тягне за собою її адміністративний обшук, автор доводить, що адміністративне затримання може здійснюватись за вчинення не будь-якого, а лише передбаченого ст. 262 Кодексу України про адміністративні правопорушення, коли складання протоколу про адміністративне правопорушення є обов’язковим і його не можна скласти на місці. До таких підстав автор відносить, зокрема, характер адміністративного правопорушника, коли поведінка правопорушення не уможливлює здійснення таких дій; відсутність у правопорушника документів, які засвідчують його особу; характер можливого стягнення, яке може бути накладено на правопорушника (адміністративний арешт), з метою забезпечення прийняття відповідної постанови судом. Редакційно

Дисертант обґрунтовує положення про те, що підставами для адміністративного затримання особи та її адміністративного обшуку можуть бути не тільки вчинення адміністративного правопорушення і діянь, що підпадають під ознаки злочину (зокрема, військовослужбовців). Застосування в Кодексі України про адміністративні правопорушення адміністративних заходів може бути  продиктовано принципами гуманізму і захисту прав людини і громадянина зокрема, застосування адміністративного затримання та адміністративного обшуку до неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування і осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють, у зв’язку з цим, реальну небезпеку для себе і оточуючих. Редакційно

Розглядаючи проблему повноважень працівників міліції, які мають право складати протокол про адміністративне правопорушення і піддавати особу адміністративному обшуку, про що робиться відмітка в цьому протоколі, автор робить висновок, що законодавчі акти не конкретизують їх (втрачається зміст між працівників міліції та їх) перелік, а лише обмежуються формулюванням, що посадові особи міліції мають право складати протоколи про адміністративне правопорушення, передбачений статтею  255 Кодексу про адміністративні правопорушення. Враховуючи той факт, що протокол, який складений не уповноваженою особою, не може бути підставою для притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності, автор приходить до висновку, що таке право належить посадовим особам територіальних і транспортних органів і підрозділів міліції, які мають спеціальне звання, займають посади начальницького складу і уповноважені на це відповідними відомчими актами, зокрема функціональними обов’язками.

Враховуючи суттєві зміни, що були внесені в ст.. 5 Закону України „Про міліцію” щодо забезпечення затриманій особи право на захист і роз’яснення його прав, здобувач пропонує нову форму протоколу,  в якому фіксується факт адміністративного затримання і адміністративного обшуку особи де обов’язково зазначаються всі клопотання затриманої особи і відомості щодо роз’яснення його прав та відповідних статей Конституції України.

У підрозділі 2.3 „Юридичні гарантії захисту прав громадян, які піддані органами міліції адміністративному огляду” розкрито різні види юридичних гарантій. Обґрунтовується висновок про те, що найбільш ефективними юридичними гарантіями захисту прав людини і громадянина, які піддані органами міліції адміністративному огляду і адміністративному обшуку, є: право на захист, контроль і нагляд за законністю дій та актів, оскарження незаконних актів, дій або бездіяльності посадових осіб органів міліції і їх юридична відповідальність. Сформульоване поняття самозахисту, визначення якого відсутнє у законодавстві: “самозахист своїх прав і законних інтересів є застосування особою, яка піддана заходам адміністративного примусу, засобів протидії, не заборонених законодавством в разі наявності порушень чи протиправних посягань з боку органів міліції, а також у випадках, коли поведінка працівника міліції по відношенню до особи дає їй підстави передбачити можливість таких порушень з метою їх припинення або відвернення”. Зокрема, до самозахисту автор відносить вимоги затриманої особи до працівників міліції стосовно дотримання процедури і процесуальної форми здійснення адміністративного огляду та обшуку, клопотання про залучення до справи захисника, сповіщення про затримання зацікавленим особам, отримання медичної та іншої допомоги, а також відмову від будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника. Можливість здійснення даних дій є також гарантією забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина.

Розглянуто різні види контролю, а саме в сфері державного управління державний контроль, громадський контроль, контроль з боку засобів масової інформації, з боку органів місцевого самоврядування тощо та наголошено на тому, що найбільш ефективним поміж них є відомчий контроль, який передбачає систему організаційно-правового забезпечення застосування заходів спрямованих на боротьбу з порушеннями з боку працівників міліції. Що стосується проблеми громадського контролю, то в більшості випадків він проводиться формально, а головне, не має відповідної правової бази.Редакційно