РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ З ПИТАНЬ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ (ДЕРЖАВНО – УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

Короткий зміст

У  вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано зв’язок дослідження з науковими програмами, планами й темами, визначено  мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу дослідження, розкрито  наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про особистий внесок здобувача, ступінь апробації і публікації результатів дослідження, зазначено структуру дисертації  та її обсяг.

            У першому розділі  - „ Джерельна база, історіографія та методологічна основа дослідження проблем державної молодіжної політики  з питань неповнолітніх в Україні” -  здійснено огляд наукової літератури за темою дослідження; проаналізовано нормативно-правову базу ДМПзПН в Україні; досліджено зміст понять „молодіжна політика”, „державна молодіжна політика”, а також запропоновано введення до наукового обігу таких понять, як „державна молодіжна політика з питань неповнолітніх”, „неповнолітня молодь” та визначено організаційні складові  процесу реалізації ДМПзПН в Україні.

            Аналіз наукової літератури із проблем ДМП в Україні свідчить, що на сьогодні визначено її головні засади, понятійний апарат, окреслено стратегічні напрями  та засоби її реалізації , проводяться  наукові дослідження щодо різних аспектів ДМП. Можна виокремити декілька основних  наукових напрямів щодо дослідження проблем державної молодіжної політики в Україні, які сприяли розробці теми:

- дослідження теоретико-методологічних засад та механізму реалізації державної молодіжної політики, проблем молоді як соціально-демографічної групи населення, сучасного молодіжного руху в Україні (О. Балакірєва, Є. Бородін, М. Варбан, Л. Волинець, О. Ганюков, 
М. Головатий, В. Головенько, Н. Комарова, М. Міщенко, Я. Немирівський, М. Перепелиця,
Н. Черниш, О. Яременко та ін.);

- становлення, розвитку та організації  соціальної роботи з молоддю (В. Андрущенко,
О. Балакірєва, В. Бех, М. Головатий, А. Капська, І. Козубовська, Н. Комарова, М. Лукашевич,
І. Мигович, М. Михальченко, О. Палій, І. Пінчук, О. Пічкар, В. Сидоров, С. Толстоухова,
І. Трубавіна, А. Ходорчук, П. Шевчук, О. Яременко  тощо);

- забезпечення соціалізації  різних категорій неповнолітніх у процесі реалізації інститутами виконавчої влади  державної молодіжної політики в Україні , зокрема: дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, неповнолітніх із девіантною  поведінкою, дітей-інвалідів, працюючих дітей, тих, які виховуються у багатодітних, неповних та неблагополучних сім’ях     
(О. Балакірєва, О. Вакуленко,  М. Варбан, Л. Волинець, П. Дупленко, І. Жабінець, І. Жогло,
З. Зайцева, А. Капська, Г. Козубовська, Н. Комарова, Н. Коровашкіна, Б. Лазоренко,
Н. Максимова, І. Мотринець, В. Оржеховська, О. Петращук, Ж.. Петрочко, І. П’єша, І. Пінчук,
І. Рущенко, В. Сановська,  С. Толстоухова,  І. Трубавіна, Н. Шость,  Ю. Якубова,  О. Яременко та ін.).

            Серед праць зарубіжних дослідників науковий та практичний інтерес становлять роботи :
Е. Дюркгайма, Е. Еріксона, В. Курбатова, П. Малколма, А. Маслоу, І. Нойфельда,
П. Павленка, М. Пейна, Н. Смелзера, Д. Сноу, С. Тєрєрського, Т. Філпота, Н. Фірсова, К. Ханвея, Є. Холостової тощо.

            Державна політика є складним і багатогранним процесом. Така політика має певні цілі та відповідні завдання на різних напрямах і ділянках держави, що дає змогу розрізняти окремі галузі державної політики, однією з яких є державна молодіжна політика. На основі аналізу понять „політика”, „державна політика”, „державна молодіжна політика” автор формулює власні визначення термінів: „молодіжна політика”, „державна молодіжна політика”, а також пропонує ввести термін ” державна молодіжна політика з питань неповнолітніх”, яка , на думку дисертанта, є „специфічною діяльністю владних структур, інститутів державного управління та місцевого самоврядування, спрямована на забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх та реалізацію їх творчого потенціалу”.

            Політика , зокрема й молодіжна,  будь-якої держави здійснюється, насамперед,  у правових формах. У сучасній Україні державну молодіжну політику було започатковано прийняттям Декларації „ Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” від 15 грудня 1992 р.  та Закону України „ Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р.  Нормативно - правова база ДМПзПН в Україні є системою законодавчих та підзаконних актів інститутів  державної влади та місцевого самоврядування, що регулюють суспільні відносини, учасниками яких є неповнолітні.  Автор здійснює аналіз нормативно – правової бази  ДМПзПН в Україні за такими напрямами: 1) сприяння реалізації ДМПзПН в Україні;  2) соціальна підтримка різних категорій сімей з дітьми, опіка та піклування;  3) вирішення проблем освіти та виховання неповнолітніх;  4) підтримка творчої та обдарованої молоді; 5) розвиток культури, формування духовності ; 6)  підтримка охорони здоров’я, розвиток фізичної культури та спорту, оздоровлення;  7) підтримка неповнолітніх у сфері працевлаштування; 8)  профілактика негативних явищ.  Унаслідок  аналізу дисертант робить  висновок,  що у сучасній Україні сформовано нормативно-правову базу ДМПзПН. Доведено, що за період 1991-2003 рр. в Україні у цій сфері прийнято десятки законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, які безпосередньо регулюють різні сфери життєдіяльності молоді, зокрема неповнолітніх. Проте, незважаючи на різноплановість нормативно-правового забезпечення ДМПзПН в Україні, низка  статей законів   є декларативними, відсутня достатня фінансова та матеріально-технічна база реалізації окремих програм та заходів.  Відсутня  також цілісна система молодіжного законодавства, тому у дисертації наголошується на тому, що основним напрямом розвитку і вдосконалення ДМПзПН в Україні, зміцнення правових основ  процесу її реалізації та управління повинно стати, на думку автора, створення цілісної системи молодіжного законодавства ,  тобто необхідно законодавство України щодо дітей та молоді (зокрема і неповнолітніх) систематизувати у Кодекс  України про дітей та молодь.

            Унаслідок дослідження встановлено,  що попри всі труднощі перехідного періоду, протягом  1991-2003 рр.  державою  було приділено значну увагу молодіжним проблемам. Зокрема, створено центральні та регіональні інститути виконавчої влади, які безпосередньо забезпечують реалізацію ДМПзПН  в Україні. Щодо останнього автор підкреслює, що негативним чинником є постійна реорганізація цих структур. Також сформовано молодіжну інфраструктуру, на принципово нових засадах розгорнуто діяльність щодо соціальної роботи, оздоровлення, профілактики негативних явищ тощо. У бюджеті окремо фінансуються молодіжні програми та проекти. Щорічно проводяться парламентські слухання   про становище молоді в Україні. Однак аналіз становища неповнолітніх ( вікова група 14-18 років) за період 1991-2003 рр., здійснений у дисертації,  вказує на негативні тенденції в основних сферах їх життєдіяльності.

            У  сфері ДМПзПН неповнолітні займають особливе місце. Це обумовлено  особливостями їх вікового розвитку, становленням фізіологічної та психологічної конституції. Суттєву роль відіграє процес набуття соціального статусу, отримання освіти і професійних навиків, правової суб’єктності.  У науковій та законодавчій літературі соціально-демографічну групу населення віком від 14 до 18 років розглядають і у дитячому, і у молодіжному аспектах. На основі аналізу поняття „молодь” автор обґрунтовує необхідність введення  терміну „ неповнолітня молодь” для означення специфічної соціально-демографічної групи населення віком від 14 до 18 років. Встановлено, що державні структури, громадські інституції потребують наукового підґрунтя для вирішення проблем неповнолітніх в їх практичній площині. Тому, з огляду на „неповнолітню молодь” як на об’єкт наукового дослідження, особливої уваги потребують: проблеми визначення понятійного апарату, його суті, особливостей; дослідження неповнолітньої молоді як специфічної соціально-демографічної  групи населення, яка одночасно є об’єктом і суб’єктом ДМПзПН; взаємодії неповнолітньої молоді і держави, різних гілок влади.

            У другому розділі - „Організаційні складові процесу реалізації державної молодіжної політики  з питань неповнолітніх у сфері  державного управління в Україні” -  визначено основні принципи діяльності інститутів виконавчої  влади як суб’єктів державного управління у сфері ДМПзПН; досліджено  сутність соціальної роботи з неповнолітніми та класифіковано основні методи такої роботи; виявлено  чинники та  основні форми ефективної співпраці  інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій .

            У сучасних умовах державотворення в Україні  проблема визначення основних принципів діяльності  інститутів виконавчої влади, зокрема у сфері державної молодіжної політики з питань неповнолітніх, є актуальною та вимагає наукового осмислення і теоретичного обґрунтування. Суб’єктами державного управління у сфері ДМПзПН в Україні є інститути виконавчої влади, наділені певною компетенцією та державно-владними повноваженнями у цій сфері, зокрема: структури у справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх , центри соціальних служб для молоді тощо.  Діяльність інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН визначена  у дисертації як перша організаційна складова процесу реалізації ДМПзПН в Україні.

            На основі аналізу принципів  соціального та державного управління, принципів ДМП в Україні  (Декларація „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”), принципів здійснення соціальної роботи з молоддю (Закон України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”),  принципів діяльності служб у справах неповнолітніх ( Закон  України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”) дисертантом запропоновано та обґрунтовано такі принципи діяльності інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН як суб’єктів  державного управління:  1) суспільно-політичні ( законність, демократизм, гуманізм) ; 2) організаційні ( професійна компетентність, публічність, єдність повноважень і відповідальності, прав і обов’язків ); 3) спеціальні ( комплексність, диференційований підхід, конфіденційність).

            Другою організаційною складовою процесу реалізації ДМПзПН в Україні, на думку автора, є соціальна робота з неповнолітніми. Становище вітчизняної теорії соціальної роботи відбувалось у тісному зв’язку з філософією допомоги як базовою, концептуальною ідеєю, навколо якої формувалися  інші концептуальні ідеї та теорії. На етапі становлення як для кожної теорії і пов’язаної з нею професійної сфери, так і для соціальної роботи важливе значення має з’ясування її сутності та визначення основних методів роботи, тому у дисертації автор досліджує вказані аспекти проблеми. Наголошується, що  процес становлення соціальної роботи з неповнолітніми в Україні вимагає  утвердження соціальної роботи як науки, професійної діяльності, галузі суспільної практики.

            У дисертації здійснено аналіз основних    підходів щодо класифікації методів соціальної роботи: перший підхід - за ступенем спільності клієнтів, за змістом і характером соціальної роботи, за сферою застосування; другий підхід - психологічні, педагогічні, соціологічні методи; третій підхід  - за сферою впливу, за способом впливу, за ступенем охоплення; четвертий підхід  - за видом соціальної роботи (методи обслуговування, методи супроводу, методи профілактики, методи реабілітації).     Автор пропонує комплексний підхід до класифікації методів соціальної роботи з неповнолітніми , визначаючи їх: 1) за ступенем спільності клієнтів (класичні методи): індивідуальні методи, групові методи, методи роботи в громаді;  2) за змістом і напрямом соціальної роботи: соціально-економічні методи, психолого-педагогічні методи, соціологічні методи, організаційно-розпорядчі методи;  3) за видом  соціальної роботи: методи обслуговування, методи супроводу, методи профілактики, методи реабілітації, методи інспектування;  4) за способом досягнення науково-дослідницької мети  соціальної роботи: загальнонаукові методи ( аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння тощо). Наявність ефективних методів соціальної роботи є одним з головних чинників успішної діяльності суб’єктів соціальної роботи з неповнолітніми. На думку автора, необхідно забезпечити наукове та методичне обґрунтування, наукову експертизу нових методів соціальної роботи, інноваційних соціальних технологій, що розробляються суб’єктами соціальної роботи  з неповнолітніми.

            Третьою організаційною складовою процесу реалізації ДМПзПН  в Україні автор вважає співпрацю інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій. Через  молодіжні громадські організації неповнолітні реально стають організаторами та учасниками різноманітних акцій, заходів, мають змогу реалізувати себе. Вони таким чином беруть реальну участь у реалізації ДМПзПН, реалізовуючи спільно з інститутами виконавчої влади відповідні програми. До основних чинників ефективної співпраці інститутів виконавчої влади та молодіжних громадських організацій, на думку дисертанта, належать: 1) встановлення двохстороннього   зв’язку між молоддю і виконавчою владою за посередництвом молодіжних громадських організацій;  2) забезпечення державної підтримки молодіжних громадських організацій ; 3)  врахування регіональних  умов та особливостей ; 4) використання  та запровадження різних форм співпраці .  Автором у дисертації  також визначено  та класифіковано основні форми співпраці інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних громадських організацій, зокрема: 1) організаційно-практичні; 2) інформаційно-аналітичні; 3)  організаційно-розпорядчі; 4)  фінансово-матеріальні. Зроблено висновок , що  процес  формування ДМПзПН та організованих структур молодіжного руху в Україні незавершений,   тому неабиякого значення набуває ефективна співпраця  інститутів виконавчої влади у сфері ДМПзПН та молодіжних  громадських  організацій, передусім в  аспекті забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх та залучення їх до участі в суспільних процесах, активізації їх діяльності у вирішенні своїх соціально-політичних проблем, їх становлення як головних провідників соціальних перетворень та економічного розвитку України.   

            У третьому розділі - „Необхідні умови забезпечення соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх  в Україні” - висвітлено проблеми соціалізації неповнолітніх; проведено  аналіз основних видів девіантної поведінки неповнолітніх, запропоновано  критерії визначення  „неблагополучних сімей з дітьми” та „дитячої бездоглядності”; а також  досліджено основні категорії неповнолітніх-клієнтів соціальної роботи  та здійснено їх класифікацію.

            Процес переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої, який відбувається у поєднанні із становленням громадянського  суспільства в Україні, вимагає глибокого аналізу. Особливої ваги в таких умовах  набувають наукові дослідження  проблем  забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх інститутами виконавчої влади у процесі реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні. Аналізуючи  у дисертаційній роботі такі поняття, як „людина” та „особистість”, автор розглядає ще два поняття: „індивід” та „індивідуальність”.   Головним соціальним процесом, унаслідок  якого індивід стає особистістю і через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. До головних моделей соціалізації належать: психоаналітична або „ особистісного контролю”
(З. Фройд), „ рольового тренінгу” ( Т. Парсонс), „соціального навчання ” (Дж. Доллард,
Б. Скіннер), „міжособистісного спілкування” (Ч. Кулі, Дж. Мід ), „ когнітивна” (Ж. Піаже,
Л. Кольберг), „гуманістична” (А. Маслоу, К. Роджерс), „еволюційна” (Е. Еріксон), „ інкультурації” (Ф.Боас, В.Малиновський), „адаптивно-розвиваюча” (М.Лукашевич), „політична” (Д.Ольшанський, Б. Кухта).  Кожна модель соціалізації особистості передбачає свій підхід до розуміння та визначення поняття „ соціалізація”. Доведено, що у сучасній науковій літературі  існує досить великий набір визначень „ соціалізації”, які різняться залежно від розуміння їх авторами сутності й структури особистості як  психосоціальної істоти.  Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом  соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються. У дисертації автором  визначено термін „ соціалізація неповнолітніх” як  „процес засвоєння неповнолітніми знань, досвіду, елементів культури, соціальних норм і цінностей, основними проблемами якого є становлення індивідуальності (ідентифікація ) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей)” та виокремлено дві необхідні умови забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації ДМПзПН в Україні.

            Першою необхідною умовою забезпечення  інститутами виконавчої влади у сфері ДМПзПН  успішної соціалізації неповнолітніх дисертант визначає профілактику девіантних проявів у середовищі неповнолітніх. Девіантна  поведінка неповнолітніх є результатом взаємодії умов формування особистості у сім’ї, школі, неформального спілкування з дорослими і однолітками та психологічних рис, що знижують адаптивні можливості індивіда. У дисертації досліджено основні види девіантної поведінки неповнолітніх,  до яких автор відносить: деліквентну поведінку ( порушення дисципліни, вчинення злочинів, бродяжництво та жебрацтво тощо); адиктивну поведінку (вживання  алкогольних напоїв, наркотичних засобів, токсикоманія, тютюнопаління тощо);  проституцію; суїцид. На основі їх аналізу зроблено висновок, що саме сімейне неблагополуччя, зокрема, знаходження дитини в умовах психологічного дискомфорту, який виникав  внаслідок напруженої психологічної атмосфери у сім’ї, конфліктів між батьками, неповноти сім’ї, жорстокого ставлення є головною причиною девіантної поведінки неповнолітніх. З проблемою сімейного неблагополуччя безпосередньо пов’язана проблема дитячої бездоглядності. У дисертації зазначається,  що стосовно  понять:  „ неблагополучна сім’я з дітьми ”та „ дитяча бездоглядність” існують різні підходи щодо визначення їх змісту, проте на  законодавчому рівні  терміни „неблагополучна сім’я з дітьми” та „ дитяча бездоглядність” не визначені. Унаслідок цього , при веденні  державної статистики, при формуванні банків даних, під час здійснення  соціально-профілактичної та  облікової роботи у процесі реалізації ДМПзПН  виникає низка труднощів та розбіжностей. У роботі щодо цього  запропоновано авторський підхід та обґрунтовано необхідність внесення змін у Закон України „ Про охорону дитинства”  із визначенням вищезгаданих  термінів, зокрема: „ неблагополучна сім’я з дітьми ” - це сім’я, у якій: 1) батьки (або один із батьків) зловживають алкоголем, наркотиками, займаються проституцією; 2) батьки ( або один із батьків)  засуджені,  повернулись з місць позбавлення волі; 3) батьки ( або один із батьків  ) психічно хворі; 4) зафіксовано факт насильства у сім’ї; 5) зафіксовано факт дитячої бездоглядності у сім’ї; 6) зафіксовано факт девіантної поведінки  неповнолітніх дітей”; „дитяча бездоглядність” -  це: 1) відсутність забезпечення основних потреб дітей у їжі, одязі, теплі, чистоті; 2) антисанітарні умови проживання дітей у сім’ї; 3) відсутність  надання дітям  необхідного  лікування ; 4)  пропуски  дітьми  навчальних  занять( без поважних причин), відсутність нагляду  батьків за  поведінкою  дітей. Зазначені у визначеннях чинники дисертант  розглядає як критерії визначення неблагополучних сімей з дітьми  та дитячої бездоглядності, використання яких необхідне  у практичній діяльності структурних підрозділів   у справах сім’ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді тощо. 

            Другою необхідною умовою забезпечення успішної соціалізації неповнолітніх у процесі реалізації ДМПзПН у дисертації визначено соціальну роботу з  неповнолітніми. Досліджено  основні категорії неповнолітніх  -  клієнтів соціальної роботи, умови розвитку і життя яких є несприятливими, внаслідок чого вони вимагають спеціального вивчення і специфічних засобів соціальної допомоги, насамперед з боку інститутів виконавчої влади, які здійснюють реалізацію ДМПзПН в Україні.  Автором  запропоновано таку їх класифікацію: 1) діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; 2) діти трудових мігрантів ; 3)  бездоглядні діти; 4) неповнолітні з девіантною поведінкою; 5) діти-інваліди; 6) діти, які працюють; 7) неповнолітні, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф ; 8) діти-біженці; 9) неповнолітні, які виховуються у багатодітних, неповних,  малозабезпечених сім’ях; 10) неповнолітні, які виховуються у неблагополучних сім’ях. Соціальна робота з цими категоріями неповнолітніх, з метою їх успішної соціалізації, має здійснюватись, на думку автора, із врахуванням:  основної проблеми соціалізації даної вікової стадії ( 14-18 років);  специфіки кожної окремої категорії неповнолітніх; індивідуальних особливостей неповнолітніх.

            Підсумовуючи  зазначимо, що в умовах здійснення реформування адміністративної сфери в Україні механізм реалізації державної молодіжної політики з питань неповнолітніх  набуває особливого значення. Для забезпечення ефективної діяльності інститутів виконавчої  влади у сфері ДМПзПН в Україні, необхідно: покращити  матеріально-технічний стан та фінансове забезпечення відповідних структур інститутів виконавчої влади; налагодити достатнє і якісне кадрове забезпечення, не допускаючи скорочення чи об’єднання структурних підрозділів у сфері ДМПзПН місцевих державних адміністрацій; стимулювати дослідження проблем державної молодіжної політики з питань неповнолітніх в Україні   в академічних закладах гуманітарного профілю; сприяти перекладу та введенню у науковий і практичний обіг  зарубіжних  узагальнюючих досліджень.