Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератів / ЮРИДИЧНІ НАУКИ / Філософія права
Назва: | |
Тип: | Автореферат |
Короткий зміст: |
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи. У розділі 1 «Теоретичні та методологічні засади дослідження справедливості як чинника правотворчої діяльності», який складається з трьох підрозділів, висвітлено теоретичні й методологічні підходи до сутності та природи феномена справедливості, концептуальні засади понятійної бази. У підрозділі 1.1. «Теоретико-світоглядні передумови становлення концепту справедливості» виокремлено багатовимірність передумов формування феномена справедливості та проаналізовано її основні концепції, що дало змогу виділити сутнісні риси справедливості. На основі проведеного аналізу автор робить висновок, що ідея справедливості пронизує всі сфери життя суспільства, насамперед сферу правотворчості. Справедливість, закріплена в праві, відображає специфічно правову якісну визначеність суспільних процесів та явищ. У ній підсумовуються політичні, економічні, культурно-історичні та етноментальні виміри ставлення суспільства до права. В основі теоретико-світоглядних передумов виникнення й становлення концепту справедливості лежить взаємовплив парадигм природного права, демократії, індивідуалістських і лібералістичних вчень та фундаментальна можливість їх синтезу у філософсько-правовій сфері, а також взаємодія їх принципових положень у праві та в інституалізації засад правової держави. Автор визначає справедливість як комплексний філософсько-правовий концепт, що характеризує реальну, а не тільки формальну рівність громадян у правах і свободах, організацію та функціонування суспільства й держави на правових засадах, охоплює всі сторони життя права – від його ролі у створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Справедливість історично стверджується як феномен суспільної свідомості й здатна набувати різних змістових форм та відтінків. Найбільш виразно ідея справедливості прослідковується у взаємодії моральної і правової, а також політичної форм суспільної свідомості. У підрозділі 1.2. «Справедливість як об’єкт сучасного філософсько-правового дискурсу» автор стверджує, що новітній етап розвитку наукових досліджень принципів правотворчості характеризується переходом від позитивістського до природно-правового розуміння права. Концептуально протилежна теорія праворозуміння зумовила кардинально новий підхід науковців до визначення поняття, змісту, правової природи принципів у правотворчій сфері та надала дискусії нового змістового наповнення. Крім того, автор виявляє, що кожна з існуючих основних концепцій права – природно-правова чи позитивістська, оперує феноменом справедливості в його універсальних і прикладних виявах. Так, позитивістська концепція розглядає принцип справедливості у формі ототожнення законності і справедливості: що законно, те й справедливо. Природно-правова концепція визнає ідею «вищої справедливості», що завжди перебуває над позитивним правом та відповідає законам розуму, природі людині й сутності світобудови. Закріплені в позитивному праві вимоги справедливості мають силу закону та забезпечені підтримкою держави. Вони відображають як моральні загальнолюдські цінності, так і правові норми. Це дає підставу вважати справедливість морально-юридичним феноменом. Такий підхід, на думку автора, дає змогу діалектично осмислити концепт справедливості в контексті сучасного етапу розвитку суспільства, подолати однобічний погляд на нього як на винятково моральний, або лише як на правовий феномен. Справедливість як основна правова цінність конституюється взаємним визнанням суб’єктів. Вона виступає особливим чинником, який підтримує рівновагу правових цінностей і визначає момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей на користь пріоритету гармонійного розвитку, реалізації здібностей людини й, одночасно, узгодженості в суспільних відносинах. У структурі багаторівневого феномена справедливості виокремлюють такі її різновиди: персональна (суб’єктивна) й інституційна (об’єктивна), розподільна (за принципом «кожному своє») і зрівняльна (за принципом «кожному рівну частину»), формальна (що вимагає оцінювати кожен випадок, відповідно до однієї і тієї самої позиції) і змістовна (що встановлює критерій подібності й неоднаковості) справедливість, що перебувають у відносинах взаємодоповнюваності. Серед сучасних концепцій справедливості найбільш вагомими є концепції «справедливості як доброчесності» (Дж. Ролз), «теорії вимог» (Р. Нозік) і «справедливості як обміну» (О. Гьоффе). Однак теорія справедливості, що враховує як досягнення сучасної західної думки, так і вимоги ефективності правового забезпечення найкращих умов для самореалізації особистості та її гармонії із суспільством, потребує подальшого розроблення. На основі рефлексії сучасної філософсько-правової думки автором виділено такі властивості справедливості: універсалізм, плюралізм, багатовимірність, взаємозумовленість концепцій права і справедливості, залежність конструкцій справедливості від певного образу людини та типу держави, справедливість як міра співвідношення свободи й рівності, справедливість як умова самореалізації та автономії особистості. У підрозділі 1.3. «Методологічні засади дослідження принципу справедливості в системі принципів правотворчої діяльності» доведено, що проблема дослідження методології правотворчої діяльності нині має актуальне теоретичне і практичне значення: вона концентрує в собі не тільки історичні, філософсько-правові, моральні та юридичні, а й соціально-політичні аспекти сучасної вітчизняної юридичної науки. У методологічному аспекті правотворча діяльність має ґрунтуватися на розумінні соціального розвитку як руху в напрямі правового прогресу. З одного боку, сутність такого прогресу полягає в дотриманні вимог морального імперативу загальнолюдських і загальноцивілізаційних цінностей, згідно з якими вільний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, а не державних інститутів, де-юре і де-факто має розглядатися метою й основою подальшого розвитку суспільства. З іншого боку, сутність правотворчої діяльності полягає у створенні та реальному забезпеченні, зокрема, юридичними засобами, відповідних суспільних умов, що сприяють різноманітності можливостей вияву творчої індивідуальності людей, спрямованої, зрештою, на забезпечення суспільного блага. Автором проаналізовано сутність і своєрідність філософсько-правового аналізу принципів правотворчої діяльності; вона полягає в тому, що ці основоположні підстави осмислюються не стільки під кутом зору термінологічних, «технологічних» особливостей, як це має місце в правознавстві, скільки як системоутворювальні характеристики права, які визначають новий етап становлення конкретно-історичного суспільства як цілісності, що розгортається від «права сили до сили права». На основі проведеного аналізу підходів до рефлексії принципів правотворчої діяльності, автором запропоновано такий перелік принципів правотворчості: справедливість, демократизм, законність, науковість, професіоналізм, гуманізм, узгодження національного законодавства України з європейськими стандартами (при цьому автор не наполягає на розташуванні цих принципів саме в такій послідовності). Зазначені принципи правотворчості допомагають повно, цілісно та всебічно втілювати досягнення науки в право, визначають співмірність позитивного права та ідеалів природного права, що робить право ефективним і виваженим регулятором суспільних відносин. У розділі 2 «Справедливість як принцип правотворчої діяльності», який складається з трьох підрозділів, зосереджено увагу на ключових питаннях механізму взаємодії принципів правотворчості та факторах, що детермінують правотворчий процес. У підрозділі 2.1. «Аксіологічний вимір принципів правотворчої діяльності» зазначено, що на шляху утвердження методологічного плюралізму у вітчизняній юриспруденції здійснюються пошуки нових засобів осягнення правотворчої діяльності, а також відбувається процес докорінного переосмислення традиційних. За цих умов все більшої значущості набуває розгляд аксіологічного підходу як складової сучасної юридичної науки та зростає потреба у визначенні механізмів застосування його для з’ясування особливостей правотворчого процесу, що є можливим шляхом філософсько-правового осмислення. Аксіологічний підхід до правотворчої діяльності є загальною стратегією дослідження, що визначає аналіз правотворчої діяльності крізь призму її відповідності певним цінностям, особлива увага надається феномену справедливості в його універсальних і прикладних виявах. Зазначено, що нині актуалізовано аналіз системи цінностей, принципів та механізм їх впливу на правотворчу сферу, а також визначено, що реалізацію принципу справедливості в правотворчій діяльності можна інтерпретувати як показник рівня розвитку громадянського суспільства та правової держави, їх культури і цивілізованості. Водночас доцільно враховувати наявність аксіологічного чинника правотворчої діяльності: це конкретно-історична система цінностей суспільства, яка впливає на розроблення, прийняття, зміну або скасування правотворчого акта, а також визначає необхідність у правовому регулюванні. Принципу справедливості належить особлива координуюча й інтегруюча роль у правотворчій сфері будь-якої держави. Завдяки реалізації виокремленої особливості, принцип справедливості визначає застосування інших принципів права, зумовлює їх спрямованість та дію в конкретних історичних умовах. Коригуючий вплив принципу справедливості стримує законність від перетворення на формалізм і догматизм, гуманізм – на анархію. Закріплені в позитивному праві вимоги справедливості мають силу закону та забезпечені підтримкою держави. Вони відображають як моральні загальнолюдські цінності, так і закріплені законом правові норми. У підрозділі 2.2. «Взаємний зв’язок справедливості та гуманізму у правотворчості» встановлено, що справедливість і гуманізм є нерозривно взаємозумовленими принципами процесу правотворчої діяльності, які доповнюють і конкретизують у ньому свій зміст. Застосування цих принципів для підвищення ефективності правотворчості сприяє посиленню соціальної чутливості права насамперед у випадках, коли процес творення права складно піддається однозначній моральній чи юридичній кваліфікації. Це вимагає від суб’єктів правотворчості розуміння механізму співвідношення та взаємозв’язку справедливості й гуманізму, що становить підґрунтя методології прийняття законних і справедливих норм. Визначаючи тенденції і перспективи правового розвитку з позиції принципу справедливості, всесвітня історія має розглядатися як дискретний рух шляхом поступового підвищення соціальної якості гуманізму та духовності у праві, усвідомлення людством свободи не тільки як абстрактної соціальної цінності, а як певної властивості суспільних відносин, правовий порядок яких передбачає, що благо свободи для людини – це і її права, і певні обов’язки, і відповідальність перед іншими людьми та суспільством загалом. Актуальність реалізації принципу справедливості в правотворчій сфері під час розбудови правової та соціальної держави зумовлена необхідністю забезпечення й охорони прав і свобод людини та громадянина й одночасно – суспільної рівноваги та стабільності. Справедливість нормативно-правових і регулятивно-управлінських актів забезпечить законність та правопорядок у державі, уможливить розв’язати чи навіть усунути різноманітні соціальні проблеми, властиві перехідному періоду становлення незалежної та суверенної держави. Принцип справедливості є основоположною засадою, що допомагає узгодити структуру правової системи та механізм її регулятивно-управлінського впливу з об’єктивно зумовленими суспільними відносинами. Значення принципу справедливості визначається можливістю використання його як критерію оцінки правотворчості, а також як методологічної основи її подальшого вдосконалення, підґрунтя внутрішньої цілісності чинної правової системи. У підрозділі 2.3. «Діалектика справедливості та законності у правотворчості» зазначено, що принцип законності зобов’язує правотворчий орган, даючи оцінку тим або іншим обставинам справи, керуватися законом, а принцип справедливості – нормами моральності, а також внутрішнім переконанням у справедливості свого рішення. Саме моральний критерій справедливості справляє важливий вплив на процес формування правосвідомості в суб’єкта правотворчості. Підхід з позиції моральності є основною умовою і гарантією прийняття ними справедливого закону, що найбільш повно відображає суспільні інтереси. Принцип єдності справедливості та законності в правотворчості постає умовою забезпечення стабільності й динаміки державно-правового регулювання. Існування реальної законності в суспільстві можливе лише за умов справедливості чинного законодавства, яке має змінюватися разом зі зміною соціальних відносин, об’єктивних потреб та інтересів членів суспільства. Загальною причиною виникнення суперечностей між справедливістю та законністю в процесі правотворчості є невідповідність законодавства суспільному розвитку. Передумовою виникнення цієї суперечності є те, що суб’єкти правотворчості не спромоглися передбачити всі конкретні ситуації, на які поширюються норми закону. Основоположні принципи правотворчості доцільно визначити як «змістовні моральні стандарти», які підтверджують своєрідну «конвергенцію» природного й позитивного права, а також зумовлюють необхідність визнання їх специфічного синкретичного характеру, їх розгляду як специфічної соціонормативної форми, в якій втілюється єдність права й моралі. Такий підхід протистоїть позитивізму, який характеризується прагненням виокремити ціннісні й соціально-змістовні засади з правових. Відмежування від легістсько-позитивістської методології вимагає осмислення принципів правотворчості в контексті засад та ідеалів природної справедливості, природної рівності, «духу» права. Розділ 3 «Основні напрями реалізації принципу справедливості у правотворчості» складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу основних напрямів реалізації принципу справедливості у правотворчості в умовах перехідних суспільств. У підрозділі 3.1. «Проблема втілення принципу справедливості у правотворчому процесі» зазначено, що від рівня ефективності правотворчості безпосередньо залежить дотримання і захист прав людини. Правотворчість забезпечує необхідні підстави для утримання та обмеження влади шляхом закріплення юридичних вимог її здійснення державними органами, посадовими й службовими особами. Таке розуміння правотворчості є важливою ланкою в концепції формування правової держави і громадянського суспільства. Загальний аналіз взаємозв’язку між типом суспільства та рівнем ефективності правотворчості дає підставу зробити висновок, що такий зв’язок насправді існує, а також про те, що він об’єктивно виступає важливим предметом теоретико-правового аналізу. Враховуючи це, завданням правової науки, на переконання автора, є не тільки дослідження конкретних напрямів впливу суспільних відносин на правотворчий процес, а й розроблення загальної теоретичної моделі розвитку правотворчості в умовах перехідних суспільств. У підрозділі охарактеризовано конкретно-історичні властивості перехідних суспільств, які відображені у правотворчому процесі та пов’язані з такими їх характеристиками, як інституційна неусталеність, нестабільність суспільних зв’язків, казуїстичність законодавства, надмірна зарегламентованість суспільних відносин, правовий нігілізм, а також низький рівень правової культури. Усі вони зумовлюють набуття процесом правотворчості низки ознак, які визначають як змістовну, так і формальну сторону правотворчого процесу. У підрозділі 3.2. «Механізм реалізації принципу справедливості у правотворчій діяльності» встановлено, що правова культура включає в себе якісний стан правотворчості, а також правового життя суспільства, відображений у досягнутому рівні ефективності правових актів, правової і правозастосовної діяльності, правосвідомості і правового розвитку особистості. Причому підвищення рівня правової культури означає й підвищення якості правотворчої діяльності, розширення кола суб’єктів правотворчості, підвищення якості самих нормативно-правових актів. Натомість низький рівень правової культури зумовлює проблеми не лише в підготовці та прийнятті «недосконалих» нормативно-правових актів, а і є передумовою поширення таких негативних і небезпечних для правової сфери явищ, як «правова апатія» та «правовий нігілізм». Також вказується на необхідність створення механізму реалізації відповідальності суб’єктів правотворчості за порушення етичних норм і вимог. Обґрунтовано доцільність дотримання науково аргументованої системи принципів правотворчості й законотворчості, відповідно до яких в Україні має бути створена Концепція реформування правоутворення і правотворчості, що надалі буде деталізована Концепцією реформування законодавства України, орієнтовною програмою розвитку законодавства України й законами України «Про нормативно-правові акти в Україні» та «Про закони і законодавчу діяльність», що забезпечать системність і послідовність цього процесу. Конкретні шляхи й засоби процесу реалізації принципу справедливості у правотворчій діяльності є системним явищем, а тому мають здійснюватися, на переконання автора, на підставі науково обґрунтованої теорії, тобто повноцінної Концепції реформування реалізації права в Україні. Її офіційним, більш конкретним вираженням, мають стати закони України «Про створення державного механізму реалізації нормативно-правових актів в Україні», «Про застосування нормативно-правових актів в Україні». У підрозділі 3.3. «Перспективи реалізації принципу справедливості у вітчизняному правотворчому процесі в контексті суспільних трансформацій перехідного суспільства» зазначено, що правотворчість (як специфічна форма діяльності суб’єктів правотворчості, яка полягає у формуванні приписів, їх зміні, доповненні чи скасуванні та має на меті регулювання суспільних відносин шляхом офіційного закріплення норм права, які насамперед узгоджуються з конкретно-історичними ідеалами справедливості, законності та гуманізму) має універсальний характер. Вона безпосередньо пов’язана з типом держави, її формою, механізмом і функціями. Якщо звернути увагу на те, що метою правотворчості є створення норм права, які покликані регулювати відносини в різних сферах функціонування держави, зокрема економічній, науковій, культурній, а кожна держава має власні інтереси та потреби, то, відповідно, відрізняються і суспільні відносини, які складаються в кожній з них. Оскільки правотворчість безпосередньо залежить від цих інтересів, розвивається і функціонує під їх впливом, то і правотворчість кожної з держав буде наділятися ознаками, притаманними державі, в якій вона, відповідно, буде здійснюватися. Правотворча сфера нині модернізується шляхом використання західних правових цінностей, принципів і норм міжнародного права, укладання міжнародних договорів. Водночас реформа правової системи України показує, що формальна рецепція західних правових моделей без урахування культурно-історичних, національних і духовних особливостей України не тільки не дає очікуваних результатів, а навпаки, згубно позначається на стані суспільства й держави. Також приділено увагу питанням ефективності законодавства й розглянуто деякі напрями та передумови вдосконалення правотворчої діяльності, подальшого розвитку законодавства України.
|