ВАКАНСІЇ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО

Актуальність теми. Традиційно поняття “право власності” за стереотипом пов’язується з тріадою повноважень: володіння, користування та розпорядження. Закріплення в ЦК України системи речових прав свідчить про подальший розвиток цивільно-правового інституту речових прав, відомого більшості цивілізованих країн світу, однак, цей інститут залишається майже не дослідженим вітчизняною цивілістикою. В сучасних умовах додаткової актуальності набувають питання не стільки про обмеження абсолютного права власності, скільки про захист прав власників майна, так як законом іноді необґрунтовано надаються переваги речовим правам. Охорона і захист прав всіх суб’єктів правовідносин зумовлює необхідність визначення і конкретизації цих суб’єктів з метою забезпечення належної реалізації їхніх прав. Відсутність в Україні усталених традицій цивільно-правового інституту речових прав обумовила недосконалість нормативного регулювання речових відносин.

Право власності в Україні пройшло незначний шлях розвитку, що обумовлено тривалим періодом, в який громадяни не мали прав власності на землю, що негативно позначалося на розвитку цього інституту у цивільному праві. Введення права власності у широке правове застосування і його значна теоретична розробка до останнього часу випереджала розвиток речових прав на майно, оскільки останні не піддавалися глибокому теоретичному аналізу. Наведеним пояснюється важливість формування науково-обґрунтованих положень щодо критеріїв розмежування права власності та речових прав на майно, способах їх встановлення, судового захисту прав власників майна і суб’єктів речових прав.

Результати дисертаційного дослідження ґрунтуються на працях вітчизняних та іноземних вчених-юристів, які займалися дослідженням права власності і речових прав, а саме: В.І.Андрейцева, О.О.Баринової, І.А. Безклубого, Н.В.Безсмертної, Р.Ф.Гонгало, О.В.Дзери, І.О.Дзери, Н.С. Кузнецової, В.В.Луця, О.С. Іоффе, Р.А.Майданика, Д.І. Мейера, О.О.Михайленко, О.А.Підопригори, С.О.Погрібного, І.Ф.Севрюкової, Є.О. Суханова, Ю.К.Толстого, С.Я.Фурси, Є.О.Харитонова, В.М. Хвостова, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершенєвича, Т.С.Шкрум, О.С.Яворської.

Значні зміни в суспільних відносинах, які викликали введення в дію нового ЦК, нині потребують постійного наукового аналізу, узагальнення практики застосування вимог законодавства і на цій підставі вироблення рекомендацій з наступного вдосконалення законодавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом Бюджетної теми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” (номер теми 06 БФ 042-01; номер державної реєстрації 0106U006631).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження – це адаптування новітнього явища цивільно-правових відносин, яким є речове право на чуже майно, до потреб суспільних відносин, а також його удосконалення з врахуванням первісного досвіду його застосування в юридичній практиці. При цьому, мета дослідження нерозривно пов’язана з охороною і захистом не тільки речових прав на чуже майно, а й з узгодженням їх з правом власності на це майно. Виходячи із загальної мети дослідження, автором визначені наступні завдання дослідження: визначити поняття “речові права”, сформувати його основні ознаки, обґрунтувати співвідношення між ним та правом власності, а також надати їм однозначності в регламентації і при застосуванні в юридичній практиці; виявити і проаналізувати всі основні сучасні теорії та концептуальні підходи до змісту і правової природи окремих видів речових прав на чуже майно, а також проаналізувати історичний досвід розвитку цього інституту; проаналізувати юридичну практику зарубіжних країн щодо врегулювання речових прав на чуже майно. Оскільки речові права закріплюються не тільки в ЦК України, а й в інших законодавчих актах, останні мають бути проаналізовані на предмет їх узгодженості із загальними положеннями нового ЦК України, а потім - приведені у відповідність. На підставі узагальнення та аналізу судової практики передбачається встановити недоліки у врегулюванні речових прав, основні проблеми розгляду таких справ судами, а також виробити пропозиції з вдосконалення юридичної практики. Встановити особливості найбільш поширених підстав виникнення і припинення речових прав.

Об'єктом дисертаційного дослідження є правовідносини, які складаються на межі права власності на майно та інших речових правах на це майно, що виникають у процесі правомірного обмеження права власності, а також у зв'язку з правопорушеннями, що мають місце у судовій практиці.

Предметом дисертаційного дослідження є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права, який відтворює різноманітність прав та обов’язків суб’єктів на одне й те саме майно, а також потребує гарантування охорони та захисту порушених чи оспорюваних прав.

Методи дослідження, які були використані при дослідженні обраної теми. В основу дослідження покладено системно-структурний метод, що базується на одночасному аналізі положень найближчих правових дисциплін: цивільне, земельне і житлове право, а також зв'язку між нормами матеріального і процесуального права. Функціональний метод використовувався для більш глибокого дослідження ролі і функцій судового захисту у врегулюванні речових прав і права власності. Порівняльний метод дозволив виробити пропозиції з вдосконалення законодавства України з урахуванням досвіду зарубіжних країн та історичного досвіду. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність речових прав, були зроблені пропозиції з вдосконалення окремих норм законодавства.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в Україні після набрання чинності нового ЦК України на дисертаційному рівні проводиться системне наукове дослідження проблем реалізації речових прав та захисту їх у суді в умовах розвитку в Україні інституту приватної власності і реформування законодавства у досліджуваних сферах.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких основних положеннях та висновках, які виносяться на захист:

Вперше:

1. Обґрунтовано поняття речових прав (речових прав на чуже майно) як визначених законом прав володіння та/або користування чужою річчю з певною метою, які обтяжують право власності на цю річ.

2. Обґрунтовано висновок про подвійну правову природу обмежених речових прав, як поєднання суб’єктивного речового права на чужу річ та обтяження ним права власника на таку річ. Сутність суб’єктивного права на чужу річ полягає у встановлених законом повноваженнях носія цього права безпосередньо володіти та/або користуватися чужим майном, але не порушувати при цьому прав власника цього майна. Речове право на чужу річ є обтяженням права власності, яке обов’язкове як для власника майна, так і для інших осіб.

3. Доведено, що суд при вирішенні цивільних справ, пов’язаних із речовими правами, може зобов’язати власника надати інше приміщення для проживання сервітуарія. Якщо власник і сервітуарій разом не можуть користуватися майном, то можливим способом вирішення конфлікту є компенсація прав сервітуарія за рахунок іншого об’єкту. Такий варіант вирішення конфлікту між власником та сурвітуарієм автор називає альтеративним способом забезпечення речового права.

4. Сформульовано положення про те, що право власності та речове право співвідносяться як взаємозалежні елементи, які не можуть існувати одне без одного, але все ж таки альтернативні поняття, оскільки речові права спрямовані на обмеження абсолютизму права власності і вони не можуть існувати без права власності.

5. Встановлено доцільність введення конструкції номінальної власності, під якою слід розуміти право власності, носій якого тимчасово втрачає можливість самостійного здійснення дискреційних повноважень, які реалізуються іншою особою – носієм обмеженого речового права. Це дозволить номінального власника відрізнити від власника, який має всі права на майно – абсолютного власника.

6. Обґрунтовано поняття складених речових прав. На практиці можуть мати місце випадки встановлення не тільки одного виду речового права, а одночасно кількох речових прав щодо певного майна або речі, зокрема, коли в інтересах однієї особи було встановлено особистий сервітут, емфітезвис та суперфіцій щодо конкретної земельної ділянки. Тому такі речові права, які діють у сукупності, доцільно називати складеними. У зв’язку з цим запропоновано регламентувати у законодавстві випадки складених речових прав та їх взаємодію.

Удосконалено:

1. Положення про те, що при встановленні особистого сервітуту превалює суб’єктивний фактор, зокрема, коли заповідачем встановлюється право довічного проживання щодо особи, яка не має власного житла. Але сама потреба у встановленні сервітуту вважається об’єктивною, коли потреби особи не можуть бути задоволені іншим способом крім встановлення сервітуту і цю обставину можуть визначити не тільки дві сторони, а й суд має констатувати необхідність встановлення такого сервітуту за об’єктивними підставами.

2. Поняття сервітуту, під яким слід розуміти обмеження права власності лише на підставі рішення суду, за яким встановлюється сервітут на користь особи, яка за об’єктивних обставин не здатна користуватися своєю власністю і допускається користування чужою власністю особі, яка не мала до судового рішення можливості (права) користування такою власністю. Інші підстави встановлення сервітуту (за договором) не є обмеженням права власності, оскільки у цьому випадку превалюють договірні відносини

3. Положення цивілістичної доктрини про співвідношення права власності та сервітуту. За суб’єктним складом сервітут – це альтернатива праву власності, а не його елемент. Це положення випливає з того, що правами за сервітутом наділяється інша особа, а не власник. Коли права за сервітутом або іншим речовим правом переходитимуть до власника, то вони “поглинатимуться” правом власності, оскільки сервітуарій і власник “в одній особі” не можуть існувати. У зв’язку з цим пропонується назву книги третьої ЦК “Право власності та інші речові права” змінити і викласти її таким чином: “Право власності та його обмеження речовим правом”.

4. Положення про те, що сучасний зміст речового права на чуже майно – це історично складений досвід обмеження абсолютизму права власності, що складався шляхом випробування часом із запровадження у римському праві до його відтворення у законодавстві багатьох розвинених країн, а з 2004 року він призвів до відповідних позитивних змін у законодавстві України.

5. Положення доктрини щодо неможливості надання переваги в питаннях встановлення сервітуту інтересам необмеженого кола фізичних осіб або державним чи громадським інтересам за рахунок обмеження конкретного права власності, оскільки раціональне і справедливе вирішення конфліктів з приводу встановлення сервітутів має враховувати альтернативні способи вирішення таких спорів, зокрема, шляхом пропозиції власнику компенсації (викупу) частини чи всієї земельної ділянки, застосування альтернативних варіантів забезпечення суспільних інтересів тощо.

6. Положення про те, що при встановленні земельного сервітуту необхідно розглядати можливість суду визначити обтяження не тільки на одну земельну ділянку, а на дві безпосередньо сусідні, що дозволить зменшити тягар обтяження, що припадатиме на одного власника землі і вважатиметься більш справедливим способом врегулювання речових прав.

На підставі проведеного аналізу вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження:

1. Пропонується доповнити ст. 316 ЦК України частиною 3 такого змісту: “Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)”.

2. У ч. 1 ст. 411 ЦК України необхідно внести доповнення і викласти цю норму наступним чином: “1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом та при виконанні всіх умов договору”.

3. Пропонується за аналогією з ч. 2 ст. 414 ЦК України доповнити статтю 407 ЦК України третьою частиною такого змісту: “Емфітевзис зберігає чинність у повному обсязі у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений”.

4. Доведено доцільність надання переважного права на придбання права власності на будинок, споруджений землекористувачем, власнику земельної ділянки, що обумовлено відновленням права власності на майно власника в повному обсязі. Цим положенням доцільно доповнити ст. 413 ЦК УЦкраїни або ця умова може стати істотною умовою договору про встановлення суперфіцію.

5. Обґрунтовано необхідність уточнення суб’єктного складу осіб, які можуть звернутися за тлумаченням змісту заповіту до суду. До них слід віднести: не лише спадкоємців ( ч. 1 ст. 1256 ЦК України), а також відказоодержувачів, сервітуаріїв та навіть кредиторів. Цим положенням слід доповнити ст. 1256 ЦК України.

6. Разом з введенням у дію нового ЦК України необхідно внести відповідні зміни й у ЖК України, де у ст. 71 доцільно застосовувати строк не у шість місяців, а в один рік для втрати права на користування житлом, таким чином буде усунена суперечність цієї норми зі ст. 405 ЦК України.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації сформульовані концептуальні положення, висновки та практичні рекомендації, які визначають напрями вирішення окремих теоретичних і практичних проблем речового права та права власності на майно. Запропоновані висновки можуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальшої розробки положень науки цивільного права і цивільного процесу, а також отримані результати мають позитивно вплинути на регламентацію речових прав.

Основні результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів "Цивільне право”, „Вступ до приватного права” та спецкурсу “Речові права на чуже майно”.

Рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства, спрямовані на підвищення ефективності охорони і захисту речових прав суб’єктів цивільного права, можуть бути використані у нормотворчій діяльності, у тому числі і при доопрацюванні нового ЦК України, ЖК України, ЗК України, а також у правозастосовчій практиці при розгляді і вирішенні справ, що зумовлені речовими правами та у діяльності судів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане дисертантом самостійно. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Результати роботи оприлюднювалися на науково-практичних конференціях, зокрема, на міжнародній науковій конференції „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, квітень 2004 р.); Другій всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (Одеса, грудень 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Другі юридичні читання” (Хмельницький, листопад 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Четверті юридичні читання” (Хмельницький, жовтень 2005 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Другі юридичні читання” (Київ, травень 2005 р.); IV Міжнародній науково-методичній конференції ”Римське право і сучасність” (Одеса 2006 р.); науково-методологічному семінарі аспірантів та пошукувачів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 18 січня 2006 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у одному навчальному посібнику, 12 публікаціях, з яких 3 опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить – 225 сторінок, з них 204 основного тексту. Список використаних джерел включає 263 найменування на 21 сторінці.