РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, подано узагальнюючу характеристику сутності і стану розробки проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методологію її дослідження; охарактеризовано наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження.

У першому розділі — «Методологія дослідження етнополітичних процесів» – узагальнено ключові принципи аналізу сучасної етнонаціональної політики в умовах впливу на неї як ендогенних, так і екзогенних чинників. Аналізуються основні механізми державного управління етнодержавотворчими процесами в Україні, зокрема в умовах етнорегіонів – територій з компактним проживанням етнічних та регіональних спільнот. Автор сконцентрував головну увагу на специфічних особливостях предмету дослідження і на тих проблемах, які вирішальним чином вплинули на вибір методологічного інструментарію наукових пошуків, обробку емпіричного матеріалу, його узагальнення та вироблення відповідних рекомендацій і висновків.

Методологічна основа цього дослідження визначена автором як така, що органічно поєднує декілька суміжних наукових дисциплін, передовсім: етнодержавознавство, етнополітологію, регіоналістику та конфліктологію. За превалювання загальноісторичних і етнополітологічних підходів, доповнених методами регіонально-соціологічних досліджень, активно використовується синергетичний підхід до вивчення самоорганізації соціальних груп і систем, що дозволило якнайповніше з’ясувати сутність найбільш впливових політико-ідеологічних явищ, основні причини конфліктних ситуацій на етнічному чи етнорегіональному ґрунті.

Показано, що застосування принципів системно-функціонального аналізу та конкретизоване програмно-цільове управління сферою етнонаціональних відносин і регіональних процесів, їхня ефективність та результативність значною мірою детермінуються насамперед специфічними регіональними особливостями. При цьому в Україні, як це йдеться в дисертації, досить широкого розповсюдження набула практика реалізації державних регіональних програм, створення регіонами власних комплексних проектів відтворення, збереження й розвитку історико-культурної спадщини, оптимізації міжетнічних відносин, попередження чи врегулювання етноконфліктних ситуацій, що, у свою чергу, актуалізує застосування програмно-цільового методу управління такими процесами на регіональному рівні.

Все це дає належні підстави для висновку, що диференційний підхід до управління етнонаціональним розвитком регіонів передбачає застосування методу системно-функціонального аналізу задля визначення найбільш притаманних для тієї чи іншої території проявів етнополітичної активності. Адже характер етнополітичних процесів у західних регіонах України помітно відрізняється від їх спрямованості в інших, зокрема в Криму чи на Донбасі. До того ж, на думку дисертанта, суттєве підвищення рівня суспільно-політичної самоорганізації етнічних та регіональних спільнот спонукає до застосування програмно-цільового методу управління цими складними процесами, що мало б передбачати, зокрема, такі стратегічні цілі, як визначення правових засад екстериторіальної самоврядності цих спільнот, вироблення механізмів взаємодії між ними та інституціями державної влади і місцевого самоврядування з метою задоволення нагальних потреб власне регіональних груп населення країни.

Автор наголошує, що в сучасних умовах глобальної інформатизації принципової ваги при цьому набуває запровадження у практичну діяльність органів управління усіх рівнів моніторингу етнополітичних і регіональних процесів. Те ж саме слід сказати про оцінку ризиків етнополітичних та міжетнічних конфліктів у контексті побудови на єдиній методологічній основі державної інформаційно-аналітичної системи, необхідність котрої, як відомо, передбачена Концепцією адміністративної реформи. Досліджуючи всі ці питання, дисертант приходить до висновку, що в Україні програмно-цільова методологія управління, хоч і досить ґрунтовно розроблена в економічних, соціальних і гуманітарних науках, у царині етнонаціональної та регіональної політики належного застосування все ж і досі не знайшла.

У другому розділі — «Етнополітичні процеси в контексті ідей «нового регіоналізму» — висвітлюються ключові характеристики концепції сучасного регіоналізму, розкрито авторське бачення його ролі в новітніх етнополітичних дослідженнях. Відзначається, що регіоналізм уже став самостійним об’єктом комплексних досліджень у працях вітчизняних вчених-суспільствознавців – політологів, істориків, економістів та соціологів. Детально проаналізовано загальноєвропейський досвід та вітчизняну практику реагування на виклики «нового регіоналізму», чільне місце відведено вивченню причин і наслідків соціально-економічної диференціації регіонів як помітного чинника політизації етнічності, а також етнорегіональної ідентичності в Україні.

Аналізуючи нинішній стан української регіоналістики, дисертант констатує, що вона вступила у якісно нову стадію свого розвитку. Це передусім стосується основної сутності проблеми, а саме: формування якісно нових політологічних та культурологічних моделей в традиційних координатах – «центр – регіони», наукової критики вже застарілої, на думку багатьох провідних фахівців, моделі регіону, що панувала у «центрі» (імперському, радянському та й пострадянському) з її розумінням «регіону-провінції» як суто господарсько-виробничої інфраструктури.

У цьому розділі йдеться також про те, що в Україні тривають соціально-політичні трансформації, започатковані з проголошенням її незалежності. У етнополітичних процесах яскраво відбито комплекс змін, викликаних якісно новими поглядами на адміністративно-територіальну реформу. Так само це стосується і реалізації зовнішньополітичної стратегії України, зорієнтованої на рівноправні відносини як з державами-сусідами, так і з іншими країнами Європи та світу. Цим також обумовлена нагальна потреба у впровадженні нових підходів до конструювання вітчизняної регіональної політики.

У дисертації зроблено акцент на тому, що особливістю нинішньої епохи є те, що практично всі цивілізовані держави докладають максимальних зусиль для досягнення такого рівня розвитку своїх регіонів, за якого стає можливою повноцінна реалізація їх потенціалу, примножується їхній внесок в національну економіку, забезпечується успішне конкурування як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Такі підходи та позиції, власне, і складають головну сутність ідеологем «нового регіоналізму», до якого, на жаль все ще спонтанно, рухається і Україна. При цьому наголошується, що більшість і вітчизняних, і зарубіжних дослідників вважають, що перспективи розвитку сучасної України пов’язані з кардинальним переглядом традиційних критеріїв оцінки ролі та значення регіонів, у тому числі й етнорегіонів, а також регіонального розвитку і регіональної політики як на національному, так і на наднаціональному рівнях. Тому, на переконання автора, якраз синтезоване поєднання принципів «нового регіоналізму» як серцевини і внутрішньої регіональної політики, і сучасних регіональних форм міждержавних стосунків є однією з найважливіших гарантій реалізації стратегічних інтересів нашої держави.

У площині досліджуваної нами проблеми окремо виділяються ті роботи українських вчених, у яких аналізуються етнополітичні аспекти розбудови держави в цілому та її окремих регіонів, визначені основні тенденції сучасних трансформаційних процесів, зокрема у контексті проведення адміністративно-територіальної реформи, модернізації територіального механізму організації влади, реформування системи місцевого самоврядування. Автор погоджується з тими фахівцями, які вважають, що одним з ключових чинників регіоналізації України є багатоетнічність населення. Але не лише у цьому полягає політизація регіоналізму в Україні. Не меншою мірою вона зумовлена також історичними чинниками розвитку власне українського етносу, котрий тривалий час формувався у складі різних політико-економічних систем, що, у кінцевому підсумку, призвело до появи таких українських за етнічним походженням регіональних спільнот, які відрізняються культурними, мовними, конфесійними ознаками, мають відмінні ментальні характеристики, котрі відбиваються в електоральних уподобаннях та геополітичних орієнтирах громадян України. При цьому посилення політизації етнічних меншин на регіональному рівні має за цих обставин як внутрішньодержавні джерела, так і підживлюється та ініціюється зовнішніми політичними силами і процесами. Це негативно впливає на загальний соціально-політичний клімат у регіонах, породжує сепаратистські настрої та тенденції, котрі іноді досягають рівня серйозних загроз національній безпеці України. Адже міжнародна і вітчизняна практика з переконливістю засвідчує, що політизація етнічних та регіональних спільнот є також причиною загострення міжнаціональних протиріч, які за певних умов можуть перерости й у відкриті етнополітичні конфлікти.

Розглянувши різні аспекти «нового регіоналізму», дисертант відзначає, що це явище є неоднорідним і неоднозначним у сучасній політичній історії різних держав, у тому числі й України. Вважається, що в європейських умовах «новий регіоналізм», за рідкісними винятками, не становить невідворотної загрози територіальній цілісності держав, еволюціонує у напрямку посилення ролі територій і громад в управлінні державою. Що ж стосується України, то надмірна політизація регіональних чинників несе певні загрози і виклики, здатні руйнувати основи держави. Тому, на думку автора, з метою нейтралізації такого сценарію необхідно розробити цілісну концепцію регіональної політики з урахуванням стратегічного курсу України на її інтеграцію у європейський політико-економічний простір.

У третьому розділі — «Регіональна економіка та етнополітичні процеси» — чільне місце відведено вивченню причин і наслідків соціально-економічної диференціації регіонів України як чинника політизації етнічності. Актуалізується низка проблем, породжених явищем «нового регіоналізму». У його теоретичному осмисленні сутність регіонального розвитку пов’язується передусім з відповідною регламентацією використання внутрішніх сировинних, матеріально-фінансових та людських ресурсів. Прогресивність такого підходу полягає у перенесенні основних акцентів з прямого державного регулювання на стимулювання діяльності в окремих регіонах саме «автономних» механізмів реалізації власного економічного та інтелектуального потенціалу, сприяння розвиткові місцевого бізнесу, приватного господарювання.

В роботі наголошується, що регіональні відмінності між окремими територіями сучасної України є загальновизнаною реальністю. Через це дослідники, залежно від їхньої спеціалізації та дослідницьких завдань, розглядають ті чи інші аспекти та особливості регіоналізації нашої держави. При цьому вони виділяють як найбільш визначальні такі основні її чинники: етноісторичну і культурну різнорідність; релігійні та конфесійні традиції; економіко-господарські відмінності територіального розвитку та ін. Але, на переконання автора, сучасні стратегічні завдання розробки нового формату регулювання регіонального розвитку і його впливу на етнополітичні процеси потребують врахування всього комплексу чинників регіоналізації, всебічного аналізу їх історичної специфіки і сучасного стану.

Автором вказується на те, що диспропорції у розвитку окремих регіонів України породили не лише уявлення, а й нове концептуальне положення про «регіони-донори» та «регіони-реципієнти» або «депресивні регіони». Детально розглядається концепт «регіону-донора» та його вплив на формування етнорегіональної ідентичності. Уточнено сутнісні характеристики поняття «депресивний регіон» та визначено його місце у державній регіональній та етнонаціональній політиці. До того ж, як і чимало фахівців, дисертант вважає, що загальноєвропейський вимір у сучасних умовах кардинально змінює уявлення щодо пріоритетів, масштабів і цілей регіональної політики, стимулює розвиток нових механізмів регіональної співпраці. В дисертаційній роботі наголошується також, що проблеми формування етнорегіональної ідентичності можуть стати перспективною темою подальших суспільствознавчих розробок за тієї умови, якщо вони будуть здійснюватись в рамках більш масштабних досліджень регіональних проблем України у контексті вироблення стратегічно виваженої та ефективної регіональної політики.

Значна увага приділена розгляду проблематики «депресивних регіонів» в Україні як невіддільних суб’єктів державної політики. Деякі з них є водночас і етнонаціональними територіями. При цьому термін «депресивні регіони» на офіційному рівні був вперше зафіксований власне в «Концепції державної регіональної політики» (2001 р.). Депресивними визначаються такі території, відсталість котрих детермінована стагнаційними чинниками, спричиненими загальнодержавними кризовими явищами структурного характеру, що мають специфічні внутрішні джерела. Що стосується самого статусу депресивних регіонів, то він, на переконання дисертанта, передусім потребує невідкладного законодавчого врегулювання. До того ж не менш важливим є опрацювання шляхів їх державної підтримки з врахуванням як фінансово-економічного та соціального, так і екологічного стану. Зокрема, потрібно було б передбачити відповідні преференції суб’єктам господарської діяльності на депресивних територіях, цілеспрямоване виділення їм державних інвестицій (капітальних вкладень), надання цільових, і в їх числі бюджетних, позик, державних гарантій тощо. Водночас у дисертації особливо наголошується, що помітні регіональні відмінності, тривалий поділ регіонів України на донорські (бюджетоформуючі) та депресивні (бюджетодотаційні) у поєднанні з дещо іншими ментальними характеристиками різних регіональних спільнот становлять загрозу унітарності держави, створюючи за певних обставин підґрунтя для об’єктивації прагнення окремих етнонаціональних меншин до набуття спеціального статусу, зокрема, національно-територіальної автономії, що також суттєво актуалізує невідкладне подолання істотних диспропорцій у територіальному розвитку країни.

У четвертому розділі — «Регіональні чинники етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі» — висвітлені та проаналізовані регіональні виміри етнополітичних процесів з точки зору їхньої потенційної за певних умов конфліктності. Досліджено вплив на ці процеси геополітичних чинників. Узагальнено вітчизняну практику управління етнополітичними процесами та окреслено основні напрями роботи з її удосконалення.

Розпад СРСР особливо відчутно позначився на етнополітичних процесах у їх регіональній спрямованості. До того ж компактне розселення національних меншин на прикордонні зі своїми етнічними батьківщинами (білоруси, молдавани, поляки, росіяни, румуни, словаки, угорці) чи близько до них (болгари, гагаузи, греки) обумовило стійкість тенденції до поглиблення їхньої етнічної самосвідомості. Ця обставина призвела до перетворення прикордонних регіонів України у досить своєрідні території, де сконцентровані проблеми як внутрішньої етнонаціональної політики, так і взаємовідносин нашої держави з сусідніми країнами, що підтверджують і наведені у роботі факти.

Значна увага приділена генезі та наслідкам міжнаціональних конфліктів на пострадянському просторі, деякі з котрих набули геополітичного масштабу. Зазначаючи, що національне відродження внаслідок дії цілого комплексу найсучасніших чинників та каталізаторів притаманне усім поліетнічним державам, автор виказує своє бачення відповіді на питання, чому в Україні етнополітичні аспекти її безпеки носять у переважній більшості випадків регіональний характер. Передусім обґрунтовано, що тенденцію до загострення міжетнічної конфліктності визначає така вагома причина, як, по суті, хронічно незадовільний соціально-економічний розвиток держави, що загострює почуття соціальної справедливості та відбивається на настроях регіональних, а не лише етнічних спільнот. Цілком природно, стверджує дисертант, що, будучи суто суспільним феноменом, більшість етнічних явищ адекватно відображають відповідні соціальні процеси. Підтвердженням цього є, зокрема, той факт, що етноконфлікти найтіснішим чином переплетені з подіями, які відбуваються в соціально-економічній, політичній та духовній сферах суспільного буття. Тому всі спроби розв’язання конфліктних ситуацій в етнонаціональній галузі без урахування соціально-економічних і політичних чинників, як свідчить досвід, є загалом малопродуктивними.

Конфлікти геополітичного характеру на міжетнічній основі засвідчують, що системне забезпечення прав національних меншин гарантується тільки за ефективної єдності міжнародного і національного законодавства, норми яких не лише детермінують належне виконання такої функції, а й спрямовані на врегулювання міжетнічних протистоянь виключно мирним шляхом. При цьому невідповідність внутрішньодержавних правових норм міжнародним стандартам загрожує не тільки погіршенням становища етнонаціональних спільнот, а й ускладненням геополітичної ситуації в цілому.

Водночас у дисертації зазначається, що підхід до цієї проблеми, який базується лише на захисті прав етнічних меншин, далеко не завжди гарантує успішність антикризового управління у тому чи іншому поліетнічному регіоні. Реальна практика показує, що дієвим засобом і надійним ресурсом запобігання міжнаціональним конфліктам є активне залучення до участі в регіональному та місцевому управлінні етнічних спільнот, що цілком відповідає їхнім суспільно-політичним прагненням та узгоджується з різноманітними їхніми потребами прагматичного характеру. Саме завдяки цьому, наголошує автор, формування регіональних механізмів менеджменту етнічних процесів набуває особливої значущості. І однією з прогресивних тенденцій у цій сфері можна вважати децентралізацію управління – розподіл функцій у системі влади, за яким значна частина тих із них, що належать державним інституціям, передається органам місцевого самоврядування.

Шляхом системно-функціонального аналізу законодавчих документів та обробки спеціальної статистичної інформації дисертант встановив, що у вітчизняній етнонаціональній політиці тривалий час домінував підхід, за яким етнічні спільноти розглядалися переважно як об’єкти державного впливу. Принагідно зауважується, що погляд на етнополітику як на суто односторонній вектор – від державних структур до етносів, характерний не лише державним інститутам, а й практично всім політичним партіям України. Такий підхід, на жаль, впливає і на зміст нормативно-правових актів, де превалює увага тільки до одного із суб’єктів етнополітики – власне держави. Національні ж спільноти фігурують в них, як правило, у ролі об’єктів державної політики. На численних прикладах автор доводить, що державне управління в етнополітичній сфері має належно враховувати рівень самоорганізації національних меншин, сприяти узгодженню їхніх інтересів за участю інституцій громадянського суспільства.

Оптимізація взаємодії регіональних органів управління з громадськими організаціями етнічних спільнот передбачає реалізацію різноманітних ініціатив, спрямованих на інтеграцію представників різних етносів у соціально-політичне і культурне життя країни, досягнення міжетнічної злагоди й толерантності. У зв’язку з цим досліджено вплив регіональних інтересів і потреб на процес функціонування державних інституцій, зумовлених насамперед економічними, культурними, релігійно-конфесійними та психологічними відмінностями, що мають місце поміж різними регіонами України. На основі застосування системного підходу до аналізу етнополітичних процесів, взаємодії між етнічними спільнотами та державно-управлінськими структурами доведено, що етнонаціональний чинник обумовлює функції й повноваження інститутів державної влади всіх рівнів, їх структуру та механізми взаємодії з органами місцевого самоврядування. Координації діяльності у цьому напрямі послуговує утворення при органах влади спеціальних консультативно-дорадчих структур за участю представників етнічних спільнот, науковців, активістів громадських організацій, працівників засобів масової інформації.

Автор цілковито погоджується з тими дослідниками, які вважають, що в Україні в цілому вже сформовано нормативно-правову базу забезпечення її етнонаціонального розвитку. Утім, маємо й усі підстави для невідкладного перегляду окремих нормативно-правових актів з метою усунення цілої низки неузгодженостей у цій сфері. Так, виходячи з нових реалій суспільного розвитку та якісних змін у міжетнічних відносинах, потребує оновлення базовий Закон України в етнонаціональній галузі «Про національні меншини в Україні» (1992 р.), що так і не приведений у відповідність з Конституцією України та деякими міжнародно-правовими актами, до яких приєдналася наша держава. Бракує такого базового модульно-правового документа, як «Концепція державної етнонаціональної політики», на необхідність розробки якої вказують і політики, і науковці, що послужив би тією основою, на якій можна було б оновити й розвинути далі законодавчо-правову базу з усіх питань захисту прав етнонаціональних меншин та розвитку міжнаціональних відносин в Україні.

У п’ятому розділі — «Механізми і технології управління етнополітичними процесами» — проаналізовано організаційно-технологічні аспекти взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування та громадських організацій, зорієнтованої на запобігання етноконфліктних ситуацій. При цьому реальна практика показує, і це підтверджують матеріали дисертації, що найбільш ефективними шляхами нейтралізації конфліктогенного сценарію розвитку подій є: по-перше, максимально можливе врахування та задоволення потреб етнонаціональних спільнот; по-друге, досягнення балансу інтересів усіх зацікавлених сторін конфлікту, зокрема між різними категоріями спільнот та між ними і владою. У зв’язку з цим проаналізовано актуальну з точки зору сьогодення, але ще недостатньо вивчену і узагальнену, проблему запобігання гострих етноконфліктних протистоянь із залученням для цього інструментів правового консультування. Необхідність її вивчення спричинена складним і суперечливим характером сучасних суспільних процесів, загальною демократизацією міждержавних відносин, досвідом низки країн розвинутої демократії, де права і свободи людини органічно поєднані з колективними правами національних меншин, потребами в консолідації політичної нації, підвищенні авторитету та ролі міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, ОБСЄ та інших).

Чільне місце в дослідженні відводиться аналізу саме тих різновидів етноконфліктів, які несуть у собі потенційний заряд небезпеки й безпосередньо загрожують суверенітету і територіальній цілісності України, що підтверджує необхідність розроблення Концепції етнополітичної безпеки держави. Шляхом узагальнення вже набутого досвіду врегулювання етноконфліктних ситуацій, розроблення та здійснення заходів щодо їх профілактики та попередження, дисертант доводить, що при виникненні таких явищ необхідно в межах чинного законодавства усіма засобами державного управління, якщо це дозволяють обставини, вдаватися до консультацій, обговорень, погоджень і узгоджень з організаціями відповідних етнічних меншин з метою запобігання жорстких адміністративних заходів. Все це актуалізує налагодження конструктивного діалогу між владою та лідерами громадських організацій і рухів національних меншин, їхню участь у підготовці та реалізації дієвих заходів, що стосуються усіх суб’єктів етноконфліктного протистояння. Доведено значущість залучення представників етнічних громад до безпосередньої та прямої участі в роботі представницьких органів влади на всіх рівнях, особливо на регіональному. Актуальними для обох сторін діалогу слід вважати питання розширення прав та надання більших повноважень національно-культурним товариствам.

На переконання автора, позитивні особливості інституційної системи етнополітичного менеджменту в Україні полягають у тому, що вона поряд з нормативно-правовим захистом етнонаціональних спільнот включає у себе і публічні, а серед них і владні органи: різноманітні структури державного управління та місцевого самоврядування, підприємства і установи, неурядові організації, у тому числі ті, які не набули статусу юридичної особи, наприклад, громадські об’єднання національних меншин, реєстрація котрих проводилась шляхом офіційного повідомлення про легалізацію. Доповнюють цю систему правові норми та принципи, що регламентують діяльність у цій сфері.

Коли йдеться про найбільш загальні принципи діяльності національних інститутів та механізмів захисту національних меншин в умовах українського поліетнічного суспільства, а також реалізації державної етнонаціональної політики, то, за спостереженнями дисертанта, відповідні соціально-економічні, політичні та культурні заходи здійснюються тут успішно і результативно за обов’язкового врахування заздалегідь спланованих і фахово визначених засад управління та координації у сфері міжнаціональних відносин. Суть такої політики полягає у цілеспрямованому використанні суспільного механізму постійного погодження, кореляції, узгодження притаманних етнічним групам національно-специфічних інтересів з усім комплексом проблем функціонування та розвитку Української держави.

Водночас в Україні назріла і низка першочергових заходів політико-управлінського змісту. Передовсім необхідно, по-перше, вдосконалюючи та обновляючи відповідні напрями чинного законодавства, створити легітимні механізми прийняття таких узгоджених правових норм, котрі б на практиці забезпечували кращу реалізацію задекларованих принципів і основних засад державної етнонаціональної та регіональної політики; по-друге, нагальним завданням слід вважати приєднання України до всіх важливих з точки зору національних інтересів міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, які регламентують права людини, права національних меншин; по-третє, важливо досягти належного цивілізованого рівня співробітництва та партнерства України з міжнародними організаціями, а також незалежними експертами з метою запровадження постійного моніторингу, аналізу і оцінки етнополітичної ситуації у регіонах України.

Обґрунтовується, що результативність попереджувальних і регулюючих механізмів впливу і на етноконфліктні процеси прямо залежить від погодження та злагодженості управлінських дій як органів державної влади і місцевого самоврядування, так і відповідних інституцій громадського суспільства та міжнародних організацій. Всі вони згідно зі своїми визначеними правовими актами функціями вживають спеціальних превентивних заходів у випадку виникнення міжетнічних конфліктних ситуацій. Таку діяльність, наголошується дисертантом, належить здійснювати тільки у санкціонованому вітчизняним законодавством порядку та у повній відповідності з міжнародними нормами і стандартами захисту прав людини та національних меншин. Разом з тим першочерговим і пріоритетним завжди повинно бути всебічне врахування загальнодержавних інтересів України.

У шостому розділі — «Законодавчо-правова база управління етнополітичними процесами в Україні та шляхи її удосконалення» — проаналізовано основоположні міжнародно-правові стандарти щодо захисту колективних прав національних меншин у контексті їх можливої екстраполяції на Україну. Розглянуто роль децентралізації управління та розвитку місцевого самоврядування як шляхів подолання регіонального сепаратизму, засоби і ресурси оптимізації етнополітичних та регіональних процесів в Україні. Критично осмислено запроваджену у міжнародному праві та запозичену з нього в українському законодавстві систему заходів і механізмів захисту прав етнонаціональних спільнот. Проаналізовано досвід відповідних міжнародних організацій і окремих зарубіжних країн у цій складній сфері правових відносин. Те ж саме стосується розробки правових інструментів і дій з упередження та врегулювання етнополітичних конфліктних ситуацій.

Всебічний, комплексний аналіз найважливіших за останні десятиліття документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій засвідчив значну і неординарну роботу цих поважних міжнародних організацій. Відзначено їхній вплив, морально і політично зобов’язуючий окремі держави суворо дотримуватися засад, визначених на найвищому міжнародному рівні та закодифікованих у міжнародному праві. Водночас, з позицій вітчизняного досвіду управління в етнополітичній галузі та визначення дієвих шляхів його подальшого вдосконалення, автор наголошує на тому, що при остаточному виробленні концептуальних засад державної етнополітики особливу увагу доцільно звернути на питання визнання колективних прав національних меншин, що тривалий час домінує в українських наукових і політичних дебатах. Крім всіх інших змістовних аргументів, у цьому, на думку дисертанта, слід керуватися насамперед тим, що така позиція, очевидно, йде врозріз з ідеологією Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Адже у загальних зауваженнях до неї (пункт 13 Пояснювальної доповіді до Конвенції) в дійсності йдеться, по суті, про те, що застосування принципів, викладених у цій Рамковій конвенції, не передбачає визначення колективних прав. При цьому наголос робиться власне на захисті тих осіб, що належать до національних меншин, які здійснюють свої права індивідуально та разом з іншими, отже, на думку автора, і у колективний спосіб.

Важливо підкреслити, що в сучасній Україні склалися добрі перспективи оптимізації розвитку етнополітичних та регіональних процесів, оскільки офіційний статус національних меншин у нашій державі вже у своїй основі збігається із міжнародно-визнаними стандартами забезпечення їхніх прав, а в цілій низці сфер і аспектів він навіть їх перевершує. Разом з тим механізм практичної реалізації зазначених прав, їх реального, а не теоретичного захисту потребує невідкладного подальшого удосконалення. Успішність зусиль у цьому напрямі залежить насамперед від активності саме етнонаціональних меншин, оскільки, як відомо, незатребуване право не може кваліфікуватись як порушене право. Слід також виходити з того, що реалізація законодавчо закріплених прав є безпосередньою справою і самих меншин.

У розділі проаналізовано механізми децентралізації державної влади і етнополітичного менеджменту зокрема. На її основі, виходячи з відповідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», в деяких областях (Закарпатській, Одеській, Чернівецькій) здійснюється розмежування функцій і повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й органами етнічної самоорганізації, створюються сприятливі на всіх рівнях умови для адекватного врахування в державній етнонаціональній політиці етнічних інтересів, їх взаємоузгодження та кореляції як дієвих засобів запобігання проявів сепаратизму і міжетнічних конфліктів. Висвітлено процеси налагодження та координації співробітництва між структурами державної виконавчої влади та громадськими організаціями етнічних меншин, в яких дедалі активнішу роль відіграють різного роду дорадчі органи, передусім на рівні місцевого самоврядування. У процесі становлення сучасної системи етнонаціональної самоорганізації цей механізм вдосконалювався, зростала його ефективність і дієвість.

Підсумовуючи висвітлення цього важливого аспекту досліджуваної проблеми, дисертант констатує, що в сучасній Україні склалася в цілому конструктивна практика, коли органи державної влади в межах наданих їм повноважень не лише здійснюють систематичний контроль за виконанням органами місцевого самоврядування та органами етнічної самоорганізації законодавчих актів, інших юридичних документів з питань етнонаціональної політики, а й об’єднують з ними матеріальні та інші ресурси задля належного виконання поставлених перед кожними з них завдань.

Проводячи аналогії з політичною практикою Української держави у галузі етнополітики, дисертант вказує на ту принципову обставину, що європейська державотворча традиція склалася таким чином, що про зрілість і життєспроможність держави-нації та надійність її функціонування можуть свідчити такі сутнісні характеристики, як розгалуженість, самоорганізованість та політична представленість суб’єктів її етнонаціональної структури. При цьому однією з основних форм участі національних меншин у суспільно-політичному житті є діяльність їх громадських організацій. Головною ж метою створення об’єднань етнічних меншин є закономірна їх консолідація довкола спільних етнічних інтересів: культури, духовності, мови, історичних та родових традицій, звичаїв тощо. Опіка над цими національно-культурними осередками зазвичай здійснюється державою.

В дисертації наголошується на тому, що перспективи подальшого розвитку ситуації у сфері етнополітики у значній мірі визначатимуться надалі повнотою суб’єктів державного управління, ефективністю їх самоорганізації та адаптації до змін у системі міжнаціональних відносин на засадах вироблення й дотримання єдиної загальнодержавної етнонаціональної політики з одночасною підтримкою належного рівня самодостатності органів регіональної влади та місцевого самоврядування. Для цього необхідно забезпечувати належну фінансову підтримку організацій етнонаціональних меншин, якнайактивніше залучати їх до участі у процесах ухвалення важливих для них рішень. Такий підхід посилюватиме, як свідчить і міжнародний досвід, функціональну ефективність дій владної виконавчої вертикалі у масштабах не лише регіонів, а й усієї держави загалом. Тому цілком актуальним завданням на перспективу вбачається також планомірне, поступальне вдосконалення теорії та практики тісної взаємодії владно-управлінських інституцій з відповідними мережевими структурами – товариствами, центрами та іншими осередками етнонаціональної самоорганізації громадян, котрі самоідентифікують себе з етнічними або ж етнорегіональними спільнотами.