Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізації у кримінальному процесі

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризуються її науково-методологічні засади та ступінь наукового опрацювання; визначаються мета і завдання дисертаційного дослідження. Розкриваються наукова новизна; основні положення, що виносяться на захист; висвітлюється теоретичне та науково-практичне значення дослідження.

Розділ перший – “Теоретичні та правові основи поняття функції обвинувачення у кримінальному процесі” – складається з двох підрозділів, в яких розглядається сутність та історія формування правових основ обвинувачення у кримінальному процесі, а також завдяки розгляду правового поля визначено місце функції обвинувачення на сучасному етапі.

У підрозділі 1.1. – “Сутність та історичний аспект формування правових основ обвинувачення у кримінальному процесі” – розглядаються питання щодо визначення сутності обвинувачення, його реалізації. Завдяки висвітленню історичного розвитку обвинувачення останнє постає як динамічне явище, яке постійно функціонує. Починаючи з глибокої давнини і до сьогодення, воно має досить чітке і конкретне вираження у кримінальному судочинстві різних країн, хоча і відрізняється за змістом, формами та видами. На основі діалектики розвитку цієї категорії, власного практичного досвіду, аналізу емпіричних матеріалів, наукових статей і публікацій зроблено висновок про невід’ємність обвинувачення від кримінального процесу, оскільки останнє по своїй суті є найпершою силою, що спонукає до дії цілісний механізм усього процесу.

У роботі звернено увагу на те, що обвинувачення не можна розглядати як окрему статичну категорію, тому що воно знаходиться постійно у русі та функціонує з чітко визначеною метою. У зв’язку з цим зазначається цілісність і нероздільність понять “обвинувачення” і “функція”.

Обґрунтувавши понятійний апарат основних термінів дисертаційного дослідження, відзначено, що в сучасній юридичній науці кримінального процесу не існує загальноприйнятого визначення “функції обвинувачення”, наводяться різні визначення та пропонується власне авторське визначення. Функція обвинувачення – це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення відносно конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосуванні до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи, і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

Враховуючи вищезазначене, ст. 32 КПК України необхідно доповнити окремим пунктом із такою дефініцією.

Окреслюється коло процесуальних актів, у яких реалізується функція обвинувачення:

-          постанова про притягнення як обвинуваченого;

-          постанова про зміну, доповнення обвинувачення;

-          постанова про перекваліфікацію діяння;

-          обвинувальний висновок, що складається слідчим і затверджується прокурором;

-          обвинувальна промова прокурора, який підтримує обвинувачення в суді;

-          обвинувальний вирок суду.

У підрозділі 1.2. – “Місце та сучасний стан правового регулювання функції обвинувачення” – функція обвинувачення розглядається у системі кримінально-процесуальних функцій та їх взаємодії.

Досліджено різні класифікації функцій, які пропонувались відомими процесуалістами Ю.М. Грошевим, В.С. Зеленецьким, Р.Д. Рахуновим. Проаналізувавши системи функцій та їх кількість, зроблено висновок про необхідність існування ортодоксальної тріади кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та правосуддя.

У роботі аргументується необхідність розмежування таких кримінально-процесуальних категорій, як кримінальне переслідування і функція обвинувачення. На підставі викладеного робиться висновок про те, що категорія кримінального переслідування більш широка і починається вона з моменту реагування на інформацію, що надійшла, про скоєний злочин чи злочин, який готується. До кола суб’єктів, що реалізують кримінальне переслідування, входять: особа, яка звернулась із заявою про порушення кримінальної справи, оперативний працівник, потерпілий, орган дізнання і особа, яка здійснює дізнання, слідчий і начальник слідчого підрозділу, прокурор (ст. 178 КПК України № 3456-1 від 19.25.03 р.). Кримінальне переслідування відбувається поетапно (ст. 181 проекту КПК України № 3456-1 від 19.05. 2003 р.). Воно допускається і стосовно особи підозрюваного у вчиненні злочину, функція ж обвинувачення завжди пов’язана з таким суб’єктом процесу, як обвинувачений.

Вказуються ознаки, що характеризують їх відмінність та подібність. Досліджуються погляди вчених, що ототожнювали ці дві категорії, а також тих, хто взагалі заперечував існування обвинувачення у процесі.

Приділено увагу формуванню функції обвинувачення у таких процесуальних документах обвинувального характеру, як: постанова про притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок. Описано методику складання постанови про притягнення як обвинуваченого, відповідність її формули обвинувачення обвинувальному висновку, уточнено методи викладення доказів у обвинувальному висновку. Сформульовано, яким чином обвинувачення реалізується у вироку суду. Встановлено три варіанти реалізації обвинувачення у вироку: повна, часткова та варіант, коли останнє перестає існувати.

Проаналізовано авторське розуміння обвинувачення як кримінального позову, що набуває особливого значення на сучасному етапі, коли правове регулювання функції обвинувачення досить неоднозначне. На підставі викладеного зроблено висновок про те, що концепцію кримінального позову необхідно вже зараз законодавчо закріпити, і ця потреба обґрунтовується механізмом реалізації функції обвинувачення в справах приватного обвинувачення ст. 27 КПК України, які по своїй суті повністю відповідають такому позову. Звідси загальне визнання одержує ідея про те, що суд не може самостійно порушувати кримінальні справи, що він здійснює  по вказаній категорії справ.

Розділ другий – “Суб’єкти та процесуальні види реалізації функції обвинувачення” – складається з двох підрозділів, містить перелік суб’єктів, які здійснюють функцію обвинувачення. Також у цьому розділі висвітлюється видова реалізація обвинувальної діяльності, проблеми, які виникають при реалізації функції обвинувачення, та запропоновано комплекс змін і доповнень до КПК України.

У підрозділі 2.1. – “Суб’єкти реалізації функції обвинувачення” – проаналізовано групи суб’єктів кримінального процесу та на підставі цього зроблено чітке їх визначення.

Запропоновано визначити їх таким чином: “Суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності – це правоохоронні органи і посадові особи, на яких законом, при наявності власних повноважень, покладений обов’язок вести процес, а також інші фізичні особи, котрі сприяють в тій чи іншій мірі збору доказової інформації”, та доповнити, з урахуванням наведеного, ст. 32 КПК України п.1-а вищевказаного змісту.

Із загальної кількості суб’єктів процесу виокремлено суб’єкти реалізації функції обвинувачення, до яких належать: слідчий, прокурор, потерпілий та його представник, цивільний позивач та його представник. Суб’єкти реалізації вказаної функції в межах своєї компетенції можуть обвинувачення змінювати, доповнювати чи закривати.

Розглядаючи питання про участь підсудного в судовому засіданні (ст. 262 КПК України), вказано на необхідність виключення із КПК положення, коли закон дозволяє суду заслухати кримінальну справу у відсутності підсудного та детально аргументує свою позицію.

Завдяки функціональному підходу до проблематики розглянуто діяльність кожного суб’єкта функції обвинувачення та встановлено те, що, на жаль, сьогодні, багато хто з них здійснює одночасно декілька функцій, а це суперечить принципу диспозитивності та змагальності кримінального процесу. Лише один прокурор здійснює у повному обсязі обвинувальну діяльність шляхом підтримки державного обвинувачення в суді та проголошення обвинувальної промови.

Визнаючи важливість значення для реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі промови прокурора, удосконалено її структуру. Оскільки в основу промови необхідно покласти тільки безперечні, перевірені в ході судового розгляду факти, варто виходити з основного принципу кримінального процесу презумпції невинуватості – усі сумніви повинні тлумачитися на користь підсудного. У зв’язку з цим наголошується на обов’язковому висловленні свого відношення до доказів виправдувального характеру у обвинувальній промові прокурорів.

Аналізуючи обвинувальну діяльність прокурора, вказано на момент відмови прокурора від обвинувачення і визначено його як дисфункцію державного обвинувачення. Тоді, коли справу згідно з ч. 2 ст. 282 КПК потрібно закривати, потрібно ст. 280 КПК України доповнити ч. 4: “У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та небажання потерпілого скористатися правами, передбаченими ч. 2 статті 267 цього кодексу, суддя відкладає розгляд справи і направляє її вищестоящому прокурору з метою прийняття об’єктивного рішення у справі. Після повернення справи до суду залежно від позиції вищестоящого прокурора справа розглядається за нормами цього Кодексу”.

У підрозділі 2.2. – “Види реалізації функції обвинувачення” –висвітлюються основні види, у яких відбувається обвинувальна діяльність, та визначаються особливості реалізації обвинувачення по кожному виду: публічному, приватно-публічному і приватному.

Найбільша увага приділяється справам приватного обвинувачення та ускладненням, що заважають оперативно реалізувати обвинувачення. Зокрема, випадки, коли під час провадження по справі приватного обвинувачення було встановлено злочин, який переслідується у публічному порядку. В цій ситуації суддя повинен винести вирок у справі приватного обвинувачення та відповідну ухвалу щодо виявленого злочину під час провадження по справі. І навпаки. З метою забезпечення конституційних прав і законних інтересів особи, при виникненні приватного обвинувачення у кримінальній справі, порушеній за публічним обвинуваченням, автор пропонує слідчому виносити постанову про перекваліфікацію діяння з публічного обвинувачення на приватне з подальшим роз’ясненням потерпілому його права безпосереднього звернення до суду (ст. 27 КПК України).

Отже, в роботі пропонується ст. 27 КПК України доповнити частиною другою такого змісту: “Прокурор, слідчий, орган дізнання, встановивши під час досудового слідства склад злочину, що відноситься до справ приватного обвинувачення, зобов’язаний дії підозрюваного, обвинуваченого перекваліфікувати на відповідний злочин вказаний у ч.1 ст. 27 КПК України та на підставі цієї статті негайно направити цю справу до суду для вирішення справи по суті”.

Торкаючись юридичного переходу з однієї статті на іншу під час розслідування кримінальних справ, доведено необхідність заповнити прогалину у кримінально-процесуальному законодавстві щодо перекваліфікації злочинних дій. На підставі викладеного КПК треба доповнити статтею 130-1 “Перекваліфікація злочинних дій”: “Якщо під час досудового розслідування у справі буде встановлено, що попередній злочин, за яким було порушено кримінальну справу, не знайшов підтвердження, а на його підставі вбачається склад іншого злочину, то орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний перекваліфікувати злочинні дії підозрюваного чи обвинуваченого з винесенням відповідної постанови”.

Крім того, для успішного розуміння реалізації обвинувачення зроблено порівняльний аналіз приватного обвинувачення у інших країнах світу таких, як: Англія, США, ФРН, Угорщина, Румунія, Польща, Португалія.

Розділ третій – “Презумпція невинуватості як конституційна гарантія забезпечення реалізації функції обвинувачення” – складається з двох підрозділів, у яких розглядається функція обвинувачення під час розслідування кримінальних справ і конституційний принцип презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України). Вплив цього принципу на необґрунтоване обвинувачення і наслідки, що настають при неякісному здійсненні функції обвинувачення, а саме відповідальність суб’єктів функції обвинувачення та відшкодування шкоди особі, права якої було порушено вказаними суб’єктами.

У підрозділі 3.1. – “Юридичні наслідки, що настають при порушенні принципу презумпції невинуватості” – виходячи з конституційного принципу презумпції невинуватості, підкреслюється, що формування функції обвинувачення повинно будуватися у суворій відповідності з цим принципом і тільки на підставі допустимих доказів, які маються в матеріалах кримінальної справи.

Приймаючи до уваги викладене, акцентується увага на відповідальності посадових осіб, що ведуть процес і формулюють обвинувачення. Залежно від наслідків, котрі виникли у результаті неправильно сформульованого обвинувачення, відповідні суб’єкти повинні нести дисциплінарну, цивільно-правову і навіть кримінальну відповідальність. Поряд із цим у роботі висвітлюється проблема кримінально-процесуальної відповідальності, проводиться аналіз різних думок з цього приводу і робиться висновок про недоцільність виділення в окремий вид вищевказаної відповідальності. Адже, кримінально-процесуальна процедура призначена для застосування до особи, що вчинила злочин, норм кримінального права і визначення міри покарання.

Отже, принцип презумпції невинуватості виступає перешкодою для реалізації функції обвинувачення.

У підрозділі 3.2. – “Порядок відшкодування шкоди, завданої в результаті необґрунтованої реалізації функції обвинувачення” – розкриваються механізм та основні форми відшкодування шкоди, а також обставини, які на це впливають.

Акцентується увага на недостатності і неврегульованості нормативно-правової бази з цього приводу, у зв’язку з чим запропоновано внесення змін і доповнень до законодавства, що регулює відносини у сфері спричинення шкоди суб’єктами обвинувачення.

У дисертаційному дослідженні акцентовано увагу на негативних наслідках спричинення матеріальної та моральної шкоди підозрюваним і обвинуваченим особам у результаті необґрунтованого формування та реалізації функції обвинувачення. Недосконалість механізму відшкодування збитків цим особам призводить до порушення прав особи та ускладнює процес правозастосування. Так, до цього часу не створений спеціальний грошовий фонд, який був би відображений відокремленим рядком у бюджеті для оперативного відшкодування спричинених збитків. Наявність рішення Конституційного Суду України (від 3 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 “У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ст. 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та статті 25 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” (справа про відшкодування шкоди державою)) дає змогу зробити пропозицію до КПК з формуванням норм, що дозволять реалізувати вимоги ст. 53-1.

Доведено необхідність передбачення у КПК України обов’язку органу дізнання, слідчого прокурора, судді; вказувати окремим пунктом у резолютивній частині постанови про закриття кримінальної справи за підставами, що реабілітують особу, письмово повідомляти реабілітованому його право на відшкодування шкоди відповідно до Закону.

Виходячи зі змісту завдань, які досягаються шляхом здійснення функції обвинувачення, необхідно приєднати в якості додатка до КПК Закон “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року, на кшталт того, як це було зроблено у Кримінальному кодексі з переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

З метою удосконалення законодавства про відшкодування шкоди, завданої особі у кримінальному процесі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, в роботі обґрунтовується внесення цивільної відповідальності посадових осіб вказаних органів перед державою в порядку регресу. Стягнення у порядку регресу сум, виплачених у рахунок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб та органів у кримінальному процесі, можливе, лише за умов, якщо ця шкода спричинена злочинними діями, за які посадова особа засуджена за ст. 372 КК України (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності) чи ст. 371 КК України ( завідомо незаконні затримання, привід або арешт).

Автор наполягає на об’єднанні у Законі України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” всіх обставин та підстав, які дають право особі на відшкодування шкоди. Дві статті вищевказаного закону трактують по різному підстави відшкодування шкоди. Так, ст. 1 закону передбачає незаконні засудження, взяття під варту, притягнення як обвинуваченого, визначає підстави, за якими відшкодовується шкода, а ст. 2 вказує лише випадки виникнення права на відшкодування шкоди – це постановлення виправдувального вироку, закриття кримінальної справи за підставами, що реабілітують особу та за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Хоча випадки вказані у ст. 2 за своїм змістом включають підстави на відшкодування шкоди, передбачені ст. 1 вказаного закону.

З урахуванням викладених положень, звернено увагу на те, що при умові зростання кількості неправомірних дій і помилок суб’єктів правоохоронних органів, що реалізують функцію обвинувачення у сфері кримінального судочинства, буде зростати сума відшкодованих коштів, за їх непрофесійну діяльність. Виходячи з необхідності збереження державних коштів треба удосконалити нормативну процедуру відшкодування збитків і поряд з цим посилити професійну підготовку суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які провадять дізнання.

З цією метою пропонується у вищих навчальних закладах правоохоронних органів ввести спецкурс “Наслідки необґрунтованого обвинувачення та відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.”

У роботі аналізуються діючий Кримінально-процесуальний кодекс, проект КПК України № 3456, одержаний Верховною Радою України 29.04.2003 року, та проект КПК України № 3456-1, одержаний Верховною Радою 19.05.2003., КПК Російської Федерації, і на підставі цього виділяються найефективніші критерії, методи та механізми відшкодування шкоди, причиною якої була кримінально-процесуальна діяльність суб’єктів обвинувачення.