РОЗВИТОК БІОЕТИКИ В УКРАЇНІ (ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовані мета, завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, визначано наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача та ступінь апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади біоетики” прослідковуються історичні корені біоетики, що виникла понад тридцять років тому. Одними з перших факторів, які сприяли формуванню цієї галузі науки, виділені: біологічна катастрофа, (Р. Поттер), вплив біомедичних технологій на людське життя (Е. Згречча), обмежений підхід до хворого (А. Геллегерс),  криза стосунків лікар-пацієнт (С. Спінзанті). На думку Р. Поттера, біоетика – це наука виживання. Е. Згречча тлумачить її як місток між біомедичними науками й науками про людину. А. Геллегерс вважає біоетику маєвтикою, тобто наукою, що здатна тлумачити цінності в діалозі медицини, філософії й етики. Саме він дав вагомий поштовх розвитку біоетики як академічної дисципліни, а на цій основі С. Спінзанті стверджував, що біоетика має запобігати кризовим явищам у стосунках лікар-пацієнт через апеляцію до суспільної думки, відновлюючи при цьому принцип автономії пацієнта.

На сьогодні   існує кілька визначень цієї галузі науки. Так, В. Райх вважає, що біоетика – це наука про людську поведінку щодо життя й здоров’я у світлі моральних принципів і цінностей. Е. Згречча твердить, що, зважаючи на розвиток технологій, біоетика займається етичними проблемами, пов’язаними з розвитком біології й медицини, екології. Е. Пеллєгріно й Д. Томазма звертають головну увагу на відносини лікар-пацієнт, тому визначають біоетику як медичну етику, що оберігає традиції Гіпократа, відкидаючи медичний патерналізм.  С. Спінзанті наголошує на  автономії пацієнта не лише в контексті цих стосунків, але також на рівні суспільної думки. У працях зарубіжних учених біоетика поділяється на: загальну, спеціальну та клінічну біоетику, кожна з яких має свою конкретну галузь застосування.

У сфері дискусій про біоетику виділяються: біоетика навколишнього середовища (екоцентрична), яка вбачає об’єкт свого дослідження не в людині, а передусім в екосистемі, що має катастрофічне забервлення,  яке загрожує  людству, і тому привертає увагу до охорони навколишнього середовищ, оскільки здоров’я людини є  частиною здоров’я усієї біосфери (Р.Поттер); біоцентрична біоетика, яка бачаить людину центром своєї уваги, але розглядає її онтологічного та аксологічно рівною з усіма іншими живими істотами (П.Сінчер); антропоцентрична біоетика розглядає особистість людини центром етичного зацікавлення, займається проблемами, які стосуються життя людини, та лише непрямо - проблемами навколишнього середовища, і яка грунтується на онтологічно обгрунтованому персоналізмі (Е.Згречча).

Розкривається епістемологія біоетики як науки, її зв’язок з іншими дисциплінами. Біоетика, на відміну від інших наук, що дають можливість пояснення феноменів і для яких важливе набування більше знань, наголошує на моральних принципах цього знання; її об’єктом є моральне судження, насамперед, тому вона кидає виклик науці й етиці, спонукує їх замислитися над своєю епістемічною структурою, пропонуючи певне обмеження наукового знання, що є у напрямку наближення до істини. Це дозволяє біоетиці взаємодіяти з іншими науками. Біоетика є передусім системою моральних вимірів дій людини щодо іншої особистості, себе самої й суспільства. Вона є міждисциплінарна, оскільки як система ґрунтується на принципах етики, біології, медицини, психології, екології, релігії, філософії, соціології та інших галузей знання. Водночас її мета і засоби потребують морально-правового  обґрунтування.

Теоретичними засадами біоетики є філософська антропологія, феноменологія і особливо філософія персоналізму, які наголошують на особливій цінності людини як істоти духовної, особистості, яка є унікальним створінням та має власну гідність і цінність.  Поряд із цими філософськими напрямами істотно відображають сутність біоетики вчення Томи Аквінського й неотомізм, які вважають особистістю і таку людиною , що не виражає здатності реалізувати свої розумові здібності. Подібної думки дотримуються представники релігійного екзистенціалізму (Г. Марсель, К. Ясперс, М. Гайдеггер), стверджуючи, що тіло є феноменом “Я” людини, є співпринципом і знаком індивідуальної відмінності. Автор дисертації наголошує на персоналізмі як визначальній теоретико-методологічній основі біоетики, що співзвучна з християнським вченням про людину, базується на відповідальності людини за всі живі істоти у світі і за весь світ загалом.

Дослідники біоетичних проблем (Е. Згречча, Л. Меліна, С. Спінзанті) опрацювали такі етико-культурні моделі біоетики, як ліберально-радикальна, прагматично-утилітаристська, соціо-біологічна й персоналістична. З усіх наявних в енауці концепцій, які випливають із сучасної ситуації в світі, автор вважає найбільш відповідною і перспективною модель персоналістичну, що наголошує на найвищій цінності людської особистості, яку розуміє як цілісне поєднання духа, душі і тіла.

Е. Згречча, надаючи особистості людини найвищого значення, виділив чотири найважливіші етичні засади, які стали головними напрямами біоетики: засада охорони фізичного життя (яке є фундаментальною цінністю людини); засада цілісності чи терапевтичного принципу (частина організму жертвується задля добра цілого організму); засада свободи-відповідальності (свобода немає жодного сенсу без правди і відповідальності); засада соціальності-субсидіарності (допомагати більше там, де є більша потреба).