РОЗВИТОК ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ЗА УМОВ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету дослідження, його об’єкт, предмет і завдання, висвітлено наукову новизну й методологію дисертаційної роботи, найбільш значущі приклади апробації проведеного дослідження, а також його практичне значення.

Розділ 1. «Cоціально-правова характеристика форм захисту трудових прав працівників» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників» підкреслюється, що правовий захист людини та громадянина – складне й багатогранне явище. На шляху законодавчого закріплення своїх прав і свобод людство здолало довгий шлях, крок за кроком, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб і відносин між ними. Саме боротьба за права людини повсякчас ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни. Спільними зусиллями багатьох поколінь створювалося підґрунтя для утвердження в майбутньому ідеї прав людини й необхідності їх захисту.

Трудові права вперше були законодавчо закріплені і (що досить важливо!) забезпечені відповідними гарантіями з боку держави в Кодексі законів про працю 1918 р. Із прийняттям Конституції СРСР 1936 р. право на працю й похідні від нього трудові права отримали статус конституційних. Форми захисту трудових прав одержали свій подальший розвиток у законодавстві з появою 15 липня 1970 р. Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю і з наступною розробкою на їх підґрунті республіканських кодексів законів про працю. У цих законодавчих актах були значно розширені гарантії забезпечення й захисту трудових прав працюючих. Наприклад, заборонялася необґрунтована відмова в прийнятті на роботу; на користь працівника були конкретизовані умови переведення на інше робоче місце без його згоди; були значно підвищені гарантії збереження роботи працівникам, які тимчасово втратили працездатність, та ін.

У підрозділі 1.2. «Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини» визначено місце і з’ясовано сутність трудових прав людини серед інших соціально-економічних прав.

Зазначається, що в умовах потужного розвитку України посилюється перетворююче значення праці, розширюються можливості застосування останньої. Нові соціально-економічні умови, як-то різноманіття форм власності, ринкові відносини, впровадження новітніх технологій і нових методів господарювання, свобода підприємницької діяльності, формування ринку праці тощо, неминуче вносять істотні зміни як у зміст соціально-трудових відносин, так і в правове положення їх суб’єктів, а також у зміст трудових прав як визначальних у сфері трудової діяльності.

Підкреслюється, що черговий етап у розвитку трудових прав працівників в Україні ознаменувала прийнята в 1996 р. Конституція, що визначила державу як соціальну, політика якої спрямована на створення умов, забезпечуючих гідне життя й вільний розвиток людини, проголосила її саму, її права і свободи найвищою цінністю.

Трудові права працюючих входять до складу соціально-економічних прав людини. Під ними слід розуміти можливості людини і громадянина в царинах праці й відпочинку, соціального захисту, які мають за мету створення умов для належного розпорядження особою своєю працею і своєчасне отримання за неї винагороди, не нижчої передбаченої чинним законодавством. Зміст трудових прав доцільно розкривати через систему конституційних положень, у яких закріплені: а) свобода вибору праці; б) заборона праці примусової; в) право на належні, безпечні й здорові її умови; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю, не нижче встановленого законом мінімального розміру; д) захист від незаконного звільнення. Аналіз перелічених приписів дає найповнішу уяву про трудові права як найбільш важливі серед соціально-економічних прав людини, які, водночас, знаходяться під пильним правовим захистом державних і громадських інституцій.

Серед усіх трудових прав громадян Основний Закон України на перше місце поставив право на працю. І це не випадково, оскільки праця є джерелом особистого й суспільного добробуту, а її результати, як уже було зазначено, служать показником положення людини в суспільстві. Важливість права на працю безспірна, адже, по суті, воно є передумовою для існування всіх інших трудових прав, тобто воно виступає фундаментом для їх подальшої належної реалізації.

У підрозділі 1.3. «Поняття, зміст і значення форм захисту трудових прав працівників» зроблено висновок, що під формами захисту трудових прав працюючих слід розуміти комплекс чітко окреслених у законодавстві правових процедур, спрямованих на скасування обмежень реалізації певних трудових прав і/або поновлення порушених з метою їх подальшого належного застосування у сфері праці, що здійснюються компетентними правозастосовними органами – державної влади й управління, правоохоронними органами, посадовими особами й державними службовцями, наділеними правозахисними повноваженнями, громадськими організаціями тощо й самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу.

Використання тієї чи іншої правомочності в питаннях захисту безпідставно порушеного чи обмеженого трудового права працівника визначається характером права, яке потребує захисту. Процесуальний зміст захисту порушеного трудового права означає право людини: а) звернутися за таким захистом до будь-якого компетентного органу державної влади, органу місцевого самоврядування або громадського об’єднання у відповідній законній формі; б) на користування будь-якими передбаченими законом процесуальними правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту трудового права; в) на оскарження в судовому, адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи щодо поновлення її порушеного чи обмеженого трудового права.

Форми захисту трудових прав працюючих можна класифікувати на юрисдикційну і неюрисдикційну. Під першою розуміється сукупність правових заходів у межах діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань з поновлення незаконно чи безпідставно порушеного або обмеженого трудового права, здійснювану в рамках законодавчо встановлених процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційна форма захисту трудових прав – це сукупність засобів безпосередньо працівника чи особи, уповноваженої на представлення його інтересів, з відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) трудового права без звернення за допомогою до компетентних органів або організацій.

З урахуванням особливостей правового регулювання захисту трудових прав працюючих юрисдикційну форму захисту трудових прав доцільно поділити на судову і несудову, тобто особливу – в порядку підлеглості, виробничу – КТС, трудовий арбітраж, примірна комісія і громадську. Особлива форма захисту є специфічною для трудового права, оскільки полягає в тому, що працівник, трудові прав якого порушено, може звернутися для їх захисту до вищестоящого керівника в порядку підлеглості з метою вирішення спору про право. Названа форма захисту трудових прав людини має сенс тільки на підприємствах, установах та організаціях, що мають розгалужену відомчу систему, тобто вищестоящі й підпорядковані органи чи підрозділи. Розглядувана форма захисту службово-трудових прав застосовується також у системі державної служби, МВС, прокуратурі тощо. Виробнича форма захисту порушених трудових прав є специфічною для трудового права, бо полягає у зверненні працівника або їх групи до органів з розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів (КТС, примірної комісії, трудового арбітражу). Зазначені органи відповідно до чинного трудового законодавства є компетентними здійснювати позасудовий захист трудових прав працівників і вирішення трудових спорів – як індивідуальних, так і колективних.

Вибір конкретної форми захисту трудових прав працюючих визначається: а) характером матеріально-правових вимог і предметом захисту; б) особливостями й характером компетенції органу, яким можуть бути розглянуті дані вимоги; в) специфікою порядку розгляду заяви, акта чи скарги; г) конкретними юридичними й фактичними умовами, в яких опинився працівник, чиє трудове право було порушено, і його реальними можливостями самостійно захистити це право.

Розділ 2. «Особливості форм захисту трудових прав працівників» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Правозахисна діяльність органів державної влади як форма захисту трудових прав працівників» окреслюються місце й роль органів державної влади у правовому механізмі захисту трудових прав працюючих, а також досліджується їх діяльність як окрема форма захисту цих прав.

Обстоюється думка, що в сучасних умовах важливу роль відіграють юридичні форми захисту, спрямовані на захист трудових прав працівників. Ними слід вважати як конституційне право громадян на оскарження до суду неправомірних дій роботодавців (ст. 55 Основного Закону України), так і наявність системи державних органів, які розглядають справи про порушення трудових прав, центральне місце серед яких посідають органи судової влади. В Україні захист трудових прав і свобод людини здійснюють Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, суди, прокуратура, Уповноважений Верховної Ради з прав людини та інші державні органи й інституції.

Судовий захист трудових прав працівників займає ключове положення, оскільки він є набагато ефективнішим за несудовий. Це зумовлено такими чинниками: (1) правосуддя, як специфічна функція держави, знаходиться у виключній компетенції судів; (2) у системі державних органів останні посідають відокремлене місце, а при прийнятті рішень вони самостійні й незалежні від інших гілок державної влади; (3) суди спеціально утворені для відправлення правосуддя, а для інших юрисдикційних органів правозахист є тільки одним із напрямків діяльності.

З метою вдосконалення судового захисту трудових прав висловлено міркування про доцільність: (а) удосконалити національну судову систему шляхом запровадження спеціалізованих трудових судів і (б) передбачити можливість звернень громадян до Конституційного Суду України зі скаргами на порушення конституційних прав і свобод, у тому числі у сфері праці.

У підрозділі 2.2. «Місце громадських організацій у механізмі захисту трудових прав працівників» аналізуються особливості, притаманні формі захисту трудових прав громадськими організаціями, й поглиблено досліджується їх роль у відповідному правовому механізмі.

Установлено, що перехід до ринкової економіки, різноманіття форм власності, утвердження конституційно-правових засад української державності вимагають від профспілок пошуку нових форм і методів діяльності, переосмислення напрямків останньої, вдосконалення організаційної структури. Пріоритетним напрямком у роботі професійних спілок є законодавче визнання їх як представників і захисників соціально-економічних прав та інтересів працівників.

З’ясовано, що профспілки захищають трудові права громадян за такими основними напрямками: а) нормотворчість; б) застосування норм КЗпП України, законів і підзаконних нормативно-правових актів; в) участь у вирішенні колективного трудового спору й проведенні страйку; г) здійснення громадського контролю за дотриманням трудового законодавства.

З огляду на пропозиції всеукраїнських профспілок, їх об’єднань центральними органами виконавчої влади розробляються проекти законів, що регулюють відносини у сфері найманої праці. Проекти нормативних актів, що стосуються соціально-трудових відносин і соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок та їх об’єднань. Профспілки мають право вносити пропозиції суб’єктам законодавчої ініціативи й органам державної влади про прийняття або внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів у соціально-трудовій сфері. Зроблено висновок, що для досягнення ефективності правотворчого напрямку захисту трудових прав працівників доцільно всеукраїнські профспілки наділити правом законодавчої ініціативи.

У підрозділі 2.3. «Самостійний захист як форма захисту трудових прав працівників» акцентовано увагу на особливостях правового механізму самостійного захисту працівником своїх порушених трудових прав.

Наголошується, що захисна спрямованість трудового права значно актуалізується за умов ринкових відносин, коли основною метою діяльності роботодавця-підприємця є одержання найбільшого прибутку за найменших витрат. Ось чому сьогодні захисна функція трудового права повинна реалізовуватися не тільки через законодавче закріплення основних трудових прав працівників, а й за допомогою створення ефективного, адекватного сучасним соціально-економічним умовам механізму захисту цих прав шляхом як звернення працівника до компетентних державних органів, так і самостійного захисту й забезпечення важелями державного примусу поновлення порушених прав працюючого й реалізації його законних інтересів.

Підкреслено, що в Конституції України знайшла відбиття низка положень щодо реалізації права громадянина на самозахист, яких бракувало в конституційному законодавстві СРСР. Водночас чинний КЗпП України не містить статті, що закріплювала б інститут самозахисту саме в трудовому праві, хоча сьогодні в державі існують усі об’єктивні й суб’єктивні причини й умови для запровадження такого інституту.

Самостійний захист працівниками своїх порушених прав розглядається як самостійні правові дії або ж пасивна правова поведінка працівника, спрямовані на захист цих прав чи уникнення від можливого їх порушення без звернення до компетентних державних органів або громадських організацій. Обстоюється позиція, що в межах самозахисту порушених трудових прав працюючий вправі відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, або якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, на час усунення наявної загрози, забезпечення належних умов праці й повного поновлення нормального виробничого процесу.

Розділ 3. «Захист трудових прав працівників: міжнародний і зарубіжний досвід» містить 2 підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Міжнародно-правові форми захисту трудових прав працівників» досліджуються існуючі міжнародно-правові форми захисту трудових прав працюючих та особливості їх реалізації, визначаються міжнародні інституції, які безпосередньо займаються питаннями захисту трудових прав громадян.

Усі права закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, що знайшли відбиття в Основному Законі України, є рівними, неподільними і взаємопов’язаними. Захист трудових прав, закріплених у цих актах, має бути забезпечений державою незалежно від рівня її економічного розвитку. Безумовно, реалізувати трудові права в повному обсязі значно складніше, ніж громадянські й політичні, тому що для цього потрібні високорозвинена соціально-орієнтована економіка, багатство ресурсів, спеціальна цілеспрямована правотворча й організаційна діяльність держави по їх забезпеченню й захисту, а також належним чином розвинений правовий механізм гарантування їх реалізації.

Важливе значення для розвитку, забезпечення й захисту трудових прав громадян має діяльність Міжнародної організації праці, особливо нормотворча, що виражається, по-перше, в укладенні міжнародних договорів, по-друге – в розробці й прийнятті конвенцій і рекомендацій з питань, що належать до компетенції МОП. Переважна більшість таких правових документів МОП спрямовано на захист трудових прав працівників. Найбільш важливі серед них – це Конвенції: «Про примусову або обов'язкову працю» №29 (1930 р.), «Про свободу асоціації та захист права на організацію» №87 (1948 р.), «Про застосування принципів права на організацію та на ведення колективних переговорів» №98 (1949 р.), «Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності» №100 (1951 р.), «Про мінімальні норми соціального забезпечення» №102 (1952 р.), «Про скасування примусової праці» №105 (1957 p.), «Про дискримінацію в галузі праці та занять» №111 (1958 р.), «Про мінімальний вік прийняття на роботу» №138 (1973 р.), «Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці» №182 (1999 р.).

У підрозділі 3.2. «Зарубіжний досвід захисту трудових прав працівників» приділено увагу дослідженню захисту трудових прав людини в зарубіжних країнах, визначено його форми та їх особливості. Відмічено, що особливу роль у захисті трудових прав громадян промислово розвинених країн відіграють суди. У більшості таких країн діють спеціалізовані трудові суди, а в окремих (наприклад, у Німеччині) – ще й суди із соціального забезпечення. Акцентовано увагу на необхідності перенесення досвіду функціонування трудової юстиції зарубіжних країн на національне підґрунтя.

Громадський контроль і захист трудових прав людини в зарубіжних державах здійснюється переважно профспілковими організаціями. Специфічність і особливість профспілкового захисту виявляється насамперед у тому, що ці громадські організації у своєму арсеналі мають і широко застосовують такі захисні заходи, яких не має жоден державний орган: це страйки, мітинги, пікети, демонстрації тощо. Указані заходи (особливо страйк) є потужним знаряддями у руках профспілок при відстоюванні законних інтересів працюючих і в захисті їх трудових прав.

Наголошено, що на фоні загального зниження членства у профспілкових організаціях знижується і їх вплив на процеси захисту трудових прав найманих працівників. А це не може не турбувати, адже завдяки функціонуванню цих громадських організацій наймані працюючі мають змогу колективно й організовано обстоювати свої права, вирівнюючи тим самим своє положення в соціально-трудових відносинах з роботодавцями. Виходом з такої ситуації є модернізація діяльності профспілок шляхом інформування суспільства про результати їх захисної діяльності, максимальне розширення категорій осіб, які охоплюються профспілковим членством, запровадження нових видів профспілкової матеріальної допомоги й послуг.