РОЗВИТОК ІДЕЇ ЦІЛІСНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДИТИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПЕДОЛОГІЇ 20-30-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність роботи, визначається її мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна і практичне значення дослідження.

У першому розділі “Становлення педології та її теоретичні засади” на основі аналізу архівних першоджерел, історико-наукової, методологічної і наукознавчої літератури висвітлюються основні концептуальні підвалини ідеї цілісного дослідження дитини та відстежуються основні шляхи її реалізації в вітчизняній педології. Остання розглядається в дисертації як наука, виникнення і розвиток якої був детермінований прагненням філософії, педагогіки, медицини, патопсихології і психології отримати інтегрований об’єкт досліження особистості.

 В розділі розглянуто концептуально-методологічний апарат вітчизняної педології, її організаційні форми, приводиться матеріал про динамічні процеси вирішення методологічних проблем предмету педологічних досліджень, аналізуються експериментальні і практично-педологічні заходи педології, концептуально вирішується проблема причин заборони педології як самостійної науки в колишньому Радянському Союзі.

За останні роки у вітчизняній психологічній історіографії як самостійній галузі психологічної науки накопичений значний матеріал, зокрема, стосовно виникнення, розвитку і припинення існування педології. Разом з тим, ще далеко не всі питання отримали тут своє ґрунтовне висвітлення, і перш за все ті, вирішення яких пов’язується з вибором пріоритетів в історико-психологічній проблематиці. 

Серед існуючих в науці підходів до реконструкції наукової історичної реальності найбільш адекватним, з точки зору мети і завдань даного дослідження, нам видається проблемний підхід, що покладає предметом історико-наукової реконструкції умови породження, розвитку і втілення в конкретних дослідженнях наукової ідеї (проблеми). Зазначений підхід, як засвідчили відносно недавно проведені дослідження історії формування вітчизняної психології індивідуальних відмінностей та історії розвитку в Україні основ педагогічної психології, відкриває значно ширший спектр можливих варіантів аналізу, включаючи й той, що розкриває в проблемі механізм її соціально-культурної детермінації. Цей підхід і було покладено нами в основу даного дисертаційного дослідження.

В роботі показано, що втілення ідеї цілісного дослідження особистості дитини в тезаурус нової науки – педології, з одного боку, ґрунтувалося на серйозних філософських і конкретно–наукових концепціях                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             ХІХ сторіччя, а з іншого – відбувалося в доволі складний період становлення наукових і організаційних основ психологічної і педагогічної наук.

В роботі констатується, що створена педологами виховна система дозволяла виховувати і розвивати індивідуальні задатки кожної дитини, готувати її до життя в суспільстві.

У 20-х роках, незважаючи на безперечні практичні успіхи, теоретичні погляди щодо розв’язання основного питання педології (механізм цілісного розвитку) залишалися на невизначеними. Проте вже на початку 30-х років, завдяки працям російських та українських педологів і сформульованим в них положенням, педологія отримала належну теоретичну базу.

Встановлений факт суперечить досить поширеним уявленням істориків про відсутність теорії. В роботі доводиться, що ця теза обгрунтовувалася на результатах праць педологів 20-х років, або ж прямо запозичувалася з тексту постанови ЦК ВКП(б) 1936р. ”Про педологічні перекручення в системі Наркомпросів”.

В дослідженні показано, що теоретичні погляди вітчизняних педагогів 20-30 років відзначалися прогресивною еволюційністю і значною спільністю проблем, що розглядалися. Порівняння теоретичних досліджень того періоду (П.П.Блонський, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк) дозволяють робити висновок про те, що вони розглядали сутнісні проблеми дитячої особистості під одним кутом зору – як розробку і втілення ідеї цілісності наукового аналізу.

 Отже, традиційне в нашій науці твердження про нібито роз’єднаність і фрагментарність поглядів головних теоретиків вітчизняної педології в 20-30-х роках є звичайною помилкою, що виникла завдяки могутньому соціально-політичному пресу, а також через відсутність дійсного інтересу до першоджерел.

В дисертації проаналізовано і другий важливий напрямок вітчизняної педології, яка з самого свого початку мала яскраво виражену практичну орієнтацію, а саме - націленість на індивідуалізовану медико-психологічну допомогу дітям. Значна увага приділялась розкриттю взаємозв’язків між соматичними й психічними аспектами поведінки дитини. Водночас простежувалась залежність кожного з них від побутових, зокрема, санітарно-гігієнічних умов. Чимало робилося для вивчення соціального середовища, в якому перебували діти, передусім, значну увагу приділялося проблемі “важкого дитинства”.

Аналіз архівних матеріалів засвідчує, що тематика конкретно-педологічних досліджень була дуже різноманітною. Навіть звичайний кількісний аналіз здобутків молодої науки дає підстави стверджувати, що педологія як комплексна наука досить бурхливо розвивалась і мала серйозні перспективи. Якісний аналіз засвідчує, що вчені-педологи чітко визначали предмет дослідження, намагалися створювати адекватні методи експериментального вивчення розвитку дитини.

В роботі встановлено, що в педології того часу вже була науково відрефлексована ідея про те, що практична допомога дитині важлива не стільки в суто прикладному плані, вона створює принципово нову методологічну основу для подальшого розвитку комплексу наук про дитину, зокрема, педагогічної психології, яка вважалася невід’ємною частиною педології (П.П.Блонський, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, О.М.Раєвський).

   Широка дискусія з приводу тестування розумових здібностей, зокрема, аналіз західної концепції “константності інтелекту”, дозволила радянським педологам (Г.С.Костюк) прийти до висновків про її повну помилковість, адже істотні зміни в умовах навчання і виховання дитини – як у бік поліпшення, так і в бік погіршення – можуть відповідно змінити її інтелектуальний статус.

Проблема розробки тестових методик була у центрі уваги педологів  Ф.Р.Дунаєвського, М.Ю.Сиркіна. У роботах А.М.Мандрики давалася тонка інтерпретація умов конкретного застосування математично-статистичних методів обробки результатів тестових обстежень. Г.С.Костюк здійснив аналіз залежності результатів тестування від форми тесту.

 В цілому, слід згодитись з думкою Ю.З.Гільбуха [Гільбух, 1989], що в сучасній тестології дуже мало таких методологічних проблем, які не дістали б певного висвітлення у вітчизняних педологічних публікаціях 20-30-х років. Світове визнання дістали сконструйовані вітчизняними педологами апаратурні тести для психологічного профвідбору водіїв автомобільного та залізничного транспорту. С.М.Ривесом широко застосовувалися проективні тести, зокрема, створені ним “тест-колізії”.

Особливо інтенсивно втілювалась педологами ідея цілісного дослідження онтогенезу дитини в розробці ними проблеми періодизації психічного розвитку.

Розвиток педології як науки справляв безпосередній вплив на становлення психологічної служби в школі. Формулювання предмету педології, по суті, спрямоване на комплексний характер дослідження, поєднуючи в собі риси психологічної, соціологічної і медико-біологічної дисциплін одночасно. Оскільки дитяча і педагогічна психологія розглядалися як складові педології,  результати психологічних досліджень впроваджувалися в педагогічну практику опосередковано, синтезуючись з даними інших наук про дитину. Причому значення цих результатів для педагогічної практики, як і сама роль психології в забезпеченні навчально-виховного процесу, були неоднаковими протягом періоду 20-х - 30-х років.

 В цьому контексті чітко прослідковуються два основні періоди у розвитку педологічної служби в школі. Перший припадає на початок-кінець 20-х років, другий – на початок-середину 30-х років ХХ століття. На першому етапі провідну роль відігравали біогенетична і рефлексологічна концепція розвитку дитини, які акцентували роль біологічних чинників. Саме на цей час припадає “антипсихологізм”, що характеризувався спрощеним трактуванням вищих психічних функцій, перш за все свідомості, механістичним розумінням впливу біологічних чинників і середовища на розвиток дитини, її виховання і навчання.

Другий етап був якісно іншим (30-ті роки). Практична педологічна служба дуже мобільно відрефлексувала інтегрально-цілісні методологічні положення теоретиків, і в методах практичної роботи відбувалися якісні зміни.

В дисертаційному дослідженні окрему увагу приділялося вивченню причин ліквідації педології в Радянському Союзі як наукового напряму. Наш аналіз засвідчує, що це сталося виключно з причин зовнішніх відносно самої науки, тобто соціально-політичних.

Сама педологія, як уже зазначалось, відзначалася послідовною еволюцією теоретико-методологічних положень, швидким зростанням, мобільністю. Наші дані говорять про те, що в середині 30-х років вже був визначений предмет її дослідження: “особистість дитини як цілісний вияв психіки” (Г.С.Костюк). Окремі проблеми, пов’язані з недостатньою розробленістю методичних процедур та системою підготовки педагогічних кадрів, цілком могли бути вирішені.

Реальна причина заборони педології полягає в тому, що:

-          теоретичні дослідження в даній галузі широко і ґрунтовно спиралися на досягнення світової науки і філософії і не акцентували в якості  методологічної основи виключно марксистсько-ленінського вчення;

-          “практична ланка” педології охопила величезну кількість людей – дітей, вихователів, вчителів, батьків. Наукові дані, що дуже активно накопичувалися тут, стосувалися тих аспектів життя радянських людей, які не відповідали офіційній версії виключно позитивних умов життя людей в Радянському Союзі і особливої “чистоти” радянської людини.

     Другий розділ “Основні напрями та здобутки української педології” присвячено аналізу логіки розвитку ідеї цілісного дослідження особистості дитини в українській педологічній науці, формуванню нею системи теоретичних уявлень, які з часом були втілені Г.С.Костюком в наукову програму розвитку педагогічної психології.

Проведений аналіз засвідчує, що українська педологія, з одного боку, звичайно, являла собою органічну складову педології Радянської, а з другого - мала суттєві відмінності і особливості. З метою встановлення змісту даних відмінностей в дисертації становлення педології в Україні розглядається в контексті науково-теоретичного підґрунтя різних напрямів психологічної, медичної, педагогічної наук, що склалися в нашій країні в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Показано, що у формуванні українськими психологами теоретичних основ педології значну роль відігравала їх постійна увага до спадщини таких попередників і сучасників, як О.Ф.Лазурський, О.О.Потебня,  І.О.Сікорський та ін.

Так, погляди О.О.Потебні слугували ідейним підґрунтям розвитку педології Харківської школи, яка отримала складну науково-організаційну конфігурацію: фактично, гуманістична ідея цілісного підходу до особистості дитини розроблялася і “власне” педологами (О.С.Залужний, І.О.Соколянський), і представниками напряму психології діяльності, що в той час лише зароджувався ( О.В.Запорожець, П.І.Зінченко, О.М.Леонтьєв).

Саме харківський осередок педологів було відзначено на І-му Всесоюзному педагогічному з’їзді як такий, де розробляється власний оригінальний підхід до визначення предмету педології.

В роботі показано, що ідея цілісного вивчення дитини в Україні на початку XX століття була не тільки сприйнята науковою громадськістю, а й мала конкретне втілення в розробці як теоретичних засад вивчення психології дитини, так і в її практичній реалізації.

Ідея цілісності приваблювала науковців своєю прогресивністю, новаторством, перспективністю, можливістю втілення у практику тощо.

Поруч з Харківською, у Києві була створена експериментальна школа, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям видатного українського психолога Г.С.Костюка (1899 - 1982).

Г.С. Костюк зробив спробу з'ясувати те основне в розвитку дитини, у чому виявляється специфічна якість дитини як цілісної істоти.

Цілісність, як специфічну якість дитини, Г.С. Костюк вбачав у  розвитку її як активної соціальної істоти, у зміні з віком спрямування, змісту й форм її активності, в зростанні її розумових сил, у розвитку її діяльності.

 В контексті дослідження дитячої обдарованості Г.С.Костюк реалізовував своє бачення проблеми розвитку психіки та методів її дослідження. За Г.С.Костюком, аналіз цілого, що не зводиться до простої суми його окремих складових, має стати предметом науково-психологічного аналізу. Оскільки ж психіка завжди постає перед дослідником саме певною своєю частиною, реальним завданням є саме розщеплення через функціональні зв’язки того справді цілого, що й відрізняється від простої суми знань.

Слід зазначити, що даний підхід Г.С.Костюка, на жаль, не реалізований в емпіричних дослідженнях, хоч і є вельми актуальним, оскільки в ньому долається протиріччя ідеографічного і номотетичного підходу. Причому, досягається воно через сходження до змістовно-суперечливого “справжнього” цілого. Тут ми простежуємо близькість позиції Г.С.Костюка до теоретико-методичних поглядів О.Ф.Лазурського.

Г.С.Костюк належав до найбільш талановитих і перспективних учнів, а потім і співробітників, О.М.Раєвського (1881-1971), який тривалий час очолював кафедру психології в Київському університеті. Коло інтересів О.М.Раєвського було означене психологією особистості. Звідси стають зрозумілими дійсні витоки ідей розвитку і цілісного підходу, які все життя розробляв Г.С.Костюк.

      Ідея цілісного підходу до вивчення психіки людини в баченні О.М.Раєвського набувала проблеми взаємовідношення “зовнішнього” і “внутрішнього” у всезагальному процесі становлення свідомості та особистості людини. Відзначається глибиною аналіз автором проблеми взаємозв’язку ідеології і психології, яка в межах особистості експлікуються як співвідношення “натуральних”  і “вищих” психічних функцій ( у термінології Л.С.Виготського). Відзначимо, що на важливість даної проблеми у творчості Раєвського вказує  і найавторитетніший історик психології України В.А.Роменець.

Серед київських науковців, які в галузі педології запроваджували ідею цілісного підходу до вивчення психіки дитини, відзначимо П.Р.Чамату, в коло інтересів якого входило дослідження самосвідомості, індивідуального досвіду особистості та закономірностей їх розвитку, П.М.Пелеха (дослідження психології особистості, політехнічного навчання, психології профконсультації і профорієнтації), Д.Ф.Ніколенка ( вивчення розвитку пізнавальної, емоційної сфер особистості, психологічних аспектів навчання й виховання), І.В.Карпова (корекція та зняття втомлюваності особистості), Л.А.Гордон (психологічні питання профорієнтації), Є.Д.Видро ( проблеми психофізіології дитини).

Узагальнюючи здійснений нами аналіз спадщини київських дослідників в галузі педології, можемо висловити припущення: ідея цілісного вивчення психіки дитини, що мала серйозне теоретико-методологічне коріння в Києві (О.Ф.Лазурський, І.О.Сікорський), “проросла” в теоретичних поглядах, перш за все, О.М.Раєвського і Г.С.Костюка, а потім продовжувала існувати і розвиватися в роботах їх учнів і співробітників, “захоплюючи” нові психологічні простори, і реалізуючись в конкретних результатах.

В контексті нашого предмету дослідження необхідно вказати на визначні роботи педологічного періоду одеського вченого Д.Г.Елькіна. Його роботу 1928р. “Вплив колективу на процес сприймання” можна вважати проявом власного розуміння цілісності предмету вивчення: психічне явище перебуває у взаємодії не лише з іншими психічними явищами даної особистості, воно складає реальну цілісність з контекстом – оточенням. Відзначимо  прогресивність даної ідеї, і те, що світова психологія лише зараз має змогу там бачити свій предмет.

Таким чином, аналіз розвитку ідей цілісного вивчення дитини в Україні дає всі підстави стверджування, що вона мала своїх прихильників серед науковців початку ХХ століття, черпала свої сили у зв’язку з іншими науками, плідно розвивалась у 20-30 роки  і залишила для сучасної теорії і практики  виховання чимало продуктивних ідей і знахідок.

В дисертації простежується зв’язок досліджень українських педологів із нинішньою практикою розробки ідей цілісного дослідження особистості дитини сучасними психологами країни (Г.О.Балл, С.Д.Максименко, Н.В.Чепелєва та ін.).