РОЗВИТОК КОНЦЕПТОСФЕРИ САКРАЛЬНОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ XVII – XХ ст.

Короткий зміст

У вступі викладено її теоретичні передумови, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, джерельну базу та методи дослідження, окреслено його практичне і теоретичне значення, вказано наукову новизну дисертації, подано відомості про апробацію основних її положень та зазначено кількість і обсяг публікацій.

У першому розділі „Онтологія концепту як мовно-ментальної категорії” розглянуті відомі теорії картини світу, в яких розкривається діалектика єдності її лінгвального й концептуального аспектів. На сьогодні поняттям „картина світу” оперує значна кількість дослідників, зокрема: Ж. Соколовська, В. Постовалова, Е. Рош, Б. Серебренников, О. Кубрякова, Л. Лисиченко, К. Яковлєва, Ю. Лазебник, Ю. Мосенкіс та ін. Частина науковців (М. Толстой, Т. Цив’ян, В. Жайворонок, Н. Слухай, С. Воркачов, Т. Булигіна, О. Шмельов, І. Прожогіна) все частіше зосереджує увагу на міфопоетичній, або сакральній, картині світу, що охоплює широкий спектр міфологічних світів універсуму. При цьому на перший план висувається її аналіз якраз у художній творчості письменників, яка, розгортаючись у різні історичні епохи, репрезентує різноманітні літературні напрямки.

Зважаючи на тісну взаємозалежність понять „мовна картина світу” та „концептуальна картина світу”, а також на інтегрування варіантних естетично-світоглядних систем, притаманних словесному мистецтву, в певну цілісність, у дисертаційній роботі послуговуємося терміном „мовно-концептуальна картина світу”, близьким до „концептуально-мовний універсум” (В. Жайворонок). Мовно-концептуальна картина, вербалізуючи світовідчуття та світорозуміння народу, є національною. На відміну від власне концептуальної, вона відзначається помітнішою стабільністю та насиченістю суб’єктивними компонентами – поняттєвими (на побутовому рівні), сенсорно-рецептивними, емоційними, морально-ціннісними. Саме мовно-концептуальній картині світу властиві такі основні функції, як: інтерпретативна, регулятивна, комунікативна та оцінна. У художньому тексті мовно-концептуальну картину світу частково реалізує індивідуально-авторська, або поетична, картина світу, яка „експлікує систему індивідуальних переваг і відштовхувань творчої особистості в сфері етики й естетики” (Ю. Лазебник).

Для лінгвістичного дослідження сакральних концептів особливої ваги набуває положення про існування в кожній мові двох картин світу – реальної та етноміфопоетичної (міфопоетичної) – архаїчної, усталеної, сакралізованої. У художній творчості саме з останньою корелює індивідуально-авторська, вивчення якої „дозволяє підняти завісу таємниці над міфопоетичними уявленнями етносу” (Н. Слухай).

У цьому розділі роботи висвітлені теоретичні засади осмислення мовно-культурного феномена „концепт”, виявлені різні підходи до його визначення, розмаїття яких спричинене складною будовою цієї ментальної величини та широкою сферою наукового застосування відповідного терміна. Концепт як когнітивна універсалія репрезентований у працях багатьох зарубіжних і вітчизняних лінгвістів (С. Аскольдова, Ю. Степанова, А. Вежбицької, Р. Павільоніса, Дж. Лаффаля, Т. Радзієвської, З. Попової, Й. Стерніна, В. Кононенка, Г. Яворської, І. Голубовської та ін.). Необхідно зазначити, що дослідники наголошують на інтерпретаційній полівекторності концепту (В. Маслова, Н. Слухай, О. Селіванова, Л. Компанцева), простежують його структуру (Ю. Степанов, В. Карасик, М. Нікітін, С. Воркачов, В. Кононенко) та визначають типи (В. Дем’янков, В. Іващенко, Г. Слишкін, М. Алефіренко, В. Старко). Вони також з’ясовують специфіку тих концептуальних структур, що формуються у словесно-поетичній творчості (В. Маслова, Л. Шевченко, Л. Синельникова, Л. Іванова, М. Скаб, К. Голобородько, А. Башук, Л. Сваричевська та ін.).

Спираючись на поширені в сучасній когнітивній лінгвістиці визначення, схиляємося до думки, що концепт – це лінгвально матеріалізована багатокомпонентна й залежна від контексту одиниця, яка, охоплюючи сигніфікативний і денотативний аспекти лексичного значення слова-вербалізатора, акумулює суспільно-історичну, етнокультурну, оцінну інформацію, значущу для певного соціуму та мовної особистості. Виявлення місця концепту серед інших подібних величин дало змогу простежити його диференційні ознаки. Вони зумовлені смисловою структурою концепту, в якій дослідники виокремлюють різну кількість складників. Найбільш умотивованим виглядає розмежування в ній об’єктивного смислового мінімуму, представленого у словниковій дефініції, та його конкретизації, яка охоплює прагматичні (емоційно-оцінні) характеристики, а також статусно-рольові, ситуативні, етноспецифічні обертони мовних реалій (В Карасик).

Дослідження сакральних концептів, притаманних українському етномовному простору, потребувало такого моделювання, яке б з належною повнотою виявило специфіку їх структури, реалізованої у художній мові. В ній концепт органічно пов’язаний передусім із образом, що „інкорпорує насамперед концептуальну чи концептуальну та вербальну іпостасі” (Л. Бєлєхова). Зважаючи на цей зв’язок та на лінгвістичне трактування словесного поетичного образу (С. Єрмоленко, В. Манакін, Н. Слухай, А. Мойсієнко, Л. Буянова, М. Піменова), основною одиницею мовно-концептуальної картини світу, об’єктивованою в поетичних текстах, визнаємо концепт-образ. Як синкретична величина, що інтегрує риси різних типів концептів, він становить собою функціонально-структурну домінанту художньої картини світу, виявляючи індивідуальне світобачення, світовідчуття автора як носія певної національної культури. З огляду на згаданий синкретизм, поняття „концепт-образ” забезпечує можливість розкривати також естетичний розвиток індивідуально-авторських картин світу та простежувати креативну роль мовної особистості письменника в цьому процесі.

Вагомість текстової, підтекстової, позатекстової інформації, актуалізованої концептами-образами, зумовила спеціальне з’ясування ролі конотації як чинника, що формує аксіологічні координати їх смислової структури. Проблеми конотації досить широко висвітлені у мовознавчих працях В. Телії, Т. Космеди, В. Шаховського, В. Говердовського, Н. Арутюнової, Л. Невідомської та ін. Проектуючи конотацію на концепт-образ, зважаємо на те, що на сьогодні розуміння конотації вийшло далеко за межі експресивно-оцінно-стилістичних рамок й охопило соціально-політичні, морально-етичні, етнографічні та культурологічні поняття, в той чи інший спосіб відображені в мові (В. Говердовський). Виразна конотованість концепту-образу виявляється в обов’язковій емоційній наповненості й аксіологічній маркованості його етно- та культурологічних фрагментів смислу.

Перший розділ завершує висвітлення проблем концептуального аналізу й обґрунтування запропонованого нами методу семантико-аксіологічного поля, запровадження якого значною мірою зумовило те, що концепт охоплює не тільки зміст наївного поняття як суму інтегральних і диференційних ознак предмета, але й всю множину конотацій слова (Т. Космеда). Зазначений метод якраз спрямований на моделювання й опис багатовимірності смислової структури концептів, яка містить не тільки поняттєво-дефініційний пласт, але й образні, конотативні компоненти, зокрема емотивно-оцінні та асоціативні. Він базується на загальній теорії поля (Ю. Караулов, С. Єрмоленко, Г. Уфімцева, Л. Васильєв, Г. Щур, М. Кочерган), що корелює з ідеями концептуального аналізу, різні методики якого успішно застосовані у працях Р. Фрумкіної, С. Нікітіної, Ю. Степанова, А. Вежбицької, Л. Чернейко, Є. Бартмінського, С. Жаботинської, О. Селіванової та ін. Пріоритетність указаного методу вбачаємо передусім у тому, що він дає змогу моделювати польову структуру концептів, виділяючи в ній ядро, приядерну зону і периферію, та системно описувати багатовимірні концептуальні величини. Важливо, що цей метод не тільки демонструє переваги польової структурації загалом, а й виявляє здатність акумулювати інші ефективні прийоми концептуального аналізу. Саме метод семантико-аксіологічного поля, зорієнтований на комплексне лінгвістичне вивчення культурно-комунікативної специфіки концептів, забезпечив належну повноту розкриття когнітивного, змістового та структурного аспектів сакральних концептів, реалізованих у досліджених художніх текстах.

Другий розділ „Концептосфера сакрального та особливості її вербалізації ” присвячений розгляду проблем моделювання сакрального як структурованої єдності. Однією з провідних засад концептуального аналізу є визнання взаємодії концептів, їхньої здатності творити певну цілісність, на яку постійно вказують дослідники (Д. Лихачов, В. Нерознак, Ю. Степанов, В. Маслова, О. Селіванова), окреслюючи її по-різному: „концептуальна система”, „концептуальна і концептуалізована ділянка”, „концептуальне поле” тощо. Серед пропонованих найбільш оптимальним є запроваджений Д. Лихачовим термін „концептосфера”, що означає певну структуровану сукупність взаємозв’язаних концептів у межах мовно-концептуальної картини світу. Відповідно для позначення базового для дисертації поняття послуговуємося терміносполукою „концептосфера сакрального”.

Повнота всіх концептосфер, об’єктивованих національною мовою, залежить від багатства усієї культури нації, а отже, від їх реалізації в авторських картинах світу, на чому наголошують В. Маслова, Д. Лихачов,  А. Башук, К. Голобородько, О. Петриченко, М. Єлісова, О. Криштанович та ін. На відміну від інших концептосфер, різні аспекти яких досліджували мовознавці (В. Карасик, Г. Слишкін, І. Желєзняк, О. Самусенко, І. Чернишенко, О. Коротєєва), сакральне вивчене ще недостатньо як в індивідуальній, так і загальномовній площинах. Адекватність конструювання вказаної концептосфери, її межі значною мірою залежать від трактування самого феномена сакрального, від його широкого і вузького розуміння.

Сакральне здавна усвідомлювали як щось цілком відмінне від світського, вбачаючи в ньому все те, що перевищує людські можливості і на що прагне спиратися не тільки окрема особистість, але і суспільство загалом. Сутність сакрального у цьому його широкому тлумаченні розкривають М. Еліаде, М. Новикова, Ю. Антонян, Н. Слухай, Л. Синельникова. У роботі оперуємо терміном „сакральне” у дещо вужчому значенні. Йдеться насамперед про сакральне, пов’язане з релігією, тобто про релігійне сакральне. Воно, обіймаючи прадавні міфологічні уявлення, а згодом віру в християнського Бога, виявляє споконвічну ментальну рису українського народу – його релігійність. Змодельована в дисертації концептосфера охоплює сукупність концептів, кожному з яких притаманний саме такий сакральний смисл. Долучаючись до поглядів багатьох учених (Р. Каюа, М. Новикова, М. Скаб), діалектику сакрального вбачаємо у протиставній взаємозалежності святого (священного) і демонічного, які, взаємодіючи з профанним, формують релігійний світ.

У структурі концептосфери сакрального виявляємо власне сакральну зону – концепти „Бог” і „Богородиця” – та сакрально-хтонічну, маніфестовану концептом „чорт”. Концептуальні величини Бог” та „Богородиця”, співвідносні з Божественними постатями, і „чорт”, що уособлює протилежну силу, визнаємо  ядерними. Концепти „Бог” і „Богородиця” як виразники святого (священного) знаходяться в центрі концептосфери сакрального, а „чорт”, з яким асоціюється зло, – на периферії. Їх моделювання як цілісних етнокультурних величин спиралося на відповідну інформацію, почерпнуту з лінгвістичних словників, енциклопедичних, міфологічних, біблійних довідників, етнографічних джерел тощо.

У цьому розділі всі три сакральні концепти розглянуті в певній послідовності, яка передбачає адекватне висвітлення їх змістової специфіки, зумовленої особливостями вербалізації концептуальних структур у язичницькому, історично первинному,  та християнському сценаріях. Такий підхід зумовлений тим, що етнокультурне наповнення цих концептів сягає ще прадавнього релігійного світогляду, трансформованого під впливом християнства. Зважаючи на обсяг автореферату, в ньому як зразок подаємо лише систематизований опис концепту „Бог”.

Основною лексичною одиницею на його позначення є слово Бог. У науковій картині світу поняття, виражене цією лексемою, визначається як „сакральна персоніфікація Абсолюту в релігіях теїстичного типу, що характеризується тотожністю сутності та існування” [НФС: 110], „творець світу і детермінант усього, що в ньому відбувається” [РС: 38]. Для пересічних мовців актуальними є не стільки наукові дефініції вказаного поняття, скільки ті смисли, що виявляють себе у, так званій, „наївній релігії”, репрезентовані у мові окремою лексичною мікросистемою назв надприродних істот. На цьому рівні свідомості Бог – це передусім „творець, володар таїн земних і космічних, про якого у давніх українців було своє розуміння як про єдиносущого Господа, спасителя світу, що прийде до людей й охоронить від зла” [ВУМ: 34].

Зіставлення язичницького й християнського сценаріїв виявляє диференційну роль графічного показника: відповідне написання слів із малої (бог) і великої (Бог) літер. Помітними є й окремі граматичні особливості: вживання першого іменника як в однині, так і множині (бог – боги), а другого – тільки в однині (Бог); наявність родових корелятів у першого (бог, богиня, божество) і відсутність їх у другого. Спостерігаємо також і деякі характерні риси сполучуваності (бог сонця, бог грому тощо), а також формування різних лексичних гнізд цих теонімів: для лексеми Бог – це Господь, Всевишній, Творець, Спаситель, Вседержитель та ін., а для бог – передусім божество. Спільним є те, що в обох сценаріях йдеться про персоніфіковану сакральну силу, наділену людськими характеристиками, яка, проте, на противагу людині, є всемогутньою, всесильною, всезнаючою, довершеною тощо та, найголовніше, безсмертною.