РОЗВИТОК ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕCУ В КОЛЕГІУМАХ УКРАЇНИ (XVIII

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито зв’язок роботи з науковими планами і програмами, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, хронологічні та географічні межі, методи дослідження, джерельну базу, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації та публікації.

У першому розділі – „Освітній процес у колегіумах України XVIII – початку ХІХ ст. як історико-педагогічна проблема” – на основі аналізу наукової літератури та архівних джерел з’ясовано стан розробленості проблеми, конкретизовано базові поняття дослідження: „освітній процес”, „колегіум”, здійснено аналіз суспільно-політичних, соціально-економічних та організаційно-педагогічних передумов становлення колегіумів в Україні XVIII ст. Проаналізовано матеріали Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (фонди: 990, 1973, 2007), Российского государственного исторического архива г. Санкт-Петербург (фонди: 796, 802), Державного архіву Чернігівської області (фонди: 679, 1781), Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (фонди: 305, 312), Відділу книжкових пам’яток, цінних видань і рукописів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна; Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”.

Архівні джерела згруповано за змістовим наповненням документів:
1) матеріальне забезпечення і обладнання колегіумів; 2) зміст і організація освітнього процесу; 3) учнівський та викладацький контингент.

Виявлені раритетні (частиною латиномовні) видання (навчальні курси, підручники 1717–1817 рр.) проаналізовано у хронологічному порядку. Більшість із них опубліковано без зазначення автора. Зокрема, у Чернігівському колегіумі відомі: риторика „Regіnaе hortus eloquеntіae” („Сад цариці красномовності”, 1717 р.), „Informator artіs oratorіae” („Просвітник ораторського мистецтва”, 1718 р.), „Rhetorіca іeromonachі Constantіnі Polіtanscі” (Риторика (мистецтво красномовства) ієромонаха Констянтина Політанскі (1724–1725 рр.), „Domus Tullіanae eloquentіae” („Філософська школа риторики Туліана”, 1726–1727 рр.), „Tullіus іn campіs oratorііs” („Тулій стосовно сфер ораторських мистецтв”, 1738 р.), поетика „Doctrіna” („Доктрина”, 1749–1750 рр.), філософія „Curcus tortius Philosophia” (Курс чистої філософії (1740–1747 рр.). У Харківському колегіумі були поширені: риторика „Ars benedicendi nempe rhetorica praecepta parandae eloquentiae idonea quinque libris complutens ad captum et usum studiosae roxolanae iuventuti in alma Charcoviensis Tichorsciana academia tradita anno 1737 Novembris inchoatа” („Мистецтво прославлення, тобто риторичне учіння, сприятливе для розвитку красномовства, складене у п’яти книгах для опанування і використання старанною молоддю в рідній Харківській Тихореціанській академії, викладене 1737 року, на початку листопада”), „Сборник учебных курсов на латинском языке и школьных упражнений” (Сулима Хр., 1775 г.), „Риторика: правила и упражнения, XVIII в.” (1779 г.). Переяславським колегіумом використовувалися курси: „Курс поетики, риторики та синтаксису” (П. Гошкевич, 1742 р.), „Рассужденіе о поэзіи и руководство къ искусству оной” (Г. Сковорода, 1750 р.), „Курс богослов’я”, (1760 р.). Серед підручників цього періоду виділяємо: „Теоретическая и практическая арифметика, въ пользу и употребленіе юношества” (Д. Аничков, 1775 г.), „Філософія нравоучительная” (Тезаур Эммануил, 1764 г.), „Краткая всеобщая исторія” (1769 г.). „Россійской Лексиконъ по алфавіту: съ немецкимъ и латинскимъ переводом” (1778 г.) та ін.

Наукові видання систематизовано в хронологічному порядку та за тематичними напрямами. Перший період: друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст. – з’являються історичні довідки із загальними характеристиками розвитку колегіумів, аналізом окремих фактів з їх історії. Робиться спроба осмислити та дати оцінку діяльності цих навчальних закладів з опертям на історичні розвідки по Києво-Могилянській академії (В. Аскоченський, М. Булгаков, П. Знаменський, М. Петров, Ф. Титов та ін.). Окремі питання функціонування колегіумів висвітлені в наукових розвідках 1850–1870 рр.: Ф. Гумилевського, М. Докучаєва, А. Шафонського (Чернігівський колегіум), М. Макухіна, Д. Федоровського (Харківський колегіум). У працях 1870–1899 рр. акцентовано на процесах організації колегіумів, їх просвітницькій ролі (М. Докучаєв, В. Литинський – Чернігівський колегіум; Д. Багалій, А. Лебедєв, П. Солнцев, О. Чистяков – Харківський колегіум; П. Левицький, В. Демидовський – Переяславський колегіум). Це період накопичення фактичного матеріалу та перших спроб його систематизації, узагальнювальних праць з історії колегіумів. Другий період: перша половина ХХ ст. У цей час спостерігається зниження інтересу до історії українських навчальних закладів XVIII ст. і, зокрема, колегіумів як духовних навчальних закладів (О. Водолажченко, С. Сірополко). У загальних працях з історії розвитку освіти на Лівобережжі та Слобожанщині
(С. Рождественський) колегіуми згадуються лише побіжно. Третій період – друга половина ХХ ст. – пожвавлення досліджень з історії національної системи освіти. Вивченням змісту окремих курсів колегіумів у зв’язку з дидактичним процесом Києво-Могилянської академії займалися філософи та літературознавці: В. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь, Я. Стратій та ін. Четвертий період – кінець ХХ – початок ХХІ ст. Дослідження розвитку окремих колегіумів базуються на систематизації архівних даних. Виходять фундаментальні праці з історії окремих колегіумів: О. Травкіна (Чернігівський колегіум), Л. Посохова (Харківський колегіум). Окремі аспекти діяльності Переяславського колегіуму досліджували Т. Багрій, В. Лоха, В. Нікітіна.

Дискусійним у науковій літературі виявилося питання освітнього статусу колегіумів. Так, В. Микитась, В. Пархоменко, О. Пивоваров називали їх середніми навчальними закладами. Д. Багалій, О. Боголюбов, С. Рождественський уважали вищими навчальними закладами. Однозначного визначення їх статусу не існувало.

Проблематика сучасних колегіумів розробляється І. Жерносєком, О. Ковальчуком, Г. Скляровою, Л. Фесюковою, Р. Чуйко.

У цілому, як показав історіографічний аналіз проблеми, цілісних, системних історико-педагогічних досліджень розвитку освітнього процесу в колегіумах України XVIII – початку ХІХ ст. не проводилося.

До основних понять дослідження відносимо „освітній процес” і „колегіум”. Аналіз науково-педагогічної та довідникової літератури (С. Гончаренко, Г. Коджаспірова, В. Кремень, М. Ярмаченко та ін.) дав можливість зупинитися на трактуванні „освітнього процесу” як сукупності навчального, виховного, наукового і самоосвітнього процесів, спрямованих на вирішення завдань освіти, виховання, розвитку і саморозвитку особистості. Узагальнення інформації дозволило визначити „колегіум” як „закритий середній, іноді вищий західноєвропейський навчальний заклад XVI–XVIII ст.”. У деяких довідникових виданнях подається інформація щодо православних українських колегіумів
(С. Гончаренко) без визначення їх статусу. Законом України „Про загальну середню освіту” сучасний „колегіум” визначається як загальноосвітній навчальний заклад
III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів.

У розділі визначено передумови становлення колегіумів в Україні. Зокрема, суспільно-політичні: протекторат Російської імперії; збереження інстутуту гетьманства; виникнення нових поселень на півдні Лівобережжя і Слобожанщині та ін.; соціально-економічні: формування національного ринку, поглиблення спеціалізації в окремих галузях промисловості, виділення нових самостійних професій, набуття Переяславом та Черніговом статусу магістратських міст, розвиток Чернігова, Переяслава і Харкова як торгово-ремісничих і культурно-освітніх центрів; організаційно-педагогічні: урахування західноєвропейського культурно-освітнього досвіду; розвиток вітчизняної освіти (Києво-Могилянська академія, 1701; Львівський університет, 1661), прийняття Духовного регламенту (1721), проектування освітніх реформ (1760–1770-ті рр.), обґрунтування ідеї відкриття на основі колегіумів університетів, секуляризація (1786), освітні реформи початку ХІХ ст. (1804 р. – створення системи світських навчальних закладів, 1808 р. – реформа духовних училищ), що зумовило становлення і наступні трансформації колегіумів ХVІІІ – початку ХІХ ст.

У другому розділі – „Структура та організація діяльності колегіумів в Україні XVIII – початку ХІХ ст.” – обґрунтовано основні напрями, етапи дисертаційного дослідження, проаналізовано структуру, організаційно-адміністративний устрій, визначено періодизацію розвитку освітнього процесу в колегіумах України XVIII – початку ХІХ ст., акцентовано увагу на викладацько-учнівському складі навчальних закладів.

Серед основних напрямів дослідження: обґрунтування еволюції організації і змісту освітнього процесу колегіумів у зазначених хронологічних рамках, виявлення його тенденцій і особливостей, актуалізація історико-педагогічного досвіду.

Щодо етапності дослідження, на першому – аналітико-пошуковому етапі – основну увагу зосереджено на визначенні методологічних засад, теоретичному обґрунтуванні проблеми, розробленні програми дослідження, аналізі архівних джерел та наукової літератури. На другому – науково-порівняльному етапі –співставлено архівні дані та літературні джерела, на основі компаративного аналізу діяльності колегіумів виявлено особливості їх структури та організаційно-адміністративного устрою. На третьому – системно-узагальнювальному – здійснено систематизацію даних, визначено послідовність викладу результатів дослідження, висновки співставлено з метою та завданнями дисертаційної роботи. На четвертому – впроваджувально-проективному етапі –визначено тенденції і особливості розвитку освітнього процесу в колегіумах України, узагальнено та актуалізовано провідні ідеї, обґрунтовано можливість упровадження набутого історико-педагогічного досвіду в сучасних умовах реформування національної системи освіти.

У розділі визначено вплив Києво-Могилянської академії на розвиток колегіумів, роль її випускників у заснуванні останніх (І. Максимович – Чернігівський колегіум (1700), Є. Тихорський – Харківський колегіум (1726), А. Берло – Переяславський колегіум (1738). З’ясовано особливості зовнішньої підтримки діяльності колегіумів (меценатської та регіонально-єпархіальної). На основі історико-компаративного аналізу колегіуми визначено освітньо-виховними системами зі статусом навчальних закладів підвищеного типу. Обґрунтовано розвиток їх освітнього процесу як змістову і організаційну змінюваність основних складових – навчання, виховання, основ наукового дослідження відповідно до виявлених історичних етапів, де І етап – 1700–1786 рр. – єдність світських і релігійних основ розвитку освітнього процесу колегіумів, набуття ними статусу навчальних закладів підвищеного типу; ІІ етап –
1787–1817 рр. – переважання релігійної складової змісту освітнього процесу, поступове перетворення колегіумів на духовні семінарії.

Виявлена єдина система управління колегіумами, узгодження їхньої діяльності із Синодом. Встановлено факти протекторату єпископів та допомоги їм префектами у керівництві Чернігівським та Переяславським колегіумами. Досліджено, що на відміну від цих навчальних закладів головним управителем Харківського колегіуму від часу його відкриття (1726) вважався ректор. У Чернігівському та Переяславському колегіумах цю посаду запроваджено відповідно у 1750 і 1771 р. До обов’язків ректора входило керівництво навчально-виховним процесом, зарахування учнів, виписування атестатів за дозволом єпископа, нагляд за педагогічною діяльністю викладачів, ведення господарства, ділового листування та документації, контроль за фінансовими справами. При цьому всі рішення ректора затверджувалися єпископом. Ректору та префекту в управлінні діяльністю колегіумів допомагали прокуратор (Переяславський колегіум), комісар (Чернігівський колегіум), скарбник (Харківський колегіум). Досить розвинутою була система самоврядування, яке здійснювалося студентськими цензорами, інспекторами, аудиторами та конгрегацією – спілкою студентів. Серед принципів діяльності колегіумів провідними визначено всестановість і демократизм.

Дослідження засвідчило однакову структуру освітнього процесу в усіх трьох колегіумах. До основних класів належали: нижчі граматичні (фара, інфіма, граматика, синтаксима), вищі граматичні (поетика, риторика) та вищі класи (філософія: Харківський колегіум, 1727 р., Чернігівський, 1749 р., Переяславський, 1769 р. (1771 р.); богослов’я: Харківський колегіум, 1734 р., Переяславський, 1783 р., Чернігівський, 1786 р.). На всіх рівнях викладалися іноземні мови. У Харківському колегіумі з 1768 р. було впроваджено „додаткові класи”. На середину XVIII ст. у колегіумах існувало вісім класів, повний курс тривав у середньому 12 років. Для нижчих класів термін навчання становив один рік, для вищих – філософії і богослов’я – відповідно два і чотири роки. Виявлено тенденцію асинхронності (терміни навчання, дати вступу, закінчення не регулювалися) та індивідуальної траєкторії навчання (час на вивчення окремої дисципліни визначався колегіантом особисто). Структуру освітнього процесу колегіумів ідентифіковано з навчальним процесом Києво-Могилянської академії (згідно з грамотою Петра І 1701 р. – вищий навчальний заклад) та артистичним факультетом („вільних мистецтв”) західноєвропейських університетів. Офіційного підтвердження статусу Переяславського і Чернігівського колегіумів як вищих навчальних закладів нами не віднайдено. Жалувану грамоту (1731) на викладання філософії, богослов’я і риторики отримав тільки Харківський колегіум, хоча і він офіційно не вважався вищим навчальним закладом.

Встановлено, що високий рівень підготовки викладацького складу став підтвердженням статусу колегіумів як навчальних закладів підвищеного типу. Викладачів набирали з кращих випускників Києво-Могилянської академії та безпосередньо колегіумів. Часто вони завершували та вдосконалювали освіту в польських, литовських та інших західноєвропейських навчальних закладах. Серед викладацького складу були й запрошені професори та представники духовенства. Аналіз соціального статусу викладачів колегіумів дозволив стверджувати, що більшість із них були священиками або ченцями. Водночас значна кількість викладачів не належала до духовного стану. За національністю у більшості вони були українцями. Спостерігалася тенденція запрошення викладачів-іноземців – носіїв мови.

Характерною для всіх трьох колегіумів відмічено тенденцію коливання кількості учнів та нерівномірності співвідношення вихідців із світського і духовного стану за роками навчання. Від початку 70-х рр. XVIII ст. в усіх колегіумах спостерігається зменшення кількості світських осіб та зростання представників духовенства. Основою цього процесу стала цілеспрямована політика влади щодо перетворення колегіумів на духовні семінарії.

Історико-системний аналіз адміністративно-організаційного устрою, структури освітнього процесу, викладацького та учнівського складу, визначення статусу колегіумів України ХVІІІ – початку ХІХ ст. умотивували дослідження змісту їх освітнього процесу.

У третьому розділі – „Зміст освітнього процесу в колегіумах України XVIII – початку ХІХ ст.” – проаналізовано зміст, виявлено тенденції та особливості розвитку теорії і практики освітнього процесу колегіумів ХVІІІ – початку ХІХ ст., обґрунтовано можливість використання їх історичного досвіду в діяльності сучасних колегіумів України.

Зміст освітнього процесу в колегіумах України XVIII – початку XIX ст. визначено в єдності теорії, практики та основ наукової підготовки. Базою теоретичної підготовки у нижчих граматичних класах слід вважати вивчення мов: латинської, церковно-слов’янської (з часів відкриття колегіумів), російської
(з 1731 р.), польської (Чернігівський – від 1700 р., Переяславський – із 1741 р.). Серед теоретичних навчальних дисциплін виявлено також: катехізис, християнську міфологію, історію (Чернігівський колегіум – від 1706 р., Харківський – у період 1740–1741 рр., 1768–1771 рр.), арифметику (Харківський – із 1736 р., Чернігівський – із 1760 р.), географію та ін. У вищих граматичних класах вивчали грецьку (Чернігівський – із 1780 р., Харківський – від 1749 р.), німецьку (Харківський – від 1740 р., Переяславський – із 1763 р., Чернігівський – із 1766 р.), французьку (Харківський – із 1740 р., Переяславський – від 1780 р., Чернігівський – із 1780 р.), давньоєврейську (Харківський – із 1752 р., Чернігівський – від 1797 р.), італійську мови, російську поезію (Харківський – від 1769 р., Переяславський – із 1774 р.), міфологію, красномовство та ін. Із релігійних дисциплін у граматичних класах виявлено лише катехізис. У вищих класах серед теоретичних дисциплін викладали астрономію, фізику, логіку, хімію, метеорологію, етику, біологію, математику, анатомію, теологію та ін. Практична підготовка передбачала складання од, кантів, проповідей, промов, включала викладацьку діяльність (домашнє наставництво). Серед форм навчання поширення набули дебати і диспути. Наукова робота полягала в написанні й захисті наукових творів.

Аналіз змісту лекційних курсів викладачів колегіумів засвідчив органічну єдність духовного та світського начал. Особливістю освітнього процесу були переважно авторські навчальні курси. Виявлено ідентичність основних курсів у всіх колегіумах. Встановлено, що з другої половини XVIII ст. розвивається тенденція уніфікації та регламентації змісту навчальних курсів, отже, нівелюється традиція авторських лекційних курсів, викорінюється творчий підхід у викладанні предметів. Зазначені події зумовлювалися прагненням імперської влади взяти під контроль українські навчальні заклади та гальмували розвиток їх освітнього процесу.

Розкрито напрями та зміст практичної підготовки вихованців колегіумів. Домашнє наставництво, виконання колегіантами обов’язків інспекторів визначено пріоритетним напрямом практичної складової освітнього процесу. Крім іншого, у такий спосіб забезпечувався попит на викладацькі кадри, проводилася освітня робота не тільки в Україні, але і в цілому в Російській імперії.

Крім викладацької та просвітницької сфери, відзначено тенденцію підготовки випускників колегіумів до духовної кар’єри. Аналіз архівних документів дозволив також виявити випадки направлення випускників на посади перекладачів, настоятелів, проповідників при посольствах та дипломатичних місіях, дипломатів, воєначальників, сенаторів. Виявлено професійну реалізацію частини випускників колегіумів у медичній сфері та продовження ними освіти в медичних навчальних закладах Росії. Досліджений матеріал дав змогу розглядати колегіуми основними просвітницькими центрами України XVIII ст., на рівні з Києво-Могилянською академією, та засвідчити участь колегіантів у заснуванні навчальних закладів різного рівня не лише в Україні, а й у Росії. Ще однією тенденцією слід уважати спроби заснування на базі колегіумів університетських навчальних закладів. Так, Харківський колегіум заклав підвалини Харківського університету (1804), планувалося відкрити університети на базі Переяславського і Чернігівського колегіумів.

Актуалізовано провідні науково-педагогічні ідеї і досвід діяльності колегіумів ХVІІІ – початку ХІХ ст. Досліджений фактологічний матеріал підтверджує збереження та продовження на сучасному етапі започаткованої історично тенденції співпраці колегіумів (Києво-Могилянського, Черкаського, Рожнівського та ін.) та Києво-Могилянської академії. Визначено загальні тенденції, єдині підходи в організації і змісті освітнього процесу колегіумів XVIII ст. та сучасних, співзвучних їм за назвою навчальних закладів. Серед них: багаторівневість освіти, демократизм, доступність, гуманізм, розвивальне, варіативне навчання, співробітництво, співтворчість, єдність інтелектуального, морального, фізичного і естетичного виховання, національного і загальнолюдського, полікультурність освіти та виховання; студентська конгрегація; інтернаціоналізація освіти; мобільність викладачів та колегіантів; вибірковість дисциплін; акцентування на вивченні іноземних мов; практикування диспутів та дебатів; підготовка наукових робіт та їх захист; розроблення та впровадженння авторських навчальних курсів тощо.

Встановлено, що діяльність сучасних та історичних колегіумів відрізняється на рівнях їх статусу, структури та системи управління, їх підпорядкування, нормативно-правової документації щодо навчальної діяльності колегіумів; вимог до зарахування на навчання; організації освітнього процесу. Суттєвою відмінністю є профільність навчання в сучасних колегіумах. Серед найпоширеніших: філологічний (рідна мова і література; іноземні мови), філософський, історичний, правовий, історико-філологічний, економічний, художньо-естетичний профілі. Обґрунтовано можливість упровадження апробованих історією конструктивних ідей реалізації освітнього процесу колегіумів XVIII ст. у діяльність сучасних колегіумів: елективні дисципліни; поглиблене вивчення кількох іноземних мов та запрошення іноземних викладачів – носіїв мови для їх викладання; авторські методики навчання (паралельне вивчення іноземних мов, „калькулюс”), зарубіжні стажування, продовження навчання у зарубіжних навчальних закладах; творча спрямованість навчального процесу (курси живопису, музики, архітектури в додаткових класах); ґрунтовна ораторська підготовка (виступи з доповідями, промовами тощо).