Рущенко І.П. Соціологія злочинності

Короткий зміст

            ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано її опрацювання в науковій літературі, показано зв’язок з науковими планами МВС України і Національного університету внутрішніх справ, сформульовані мета і завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічну й емпіричну бази дослідження, охарактеризовані наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведені відомості щодо апробації роботи, публікацій за темою дисертації, структури роботи.

У першому розділі “Пропедевтика соціології злочинності” визначаються “формальні” атрибути, які засвідчують можливість існування нової дисципліни та її місце у науковому просторі, досліджуються теоретичні джерела соціології злочинності та розглядаються проблемні епістемологічні питання, що пов’язані з особливостями дослідницького процесу в цій галузі.

Підрозділ “Соціологія злочинності – нова галузь вітчизняної соціології” (1.1.) присвячено з’ясуванню місця соціології злочинності у системі дисциплін, які вивчають феномен злочинності, шляхом дослідження специфіки об’єкта й предмета, завдань, функцій, евристичних можливостей нової галузі соціології. Принциповим питанням є розмежування об’єктно-предметної сфери кримінології й соціології злочинності, оскільки вивчення проблем злочинності та її попередження у нас до сих пір було монополією першої дисципліни, що відноситься до складу юридичних наук. Подібна проблема не турбує вчених Західних країн, де кримінологія розглядається або як соціологія злочинності (американська традиція), або як міждисциплінарна галузь досліджень (європейська традиція). Юридичний статус вітчизняної кримінології, відповідний кадровий корпус та традиції правознавчого дискурсу зумовили певну теоретичну й методичну обмеженість, яка проявляється, зокрема, у наступному: а) відсутність надійної (й ефективної) теоретико-методологічної бази, що у повній мірі виявилося після краху офіційного марксизму-ленінізму; б) обмеженість проблемного поля, нез’ясованість предмета кримінології, бо юридичні дисципліни від початку зорієнтовані не на соціальні явища та процеси як такі, а на вивчення правових відносин, норм, правових інститутів тощо; в) складнощі, пов’язані із фаховим застосуванням та адаптацією усього сучасного арсеналу соціологічних методів, які залишаються провідними засобами проведення кримінологічних досліджень. Ці “вузькі місця” є орієнтирами для соціології злочинності, яка за “компенсаційним принципом” може знайти свою нішу у тих областях наукового знання, які “не зайняті”, або не можуть бути опановані кримінологією у її вітчизняному юридичному статусі.

Таким чином, конституювання соціології злочинності має відбутися з урахуванням двох обставин (1) “вузьких місць” вітчизняної кримінології і (2) власної соціологічної традиції розглядати об’єкти досліджень у звичних для соціолога соціальних контекстах і відповідно до цього виділяти предмет дослідження. Згідно канонам соціології предмет соціології злочинності можна розглядати у чотирьох основних контекстах: а) як різновид соціальної поведінки (дослідження злочинної поведінки, кримінальної дії); б) у зв’язку з функціонуванням соціальних інститутів, поділом суспільства на соціальні групи; в) з точки зору соціокультурних явищ, ціннісних, ментальних і архетипічних чинників, притаманних націям-державам; г) в інтернаціональному контексті, в перспективі розвитку світової цивілізації або окремих геополітичних структур. Об’єкт соціології злочинності не зводиться виключно до різних проявів злочинності, а охоплює її “соціальну ауру”: соціальні фактори і соціальні наслідки злочинності, громадську думку та реакцію суспільної свідомості на злочинність тощо. Виходячи з цього можна вважати, що соціологія злочинності має вивчати специфічними для соціології засобами і в притаманних соціології контекстах феномен злочинності й сукупність соціальних явищ, тенденцій, закономірностей, породжених злочинністю.

Зважаючи на специфіку розвитку вітчизняної науки і реальний стан кримінологічних досліджень, особливу увагу варто приділяти трьом аспектам: а) розробці теоретичного фундаменту у вигляді спеціальних теорій, які б поєднували дослідницький дискурс зі загальносоціологічними теоріями і мали б властивість пояснювати, моделювати відповідні феномени, б) розширенню предметного поля досліджень за рахунок тематики, яка раніше не розроблялася вітчизняною кримінологією, в) адаптації відомих соціологічних методів для емпіричних досліджень та розв’язання практичних завдань з урахуванням специфіки предметної сфери і реальних умов первинного спостереження.

Соціологія злочинності, принаймні на перших етапах розвитку, спроможна виконувати чотири основні функції – дослідницьку, методологічну, інструментальну, інформаційно-просвітницьку. Вірогідним подальшим шляхом дисципліни може бути її розвиток у напрямку розробки соціальних технологій, пов’язаних з профілактикою злочинності, формуванням громадської думки, вирішенням інших невідкладних завдань, які актуальні для суспільства. Внутрішня структура дисципліни визначається її завданнями і функціями. Вона включає три напрямки досліджень: а) теоретико-соціологічні розвідки, конструювання пояснювальних моделей злочинності або визначення засобів “розуміння” злочинної поведінки; б) вивчення різних відгалужень злочинності та побіжних проявів цього феномену в суспільстві (соціологія сімейного насилля, “білокомірцева злочинність”, соціологія наркотизму, соціологія організованої злочинності тощо), здійснення відповідних прикладних робіт в інтересах зацікавлених державних установ та громадських організацій; в) адаптація відомих соціологічних методів до потреб кримінології, проведення польових, емпіричних досліджень, організація різноманітних моніторингів для стеження за тенденціями злочинності та супутніх явищ.

Соціологія злочинності приречена взаємодіяти з трьома групами дисциплін: юридичними дисциплінами кримінально-правового циклу (наука кримінального права, кримінальний процес, кримінологія та ін.), неюридичними дисциплінами, що досліджують феномен злочинного (філософією злочинності, кримінальною психологією, кримінальною антропологією, кримінальною сексологією), спорідненими галузями соціології – соціологією права, юридичною соціологією, соціологією девіантної поведінки.

Таким чином, соціологія злочинності мусить розвиватися як галузева соціологія, яка заповнює нішу, що залишається порожньою внаслідок природної обмеженості юридичного підходу до злочинності. Вона повинна бути відкритою й “громадянською” дисципліною, що, по-перше, націлена на інформування широкої громадськості, політиків, адміністраторів, керівництва органів правопорядку про дійсний стан та тенденції злочинності, широкий спектр явищ, які зумовлені злочинними проявами, по-друге, здатна слугувати пошуку соціальних альтернатив, сценаріїв та соціальних технологій, що мають на меті протидію поширенню цих фактів. Практичне спрямування соціології злочинності не тільки не виключає, але й передбачає звернення до “високої” соціологічної теорії як витоку для побудови пояснювальних моделей, тобто соціологія злочинності може виконувати роль містка між соціологічною теорією й кримінологічною практикою.

Підрозділ “Історія соціології злочинності” (1.2) присвячено дослідженню джерел соціології злочинності, лініям її розвитку у світовому контексті та особливостям соціологічних досліджень злочинності у СРСР, УРСР та в сучасній Україні. Вирішуються два питання, що мають методологічне значення: вибір адекватної історико-соціологічної схеми та визначення “точки відліку”. Жоден з відомих історико-соціологічних методів дослідження – хронологічний, національний, проблемний, персональний – не може сам по собі скласти надійну основу для вирішення поставленої задачі. Соціологія злочинності має мультидисциплінарну основу, її джерела можна знайти в різних науках та дослідницьких традиціях. Аналіз праць окремих вчених та наукових шкіл ХІХ і ХХ ст., присвячених соціологічним аспектам протиправної поведінки, дозволив виділити чотири лінії розвитку соціології злочинності. У підрозділі історико-соціологічний матеріал групується за наступною схемою: 1) розвиток кримінальної статистики від двадцятих років ХІХ ст. до сьогодення; 2) соціологічна школа у науці кримінального права (остання чверть ХІХ ст. – початок ХХ ст.; 3) теоретико-соціологічний напрямок; 4) соціологічний напрямок у сучасній кримінології. За “точку відліку” в роботі прийнято творчість, праці, ідеї А. Кетлє. Він був першим дослідником, який аналізував злочинність з чітко визначених соціологічних позицій, використовуючи дані кримінальної статистики Франції та інших європейських країн. Його підхід включав провідні теоретико-соціологічні ідеї свого часу: соціальний реалізм, соціальний детермінізм, ідею соціального закону. Він не тільки сформулював “залізний закон злочинності” й довів невипадковість сумарних чисел порушень закону за рік або інший проміжок часу, але й дослідив низку “внутрішніх” закономірностей злочинності, пов’язуючи її з різними фактами соціального життя. Кетлє перший серед вчених, хто творчо використав дані кримінальної статистики, заклавши тим самим потужну наукову традицію.

Кримінально-статистичний напрямок зобов’язаний тій обставині, що з 1827 р. Франція, а згодом й інші європейські держави розпочинають регулярно складати й видавати звіти кримінальної (судової) статистики. Значний внесок у цю справу зробив міністр юстиції Франції, видатний адміністратор і вчений А.-М. Геррі. У Франції початку ХІХ ст. вперше було “подолано” увесь цикл складання та використання статистичних звітів, що включає 1) евристику, 2) легітимацію, 3) “низову” організацію первинного спостереження, 4) бюрократичний обіг даних, 5) науковий аналіз. Геррі увів до наукового обігу поняття моральної статистики. Кримінальна статистика протягом довгого часу розглядалася як складова частина моральної статистики. Кримінальна статистика для соціологів ХІХ ст. перетворилася на головне джерело й інструмент дослідницької діяльності завдяки тому, що відповідні звіти включали певне коло суто соціальних ознак. На початку ХХ ст. найбільша кількість соціальних факторів (14) обраховувалася і була присутня у “Зведеннях” (“Сводах”), які готувалися в Російській імперії. Завдяки цьому російські дані стосовно злочинності в цілому та за окремими видами можна було корелювати з наступними факторами: 1) стать, 2) вік, 3) сімейний стан, 4) професія, 5) релігія, 6) освіта, 7) законність походження (виділялася група так званих незаконнонароджених); 8) національність; 9) місце проживання; 10) місце народження; 11) підданство; 12) майнове становище; 13) алкоголізм; 14) рецидив; 15) стан. У дисертації аналізуються праці видатних кримінальних статистиків ХІХ ст. – Є. Анучіна, В. Міхневича, Є. Тарновського, – що й сьогодні не втратили свого значення як взірці непересічних і копітких соціологічних праць. Після революції, у 20-ті рр., в Москві в структурі ЦСУ було створено відділ моральної статистики. Але на початку 30-х рр. відповідні дослідження згортаються, дані більше не оприлюднюються і значні традиції, методичні здобутки кримінально-статистичної роботи фактично втрачаються. Відновлення кримінальної статистики та її “відкриття” для громадськості відбулося вже на початку 90-х рр.

Соціологічна школа в науці кримінального права з’явилася як відгалуження так званої “ново-італійської” або “позитивної” школи у науці кримінального права. Соціологічний напрямок мав доповнювати суто біологічні розвідки Ч. Ломброзо на тій підставі, що злочинність детермінується не тільки біологічною природою людини, але й соціальними факторами. Соціологічний напрямок зосередився на проблемі етіології злочинності, пошуку й аналізу соціальних причин, що зумовлюють злочинність. В дисертації розглядаються чотири національні відгалуження цього напрямку: 1) французька або “Ліонська” школа на чолі з Г. Тардом і А. Лакассанем; 2) німецька школа (Ф. Ліст, А. Прінс); 3) італійська (“Третя”) школа, лідером якої був автор двотомної “Кримінальної соціології” Е. Феррі; 4) російська школа, яку репрезентувала низка видатних вчених, таких як Д. Дріль, А. Кістяківський, І. Фойницький, М. Духовський, М. Чубинський, С. Гогель, М. Гернет, А. Жижиленко, Х. Чарихов. Представниками соціологічної школи в науці кримінального права ставилися не власне наукові, а скоріше прикладні завдання, які підкорялися головній меті – реформування існуючої юридичної і пенітенціарної системи на нових наукових засадах, що визначені не юридичними дисциплінами, а природничими науками і “позитивістською” соціологією. Така реформа мала б втілити нові ідеї превенції та соціального захисту, в основі яких лежить не острах кримінального покарання, а усунення внутрішніх причин злочинності.

До теоретико-соціологічної лінії віднесені дві групи соціологів-класиків. Першу групу (Спенсер, Маркс) становлять відомі теоретики, ідеї яких (еволюціонізм, соціальний конфлікт) було використано в подальшому юристами, соціологами-кримінологами для розробки власних пояснювальних моделей і концепцій злочинності; другу групу складають соціологи-класики (Тард, Дюркгейм), що на базі своїх уявлень про організацію соціуму безпосередньо досліджували феномен злочинності й заклали підвалини оригінальних напрямків сучасної кримінології. Також аналізується внесок відомих вчених ХХ ст. – П. Сорокіна, Р. Мертона, З. Фрейда, Е. Фромма, А. Адлєра – у розробку теоретико-методологічних основ соціології злочинності.

Соціологічний напрямок у кримінології сформувався у 20–30-х рр. ХХ ст. переважно у США. Він формується на відмінному світоглядному й методологічному ґрунті порівняно з кримінально-соціологічними розвідками ХІХ ст. Відкидаються натуралістичні гіпотези, суспільство сприймається не як стороння й механічна сила, а як, передусім, сукупність соціальних відносин, носіями яких є люди, нарешті, виникають нові потужні засоби емпіричних досліджень. Більш сучасні методологічні підходи втілилися, передусім, в емпіричних і теоретичних працях соціологів чиказької школи. Так, К. Шоу застосовує картографічний метод, індексні карти для вивчення делінквентності, відпрацьовуються якісні й кількісні методи досліджень. Загалом існує понад десяток різноманітних соціологічних пояснень злочинності, делінквентної й девіантної поведінки молоді, які стали “класичними” і увійшли у різноманітні західні хрестоматії й підручники з кримінології. Їх можна поділити на так звані “трансмісійні” теорії (наприклад, теорія диференційованого зв’язку Е. Сазерленда), “структурні” (наприклад, теорії Р. Мертона, К. Коена відносно аномії та соціальної дезорганізації або теорія соціального контроля В. Реклесса), “культурологічні” (теорії референтної групи М. Хескелла, злочинних субкультур В. Міллера й Д. Бордюа і т.ін.), до яких можна зарахувати і теорію конфлікту культур Т. Селліна; нарешті, соціально-психологічні концепції на кшталт теорії делінквентного дрейфу Д. Матца або стигматизації Г. Беккера і Д. Крессі. Подібні теорії треба сприймати з урахуванням того, що вони здебільшого створювалися на американському ґрунті і для Америки. Це, наприклад, чітко простежується на прикладі популярної концепції структурної напруги, автором якої є Р. Мертон.

Розвиток кримінологічних, зокрема, соціологічних досліджень злочинності в СРСР був штучно перерваний з ідеолого-політичних причин. Хоча у 20-і рр. в Україні, Москві, Ленінграді здійснювалися цікаві емпіричні дослідження, друкувалися наукові статті, присвячені різним соціальним аспектам злочинності. Зокрема, в Одесі, Харкові, Києві було створено кримінологічні установи, а їх філії працювали у Дніпропетровську, Чернігові, Сумах, Охтирці. Здобутки двадцятих років надалі було поховано, і у 60-ті рр. кримінологія в СРСР відтворювалася фактично наново. Вона не випадково отримала юридичний статус, бо соціологія в умовах невизнання її цілком як науки теоретичного змісту, а не лише сукупності методів, не була готовою відіграти роль методологічної бази для розвитку кримінологічних досліджень. Натомість, радянська кримінологія мала і свій “соціологічний ухил”, який представляли Я. Гілінський, А. Яковлєв, Е. Раска, Л. Спиридонов. Певним виключенням були праці грузинського соціолога А. Габіані, якому не тільки вдалося провести цікаві польові дослідження, але й заснувати лабораторію соціології злочинності при Тбіліському університеті. Таких виключень за радянської доби не спостерігалося на території України. Дослідження з соціології злочинності в Україні розпочато вже за часів державної незалежності.

Підрозділ “Епістемологія соціології злочинності” (1.3) присвячено особливостям дослідницького процесу та гносеологічним проблемам, які постають перед вченими у галузі соціології злочинності. Ці особливості пов’язані як з онтологією, так і феноменологією (суб’єктивне сприйняття) об’єкта. Є кілька викликів, які потребують від дослідника адекватних відповідей світоглядного або методологічного змісту. Гносеологічні виклики поділено на три класи – аксіологічні, методологічні й методичні проблеми, – кожен з яких аналізується у окремих пунктах підрозділу. До аксіологічних проблем віднесено, перш за все, “ідеологічні тиски” на дослідника з боку (1) політичних, світоглядних, класових, (2) наукових та (3) повсякденних ідеологій. Особливістю кримінологічних досліджень є їх “надсоціалізація”, тісне переплетіння з політичними, груповими інтересами. Проблема злочинності іноді стає предметом науковоподібних маніпуляцій. Феномен злочинності у контексті суспільної свідомості має окреслене ірраціональне забарвлення. Отже, дослідник має бути свідомим можливих “ідеологічних тисків”, вміти верифікувати засади власної праці та свого світогляду на предмет неупередженості й об’єктивності. Але критичне ставлення до своєї праці не виключає активної громадянської позиції дослідника і вміння прислухатися до запитів і потреб суспільства.

Далі розглядається низка методологічних викликів: проблема “двох реальностей”, перспективи застосування системного підходу, складності з визначенням поняття злочину й злочинності. Перша проблема виникає внаслідок того факту, що дослідник фактично стикається з двома онтологічно різними реальностями – злочином і злочинністю. Вони не можуть бути досліджені з використанням того ж самого теоретичного базису, отже, наразі залишається чинними як реалістична, так і номіналістична дослідницькі стратегії із залученням відповідних теоретичних арсеналів. Таким чином, мультипарадигмальність є певною властивістю епістемології дисципліни. Досить популярний серед кримінологів системний підхід має перспективу як засіб конструювання більш широких соціальних моделей, ніж сама злочинність. Злочинність в цій системі становить системотворчий елемент, а її підсистеми складають предметну сферу соціології злочинності і за своїм змістом є похідними соціальними явищами від факту злочинності. Дослідник має зважати на те, що поняття злочину не має чітких об’єктивних критеріїв. Його релятивізм пов’язаний з поточною правотворчою практикою і оціночним змістом категорії злочинного. В цій ситуації доречно додержуватися правила: уважно стежити за кримінально-правовими дефініціями і одночасно керуватися здоровим глуздом, уважно прислухаючись до громадської думки й розвитку небезпечних форм асоціальної поведінки. З методичної точки зору, по-перше, бажано використовувати увесь спектр кількісних і якісних методів і, по-друге, керуватися додатковими правилами організації та проведення польових досліджень, що можуть компенсувати об’єктивні труднощі (посилений “спротив поля”, ситуація латентних соціальних процесів, можливі перешкоди з боку адміністрацій та чиновників), які завжди виникають під час кримінологічних робіт.

Другий розділ “Злочин і злочинність: теоретико-соціологічна інтерпретація” націлений на розробку теоретико-методологічних основ соціології злочинності. Головне завдання цього розділу полягає в тому, щоб, по-перше, розглянути злочин і злочинність у соціальному контексті шляхом залучення різних соціологічних категорій, ідей і теорій, по-друге, окреслити на цій базі підходи до розуміння та пояснення відповідних феноменів.

У першому підрозділі “Соціо- і криміногенез: основні гіпотези і теорії” (2.1) розглядається теза про органічний зв’язок виникнення й становлення цивілізації з фактом злочинності, а також – альтернативні теорії. Послідовно аналізуються (1) біблійне потрактування вищезгаданої тези, (2) природничо-наукові дані та підходи, (3) метафізичні (філософські) доктрини, (4) соціологічні концепції. Існує висока вірогідність органічного зв’язку соціогенезу і криміногенезу (переважна більшість авторитетних джерел схиляється до такої думки). Виникнення перших соціальних форм або зобов’язане, або є антитезою злочину і злочинності. Подальший розвиток цивілізації органічно включає зміни змісту, форм і показників поширення злочинності відповідно до нових соціальних умов і принципів організації соціуму. Злочин, таким чином, не є випадковим збоченням або моральним падінням частини людства, а функціональним елементом соціальної системи. З цього факту можна зробити два висновки. По-перше, сучасні “високі” соціологічні теорії мусять враховувати злочин як “нормальну” альтернативу звичайній солідарній поведінці і включати цей постулат до складу своїх базових змінних. По-друге, це дає підстави для інтерпретації злочину і злочинності із залученням широко відомих соціологічних парадигм і доктрин, які розвивалися скоріше для пояснення і розуміння звичайної людської поведінки та соціального порядку, але можуть бути поширені і на “соціальний андеграунд”. Саме стратегія інтерпретації феномену злочинності на базі відомих теорій реалізується у дисертації. І першим її втіленням є інтерпретація злочину як акту соціальної адаптації, який мав і має місце в суспільному житті від Адама і Єви до сьогодення. Адаптаційні дії у дисертації поділяються на “нормальні” і “злочинні”, підкреслюється досить умовна межа між першим і другим, постійна присутність “злочинної альтернативи” у людській поведінці.

У другому підрозділі ““Злочинна адаптація”: аналітичні категорії” (2.2) визначається система соціологічних понять, за допомогою якої можна здійснювати теоретико-соціологічний аналіз в межах соціології злочинності. Ця система є концептуально-орієнтованою на парадигму соціальної адаптації. Термін “адаптація” використовується у широкому значенні цього слова. Він відображає таку взаємодію людини й соціального середовища, яка дає індивіду ресурси для виживання, саморозвитку, подальшого соціального конструювання. “Злочинну” адаптацію можна визначити стосовно трьох складових взаємодії людини і соціуму, а саме – способу включення індивіда до чинних соціальних відносин (структури), ідентичності особи, обміну цінностями між агентами соціального процесу. Оскільки існує правова регуляція цих компонентів поведінки, виникає відповідний поділ на “злочинну” і “нормальну” стратегію адаптації, визначається “ненормальний” спосіб долучення людини до ресурсів суспільства. Інтерпретація злочину як адаптаційного акту, як стратегії виживання і боротьби за соціальні ресурси, що незважаючи на моральний осуд і ризик кримінального покарання є завжди емпіричним фактом буття, відкриває можливість подовжити низку аналітичних категорій, які можуть бути використані для побудови більш конкретних пояснювальних моделей. За своїм змістом адаптаційні (включно до злочину) акти можна поділити на прості, ускладнені та інноваційні. Стосовно “нормального” соціуму та існуючого криміналітету професійної злочинності адаптаційні акти в дисертації поділяються на первинні (пряме порушення легального способу адаптації) і вторинні (адаптація до традицій, норм, ролей кримінального андеграунду). Додатковими, але не менш важливими низками аналітичних категорій, є поділ адаптаційних актів залежно від наявності життєвих альтернатив (тобто за шкалою свободи вибору), і поділ залежно від належності агентів до класоподібних соціальних груп, з якими безпосередньо пов’язаний той чи інший ступінь соціальної свободи індивіда і доступ до соціальних ресурсів.

Інтерпретація провідних категорій з точки зору теорії соціальної адаптації дозволяє сформулювати в цілому досить прийнятну пояснювальну модель наднормального сплеску злочинності у перехідні періоди, за часів різних соціальних катаклізмів і у процесі модернізації старого суспільства та народження нових типів соціуму. Це цілком стосується ситуації в Україні кінця 80-х рр. і першої половини 90-х рр. ХХ ст., коли основні показники злочинності зросли у кілька разів, виникли нові форми кримінальної активності населення, що не мали розвитку у більш ранні періоди. У зв’язку з модернізацією, яка відбувається в країні у викривлений і неорганічний спосіб через більшовицький експеримент, що перервав поступовий розвиток індустріального суспільства, значні маси населення опинилися у стані дезадаптації. Злам звичного так званого “радянського способу життя”, масове безробіття, зубожіння значних прошарків населення на тлі принад строкатого первинного капіталізму загострили проблему вибору стратегії виживання і адаптації до нових соціальних реалій. Різні соціальні групи українського суспільства по-різному зреагували на новітні виклики, але усі вони рекрутували зі своїх лав нові генерації правопорушників і вкрай небезпечних злочинців. Якщо “низи” збільшили показники загальнокримінальної злочинності, форми якої є досить прогнозованими і зрозумілими, бо відбивають прагнення вижити за будь-яку ціну, то “верхи” породили “білокомірцеву злочинність” – справжню інноваційну діяльність по відпрацюванню новітніх злочинних технологій в економіці, банківській сфері, у надрах державного апарату.

У третьому підрозділі “Соціальні інститути і злочинність” (2.3) злочинні акти розглядаються крізь призму сукупності правил і настанов, пов’язаних з соціальними інститутами. Соціальні інститути з соціологічного погляду є найбільш виразними чинниками соціального порядку, а злочинність – його запереченням. Між найбільш важливими і поцінованими у тому чи іншому суспільстві інститутами та історичними визначеннями злочинну є прямий зв’язок. З соціологічної точки зору злочинну поведінку можна характеризувати як певні дії, що ігнорують фундаментальні (і переважно офіційні) соціальні інститути. Історично визначення злочинного змінюється паралельно із змінами інституційної структури суспільства. У підрозділі це ілюструється прикладами традиційного суспільства і модерну. Детальний аналіз проблеми вказує, що існує досить широке коло варіантів співвідношення злочинної поведінки з соціальними інститутами. Особливо широким це коло стає у перехідний період, коли паралельно відбуваються процеси інституалізації і деінституалізації. На прикладі трансформаційних змін в Україні та пострадянських країн можна виділити принаймні десять різних форм такого співвідношення (у тексті дисертації дається розгорнутий аналіз цих типів). Практичний сенс подібної інтерпретації може полягати у визначенні методологічних засад кримінологічної експертизи нових законопроектів, аналізі наслідків процесів інституалізації і деінституалізації, криміналізації та декриміналізації соціальних дій.

Четвертий підрозділ “Злочин як поведінка” (2.4) присвячено інтерпретації злочинних актів за допомогою теорій соціальної дії Вебера і Парсонса і створенню на цій основі класифікаційних схем злочинності. Злочинна поведінка на загал вивчається різними дисциплінами. Сутність соціологічного підходу полягає у дослідженні комунікативної складової, предметом є орієнтація злочинної дії на соціум, жертву, правоохоронні структури тощо. У цьому сенсі злочинний акт є “класичною” соціальною дією, бо цілком задовольняє сукупності критеріїв, які свого часу визначив для неї М. Вебер. Під цим кутом зору суспільні стосунки можна поділяти на “світлі”, “сірі” та “темні”. Відповідно, ідея суспільства містить ці три типи відносин, навіть якщо вона і не раціоналізована, а інтуїтивна, тобто локалізується на побутовому рівні і притаманна пересічним громадянам. Тип “темних” стосунків не передбачає довіри, взаємності, солідарності, зовнішнього схвалення та відповідної стимуляції дій, нарешті, еквівалентного обміну та інших чинників, на яких тримається нормативний порядок. Він є формою агресії, нападу, підступної дії, супроводжується або обманом, або насиллям і у більшості випадків планується та здійснюється утаємничено (латентно). Прямим наслідком включення в ідею суспільства образу злочинця, злочину, кримінальної дії (“темних” стосунків) є постійний острах злочинності, притаманний населенню, зміна та деформація способу життя, спонукання до дій, що повинні попереджувати злочинність.

Перспективним напрямком інтерпретації кримінальної дії є застосування методології Т. Парсонса, а саме – його моделі структури соціальної дії, чотирьохфункціональної парадигми, особливо тієї частини теорії американського соціолога, де наголошується на кібернетичних, менеджеріальних аспектах поведінки людей. Відповідно до цих ідей в структурі кримінальної дії можна виділити чотири рівні, які відповідають системам організму, особистості, соціуму, культури (соцієтальна підсистема). Кожен рівень характеризується двома чинниками: криміногенними імпульсами (фізіологічні потяги, звичайні або викривлені соціальні потреби та специфічні соціокультурні настанови), які можуть формуватися на більш низьких рівнях структури, і контролюючими субстанціями, що релевантні вищим елементам. Вибір “нормальної” соціальної адаптації означає, що вказана система врівноважена комбінаціями зазначених чинників. Шлях “злочинної” соціальної адаптації є певною кібернетичною проблемою, коли у структурі соціальної дії на тому чи іншому рівні моделі втрачається регулятивна функція контролюючих елементів. Кібернетичний підхід має цінне методологічне значення для подальшої розробки теорії злочинності. По-перше, на його базі можна запропонувати принципово нову класифікацію кримінальних дій залежно від того, з якою саме кібернетичною проблемою пов’язаний відповідний тип поведінки. Відповідно до цього в дисертації виділені типові злочини 1-го рівня, 2-го рівні, 3-го та 4-го рівнів. Перевагами класифікаційної схеми є вже те, що вона охоплює усе розмаїття злочинних посягань (від некрофільських вбивств до “білокомірцевої злочинності” і політичних злочинів) не на базі мінливих кримінальних кодексів, а на основі теоретико-соціологічних уявлень про поведінку людини у суспільстві. По-друге, різні модифікації методології Парсонса можуть з успіхом застосовуватися для досліджень прикладного характеру, що вже застосовано дисертантом на практиці для аналізу поведінки учасників організованих злочинних угруповань. По-третє, розуміння кібернетичної проблеми сприяє науковому обґрунтуванню профілактичних програм, націлених на стримування поширення тих чи інших видів злочинів.

П’ятий підрозділ “Кримінально-правове поле як розширена модель злочинності” (2.5) присвячено інтерпретації злочинності в термінах соціального простору й соціального поля. Відповідно використовуються теоретичні концепції Г. Зіммеля, П. Сорокіна, П. Бурд’є. Методологічно такий підхід є націленим на аналіз криміногенної ситуації, що складається у певних регіонах або населених пунктах, чи має місце в окремих галузях народного господарства, в межах корпорацій тощо. З урахуванням різних практик та агентів, присутніх на сцені кримінальної драми, є сенс визначати відповідну реальність як “кримінально-правове поле” і відповідно не залишати поза моделлю і жертв злочинності, і правоохоронців, і систему юстиції, які нерозривно пов’язані з фактом злочинності. Основними характеристиками кримінально-правового поля є (1) конфліктні практики, які можуть адекватно відображатися у різних галузях статистики і досліджуватися як у статичному, так і динамічному вимірах, (2) символічна боротьба за визначення і перевизначення агентів та їх дій, (3) географічна (фізична) локалізація або прив’язка до певної інституції чи галузі, (4) латентність і віртуальність самого поля і (5) здатність агентів до “входу” і “виходу” з його меж, а також (6) постійна зміна конфігурації поля і певна деформація соціального часу для агентів поля.

У третьому розділі “Прикладні й емпіричні аспекти соціології злочинності” розглядаються методологічні й практичні аспекти польових досліджень з соціології злочинності за двома напрямками: дослідження латентної злочинності та вивчення громадської думки стосовно злочинності й діяльності правоохоронних органів.

Перший підрозділ “Дослідження латентної злочинності: теорія, методи й практика” (3.1) відображає підсумки дослідницької діяльності дисертанта з проблеми практичного виміру рівня прихованої злочинності. В дисертації висловлюється думка, що вивченню латентної злочинності мусить передувати розробка теорії делінквентних латентних соціальних процесів як спеціальної соціологічної теорії. Латентні процеси ґрупуються у чотири класи: 1) “до запитання”, 2) “віртуальні”, 3) “інструментальні”, 4) “делінквентні” латентні процеси. Специфіка дослідження процесів останнього типу визначається тим, що, з одного боку, вони є об’єктами контролю офіційних інститутів, а з іншого, – агенти поля мають мотиви приховувати свою діяльність, ухилятися від контактів з соціологами і не щиро ділитися інформацією, яка цікавить спостерігача. Латентні процеси цього класу можна моделювати за допомогою інформаційно-соціальної піраміди, яка відображає їх загальні риси. Вона складається з соціальних страт, до яких належать агенти того чи іншого соціального поля, та їх практик. Інформація стосовно чисельності та поведінки цих агентів є предметом соціологічного дослідження. Піраміда умовно поділяється на “світлу” та “темну” частини. Першу складають офіційні дані, поліцейські, медичні або інші галузі статистики, але загальним правилом є те, що переважна більшість агентів, їх вчинків, фактів та відповідних обсягів інформації перебувають у “тіні”. Вони можуть бути з’ясовані лише в процесі застосування спеціальних соціологічних методів дослідження. Можна виділити кілька загальних методологічних принципів дослідження латентних процесів. До них належать: а) процедура побудови інформаційно-соціальної піраміди як етап попереднього моделювання латентного процесу, обраного об’єктом дослідження; б) релевантність дослідницьких методик онтології страт піраміди (відповідно гнучко змінюється, наприклад, тактика виміру обсягів латентних страт – застосовуються прямий чи непрямий вимір, експертні оцінки або математичні розрахунки); в) критичне ставлення до даних офіційної статистики і вміння “розуміти” ці дані; г) постійний розвиток техніки польового експерименту з урахуванням специфіки відповідного поля та його агентів, наприклад, у відповідь на посилений “спротив поля”, або в залежності від рівня латентності процесу. Кримінальні явища апріорі відносяться до різних рівнів латентності. Найбільш прихованою є так звана “злочинність без жертв” – корупція, незаконний обіг наркотиків, проституція тощо, – бо в цих ситуаціях злочинна дія відбувається за згодою сторін. Основна маса загальнокримінальної злочинності є латентною через дві обставини – внаслідок суб’єктивних причин (незаявлення жертв про факти злочинних посягань) і через об’єктивні труднощі, пов’язані з відсутністю інформації про обставини злочину та особистість злочинця. Нарешті, певні пласти злочинності, хоча й на перший погляд є досить прозорими, насправді, залишаються латентними внаслідок умисних або об’єктивних дефектів розслідування.

Інформаційно-соціальна піраміда стосовно віктимної злочинності має наступний вигляд. Її верхівку складають “прозорі” злочини, тобто повністю розслідувані, зафіксовані статистикою, з визначеними персоналіями тощо. Далі розташовані страти “напівпрозорих” і “непрозорих” злочинів, що належним чином фіксуються статистикою, але до кінця не розслідуються правоохоронними органами. “Відфільтровані” злочини є сукупністю штучно прихованих від обліку деліктів. Усі ці страти за своїм обсягом поступаються “незаявленим” злочинам, нарешті, основу піраміди складають так звані “прикордонні ситуації”. Таким чином, злочинність є латентною за своєю суттю. Але вузьке значення цього терміну стосується лише тієї маси деліктів, яка з різних причин не включена до кримінальної статистики.

Не існує універсальної методики дослідження латентної злочинності: кожна її страта і вид злочинності диктують власні умови і тактику дослідницького процесу. Основними методами дослідження латентної злочинності є: а) прямі соціологічні виміри віктимної латентності в процесі масових репрезентативних опитувань населення; б) самозвіти громадян (передусім молоді) про власні правопорушення і делікти; в) опитування злочинців, молодих делінквентів стосовно фактів протиправної поведінки; в) експертні опитування із залученням юристів-практиків, кримінологів; г) вторинний аналіз поліцейських документів; д) математичні розрахунки й моделі (засіб вивчення прихованої злочинності в економіці); ж) проведення спеціальних експериментів.

Досвід дисертанта щодо проведення опитувань населення з приводу віктимізації й латентної злочинності дозволяє зробити висновок про теоретичну і практичну можливості вимірювати більшу частину прихованих деліктів. У додатках до дисертації наводяться дані польових експериментів 1997, 1999, 2000 і 2001 рр. за показниками рівнів віктимності та латентності по окремих видах злочинних посягань. Практика віктимологічних оглядів доводить, що важливими передумовами достовірності виміру є корекція техніки опитування у бік підвищення точності виміру за рахунок збільшення обсягів вибірок, покращення валідності шляхом ретельної операціоналізації поняття злочинних посягань, а також за рахунок активізації пам’яті респондентів і певної оперативної верифікації інтерв’юерами первинних повідомлень. Останнє вимагає спеціальної підготовки інтерв’юерів або залучення до польових робіт людей з фаховою юридичною підготовкою.

Практичним аспектом віктимологічних опитувань є посилення контролю над криміногенною ситуацією, більш об’єктивна оцінка діяльності правоохоронних органів, оперативна інформація громадськості, державних установ стосовно стану злочинності. Вже перші власні опитування відкрили досить невтішну картину надвеликого розриву між даними офіційної статистики і показниками віктимізації населення, отриманими експериментальним шляхом. Порівняльний аналіз наших результатів з підсумками зарубіжних оглядів віктимності, зокрема з даними британських оглядів (BCS), та низка інтерв’ю із співробітниками міліції доводять, що головна причина надвеликого розриву полягає у позиції правоохоронних органів, практиці реєстрації злочинів, штучній латентності та низькому рівні довіри населення до органів правопорядку, які ментально, а також за стилем роботи мало змінилися з радянських часів.

Другий підрозділ “Громадська думка стосовно криміногенної ситуації”(3.2) присвячено методології й результатам вивчення громадської думки на практичному досвіді дисертанта щодо проведення подібних опитувань населення. Предметом соціології злочинності є криміногенна ситуація і, відповідно, громадська думка стосовно стану та динаміки її складових частин. Криміногенна ситуація розглядається у дисертації як складна соціальна система, підсистеми якої пов’язані з фактом злочинності причинно-наслідковими та функціональними зв’язками. Основними підсистемами криміногенної ситуації є (1) кримінальна ситуація, (2) населення як вірогідний об’єкт злочинних посягань, (3) жертви злочинів, (4) правоохоронні органи та їх антикримінальна діяльність, (5) кримінальна політика держави і кримінальне право, (6) система кримінальної юстиції, (7) пенітенціарна система. До провідних джерел формування громадської думки стосовно криміногенної ситуації належать: власний віктимний досвід суб’єктів громадської думки, ЗМІ та масова культура, чутки, професійні та аналітичні джерела. При дослідженні громадської думки варто розрізняти факти за наступними шкалами: а) емоційне – раціональне, б) відоме – латентне, г) архетипічне – актуальне.

Яскравим прикладом впливу на суспільну свідомість ірраціональних чинників є острах злочинності, який висуває це почуття у розряд провідних соціально-психологічних інтенцій, стресогенних факторів. Загальна закономірність зводиться до того, що острах злочинності наростає з падінням соціального статусу, зі збільшенням віку. У жінок він є пересічно більшим, ніж у чоловіків. Реакцією населення на острах злочинності є зміна способу життя, різноманітні заходи щодо гарантування власної безпеки і охорони власності. Між загостренням криміногенної ситуації і заходами самоохорони існує прямий зв’язок, що підтверджують емпіричні спостереження.

Суспільна свідомість диференціює факти злочинності за кількома вісями, серед яких важливо відзначити ступінь занепокоєння різними видами злочинності й ставлення до кримінально-правових заборон. Парадоксальність громадської думки полягає в тому, що населення пересічно більше побоюється не юридично важких злочинів, а деліктів, які широко розповсюджені і несуть реальну потенційну загрозу людям. Перші місця за даними наших опитувань посідають побоювання хуліганства, обману в торгівлі, хатньої крадіжки. Опитування зафіксували у свідомості респондентів певний рівень аномії, яка на загал притаманна перехідним періодам. Населення України здебільшого оцінює кримінально-правові заборони з точки зору приватних інтересів. Менш за усе респонденти засуджують дії, що суперечать державним і колективним інтересам (несплата податків, незареєстрована підприємницька діяльність, несанкціоновані заходи політичного протесту), а у значно більшій мірі – посягання на приватні цінності.

Значно різниться громадська думка і стосовно різних елементів кримінального покарання. Вочевидь, громадська думка довкола цих питань ще не склалася і позначена суперечностями. З одного боку, більшість респондентів підтримують смертну кару і висловлюються за більш жорстоке кримінальне законодавство, а з іншого, переважна кількість респондентів виявляє емпатію до засуджених, не проти амністій та звільнення під заставу.

У структурі громадської думки стосовно органів правопорядку, зокрема, міліції, дослідження зафіксувало наявність архетипічної компоненти неприязні й відчуження народу від офіційних репресивних установ. Переважно погане або відчужене ставлення до органів міліції є негативним фактором на шляху розвитку демократичної держави, зокрема, це негативно відбивається на доборі кадрів в органи міліції, на поширенні латентної злочинності і охороні громадського прядку. Але в суспільній свідомості існують чинники, що можуть за певних сприятливих умов змінити становище: абсолютна більшість респондентів за даними наших опитувань висловлюють готовність до співпраці з міліцією, перш за усе, за такими напрямками, як охорона майна та забезпечення безпеки на вулицях.