Самопрезентація як засіб створення позитивного іміджу особистості

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету, завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методологічні основи, висвітлено наукову новизну і теоретичне значення роботи, а також практичну значущість отриманих результатів, визначено гіпотезу, наведено дані про апробацію і впровадження одержаних результатів дисертаційного дослідження у практику.

У першому розділі – “Теорія та методологія дослідження феномена самопрезентації в соціальній психології” – викладено результати аналізу літературних джерел з досліджуваної проблеми, проаналізовано й узагальнено провідні напрямки та підходи до її вивчення, розроблено концептуальну модель, процедуру та засоби емпіричного дослідження.

У розділі констатується, що психологічні уявлення про феномен самопрезентації особистості можуть бути представлені у 10 напрямках: символічного інтеракціонізму, або соціальної драматургії (самопрезентація як продукт рефлексії знань інших про себе, як проекція соціуму на індивіда як носія „об’єктивної, прилюдної самосвідомості”) (І. Гоффман, М. Куні, Дж. Мід,
Р. Фогельсон), процесуального інтеракціонізму (самопрезентація як процес (Р.Дженкінс), когнітивного дисбалансу (пошук індивідом гармоніїї між власною самооцінкою і оцінкою інших) (А. Андерсон, Д. Тейлор), теорії унікальності (утвердження свої відмінності і унікальності), аттракції (прагнення бути привабливим для інших (Л. Харпер, Л. Ріфкінд), керування враженням (потреба бути в центрі уваги) (Д. Майерс, Г. Мюррей), ефективності (доведення власної ефективності) (Дж. Уайт, Р. Чармза), і прагнення до влади (І. Джонс, Т. Піттман), гуманістичної (екзестенційної) парадигми (самопрезентація як життєва стратегія і частина світобачення) (С. Джурард, А. Маслоу, К. Роджерс, Дж. Стівенс,
Е. Фромм), теорії маніпуляції (самопрезентація як різновид маніпулятивного впливу) (Є. Л. Доценко), комунікативного етикету (як додержання правил ділового спілкування (Ю. М. Жуков).

Зазначається, що загальним моментом для переважної більшості сучасних зарубіжних дослідників феноменології самопрезентації є панівна орієнтація останніх на формально-динамічну складову процесу самопрезентації на шкоду змістовій, яка й утворює атрибутивну ознаку самого цього поняття, іншими словами – присутність Я, або „само” у такому тлумаченні залишається якщо не випадковим, проте і не обов’язковим її елементом.

Констатується, що у вітчизняній соціально-психологічній літературі проблема самопрезентації, попри появи певної кількості публікацій (Г. В. Бороздіна,
Є. Л. Доценко, Ю. М. Жуков, З. Карпенко, Н. В. Корчакова, О. С. Кравченко,
І. Ю. Малісова, К. В. Михайлова), не набула статусу самостійної, а праці останнього часу виконуються головним чином в руслі задач політичної психології (зокрема, в контексті дослідження іміджу як часткового аспекту самопрезентації – Л. Браун, О. С. Виханський, А. Б. Зверінцев, Г. Г. Почепцов, Т. В. Скрипаченко,
В. М. Шепель), до того ж за відчутним впливом зарубіжних теорій і із застосуванням відповідних їм вимірювальних психотехнік.

У розділі наводиться аргументація щодо вибору як теоретичної платформи даного дослідження принципу особистісно-ситуаційного підходу (Л. Ф. Бурлачук, Н. В. Гришина, О.Ю.Коржова, А.В.Філіпов), а також стосовно доцільності обрання об’єктом уваги таких представників соціальної страти суспільства, як студентська молодь. Зазначається, зокрема, що дослідження самопрезентації у юнацькому віці має, з огляду соціальної психології, особливе значення, позаяк цей етап уведення особистості у соціум відкриває для неї якнайширші альтернативи вибору актів самовиявлення і самоствердження. Відповідно з цим, процес самопрезентації у юнацькому віці отримує не лише соціально-психологічну змістовність, зокрема, через ідентифікацію особистості із певними соціальними групами, але й і особистісну – як можливість задоволення притаманній даній віковій категорії інтенції до утвердження позитивного Я як у власних очах, так і з боку Іншого.

У підсумку здійсненого у розділі аналізу і систематизації досвіду дослідження проблеми самопрезентації констатується, що проблема самопрезентації особистості залишається на теперішній час дискусійною і далекою від свого вирішення. Спроби концептуалізації за допомогою наявних дотепер теорій мають здебільшого несумісний, інколи і прямо протилежний зміст.

Уразливим місцем залишаються питання про методи і прийоми емпіричного дослідження цього феномену, про зміст і специфіку функціонування останнього залежно від вікових особливостей, статевої належності (досвіду ґендерної ідентифікації), соціального статусу (рольового репертуару), про характер співвідношення константного (особистісного) і варіабельного (ситуаційного) в структурі самопрезентації, а також про зв’язок засобів самопрезентації із змістовими характеристиками утворюваного Я-образу, досягнення особистістю самототожності (автентичного Я) у мінливих ситуаціях взаємодії із соціальним світом тощо.

В розділі наводиться і обґрунтовується авторське визначення самопрезентації, зокрема, як системи утворюваних у попередньому досвіді людини диспозиційних та варіативних психологічних утворень, які виконують функцію засобу маніфестації себе Іншому як носія позитивного Я, а також теза про необхідність уведення в дослідницький контекст ґендерної складової. Особливий акцент у розділі ставиться на необхідності розроблення інструментальних засобів дослідження, майже повна відсутність яких змушує дослідників вдаватися до описів, не позбавлених впливу суб’єктивізму, відтак і належної доказовості.

Обґрунтування висунутих нами гіпотез, а також евристичності запропонованого ними визначення самопрезентації, складає зміст другого (емпіричного) розділу даного дослідження.

У другому розділі – “Дослідження структури і функції самопрезентації” – подається загальна процедура організації дослідження, обґрунтовується комплекс застосовуваних методів і прийомів, наводяться результати аналізу масиву даних, отриманих на етапі констатуючого експерименту.

Емпіричне дослідження здійснювалося на базі Мукачівського технічного інституту. Вибірку досліджуваних склали студенти випускних курсів вказаного інституту. Загальна кількість досліджуваних становила 231 особу: із них 122 – чоловічої і 109 – жіночої статі. Дослідження здійснювалося впродовж 2002-2006 рр.

Загальна процедура емпіричного дослідження складалась із 4 етапів.

Перевірка розробленої нами версії опитувальника самопрезентації на відповідність наявним психометричним вимогам складала зміст першого етапу.
В результаті факторизації вихідної множини показників (52) було отримано три фактори, до яких увійшло (із факторною вагою не менше 0.40) 36 змінних. Додатковим свідченням надійності отриманої факторної структури показників слугував одержаний методом кластер-аналізу розподіл досліджуваних за трьома таксонами, зміст показників яких майже цілком узгоджувався із даними факторного аналізу. За психологічним сенсом показників досліджуваних, що увійшли до виокремлених таксонів, перший був проінтерпретований як такий, що відповідає особистісному, другий – пластичному, і третій – експонованому типу самопрезентації. Відповідно перший кластер був утворений за рахунок 114,
другий – 63 і третій – 54 досліджуваних.

Мета другого етапу полягала у селекції (шляхом застосування факторного аналізу) із загального переліку методичних прийомів, зокрема, опитувальника самоставлення (С. Пантілєєв), шкали самоповаги (М. Розенберг), опитувальника рівня суб’єктивного контролю (Е. Бажин), тесту сенсожиттєвих орієнтацій
(Д. Леонтьєв), тест-опитувальника „Упевненість у собі”, Фрайбургського особистісного опитувальника, методики „Мотивація успіху і страх невдачі”
(О. Реан), опитувальника „Тривожність студентів”, тест-опитувальника „Самоконтроль спілкування”, опитувальника емоційної експресії, методики вимірювання ригідності, шкали визначення загальної самооцінки, а також опитувальника реалізації потреби особистості у саморозвитку, найбільш інформативних показників. У підсумку із первинної множини показників (42) було залишено 32, факторне навантаження яких становило не менше заданої нами величини (0.40).

Третій етап передбачав перевірку припущення щодо наявності інтер- та інтрагрупових відмінностей носіїв встановлених типів самопрезентації за їх статевою належністю. В результаті був підтверджений факт наявності у першому і другому випадку значної кількості статистично значущих відмінностей. Оцінка достовірності інтрагрупової диференціації типів самопрезентацій дозволила виявити наявність відмінностей як у групі жінок, так і чоловіків. У першому випадку співвідношення типів становило 39 досліджуваних жіночої статі із особистісним, 37 – пластичним і 33 – із експонованим типом самопрезентації. Відповідно у другому таке співвідношення становило 75, 26 і 21. Змістовий аналіз та інтерпретація отриманої для кожної із виокремлених типів характерної для них констеляції психологічних змінних складав зміст четвертого етапу.

Встановлено, що за умови спільних для чоловіків і жінок типів і стратегій самопрезентації, відповідно і прагнення до самототожності, конкретний зміст, ієрархія і міра виразності притаманної цим типам констеляції особистісних змінних виявляється відмінною.

Беручи до уваги отриманий для групи досліджуваних із експонованим типом самопрезентації (n = 54) симпотомокомплекс утворень, стратегію (самозахисна) і орієнтацію останніх на вектор самовизначення (пред’явлена ідентичність), було визначено доцільним створення із них експериментальної групи як об’єкта спеціальних психологічних впливів.

Основою для розбудови змісту і послідовності застосування розробленої нами програми психотехнічних вправ слугувала створена нами на базі констатувального етапу емпірична модель розгортання процесу самопрезентації у домінантних ситуаціях інтеракційної взаємодії особистостей (див. рис. 1).

У третьому розділі – “Формування здатності особистості до створення позитивного іміджу” – подається загальна процедура організації та послідовність застосування програми психотехнічних вправ, обґрунтовується закладений в її зміст комплекс методичних прийомів, аналізуються результати, отримані на етапі формування, здійснюється порівняльний аналіз ефективності розробленої програми, накреслюються перспективи впровадження отриманих результатів.