САМОЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито стан наукової розробки проблематики самозахисту права власності, зв’язок теми дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дисертаційного дослідження, його методологічну основу. Відповідно до результатів дослідження висвітлюються основні положення наукової новизни, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, їх апробація, публікації за темою дисертації, зазначається структура та обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретичні положення про самозахист права власності» складається з двох підрозділів та присвячений висвітленню законодавчого і доктринального підходів щодо специфіки самозахисту, визначення його місця серед інших форм та засобів захисту прав і законних інтересів учасників цивільних відносин.

У підрозділі 1.1. «Самозахист права власності: доктринальний та законодавчий підходи» визначено, що законодавець, увівши до чинного ЦК України поняття «самозахист», перевів його у сферу позитивного права, і, таким чином, останній отримав свою повну легалізацію. Тепер відносини самозахисту регулюються нормами цивільного права, тоді як раніше механізм його функціонування визначався лише доктриною цивільного права. Засоби самозахисту за сучасних умов значно розширились і не обмежуються необхідною обороною та крайньою необхідністю. Але в той же час відповідні статті ЦК України не містять переліку засобів самозахисту, а визначають лише межі його здійснення, що також породжує досить багато суперечностей на практиці. Право на самозахист є природним правом людини, адже здавна, хоча в дещо іншому вигляді (як самодопомога), було однією з первинних форм захисту її власних природних прав та інтересів.

Самозахист права власності має спрямування на припинення порушення права права власності і відновлення стану, який існував до його порушення. Усі засоби самозахисту права власності відповідають саме цій меті, його застосування не повинно завдавати порушнику якихось фізичних страждань чи обмежувати його волю. Умисел на завдання тілесних ушкоджень або іншої шкоди здоров’ю не може прикриватися самозахистом права власності, а використання при самозахисті грубої фізичної сили чи таких заходів, які явно не відповідають характеру посягань, є перевищенням меж самозахисту. Засоби самозахисту права власності, з урахуванням оперативності цих дій та отриманого результату, зазвичай є більш ефективними порівняно з юрисдикційними засобами захисту прав власника. Крім цього, широке застосування власниками самозахисту може певним чином знизити навантаження на суди у вирішенні питань відновлення порушених прав власності або усунення реальної загрози таких порушень.

Підрозділ 1.2. «Місце самозахисту в системі засобів захисту права власності» присвячений визначенню місця самозахисту та самоохорони серед інших засобів захисту права власності.

Додатково з’ясовано специфіку охорони і захисту права власності. Захист права власності полягає у діяльності власника певної речі (майна), спрямованій на поновлення належного йому права власності чи забезпечення безперешкодності його реалізації за допомогою засобів його здійснення як визначених законом, так і ним не заборонених, у разі порушення чи реальної загрози порушення цього права, яка виявляється у формі активних дій власника. Охорона права власності охоплює діяльність власника певної речі (майна) або держави, спрямовану на забезпечення дотримання його права власності, яка виявляється в його пасивній поведінці і дотриманні права власності іншими особами, а також наявністю реальних законодавчих механізмів усунення загроз порушення чи відновлення такого права.

Усі засоби захисту права власності залежно від визначеного законом кола суб’єктів його здійснення традиційно охоплюються юрисдикційною та неюрисдикційною формами захисту. Засоби неюрисдикційного захисту права власності обмежуються самозахистом, який займає окреме місце у загальній структурі засобів захисту права власності. Окремий спосіб самозахисту права власності визначає комплекс дій, які може застосувати суб’єкт захисту в конкретній ситуації щодо особи, яка порушила його право власності чи створила реальну загрозу його порушення.

Розділ 2 «Порядок та умови правомірності застосування самозахисту права власності» складається з трьох підрозділів. Цей розділ присвячений дослідженню підстав виникнення права на самозахист права власності і механізму його застосування.

Підрозділ 2.1. «Загальна характеристика порядку застосування самозахисту права власності» містить викладення порядку здійснення власником чи іншою заінтересованою особою комплексу дій, що підпадають під самозахист права власності. З формулюванням положень ст. 19 ЦК, у якій зазначається, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань, було покладено край дискусіям стосовно об’єкта правовідносин самозахисту. Ця норма надає право фізичним і юридичним особам самостійно захищати будь-які цивільні права без обмежень у характері правовідносин, із яких вони випливають (із особистих немайнових відносин чи майнових; договірних чи недоговірних тощо). Нормативно визначений порядок здійснення самозахисту надає особі, чиє право порушене, право самостійно протидіяти правопорушнику, покладаючи на нього абстрагований обов’язок не чинити опору цьому санкціонованому нормою права втручанню власника чи іншого суб’єкта самозахисту в сферу його інтересів.

Суб’єктом самозахисту права власності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, чиє право порушене, або вони ж можуть діяти як треті особи, які самозахищають права інших осіб. Такий висновок вдається зробити, виходячи з формулювання ч. 1 ст. 19 ЦК України, згідно з якою: особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Держава в особі відповідних органів не може розглядатися суб’єктом самозахисту в силу того, що вона здійснює відповідні заходи, використовуючи засоби та способи, за допомогою юрисдикційних органів, а це прямо суперечить правовій природі самозахисту. Способи самозахисту можуть застосовуватися особою до використання юрисдикційних засобів та способів юрисдикційного захисту, під час або після звернення до юрисдикційного захисту.

Підставою самозахисту права власності є правопорушення, характер якого не має значення. Це може бути злочин, адміністративно-правовий проступок або цивільно-правове порушення тощо. При цьому не слід вважати правопорушення єдиною підставою застосування самозахисту, адже він можливий і в разі реальної загрози такого порушення. Але, як зазначається, ця загроза має бути реальною.

У підрозділі 2.2. «Самозахист права власності як різновид правомірних дій» розрізняються умови правомірності та ознаки самозахисту. Ознаки самозахисту є його рисами та властивостями, а умови самозахисту є сукупністю правил та норм, вимог, дотримання яких дозволяє казати про законність самозахисту.

Самозахисту притаманні такі ознаки: 1) наявність факту правопорушення або загроза такого правопорушення в майбутньому. При цьому самозахист дозволяється від будь-якого порушення; 2) засоби, якими особа бажає скористатися, не повинні суперечити закону, договору або моральним засадам суспільства; 3) самозахист здійснюється у формі активних дій; 4) самозахист здійснюється силами власника (титульного власника) самостійно, без звернення до компетентних органів держави; при цьому законодавець, не конкретизуючи перелік осіб, що мають право на такий захист, вказав, що особа має право на самозахист свого права та права іншої особи; 5) самозахист має відповідати змісту права, що порушене або може бути порушеним, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Умови, що визначають правомірність самозахисту, є такими:

1) самозахист має бути спрямований на наявне право власності, тобто особа має самозахищати своє дійсне, реальне майнове право, а не уявне чи припустиме;

2) самозахист має відповідати реальній шкоді чи загрозі її завдання. Шкода, заподіяна при самозахисті, має відповідати шкоді чи загрозі заподіяння шкоди правопорушенням чи посяганням на право власності, а також змісту права, що порушується;

3) самозахист має бути здійснений у певних, установлених законом межах, необхідних для припинення посягання чи відновлення права. Наголошується на недосконалості відповідних положень ст. 19 ЦК, чим пояснюється плюралізм доктринальних підходів щодо визначення специфіки способів самозахисту права власності.

У підрозділі 2.3. «Класифікація окремих засобів самозахисту права власності» визначено критерії та здійснено відповідний розподіл на види основних засобів захисту та самозахисту права власності. До юрисдикційних належать засоби, які використовуються власником чи іншою особою виключно шляхом звернення до компетентних органів держави. Саме компетентні органи держави, використовуючи свою владу та апарат примусу, усувають реальні загрози порушення прав власності окремих осіб та вчиняють дії для відновлення цих прав. Неюрисдикційними є засоби, які приватні особи застосовують самостійно, без звернення до суду чи інших компетентних органів держави. Шляхом самозахисту власник чи інша особа самостійно, власними правомірними діями ліквідовує реальну загрозу порушення свого права власності та відновлює його без звернення до компетентних органів держави.

Усі юрисдикційні засоби захисту поділяються на: 1) судові; 2) нотаріальні та 3) адміністративні. В основу такої класифікації закладений критерій суб’єкта, який у межах своєї юрисдикції застосовує ці способи. Судові засоби захисту слід поділити на речово-правові, зобов’язально-правові та інші позови. Нотаріальні засоби захисту цивільних прав повинні використовуватись значно ширше, враховуючи розширення функцій нотаріату та його місця в правовій системі держави. Адміністративні засоби захисту здійснюються іншими органами держави в межах їх компетенції.

Пропонується введення у правовий вжиток категорії «самоохорона права власності», яке на відміну від самозахисту має інший зміст. Самоохорона права власності – це не заборонена законом та моральними засадами суспільства діяльність особи щодо збереження свого майна, забезпечення його схоронності від пошкоджень та знищення, яка здійснюється до правопорушення, має превентивний характер і вчиняється у формі бездіяльності, яка є наслідком вчинення юридично значущої дії.

Самоохороні притаманні такі ознаки:

1) існування загрози порушення або порушення права, при цьому порушення права не скасовує режиму охорони; 2) способи, якими особа користується або бажає скористатися в майбутньому, здійснюючи самоохорону права власності, не повинні суперечити закону, договору та моральним засадам суспільства; 3) самоохорона здійснюється як на договірних засадах (шляхом укладення договору охорони), так і шляхом самостійних активних дій власника чи іншої заінтересованої особи, наприклад, встановлення сигналізації чи іншого охоронного пристрою; 4) самоохорона здійснюється силами власника (титульного власника) самостійно, без звернення до компетентних органів держави; 5) засоби самоохорони повинні відповідати вимогам закону і не суперечити моральним засадам суспільства (не є самоохороною, наприклад, підведення до колючого дроту на паркані електричної напруги, яка може становити реальну загрозу життю та здоров’ю не тільки правопорушника, а й інших людей) .

Розділ 3 «Характеристика окремих засобів самозахисту права власності» складається з трьох підрозділів і присвячений окресленню специфіки окремих засобів самозахисту права власності (притримання, необхідна оборона, крайня необхідність, заходи оперативного впливу).

Підрозділ 3.1. «Притримання» визначає особливості та механізм застосування нормативних положень про притримання як новели чинного ЦК України, визначає його характерні ознаки. Притримання є одним із найефективніших засобів самозахисту права власності приватних осіб. Обґрунтування цього висновку закладено нормативними приписами ст. 594 ЦК України, яка визначає, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних із нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Притриманню притаманні всі ознаки самозахисту з урахуванням таких особливостей:

1) притримання спрямоване на забезпечення належного виконання зобов’язання боржником, воно застосовується у разі невиконання боржником зобов’язання у строк або іншого неналежного виконання. Таке неналежне виконання зобов’язання створює реальну загрозу порушення прав кредитора, а тому кредитор може діяти на відвернення цієї загрози; 2) право притримання закріплене чинним законодавством України і повністю підпадає під ознаки самозахисту; 3) самозахист здійснюється в даному випадку шляхом притримання речі; 4) притримання здійснюється титульним власником чи іншою особою самостійно без звернення до компетентних державних органів; 5) притримання повинно бути узгодженим із діями чи бездіяльністю боржника, бо чинне законодавство України дозволяє використовувати цей спосіб самозахисту за умови його відповідності змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

У підрозділі 3.2. «Необхідна оборона» надається визначення необхідної оборони, окреслюються умови правомірності та механізм її застосування.

Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, представленим нормами як кримінального, так і цивільного права. Такий стан речей пояснюється тим, що на практиці необхідна оборона застосовується, як правило, в аспекті кримінального права, бо пов’язана із злочинним посяганням на права та законні інтереси особи. Саме цим і пояснюється єдність основних підходів до визначення його специфіки як у кримінальному, так і в цивільному праві. Особливістю необхідної оборони є те, що вона тісно пов’язана із заподіянням правопорушнику внаслідок її застосування певної шкоди його охоронюваним законом правам та інтересам. При необхідній обороні виникає ситуація зіткнення інтересів конкретної особи з інтересами держави та суспільства. У деяких випадках, захищаючи власні інтереси, інтереси інших осіб, суспільства або держави, особа разом із тим змушена вчиняти дії, пов’язані із заподіянням шкоди інтересам, які охороняються законом.

Основними умовами, які дозволяють визначити правомірність необхідної оборони, є її спрямованість на відвернення дійсного (реального), наявного та протиправного посягання.

Питання щодо майнової відповідальності за перевищення меж необхідної оборони має вирішуватися, вважаємо, на основі принципу змішаної вини. Шкода, заподіяна при перевищенні меж необхідної оборони, повинна відшкодовуватися з урахуванням як вини особи, що спричиняє шкоду (тобто особи, що обороняється від нападу), так і потерпілого (тобто нападника). Ефективність цього апробованого на практиці підходу обумовлюється його універсальністю та простотою застосування.

Підрозділ 3.3. «Крайня необхідність та заходи оперативного впливу» присвячений характеристиці такого засобу самозахисту права власності, як крайня необхідність. Під діями, вчиненими у стані крайньої необхідності, слід розуміти такі дії, які вчиняються особою для ліквідації небезпеки суспільним інтересам, особистості чи правам даної особи чи інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути ліквідована іншими засобами і якщо спричинена шкода є менш значущою, ніж відвернута шкода.

Автор наголошує на специфіці того, як у цивільному праві вирішується питання про суб’єкта відшкодування шкоди. Це питання прямо не випливає зі змісту ст. 1171 ЦК України, але вбачається в деяких інших нормах. Так, суб’єктом відшкодування завданої шкоди за кримінальним законодавством є фізична особа, яка заподіяла цю шкоду, а в цивільному праві це питання вирішується в інший спосіб. Так, наприклад, шкода, заподіяна водієм у стані крайньої необхідності третім особам, відшкодовується підприємством (його роботодавцем), якщо це трапилося під час виконання ним своїх службових обов’язків. Тому маємо зауважити, що не завжди шкода відшкодовується саме тією особою, яка її завдала.

Проаналізовано специфіку, умови та механізм застосування заходів оперативного впливу. Зазначається, що визначення, надане В. П. Грибановим, який розумів під заходами оперативного впливу такі юридичні засоби правоохоронного характеру, що застосовуються до порушника цивільних прав і обов’язків безпосередньо самою управомоченою особою, як стороною у цивільному правовідношенні, без звернення за захистом права до компетентних державних або громадських органів, повністю відповідає реаліям сьогодення та нормам, що регулюють самозахист цивільних прав. Виходячи з цього, є очевидним, що самозахист не втрачає своєї правової природи і підлягає широкому застосуванню у межах як речових, так і зобов’язальних правовідносин. Тому можна зазначити, що оперативним санкціям притаманні всі риси самозахисту, а саме: 1) наявність факту правопорушення; 2) засоби, якими особа бажає скористатися, не повинні суперечити закону, договору та моральним засадам суспільства; 3) здійснення у формі активних дій; 4) здійснення силами власника (титульного власника) самостійно, без звернення до компетентних органів держави; 5) відповідність змісту права, що порушене або може бути порушеним, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.