СЕМАНТИЧНИЙ ТА ТЕКСТОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛІНГВОКУЛЬТУРЕМ В УКРАЇНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕНН

Короткий зміст

 Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, переліку джерел та умовних скорочень. Обсяг дисертації – 169 сторінок. Список використаної літератури містить  223 найменування.

Основний зміст дисертації.

У вступі визначено ступінь дослідженості обраної теми, обґрунтовано її актуальність, окреслено мету, основні завдання дослідження, методи дослідження, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, апробацію її результатів.

У першому розділі “Лінгвокультуреми в інформативно-змістовій структурі поетичного тексту” обгрунтовано вихідні загальнотеоретичні положення, на яких базується аналіз фактичного матеріалу: з’ясовано особливості українського тексту як одиниці художньої комунікації і поетичного мовлення, визначено інформативно-змістову структурацію поетичного тексту, досліджено лінгвістичні аспекти творення СХО та його різновиду – національно-словесного художнього образу, а також висвітлено деякі принципові аспекти сприйняття художнього тексту та його образної структури читачем.

Поетичний текст з функціонально-комунікативного погляду розуміння визначається як певний процесно-результативний феномен, що становить собою єдність мисленнєвої і мовної субстанції, опосередкованої свідомістю суб’єкта творення тексту. Подібне розуміння тексту, що включає також соціопсихологічні аспекти, перебуває в річищі концепцій сучасної лінгвістики про поєднання феноменів мови, дійсності і мовної особистості в єдиному мовленнєво-мисленнєвому процесі.

Особливості поетичного тексту випливають із специфіки поетичного мовлення, котре характеризується подвійною орієнтацією: на власне “соціально-детерміноване “я” (Ю. Лотман) і (свідомо чи підсвідомо) на іншу мовну особистість – суб’єкта сприйняття тексту. Прикметною рисою поетичного мовлення є його антропоцентричність і антропометричність, що виявляється на перетині лінгвістичних, етнокультурних, соціально-психологічних та прагматично-оцінних параметрів поетичного мовлення, втіленого в конкретних текстах (у поетичному дискурсі). Вагомий компонент інформативно-змістової структури поетичного тексту становить комплекс ідейно-естетичних і життєвих уявлень автора,  який багато в чому зумовлює подальше життя твору в читацькому сприйнятті.

Під змістом тексту розуміється “глобальна текстова інформація” (І. Гальперін), яка несе в собі різні види інформації експліцитного та імпліцитного характеру, котрі у своїй сукупності й неподільній єдності формують глибинний шар змістової площини тексту, його концептуальне ядро. Смислова й естетична інформація специфічним чином інтегрується в образно-художній структурі поетичного тексту, одиницею якої виступає СХО. Словесно-художній образ є результатом особливого (художнього) пізнання дійсності. Воно базується, з одного боку, на притаманній носіям певної етнолінгвокультури системі асоціативно-смислових зв’язків з її загальнолюдськими (універсальними) і національно-специфічними елементами, а з іншого, вирізняється суб’єктивацією, “індивідуальним привласненням” цих елементів.

Домінантою СХО може виступати слово природної мови, перетворене художньою свідомістю автора за допомогою асоціативного механізму мислення на поетичне. Особливе місце серед таких одиниць займають лінгвокультуреми, що виступають стрижнем формування національно-словесних ХО. У реферованій дисертації поняттям “лінгвокультурема” об’єднуються мовні одиниці з українським національно-культурним компонентом семантики (безеквівалентна і фоново-конотативна лексика, в іншій термінології (Є. Верещагін, В. Костомаров) і запозичені “культуромісткі” слова, словосполучення, що несуть у своїй семантиці загальнозначущу інформацію, яка стосується культури різних народів. З цього погляду, лінгвокультуреми розрізняються як питомі (Гетьманщина, Чумацький Шлях, Катерина, Кобзар; козак, рушник; верба, калина, тополя, небо) і запозичені (Бастилія, Дон-Кіхот, Беатріче, чайна церемонія). Їх об’єднує спільність кумулятивної функції і здатність виступати конвенційними символами. СХО, створені на базі питомих лінгвокультурем, визначаються як національно-специфічні, їх українська самобутність сприймається як закладена на дотекстовому рівні. СХО із запозиченою лінгвокультуремою кваліфікуються як національно-забарвлені, оскільки набувають специфічно української визначеності лише на текстовому рівні. В обох випадках йдеться про розрізнення образів мовного рівня (лінгвокультуреми як мовні знаки) і образів мовленнєвого рівня (лінгвокультуреми у складі СХО і створені за їх участю НСХО).

У другому розділі “Національно-словесний художній образ у системі національно-культурних асоціацій” здійснюється аналіз образо- та текстотворчої функцій питомих лінгвокультурем на прикладі етноміфологем – неархетипових символів верба, калина, тополя та архетипового символу небо. Вегетоміфологеми верба, калина, тополя обрано для аналізу з огляду на те, що флористична лексика загалом виступає одним із основних елементів традиційної картини світу, котрі моделюють його просторовий і часовий образ, а вказані лексеми конкретизують архетипову семантику символів земля, дерево на українському грунті, виступаючи як універсалії українського поетичного мислення. Порівняння узуально-символічного значення вказаних вегетоміфологем з денотативними відповідниками в інших мовах виявляє їх національно-культурну специфіку. У цьому полягає їх відмінність від слів-символів типу небо, лексичний фон яких більшою чи меншою мірою збігається в багатьох мовах, відбиваючи почасти універсальні, а почасти специфічні уявлення.

У зв’язку з цим визначаються суттєві для досліджуваної проблеми особливості слів-символів, що виявляють себе при їх функціонуванні в українському поетичному тексті ХХ ст. як стрижнів НСХО, зокрема такі:

-кваліфікація символу як одного з найбільш стійких елементів культурного континууму (Ю.Лотман); здатність бути своєрідним “сховищем” пам’яті культури про саму себе і в цій своїй сутності входити до системи національно-культурних асоціацій носіїв певної етнолінгвокультури;

-поєднання в символі загального й особливого (І.Кант), що уреальнюється, з одного боку, як репрезентація в символі архетипу (напр.: земля, небо, вода, вогонь, дерево), а з іншого – як особлива українська національно-специфічна форма втілення загальної ідеї-образу (напр.: неархетипові символи верба, тополя, калина);

-знаковий (семіотичний) характер символів (О. Лосєв, Н.Арутюнова);

-багатомірність культурного буття символів – можливість актуалізації в українському поетичному дискурсі різноманітних його аспектів – міфологічного, релігійного, філософського тощо (О.Лосєв);

-потенційно невичерпна смислова глибина і повнота символу, здатність її нескінченного розгортання в часі (Й.Ф.Шіллер, Ф.Шеллінг), багатозначність символу (О.Потебня) і разом із тим значеннєва визначеність символу в рамках певної поетичної системи (Г.Степанов);

-органічне поєднання конкретно-чуттєвого й духовного (Ф.Шлегель), що об’єктивно зумовлює множинність індивідуальної інтерпретації однакових відчуттів;

-амбівалентність – поєднання в одному символі позитивного й негативного аспектів відображення і сприйняття, а відтак аперцептивна неоднозначність (А.Мойсієнко), варіативність рецепції вербалізованих у поетичному мовленні слів-символів.

Вихідною одиницею аналізу в роботі виступає мікротекст (фрагмент тексту) з лінгвокультуремою, упорядкований певним чином на осях парадигматики та синтагматики і достатній для того, щоб окреслити її контекстуальне значення. Воно визначається як символічна значущість, що формується в системі різноспрямованих зв’язків (лексичних, смислових, логічних, асоціативних тощо), в які вступають елементи лексичного оточення лінгвокультуреми, формуючи НСХО. При цьому враховується також взаємодія мовних та позамовних факторів, що спричинюють модифікацію аналізованих одиниць.

НСХО утворюють специфічну лінгвокультурну парадигму, у якій поєднуються: а) константні, стабільні компоненти, що пов’язують їх із системою мови, загально- і національно-культурних асоціацій, сформованих різними джерелами; б) змінні, варіабельні компоненти, що об’єктивно зумовлюються зміною соціокультурного контексту, розвитком суспільства, зміною типів художнього мислення, а суб’єктивно – самобутністю авторської поетичної моделі світу (його світобаченням і світорозумінням, ідіостилем, літературною традицією, жанровим контекстом тощо).

Інформативно-змістове варіювання етноміфологем у складі НСХО об’єктивно зумовлюється їх онтологічною природою, об’ємністю їх семантичної структури як слів-символів і виявляється в актуалізації символічних значущостей, що, поєднуючись з іншими одиницями мовленнєвого контексту, формують глибинну семантику НСХО, фрагменту тексту (мікротексту) чи цілого тексту. Динаміка варіювання пов’язана з виокремленням із семантичної структури багатозначного слова-символу певної семеми з наступним перегрупуванням сем щодо центру й периферії та їх трансформацією. Вона виявляється також у можливості поєднання в одному образі протилежних (смислових і аксіологічних) ознак. Аналіз функціонування неархетипових символів (верба, калина, тополя) та архетипового символу небо виявив подібні й відмінні тенденції образо- та текстотворення. В обох випадках має місце взаємодія інваріантного (узуально-символічного) значення і варіантного (символічних значущостей), що відбиває взаємозв’язок мови й мовлення, системи національно-культурних (загальнокультурних) асоціацій та індивідуально-авторського асоціативного поля.

Специфічні закономірності образотворення зумовлюються відмінністю сутнісних ознак цих лексем, які у прямому, номінативному значенні розрізняються як конкретне/абстрактне, а в переносному, символічному значенні представляють різні (хоч і пов’язані між собою) види слів-символів: архетипових та неархетипових.

Інваріантною образною ідеєю в усіх проаналізованих поетичних текстах з вегетоміфологемами верба, калина, тополя виступає узуально-системне значення ‘символ України’. Варіювання значеннєвої парадигми здійснюється на основі символічної значущості ‘етнопросторова домінанта’, яка, проте, у різних авторів може формувати відмінні за своєю концептуальною сутністю образи.

Показовими в цьому відношенні є поетичні мікротексти з лінгвокультуремою тополя: І літак, що сам летить від себе, Дві тополі і вітряк один (М.Вінграновський); Тополі навкруги здіймаються як вежі; І гайвороння з них обтріпує росу (М.Рильський); Де тополі іржаві як мітли, Скрушно небо метуть головами І де сосни дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею (І.Драч); Там тополі у полі на волі (Захід сонце за обрій поніс) З буйним вітром свавольним і диким Струнко рвуться кудись в далечінь (П.Тичина); Моя тополе, краю мій, вигойдуйся на волі (В.Стус); І на безмежжі мертвої краси Тополь жертовники завмерли знаком крику; Ось краєвид: важке і мертве небо, На обрії – жертовники топіль (Є.Маланюк).

У наведених прикладах слово тополя актуалізує символічну значущість ‘етнопросторова домінанта’, фоном для якої виступають семи денотативного аспекту смислової структури – ‘високий’, ‘стрункий’. Проте у кожного з авторів НСХО набуває самобутньої інтерпретації, смислової конкретизації і різного емотивно-оцінного забарвлення. У М.Рильського і М.Вінграновського – це ідилічна замальовка краєвиду; у І.Драча – ознака смерті, яку приніс з собою Чорнобиль; у СХО П.Тичини і В.Стуса актуалізується смисл ‘воля’. Є.Маланюк у НСХО жертовники топіль спирається на індивідуально-авторські асоціації, що формують образно-смислове ядро ‘Україна – жертва’ і знаходить своє втілення в контексті усього вірша, написаного 1927 року, зокрема в асоціативно-смисловому полі зі словами ніж (гайдамацький), гострий, перерізати, приполоснути: О коли б буря! Коли б, дійсно, вітер – гостріше гайдамацького ножа – Приполоснув і хай би перерізав Давно зітліле й висохле стебло.

Типологію основних текстових смислів, що з допомогою вегетоміфологем верба, калина, тополя конкретизують у поетичних текстах різних авторів загальну ідею-образ, можна представити як зіставлення смислів: ‘Тут, в Україні’ – ‘там, поза Україною’. Емотивно-оцінна інтерпретація цих смислів як представлення свого/чужого у просторовому відношенні позбавлена однозначності і визначається індивідуалізованим сприйняттям чужини як еміграції (О.Олесь, Є.Маланюк, І.Калинець), закордону (М.Рильський, В.Сосюра, Б.Олійник, Л.Костенко, В.Коротич), неукраїнської території в межах колишнього Радянського Союзу (М.Вінграновський, І.Драч, С.Йовенко, Л.Костенко) та заслання, ув’язнення (В.Стус); для поетів-вісімдесятників просторова опозиція свого/чужого частіше є неактуальною.

 Опозиція “часових” смислів ‘колись’ – ‘тепер’ перетинається з просторовими корелятами село – місто та чуттєво-часовими просторово-часова параметризація актуальних смислів вегетоміфологем дитинство – дорослість.

Хоч у складі НСХО зазнає самобутньо-авторського осмислення й відповідної вербалізації, у межах проаналізованого матеріалу їх можна об’єднати в парадигму з архісемою ‘життя’. Диференційними ознаками цієї парадигми виступають “ідеальні сутності” – смисли: ‘початок’ – ‘кінець’, ‘забуття’ – ‘пам’ять’, ‘смерть’ – ‘безсмертя’, ‘воля’ – ‘неволя’, ‘радість’ – ‘страждання’, ‘доля’ – ‘недоля’. Варіювання НСХО зі стрижневими компонентами верба, калина, тополя в емотивно-оцінній площині коливається від прихильно-позитивного, ідилічного до елегійно-тривожного чи модально невизначеного. Образне перетворення окремих символічних смислів здійснюється поєднано з допоміжними символами – як архетиповими (вогонь – калина, вода – верба), так і неархетиповими (сльози – калина) і вирізняється висуванням наперед у сучасних українських поетичних текстах міфопоетичних уявлень, інтерпретованих у новому соціокультурному контексті. Обгрунтування цієї тези подається у відповідних параграфах роботи в процесі аналізу вегетоміфологем тополя, верба, калина як стрижнів НСХО. Образна інтерпретація вказаних одиниць, базуючись на спільному смислі ‘етнопросторова домінанта’ еволюціонує в НСХО від конкретної побутовості до буттєвості, розкриваючи на україномовному грунті різні грані буття на перетині понять “людина у світі” і “світ у людині”.

Формування СХО з архетиповим символом небо відбувається в поетичних текстах у зіставленні з іншими символами такого типу – земля, дерево, нерідко разом із їх національно-специфічними репрезентантами – верба, тополя, калина, утворюючи тріаду земля – дерево – небо. Спираючись, як і останні, на позірновідчутні ознаки, передусім просторові, це зіставлення, з одного боку, уреальнюється як універсальне, загальнолюдське протиставлення неба (далекого – недосяжного – таємничого – безмежного – ідеального – вічного) землі (близькому – конкретному – буденному – тлінному). Домінування певних смислів із цих асоціативних ланцюжків, а також характер їх поєднання зумовлюється поетичною традицією і/або авторською поетичною моделлю світу. Так, М.Вінграновський влучно характеризує приземленість, як “всеїжоїжучий живіт”: Нам вічно треба небом жить/По шию будучи в планеті/Якби я міг розворожить/Лицарство в реактивнім леті,/І на серцях колючий дріт,/Одежі сірі стоганебні,/І на економічнім небі/Всеїжоїжучий живіт! У Б.-І. Антонича це протиставлення поєднується з Біблійною ремінісценцією: Боже, чи ти знаєш, як нам віри треба –/більше, як насущного, черствого хліба,/чи ти знаєш нашу тугу ввиш до неба,/як тяжить щоденщини колиба.

З іншого боку, прикметною ознакою поетичних контекстів частини українських авторів є нейтралізація вказаної опозиції, сприйняття неба і землі як неподільного цілого, що є відбиттям у сучасному соціокультурному контексті ідей пансакральності та антропокосмізму. Відчутну образотворчу роль у подібній нейтралізації відіграють і вегетоміфологеми верба, калина, тополя, що осмислюються як посередники між землею і небом, людиною і Богом: Бо це нам дано споконвіку –/Від пращурів жива яса – Душею, що не любить крику,/Єднати землю й небеса (В.Крищенко), Жаль світу цілого – землі і неба жаль (М.Рильський), Небо – мій дім – та земля моя мати (С.Йовенко).

Зміна духовно-ціннісних орієнтирів українського лінгвосоціуму наприкінці ХХ ст. спричинює актуалізацію в поетичному дискурсі “материкових” поетів символічної значущості лексеми небо ‘оселя Господа, Рай’, що є свідченням поновлення цієї традиції українського поетичного мовлення. Протиставлення тлінного (фізичної смерті) і вічного (безсмертя душі) трансформується в ідею неперервності буття, спадковості й наступності поколінь. Особливо яскраво це виявляється в НСХО з компонентами – питомими лінгвокультуремами Чумацький Шлях, Чумацький Віз та допоміжними (в цих мікротекстах) символами верба, калина, тополя з їх символічною значущістю ‘дерево життя’. Концептуальне ядро проаналізованих образів зі стрижнем небо формується на перетині понять “людина у світі” і “світ у людині”, домінування того чи іншого зумовлюється авторською поетичною моделлю світу.

Аналіз функціонування архетипового (небо) і неархетипових (верба, калина, тополя) символів як стрижнів НСХО виявляє деякі спільні й специфічні моменти образотворення. В обох випадках СХО демонструють взаємодію інваріантного (узуально-символічного) значення і варіантного значення (контекстуально-авторських смислів), що є доказом динамізму і відкритості структури лексичного значення слова як “психологічного феномена” (О.О.Леонтьєв). Аналогічним чином здійснюється взаємодія системи національно-культурних асоціацій та індивідуально-авторського асоціативного поля при творенні НСХО, в результаті чого відбувається контекстуальна модифікація символічного значення. Певними аналогіями характеризується також осмислення дихотомії своє/чуже. Разом із тим на специфіку образно-поетичного вживання лексеми небо впливає узагальненість її семантики як архетипового символу, що уреальнюється в НСХО, де небо і земля символізують більшою мірою абстраговані сутності. На відміну від вегетокультурем, за участю яких творяться національно-специфічні СХО, лексема небо формує національно-забарвлені СХО. Національна забарвленість таких СХО формується в контексті, поєднано з лексемами, що вказують на “українськість”.

У третьому розділі “Функціонування національно-словесних художніх образів у контексті культурних запозичень” на прикладі запозичених лінгвокультурем (ПТ-номінацій) як стрижнів НСХО висвітлюється взаємодія “свого” і “чужого”, уточнюється мовний статус ПТ-номінацій, виявляються особливості їх відтворення і перетворення у змістовій структурі НСХО, а також характер текстуальних зв’язків між ПТ та мовленнєвим контекстом; прослідковуються шляхи створення національної забарвленості СХО з ПТ-номінаціями; виявляється і характеризується смисло- та текстотворча роль ПТ в аспекті породження і сприйняття глибинного змісту поетичного твору і, у зв’язку з цим, висвітлюються деякі принципові питання взаємодії авторського і читацького контекстів.

Культурні запозичення розглядаються в загальному контексті внутрішньокультурної і міжкультурної взаємодії, у взаємозв’язку загальнолюдського (універсального) і специфічного (національного), “чужого” і “свого”, які, проте, не протистоять у дійсності одне одному, а характеризуються взаємопроникністю. З одного боку, загальнолюдське чи іншокультурне “утілеснюється”, вербалізується засобами національної (української) мови. З іншого боку, національна самобутність певного явища виявляється лише на тлі загальнолюдського та чужокультурного, виростає з універсального і включається у світовий контекст. У свою чергу, універсальне чи іншокультурне переломлюється через призму національної свідомості і, більшою чи меншою мірою засвоюючись, входить складовою частиною до фонових знань, до системи національно-культурних асоціацій з її загальнолюдськими культурними елементами.

Митець слова як мовленнєва особистість у своєму поетичному дискурсі своєрідно сплавляє “своє” і “чуже”, а відтак “чуже”, пропущене через поетове “я”, у певному сенсі стає “своїм”, демонструючи “культуроцентричний принцип світобачення” (Ю.Лазебник).

Об’єктом конкретного аналізу в цьому розділі дисертації обрано один із різновидів культурних запозичень – ПТ-номінації. Як своєрідні конвенційні символи вони є лінгвокультуремами і в цьому подібні до етноміфологем. У поетичному тексті ПТ виступають текстотворчим фактором, що формує разом з іншими елементами тексту його глибинну семантику. Різні грані взаємодії із структурно-змістовими та художньо-естетичними елементами контексту (мовленнєвого, стилістичного, соціокультурного) розкриваються в національно-забарвленому СХО. Міжтекстуальність виявляється більшою чи меншою мірою експліцитно як а) ототожнення: йде українська Беатріче (=Катерина) (І.Калинець), Ви (М.Рильський – М.Ш.) – еллін, схимник і гоген (Є.Маланюк); б) уподібнення: І схочеш ти вернуть собі, як Фауст, дні минулі (О.Олесь); в) поєднання уподібнення й ототожнення: Любов підкралась тихо, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон (Л.Костенко); г) протиставлення ПТ та інших одиниць мовленнєвого контексту: Христос не знаю може де і є/Зате в очах рябіє від Пілатів (Л.Костенко), Ні, не Кармен, ти тільки Карменсіта (Є.Маланюк).

СХО, стрижнем яких виступають запозичені ПТ-номінації, набувають національно-специфічної визначеності кількома шляхами, в т.ч. а) безпосередньою лексичною вказівкою на національну приналежність образу: І плакала в недотрощеній рамі гуцульська Мадонна (І.Калинець), борщагівський Макмерфі, дитя передмістя (О.Гриценко); б) введенням лексем, у семантичній структурі яких наявна ознака ‘свій’, ‘рідний’: Тут батько, як бог Саваоф, Спочиває на сьомий день (І.Драч); в) включенням до контексту прикметної, маркованої українською культурою деталі, що може поєднуватися з а) і б): Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни – /Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в/спідницях/Кричевські з порепаними ногами (І.Драч), лежить городів гарбузова Мекка (Л.Костенко); г) введенням однорідних або однопорядкових міжкультурних, іншокультурних та внутрішньокультурних ПТ: Щось неперехідне в душі рине/На знак безсмертя, вічності й краси/Офелія, Джульєтта й Катерина/Передають серця крізь всі часи (В.Коротич); Сивіли і відходили Платони/І формули слідів читав Сковорода (Б.Олійник); ґ) поєднанням запозичених і питомих ПТ різних видів в одному контексті: Знову – поза Ізольди і солов’ї Трістана?; Давнє… увічнене в її голосі – /іншою матір’ю когось із князів,/що омивала рани своєму ладо/і голосила на стінах фортечних (Ю.Буряк).

Подібно до етноміфологем інформативно-змістове варіювання НСХО з ПТ-номінаціями зумовлюється об’єктивними і суб’єктивними чинниками. До перших належить специфічність ПТ-номінацій як концептуально-змістових найменувань, наслідком чого є об’ємність, багатогранність первинної предметної ситуації, пов’язаної з ПТ, і потенційна множинність їх застосування до різних вторинних ситуацій у поетичних текстах. Суб’єктивним фактором виступають особливості культуроцентричного бачення окремого автора.

Варіювання на поверхневому рівні виявляється в поєднанні ПТ з різними мінімальними контекстами, на варіювання текстово-концептуальної інформації НСХО вказують вербальні маркери – супровідники ПТ. На глибинному рівні варіювання уреальнюється як актуалізація текстових значущостей ПТ, що формують СХО, причому текстова семантика може бути вужчою або ширшою порівняно з узуально-закріпленою інформацією, включаючи також її емотивно-оцінний аспект.

Варіативність сприйняття обох різновидів СХО – національно-специфічних і національно-забарвлених – детермінована специфікою взаємодії авторського і читацького контекстів у породженні та рецепції поетичного тексту. При його аперцептивному сприйнятті кумулятивна функція лінгвокультурем постає у вигляді фонового знання, необхідного й достатнього для декодування окремого НСХО і глибинної текстової семантики, прикладом чого може служити аналіз поезії І.Жиленко “Похорон”, здійснений в §5 третього розділу. Саме в цьому плані НСХО визначаються як пресупозитивні текстові одиниці. На рівні розуміння варіативність може відбуватися в межах усіх трьох компонентів змістової структури тексту (образу). Воно зумовлюється індивідуальними властивостями читача – мовленнєвої особистості, ступенем відповідності особистих тезаурусів та індивідуально-асоціативних полів автора і читача, а також характером фонової інформації з т.з. її загальнокультурної чи національнокультурної значущості.

На ступінь і глибину розуміння тексту реципієнтом впливає також належність його до певної лінгвокультури: для носіїв української мови труднощі виникають, швидше, при декодуванні СХО з ПТ, а в іншомовних читачів – пов’язуються з осягненням глибинної семантики національно-специфічних образів, стрижнем яких виступають етноміфологеми і питомі ПТ.

У висновках формулюються основні результати дослідження, яке здійснювалося за двома напрямками: а) семантико-стилістичний аналіз лінгвокультурем як смислової основи НСХО; б) розгляд змістової структури тексту, пов’язаного з проекцією НСХО на контекст.

1. У функціонально-комунікативному плані поетичний текст розглядається як своєрідний продукт, породжений мовною особистістю (автором) і адресований іншій мовній особистості (читачеві) з притаманною кожній з них моделлю світу, її образно-художньою інтерпретацією зокрема. Словесно-художній образ виступає важливим елементом інформативно-змістової структури українського поетичного тексту ХХ ст., його глибинної семантики, яка формується, поряд з іншими складниками, національно-культурним компонентом семантики мовних одиниць, у тому числі – лінгвокультурем.

2. Стрижнем СХО можуть виступати генетично й типологічно різнорідні лінгвокультуреми – традиційні слова-символи (етноміфологеми типу верба, калина, тополя) і прецедентні тексти (ПТ-номінації типу Фауст), формуючи національно-специфічні СХО та національно-забарвлені НСХО. Домінантою національно-специфічних СХО є питомі лінгвокультуреми – лексичні одиниці (етноміфологеми та ПТ-номінації), що характеризуються національно-культурним компонентом семантики вже на дотекстовому рівні, у системі української мови. СХО, стрижнем яких є запозичені з інших культур ПТ-номінації та архетипові символи типу небо, кваліфікуються як національно-забарвлені, набуваючи специфічно української визначеності лише в тексті. Можливість генетично й типологічно різнорідних одиниць виступати домінантою НСХО базується на спільності їх онтологічних ознак як культуромістких одиниць.

3. НСХО обох різновидів становлять собою комплексні текстові одиниці пресупозитивного характеру, що формуються на перетині лінгвістичної й естетичної мовних чинників. З одного боку, вони обернені до системи національно-культурних асоціацій носія української мови, а з іншого – до світової культури, до системи загальнолюдських духовних цінностей, у контексті й на тлі яких виявляється їх національна специфічність/забарвленість.

4. Національно-специфічні й національно-забарвлені СХО відіграють важливу роль у формуванні концептуально-змістової та підтекстно-змістової структури тексту та його окремих фрагментів. З цього погляду вони кваліфікуються як смислотворчі текстові одиниці, що реалізують інформативно-значеннєвий потенціал лінгвокультурем у вигляді певного актуального смислу, символічно-образної значущості. Ці смисли мають особистісний характер, позначений специфікою індивідуально-авторської поетичної моделі світу, зумовленої, водночас, належністю його до певної етнокультури.

Тексто- (смисло-)творча функція лінгвокультурем реалізується в поетичному тексті на поверхневому й глибинному рівнях, виявляючись у наскрізних понятійних, смислових та емотивно-оцінних лініях, представлених тематичними групами й асоціативно-смисловими полями. Конотації, що формують оцінну семантику досліджуваних одиниць, не є однорідними і диференціюються як соціально-зумовлені та індивідуально-зумовлені. НСХО, таким чином, разом з іншими структурно-змістовими та художньо-поетичними елементами забезпечують інформативність і цілісність тексту.

5. Інформативно-змістове варіювання НСХО у процесі породження поетичного тексту зумовлюється об’єктивними й суб’єктивними чинниками передусім взаємодією інваріантного значення лінгвокультурем як конвенційних символів і їх актуальних смислів (символічних значущостей), які відповідно до авторського задуму стають базою творення НСХО. Проаналізовані НСХО утворюють специфічну лінгвокультурну парадигму, в якій поєднуються, з одного боку, константні стабільні компоненти, зумовлені системою української мови, загально- і національно-культурних асоціацій, а з іншого – змінні, варіабельні компоненти, детерміновані зміною соціокультурного контексту, типів художнього мислення, а також самобутністю авторської поетичної моделі світу.

6. Варіативність читацького сприйняття НСХО обох різновидів зумовлюється загальними закономірностями взаємодії авторського й читацького контекстів у процесі породження й рецепції поетичного тексту, ступенем відповідності культурологічних полів автора й читача зокрема. При аперцептивному сприйнятті тексту кумулятивна функція лінгвокультурем постає у вигляді фонового знання, необхідного й достатнього для декодування як окремого НСХО, так і глибинної текстової семантики загалом.

Варіативність інтерпретації тексту читачем не є довільною, її організуючим і обмежувальним параметрами виступає авторський задум і словесна площина тексту як певний інваріант.