СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ У ДІАЛОГІЧНОМУ МОВЛЕННІ (на матеріалі художніх творів)

Короткий зміст

     У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної праці, встановлено мету, завдання і методику дослідження, окреслено об’єкт та предмет аналізу, вказано джерела фактичного матеріалу, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення результатів роботи.

     У першому розділі “Проблеми дослідження семантико-синтаксичної структури простого речення” з’ясовано теоретичні основи дослідження. Проаналізовано різні погляди на семантичну природу речення, визначено основні принципи поділу простого речення на семантично неускладнені та ускладнені, на основі узагальнення мовознавчих досліджень, присвячених проблемам синтаксичної семантики, та власних спостережень встановлено компонентний склад цих структур.

     Розгляд речення як основної синтаксичної одиниці мови, якій властива комунікативна функція, спричинив різноаспектний підхід до його вивчення. Виділення трьох ярусів  синтаксису (формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного, комунікативного) вплинуло на переорієнтацію досліджень із найбільш вивченого формального аспекту на порівняно новий підхід, який базується на тих елементах у змісті мовних форм, що є відображенням певного явища об’єктивної дійсності.

     Сучасне мовознавство розглядає просте речення як семантичну пропозицію, яка є комбінацією предикатних і непредикатних знаків. У результаті актуалізації необхідних для розкриття релятивної семантики одиниць утворюються валентні структури, які можна вважати семантично елементарними простими реченнями з предикатно-аргументними відношеннями. Тому теорія простого речення великою мірою визначається розвитком учення про мовну категорію валентності (основні закономірності сполучуваності одиниць певної мови), яке поглибило розвідки в галузі синтаксичної семантики. Становлення терміна “валентність” й теоретичне його обґрунтування пов'язують з ім'ям Л.Теньєр. У подальшому цю теорію розробляли Б.А.Абрамова, В.Г.Адмоні, Й.Ф.Андерш, Ю.Д.Апресян, О.І.Ващенко, І.Р.Вихованець, Г.Гельбіг, А.П.Загнітко, Н.Л.Іваницька, С.Д.Кацнельсон, М.П.Кочерган, Т.Є.Масицька, М.Д.Степанов, М.І.Степаненко, К.Ф.Шульжук та ін.

     Встановлення науковцями різного ступеня міцності семантико-граматичних зв’язків між словами у реченні призвело до виділення в окрему групу синтаксем, які у структурі валентно не пов'язуються з предикатом, тобто не аргументують його значення, а тому є синтаксично незалежними і часто перетворюють прості елементарні з формально-граматичного погляду конструкції на ускладнені з семантико-синтаксичного боку. 

     Кожна семантична модель речення має свою компонентну наповнюваність, яка допомагає реалізувати загальне значення конструкції, а відтак дати назву позамовній дійсності. Така функція елементів орієнтована на семантико-синтаксичний рівень, який, відображаючи характер ситуації, формується знаками семантичної природи – синтаксемами, котрі є мінімальними одиницями семантичного типу, що виділяються на основі семантико-синтаксичних відношень.

     Центральним компонентом цього ярусу речення є предикат, його семантична природа, яка через реалізацію своїх потенційних можливостей визначає місця “учасників” ситуації – субстанціальних синтаксем, котрим властива сукупність диференційних семантико-синтаксичних ознак і однобічна семантична залежність від предиката. Передаючи значення реальної предметності, вони разом із ознаковим словом формують мінімальну структуру елементарного простого речення. Для цих одиниць характерним є зв’язок із контекстом, який детермінує семантичний діапазон слова.

     У реченні як основній синтаксичній одиниці, що має семантичний зміст, функціонують компоненти, які не входять у валентну рамку предиката і є результатом різноманітних модифікацій вихідних речень. Ці елементи поширюють структуру простого елементарного речення, перетворюючи її на просту конструкцію ускладненого типу. Основними засобами ускладнення семантико-синтаксичної структури простого речення є вторинні синтаксеми предикатного типу (адвербіальна, атрибутивна, модальна) та вторинні субстанціальні синтаксеми (вокативна). Ускладнювальні компоненти можуть бути детермінантними підрядними і підрядними прислівними.

     Отже, предикат, субстанціальні синтаксеми, валентно-непов’язані одиниці створюють семантико-синтаксичний рівень речення, у якому кожному компоненту властива певна функція, реалізація якої створює значеннєвий план структури, що є основною синтаксичною одиницею. Одним із завдань сучасного мовознавства є поглиблене дослідження та створення типології простого речення з урахуванням змістових особливостей  його елементів, що призвело до зростання інтересу, пов’язаного із функціонально-семантичною стороною мовних явищ. Важливими стали питання актуалізації синтаксичних одиниць в реальних потребах і напрямках комунікації. Об’єктом функціонального синтаксису є діалог як форма мовного спілкування, який найкраще реалізує мову в дії. Саме він, відображаючи всі функції мови, забезпечує ефективність процесу мовлення. Тісний взаємозв’язок семантико-синтаксичної та комунікативної структур у діалогічному мовленні зумовив необхідність дослідження комунікативної структури простого речення.

     У другому розділі “Особливості семантико-синтаксичної структури простого елементарного речення у діалогічному мовленні” досліджується своєрідність  предикатних синтаксем у реченнях-репліках, проаналізовано явище експліцитності/імпліцитності цих одиниць, з’ясовано причини імпліцитності ознакових слів, визначено та описано специфіку функціонування субстанціальних синтаксем у діалогічних єдностях, їх морфологічне вираження, виявлено особливості реалізації експліцитно представлених і нульових субстанціальних синтаксем у реченнях-репліках.

     І. Семантична структура речення ґрунтується на універсальних поняттях, що допомагають осмислити окремі ситуації з характерними для них особливостями, узагальнюючи і типізуючи їх. Наше мислення відображає ці ситуації у вигляді типових смислових структур, в основі яких лежать семантичні типи предикатів, що своїми значеннєвими властивостями прогнозують інформативну завершеність мовленнєвої конструкції.  

     Властивості семантичних класів предикатів виявляються насамперед у складі синтаксичних конструкцій. У діалогічному мовленні представлені усі значеннєві різновиди цих компонентів.

     1) Найпоказовішим типом дієслівних предикатів, які регулярно функціонують у конструкціях діалогічного мовлення, є предикат дії (44,67%), якому властива найбільша функціонально-семантична розгалуженість залежних компонентів (7 аргументів).

     У реченнях-репліках уживаються усі валентні класи предикатів дії, які мають певні особливості щодо лексичного вираження аргументних позицій: двовалентні предикати дії (дивитися, пропити, утікати,  балувати, берегти, молитися та ін.) – 20%; тривалентні предикати дії (бити, давати, захищати, зламати, зробити, пригощати та ін.) – 24%; чотиривалентні предикати дії (бігти, відпустити, іти, ловити, навести, писати, поранити, послати та ін.) – 23%; п’ятивалентні предикати дії (принести, виїжджати, привести, теребити та ін.) – 17%; шестивалентні предикати дії (привезти, повезти та ін.) – 16%. Речення-репліки з багатовалентними ознаковими словами, залежно від комунікативної настанови та тяжінням до ущільнення структур, містять різну кількість субстанціальних компонентів, не всі з яких репрезентовані експліцитно, тому виникає ціла низка складніших схем, які розглядають як варіанти базових. Найчастіше предикати дії поєднуються з 1-3 іменниковими компонентами, які мають різне субстанціальне значення. Периферію становлять структури, у яких ознакове слово із семантикою дії сполучається з 4-6 аргументами. У конструкціях з опущеними аргументами виділяється, зазвичай, результативний характер самої дії: – А що ти там зараз робиш? – Прибираю... (В.Яворівський); – Воріт я не відчиню! – відказав він гнівно (В.Малик).

     2) Ппредикати стану (18,73%) виражають фізичний та емоційний стан людини та інших істот, що найчастіше представлені ознаковими словами стану типу сумно, весело, боляче, соромно, тепло, любити, ненавидіти, зрідка предикатами типу біда, жаль, гріх: – Усі за тобою побиваються? – Горюють... (В.Малик); – А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята. – Полотчани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид (С.Скляренко). Непоширеними є предикати із значенням стану навколишнього середовища та із семантикою стану природи: – Що там на вулиці коїться? – запитала Наталя. – Гримить... – відказав Микола (А.Тютюнник).

     Центральну групу в реченнях-репліках складають одномісні структури (73%): з  експліцитним суб’єктом: – Як же? – каже Петро. – Смутно мені, – каже Божий Чоловік (П.Куліш); з імпліцитним суб’єктом: – Та чому ти тремтиш? – Холодно... – прошепотіла Юлія (С.Скляренко), відсутність якого акцентує увагу на інформації про певний стан особи.

     Характерними для діалогів є речення-репліки типу Тебе мальовано до мене (В.Яворівський), які є пасивними структурами, що утворилися шляхом трансформації з активної конструкції.

     3) Предикати процесу (17,67%) найчастіше позначають кількісні та якісні зміни, які стосуються людини та інших істот, значно рідше вказують на динамічні явища в рослинному світі. Вони представлені ознаковими словами типу бенкетувати, божеволіти, брехати, гуляти, засміяти, марніти, народити, сердитися, хворіти: – За що молодого боярина вбив? – Я збожеволів; – Що ти побачив? – запитала червоно волоса краса. –  Листя зеленіє, – відповів гуцул (О.Кобилянська).

     Структурно-семантична завершеність таких конструкцій реалізується в межах 1-2 аргументів, залежно від значеннєвої потенції відповідних ознакових слів. Для структурно-семантичної завершеності речень-реплік з такими предикатами  необхідна суб’єктна синтаксема, що виконує функцію пасивного носія: – Яночко, що з тобою? – Заслабла я, – цокотіла зубами Янка (В.Малик);  об'єктна синтаксема, яка конкретизує ситуацію процесу: – Сонце затьмарює туча, – каже князь Володимир(С.Скляренко).                  

     4) Предикати якості (10,21%) називають такі ознаки істот та предметів, як ”якості людського характеру”, “інтелектуальні спроможності”, ”фізичні якості істот”, “загальна оцінка”, “розмір, обсяг, відстань”, ”вікові ознаки людей, тварин, рослин”, ”зовнішня форма”, та ін. і виражаються предикативними прикметниками типу винуватий, давня, добрий, жива, заручена, молодий, невідомий, п'яний, ревнивий, святий, скоро, щирий, щедрий.

     Продуктивними є одновалентні предикати якості з експліцитним суб'єктом: – Недобрий борщ, – сказав Лаврін (І.Нечуй-Левицький); рідше імпліцитним суб’єктом, відсутність якого не  ускладнює   розуміння   ситуації:  – Хочеш   напою   тебе?  –  заломив  брову  Москівський. – Ситий, – сказав я (В.Шевчук). Непоширеними у реченнях-репліках є ознакові слова якості, які поєднуються з двома синтаксемами – суб’єктною і  об’єктною. Наприклад: – Не славніший я від козацтва, – каже гетьман (В.Лозинський).

     5) Локативний предикат (8,22%) часто матеріально не виражений у поверхневій структурі (бути, знаходитися, перебувати), вказує на статичну природу просторової ознаки: – Де кесар? – крикнув Іоанн. – Він у церкві! – відповіли імператору (С.Скляренко). Поширеними є процесуально-локативні ознакові слова (жити, лежати, сидіти): – Де він? – криво посміхнувся чорнобородий.  – На ковилі спить, – махнула вона рукою (В.Чемерис).

     Найменш уживаними у діалогах, однак не поодинокими, є три-шестимісні акціонально-локативні предикати (везти, повезти, завезти), які у зв’язку з реалізацією комунікативного завдання, зазвичай, актуалізують 2-4 облігаторні валентності, що є необхідними для розкриття змісту певної ситуації. Наприклад: – І як бути? – Ну повеземо глину до школи (Б.Лепкий).

     6) Раритетними для українського діалогічного мовлення є структури з типовими одновалентними предикатами кількості (0,51%) типу море, валка, багато, тьма, безліч та ін., що мають лише лівобічну валентність, пов'язану з суб'єктною синтаксемою у формі родового відмінка. Наприклад: – За море поїдете? – запитав з надією юнак. – Гостей тьма. – сумно відказали йому (С.Скляренко); – Скільки обдурених? – Нас багато (Панас Мирний).

     Діалог у вигляді бесіди є основною сферою функціонування конструкцій, які мають своєрідну специфіку в організації компонентного складу. Тому структури містять лише те головне, про що необхідно запитати або відповісти в кожному окремому випадку, уникаючи вживання зайвих у смисловому відношенні слів. У такому разі попередній контекст або ситуація зумовлюють імплікацію опущеного предикатного компонента. З цим пов’язана неповнота реплік-реакцій та реплік-стимулів, котру слід розглядати не як “дефект”, а як специфічність діалогічного мовлення.

     У зв’язку з прагненням до стислості, до використання більш економних мовних одиниць у діалозі значною мірою модифікуються явища синтаксису мовлення. А це виявляється в тому, що частовживаними є структури, яким через відсутність диференціації на члени речення не властиві деякі ознаки. Вони передають реакції, відгуки мовця на висловлення співрозмовника, яке міститься у запитанні. Без зв’язку з першим елементом мовленнєвого комплексу вони не зрозумілі, утрачають комунікативну силу. Варто зазначити, що слова-речення відносяться до тієї синтаксеми в попередній репліці, яка має на собі логічний наголос, виділяється особливою інтонацією.

     Зміст нечленованих речень залежить від конкретних обставин висловлювання, контексту і в багатьох випадках від несловесних засобів обміну думками.

     Поширеними є стверджувальні і заперечні слова-речення: – Хочеш запроваджу тебе туди? – засміявся Куколь. – Добре, – зрадів я (В. Лозинський); – А скажи, чи не заходив хто до вас? – Ні ... (І.Франко).

     ІІ. Предикат супроводжується предметними субстанціальними синтаксемами. Залежно від ступеня диференціації, певної семантики предиката та комунікативного завдання кількість субстанціальних синтаксем у кожній конкретній репліці може визначатися по-різному, при цьому вони набувають особливого значення, якого вони не мали поза конструкцією.          

     1) Предикативна ознака ситуації оцінюється із орієнтацією на суб’єкт (40%), який створює для предиката семантичне тло, сприяючи експлікації його значення. Тому, передаючи зміст реальної предметності, вони поєднуються з усіма семантичними класами і валентними розрядами предикатів, вказують на належність предмета до певного семантичного класу ознакового слова. Регулярно у реченнях-репліках функціонують суб’єкти дії, суб’єкти стану, суб’єкти процесу, суб’єкти якості:  –  Славина боїться мене... – несподівано поскаржився Буслу князь (Р.Іванченко); – Вареники з борщем не помиряться, – почав доводити той (С.Скляренко); рідше вживається суб’єкт локативного стану: – Я лягаю під стогом (О.Кобилянська); раритетним є суб’єкт кількісної ознаки: – А скільки? – Пальців шість   (І.Білик).

     Найуживанішим у діалозі морфологічним різновидом суб’єктної  синтаксеми виступає  Н.в. та Д.в.: – Лазутчики не врахували болгар – відповів Склір (С.Скляренко); – Ти хора? – запитав я її. – Мені холодно (І.Франко). Трапляються поодинокі приклади суб’єктної одиниці у формі З.в. при предикатах стану на позначення фізичного стану людини типу  лихоманити, морозити, тіпати, нудити та суб’єкта у формі Р.в., який виконує функцію суб’єкта кількісної ознаки. Наприклад: – Чого ж то їй, моя душко? – Нудить її (М.Черемшина).  

     У діалогічних єдностях питально-відповідної форми рух тем та рем зумовлює чергування пропуску суб’єкта в наступній репліці і матеріально вираженого характеру в стимулі. Виникає фактично заміна суми моделей простого речення, оскільки за схемою монопредикативної структури утворюється предикативне співвідношення конситуативно заповнюваних неповних конструкцій.  Тому реченням-реплікам властиве як експліцитне, так і імпліцитне вираження суб’єктної синтаксеми, що залежить від реалізації віднесеності предикативної ознаки або до предмета, або до ситуації в цілому. Наприклад: – А ти чому не виходиш третій день уже на город? – обернулась до Уляни; – Що скажеш? – питав його пан. – Пишіть бумагу (Панас Мирний).

     2) Суб’єкт, виконуючи дію, притягує об’єкт, поза яким не може реалізуватися та чи інша дія. Об’єктна синтаксема (25%) сполучається з предикатами дії, стану, процесу, якості: – Я прийшов за вами. – кажу (В.Лозинський);  – Не гірші від інших (Улас Самчук); – Як же ви тепер будете? – запитав Подільський. – Іншу любитиму, – сказав твердо Василь (Є.Плужник).

     Об’єктні синтаксеми найчастіше виражаються формою Р.в., Д.в., З.в., О.в., зрідка М.в.: – А що є там будеш робити? – Хліба шукатиму (В.Лозинський); – Не послужила фортуна горопасі (П.Куліш); – Алла купатиметься в пахощах (А.Тютюнник).

     3) Адресатна синтаксема (15%) у реченнях-репліках сполучається тільки з предикатами дії, тим самим називаючи особу чи істоту, стосовно якої відбувається певна дія: – Вороти дівку князеві (І.Білик). Морфологічним варіантом її є Д.в., а також форма Р.в. з прийменниками до, для: – Зварила обід для свиней, – сказала Кайдашихи (І.С.Нечуй-Левицький).

     4) Інструментальні синтаксеми (11%) у реченнях-репліках функціонують при предикатах дії: – Драгуни людей палицями луплять (Ю.Мушкетик). Центральне місце займає семантичний варіант знаряддя дії: – Як ... у балці скінчилося? – Вони поранили списами двох (В.Чемерис); рідше в реченнях-репліках уживається семантичний варіант засобу здійснення дії типу  Хозари погнали на конях полонених, – сказав дозорний (Р.Іванченко). Переважно в діалогах у функції інструментальної синтаксеми функціонує О.в. та прийменниково-відмінкові сполуки (прийменники із Р.в., З.в., М.в.): – Ми зустрічаємо гостей хлібом. – відповів крізь зуби Святослав (С.Скляренко).

     5) Локативні синтаксеми (9%) позначають різні просторові поняття: назви населених пунктів, приміщення, предмети, а також указують на місце, напрямок руху і шлях руху: – Рибарі знайшли на Волхові при ополонці (Р.Іванченко).

     У діалогах морфологічна своєрідність цих одиниць зумовлюється численною групою локативних прийменників, які, поєднуючись з Р., З., О., М.в., виражають статичне і динамічне просторове значення: – Встигнемо з козаками на торг, – відповідали обачніші (В.Малик); а також шляху руху: – Як будете їхати? – Заставою (В.Яворівський).

     Реалізація правобічних субстанціальних синтаксем у репліці-запитанні залежить від регулювання семантичних параметрів предикатів, що задають схему ситуації та є своєрідним контекстом для наступної структури. Зазвичай мовець у цій конструкції вживає ті значеннєві одиниці, за допомогою яких намагається підкреслити особливу значимість інформації, яку хоче отримати від співрозмовника. Елементи, які експліцитно представлені в репліці-запитанні внаслідок своєрідних завдань, є здебільшого синтаксично провідними.

     Семантика та спосіб вираження реплік-відповідей залежить від форми питання. Наявність у відповідях усіх можливих іменникових одиниць не є обов’язковою, а в багатьох випадках і зайвою. Будова другого елемента діалогічної єдності проектується питанням за граматичною схемою повного речення, де пропускаються ті одиниці, які словесно оформлені у свідомості мовця або дублюють компоненти стимулу. А отже, такі конструкції є найбільш продуктивними серед неповних структур і є повноцінними одиницями спілкування.

     Пропуск синтаксем у конструкціях діалогічного мовлення – явище дуже поширене і природне, яке дозволяє стисло й динамічно викласти інформацію і є надзвичайно важливим для економії в мові, оскільки кількість мовних одиниць, можливих у спілкуванні, завжди лімітується.

     У третьому розділі “Семантико-синтаксична структура простих ускладнених речень у діалогічному мовленні” проаналізовано специфіку простих неелементарних речень, встановлено та описано особливості функціонування у реченнях-репліках вторинних синтаксем (адвербіальних, атрибутивних, модальних, вокативних), з’ясовано співвідношення простих ускладнених речень у діалогічних єдностях.

    Особливо яскраво мисленнєва діяльність людини відображається в реченні із ускладненою семантичною структурою.

     При використанні таких моделей у процесі спілкування в побудовах діалогу виявляються як конструктивно обов’язкові елементи, так і синтаксично незалежні компоненти, наявність яких зумовлюється рядом чинників, головним з яких є комунікативне завдання.

     Найчисленнішу групу простих неелементарних реплік становлять конструкції із вторинними предикатними компонентами. Це синтаксеми адвербіальні, атрибутивні, модальні. Вторинною субстанціальною є вокативна синтаксема.

     І. Різні події, ситуації, які є основою значеннєвого змісту речення-репліки, можуть супроводжуватися додатковою інформацією, що безпосередньо не стосується розповіді у висловлюванні. Таке повідомлення паралельно включається в конструкцію з метою уточнення, конкретизації її основного значення. Носіями подібної інформації є детермінанти (39%), котрі вказують на різні обставини, за допомогою яких реалізуються відношення між рештою компонентів структури, і відносяться до побудови в цілому.   

     1) Найуживанішим різновидом адвербіальних синтаксем у реченнях-репліках є часові поширювачі (38,48%), поява яких пояснюється потребою фіксації ситуації у якійсь точці часового відрізка. У діалозі вони представлені словами, які, указуючи на різні часові межі, мають значення моменту часу (сьогодні, після неділі); епізодичного відрізка часу (зрідка, одного разу); повторюваності дії (знову); тривалості основної дії (завжди, раптом, три дні); попередності та наступності дії (потім, по вечері; перед зануренням та ін); одночасності (тепер, тої миті): – Я повернув її на передлітні з ромеїв, – додав староста (Д.Міщенко); – Я вас прошу залишитися на тиждень (А.Тесленко).

     Часові синтаксеми в реченнях-репліках виражаються прийменниково-відмінковими формами (Р.в. та М.в., рідше у формі З.в. та О.в.), у яких прийменник визначає характер семантико-синтаксичних відношень між вихідними елементарними простими реченнями, тим самим показуючи значеннєві різновиди часового поширювача, а також формами безприйменникового Р.в., З.в.: – Мене на ніч зачиняють, – сказав я (В.Шевчук); – Я ж із нею й місяця не пропрацювала! (А.Дімаров).

     Широко представлені морфологізовані прислівники, які доповнюють узагальнено-вказівним значенням часову попередність та наступність (скоро, потім, нині, досі, ще, колись, незабаром та ін.), рідше вживаються морфологізовані прислівники типу сьогодні, вчора, щойно, щовечора, зараз та ін.: – Вони незабаром прийдуть до тебе. – сказав Михайло Всеволодович (В.Малик); – Невже бігаєте? – спитав Василь. – Бігаю щосуботи (А.Дімаров).

     Окремі субстанціальні елементи, які називають часові поняття, не можуть самостійно реалізовувати функцію додаткового повідомлення. Тому вони вживаються з означенням, яке вказує  на  якісний   або  якісно-кількісний   вияв   темпоральної   одиниці,  уточнюючи  його:

– Замерзну я там у перший мороз, – сказала стара баба Явдоха (З.Тулуб); – Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич (Ю.Андрухович).  

     2) Продуктивними є причинові  синтаксеми (30,12%), які найчастіше вживаються із семантикою зовнішньої каузації: – Вася буде дома через звільнення – розпачливо протягла мати (А.Тесленко). Вони мають значення спонукальної причини, причини-перешкоди, рідше причини-відповідності та ін. Менш уживаною є група синтаксема із значенням внутрішньої каузації: – Він порубав його шаблею з ревнощів, – втрутився новий шляхтич (З.Тулуб).

     У діалогах причинові відношення виражаються  невеликою кількістю прийменникових комплексів. Домінантою є комплекси через + З.в., за + З.в. та О.в.: – Заплатите ви мені за вашу гульбу! – скреготав зубами Горленко (З.Тулуб); поширеними в будовах діалогу є каузативні аналітичні морфеми від, з, без: – Я помираю від цікавості! – вийшла з кухні Мілена (А.Тютюнник); рідше вживаються прийменники у, на, заради(ради): – На радощах зайшли у шинок. – одно дякувала мати (Панас Мирний); спорадичними є дієприслівники у функції причинової синтаксеми типу Напрацювавшись, вони присіли на оранці. – сказала дівчинка (П.Панч).

     У реченнях-репліках продуктивними є детермінантні поширювачі із значенням мети (24%), які виражають значення відтінку форми присвяти, рідше значення власне мети: – Заради честолюбності він ніколи не зупиниться, – промовила Галя (Панас Мирний). 

     Цільові синтаксеми виражаються прийменниково-відмінковими формами (найчастіше на+ З.в.; рідше поліфункціональний в(у)+З.в. та для+Р.в.; спорадичними є аналітичні цільові синтаксеми з прийменниками з, за, по: – Прийшов до тебе за мудрістю. – сказав Тур (Р.Іваненко).

     До непоширених засобів вираження цільових синтаксем у мовленнєвих конструкціях належить інфінітив та прислівник: – Скіфам продав прислужувати... (В.Чемерис).

     3)  Раритетними у діалогічних конструкціях є синтаксеми допусту (3,6%), які виражають зовнішні обставини, всупереч яким подія все ж таки відбувається, і реалізуються детермінантними комплексами: наперекір+Д.в., незважаючи на+З.в., рідше функціонують незалежно від+Р.в: Та як же ти смієш це казати? – гримнув батько. – Попри образи я тебе люблю (Б.Грінченко).

     4)  Детермінанти зі значенням умови (3,8%) вказують на подію, що виступає умовою для реалізації іншої події, і реалізуються детермінантними комплексами: за+З.в.(гіпотетична реалізація), без+Р.в.(гіпотетична реалізація), при+М.в.(гіпотетична/реальна реалізація), у разі+Р.в.(реальна реалізація); рідше вживається умовна синтаксема, виражена дієприслівником як морфологічним варіантом цієї одиниці: –  Де ти її взяв? – скрикнув Василь. – При стеженні знайшов (О.Довженко); – Вивчивши мову, ви станете українкою... – Мокій взяв Улю за руку (М.Куліш).

     ІІ. Атрибутивні вторинні (26%) предикатні синтаксеми вносять додаткові характеристики і сприяють структурній лаконічності та ущільненості речень-реплік.

     Атрибутивними синтаксемами виступають якісні, відносні та присвійні прикметники, прикметниковий займенник з узагальнено-якісним значенням, що вказують на фізичні особливості людини, темперамент, вік, сімейний та матеріальний стан, зв’язки людини з іншими людьми, ознаки, які сприймаються органами слуху та нюхом, на дотик, стосунок до простору, форму, відстань, фізичні властивості предметів, невіддільну від предмета ознаку та ін. (гарний, добрий, кожен, новий, самотній, чистий; його, мій, свій, та, усі, цей): – Ти в нас птах вільний... – відказав докірливо Куниця (Є.Плужник); – Із дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... – сказала Янка (В.Малик); – Мілена де? – Рабиня вже пішла у світ пращурів (В.Чемерис).

     Зрідка атрибутивна синтаксема виражається формою Р.в. та прийменниково-відмінковими формами: – Він пише книгу життя! – сказав Мірек, обіймаючи Івана за плечі (А.Тютюнник); – А що там у лісі? – Сонечко у дірочки. – сказав гарненький школярик (А.Тесленко).

     Поширеними є речення-репліки, у яких при одній опорній іменниковій одиниці вживається кілька атрибутивних синтаксем, які характеризують особу чи предмет із різних боків. Наприклад: – Наступає варягів лютий німецький король (Р.Іванченко); – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова (Ю.Андрухович).

     Центральну групу аргументних поширювачів становлять означальні прислівники із значенням способу дії типу важко, далеко, добре, нудно, по-своєму, разом, розкішно, сміливо, уперто, швидко, які уточнюють поняття про дію, указуючи на різні деталі її здійснення: – Ви живете розкішно, – відповіла Тереза (Є.Плужник); периферію складають атрибути дії, які виражаються поєднанням прийменника та певної відмінкової форми: –  Діти дивляться на батька з острахом (О.Довженко). 

     ІІІ. Модальні синтаксеми (18%) надають висловленню певних модальних та експресивних відтінків, підкреслюючи контакт між співрозмовниками. 

     Регулярно в діалозі вживаються модальні синтаксеми із значенням гіпотетичної модальності типу здається, мабуть, напевне, либонь, може, видно та ін.; семантична група слів звичайно, справді, звісно зі стверджувальним значенням з елементами достовірності інформації, упевненості в реальності повідомлення:  –  Не має імені? – Напевне, має... (В.Неборак). Типовими є лексеми гляди, вважайте, знаєте, бува: – На весь Київ, вважайте, лікар, – поштиво сказала Кіндратівна (А.Дімаров), які крім основної семантики, вносять елементи впевненості, активізації та привертання уваги.

     Продуктивними є вторинні модальні синтаксеми із значенням джерела повідомлення (по-твоєму, по-моєму, бач, кажу, кажуть), які визначають комунікативну орієнтацію на присутність мовця: – Чого се ти розбурчався? – Бач, ноженята йому покрутило (О.Гончар).

     Незначну групу модальних синтаксем у реченнях-репліках становлять компоненти на жаль, на щастя, признатися  із значенням оцінного, емоційного плану повідомлення та модальні синтаксеми із логічним значенням, із значенням виділення основного у повідомленні, підкреслення висновку типу до речі, нарешті, як правило, можна сказати, власне: – Ти розумієш? – запитала Рина. – На жаль, гарних українських кінокартин мало... – відповів Мокій (М.Куліш).

     IV. Специфічною рисою діалогічного мовлення є зверненість, тобто спрямованість на певного адресата, що репрезентовано вокативними синтаксемами (17%), які виражаються кличним відмінком і в основному у реченні-репліці є назвами осіб: – Остапе, дай мені цигарку (В.Яворівський); іменниками назвами-осіб із узагальнювальним значенням, це слова типу людоньки, пані, хлопче, тату, боярине, звірі(у значенні нелюди) та ін.:  – Хлопче, неси кави! – покликали усі хором (В.Барка).

     Семантика кличного в імперативних конструкціях є вихідною базою для формування його вторинних функцій, за допомогою яких будуються інші типи ускладнених речень-реплік. Найуживанішими в реченнях-репліках є вокативні синтаксеми із вторинною функцією, яким властива семантично знебарвлена супровідна функція потенційного суб’єкта дії. Наприклад: – І я собі так гадав, пане професоре, – почав отець Білецький (Б.Лепкий).

     Непоширеними є речення-звертання, які дорівнюють одному компоненту і конденсують у собі предикатно-суб’єктну структуру. Наприклад: – Ждане! – піднімає чашу Стольник (А.Іванов). Комунікативне завдання цих побудов полягає у тому, щоб привернути увагу співрозмовника, інформувати про те, що саме до нього звертаються. Тому їм властива спонукальна інтонація.

     Отже, на функціонування в діалогічній єдності ускладнювальних синтаксем із різним семантичним змістом впливає як комунікативна настанова першого учасника діалогу, так і ситуація мовлення. Крім того, має значення емоційність мовленнєвого акту, безпосередність спілкування, спільний досвід.    

     У четвертому розділі “Комунікативна організація простих речень у діалогічному мовленні” простежено реалізацію комунікативних типів простого речення у репліці-запитанні і репліці-відповіді, проаналізовано особливості актуального членування простої конструкції у діалогічному мовленні, з’ясовано засоби вираження темо-ремного поділу, визначено особливості висловлень-запитань у мовленнєвих актах.

     Мовець, будучи учасником діалогу, залежно від конкретної ситуації спілкування та умов її проходження, може ставити перед собою різні комунікативні завдання.

     Зміст першої репліки вказує на недостатність, неповноту певної вихідної інформації та потребу адресанта в її розширенні. Тому на основі правил розгортання діалогу репліки з комунікативним завданням мають реалізуватися та логічно завершитися реакцією, а саме: одна з реплік є стимулом, який направлений на продовження розмови, друга - реакцією. Формами відображення найбільш загальних закономірностей діалогічного мовлення в сучасній українській мові є комплекси “питання-розповідь”, “питання-питання”, рідше вживаються – “розповідь-питання” та “спонукання-розповідь”. Периферію  становлять єдності “питання-спонукання”.

     Комунікативна мета кожного висловлення відображається в актуальному членуванні, здатного поділити конструкцію на дві нерівнозначні частини – тему і рему, які утворюють інформаційну структуру.

     Перший елемент діалогу, якому властива питальна модальність, містить центр запиту інформації з відкритою ремою, яка реалізується у репліці-відповіді, виражається у якісно новій конкретній інформації, є обов’язковою для комунікативної організації речення і у даному випадку досить самостійною. Наприклад:  – Скільки людей живе в Щасливому місті? – запитав Протагор. – Тисяч десять (І.Білик). Тому тема і рема є елементами цілого, комунікативне навантаження кожного з них існує тільки стосовно один одного, разом створюючи інформаційну структуру.

     Репліки-реакції найчастіше репрезентують у своєму конкретному змісті тільки другий компонент актуального членування, який виражає найбільш істотне у повідомленні. Пропуск теми дає значну економію, а звідси і комунікативну зручність, що допомагає розвантажити мовлення від надмірних елементів. Наприклад: – Кого немає? – Тридцять другого вагона (І.Багряний).

     Писемне оформлення діалогу безпосередньо впливає на вибір тих чи інших засобів маркування вихідної й нової інформації. Тому в діалогічних єдностях (питання-відповідь) актуальне членування виражається головним чином порядком слів, який у реченнях-репліках впливає на ступінь розчленованості/нерозчленованості відповіді.

     Перший елемент діалогу містить вихідну інформацію, а другий – нове повідомлення. У межах комунікативного блоку актуальне членування має об’єктивний темо-ремний порядок розміщення своїх компонентів.

     У репліках-стимулах уживаються займенникові питальні слова або предикати, які програмують ремність деяких елементів репліки-реакції. Вона є важливою для перших компонентів діалогу, оскільки запит про нову інформацію реалізують за допомогою питальності.

     Часто в ролі засобів виділення комунікативного центру простих висловлень виступають певні специфічні синтаксичні конструкції (неповні речення, зрідка парцельовані структури): – Хто тобі Ярина? – запитав зацікавлений Гармаш. – Рятівниця... (В.Козаченко); – Язика розпускаєш? – запитав становий. – Мовчу. Безпечніше. – одказав стражник (Панас Мирний). Вони спрямовані передусім на вираження реми як комунікативного центру, без якого не може бути речення.

     Висловлення-запитання як особлива форма думки передає позицію активного мовця, який за допомогою комунікативного завдання намагається віднайти відсутні елементи ситуації, щоб довершити цілісну картину події або встановити реальність чи ірреальність основного змісту повідомлення. Тому висловлення, називаючи ситуацію, відображає її в актуальному для мовця аспекті.

     У діалогах представлені усі різновиди висловлень питальної модальності: часткові диктальні запитання (32%): – Мамо, ви з ким говорите? – повагом спитав Петро (А.Тютюнник); повні модальні конструкції (25%): – Ви живете в Києві? (А.Дімаров); повні диктальні запитання (23%): – Що ж далі? (Ганна Черінь); часткові модальні висловлення-запитання (20%): – Чи не тебе я вирятував? – пожартував Григорій (І.Багряний). Цим комунікативним одиницям  відповідають репліки-реакції: розчленованого загального характеру (42%): – Що з вами сталося? – запитав незнайомець. – Я просто спіткнулась (Ганна Черінь); розчленовані висловлення часткового характеру (32%): – А ноги болять? – запитав єфрейтор. – Я їх уже не чую від біганини (В.Козаченко); загальні нерозчленовані висловлення (26%): – Що з цього? – Нездужає вона (М.Чернявський).

     Особливістю простих діалогічних висловлень усіх типів є те, що вони найчастіше є неповними, максимально стислими, що викликане потребами спілкування, і репрезентують передусім мовленнєві варіанти.

                                                         ВИСНОВКИ

     Семантико-синтаксичний рівень, базуючись на семантико-синтаксичних відношеннях та виділених на їх основі компонентах, виступає проміжною ланкою, що з’єднує глибинну і поверхневу структури.

     Реалізація моделі речення в процесах спілкування неможлива без різноманітних видозмін, які спричинені певними факторами.

     Мовленнєва діяльність передбачає свідомий добір і опрацювання мовних засобів. Писемне оформлення та природа самого діалогу, об’єктивні і суб’єктивні чинники, що впливають на його формальну будову, підтекст, зумовлюють структурну організацію реченнєвої конструкції, яка репрезентує ту або іншу інформацію.

     У процесі комунікації мовець оперує конкретними реченнями, котрі при реалізації виявляють набір додаткових семантичних функцій, що відображають передусім залежність репліки-реакції від стимулу.   

     Головними учасниками мовленнєвого акту є адресант, який за допомогою питального висловлювання намагається виразити свою зацікавленість ситуацією у цілому або її частковим елементом, указуючи на комунікативне завдання, та адресат, котрий дає відповідь своєму співрозмовникові, констатує або виявляє свої думки з приводу того чи іншого факту дійсності.

     Комунікація в межах такого комплексу є повною, однак здійснюється за допомогою різних структурних будов, що співвідносяться за змістом і часто є зрозумілими тільки в складі діалогічної єдності.

     Репліка як одиниця діалогу будується за загальною структурною схемою двоскладного чи односкладного речення і не є абсолютно відмінною від побудов монологічного мовлення. Однак її формальному рівню властиві особливості щодо наявності/відсутності семантично наповнених компонентів.

     Семантичний рівень речення відображає денотативну ситуацію через поєднання предиката як центрального компонента із непредикатними знаками на основі семантико-синтаксичної валентності. Семантичні особливості предикатів виявляються в складі речення. На відображенні різного роду інформації у мовленнєвих конструкціях спеціалізуються всі різновиди цих компонентів, які зумовлюють значеннєвий тип речення та його формальну будову.

     Центральну позицію в реченнях-репліках займають предикати дії. Встановлено, що оскільки дія виконувана певним суб’єктом переноситься на якийсь об’єкт, то найменшою валентністю дієслів дії є дві субстанціальні синтаксеми. У діалогах функціонують усі валентні класи предикатів дії зі значною перевагою три - та чотиримісних ознакових слів дії.

     У зв’язку з тяжінням речень-реплік до ущільненості та актуалізацією конкретного комунікативного завдання реалізація залежних іменникових компонентів багатовалентних дієслів дії обмежується звичайно двома – чотирма аргументами.

     Продуктивними в мовленнєвих конструкціях є предикати стану, процесу, якості та локативний предикат. Периферійну позицію в діалогах займають предикати кількості. Семантико-синтаксична структура речень з цими компонентами в основному є маломісною і актуалізується в межах одного-трьох аргументів.

     Речення-репліка є повноцінною синтаксичною структурою, яка реалізує своє семантичне навантаження лише за наявності предиката, що визначає її модально-часові характеристики. Експліцитність цієї синтаксеми зумовлюється тим, що предикат є центральним компонентом і містить те нове, про що повідомляється в реченні.

     Потреба висловлюватися економно, без називання зрозумілого, призводить  у діалозі до опущення предикатних синтаксем. Імпліцитність цих одиниць стосується, зазвичай, репліки-реакції, яка інформацію про ознакове слово черпає в основному із попереднього контексту або безпосередньо з умов ситуації.

     На відміну від монологічного мовлення, в якому відсутність ознакового слова порушує граматичність і комунікативність будови, діалогічні структури з пропущеним дієсловом є повноцінними одиницями, котрі виконують свою інформативну функцію за наявності різноманітних компенсуючи формальних чинників.

     Діалогічне мовлення, яке часто є емоційним, багате на вживання реплік-відповідей, у яких предикатні синтаксеми замінюються словами-реченнями. За їхньою допомогою адресат найчастіше стверджує або заперечує якусь думку, виражає своє ставлення до тієї інформації, яка міститься в запитанні. Їх функціонування повністю виправдане лише за наявності попереднього контексту або умов ситуації. Уживання еквівалентів усуває небезпеку інформативної перевантаженості мовлення, що робить його більш динамічним.

     Предикати є несамодостатніми семантичними одиницями, тому їхнє значення  доповнюють різні субстанціальні синтаксеми. Реалізація значеннєвих розрядів цих одиниць у реченнях-репліках відзначається певною специфікою. Будь-яка дія, стан, процес, ознака, місцезнаходження та кількісна характеристика пов’язані із суб’єктом, який у діалозі має різноманітне іменникове наповнення. Продуктивними є об’єктні, локативні та адресатні синтаксеми. Зрідка вживаються інструментальні аргументи.

     Актуалізація в будовах діалогу усіх можливих іменникових синтаксем не є обов’язковою, а в багатьох випадках зайвою. Експліцитність/імпліцитність цих одиниць зумовлюється комунікативною настановою висловлення, намаганням мовця повідомити дещо нове про дійсність, не повторюючи уже відомої інформації, а також використанням невербальних засобів комунікації. При цьому імпліцитність певних синтаксем у семантико-синтаксичній структурі речення не порушує змісту конструкції.

     Тяжіння до економії мовних засобів спричинило вживання в діалогічних конструкціях компонентів із прихованим змістом, що звичайно є похідними від речень. Ними є різні види ускладнення структури простого речення. Це синтаксеми адвербіальні, атрибутивні, модальні, вокативні.

     Реалізація в процесі спілкування комунікативного завдання впливає на бажання мовця з'ясувати певні обставини, які супроводжують якусь ситуацію або стали передумовами її появи. Потреба у фіксації будь-якої події впливає на продуктивність у діалогах адвербіальних синтаксем із часовим значенням. Регулярними є причинові та цільові детермінантні синтаксеми. Спорадичними в простих реченнях-репліках є детермінанти умови та допусту. Така нетиповість їх для діалогів пояснюється тим, що більш природним середовищем для реалізації цих одиниць є науковий стиль та складні речення.

     Характерним для діалогів є вживання кількох обставинних поширювачів, які як уточнюють один одного, так і вносять різні додаткові значення.

     Формам вираження у діалогах самостійного поширювача властиве розмаїття, яке вказує на багатство і гнучкість структур, а також безперервний розвиток літературної мови. Центральне місце займають прийменниково-відмінкові комплекси, що передають численні обставинні значення і є продуктивними у всіх семантичних різновидах детермінантів. Рідше цю роль у конструкціях виконують прислівники, які переважно виражають часові та причинові значення.

     Функціонування атрибутивних синтаксем у реченнях-репліках зумовлюється передусім потребою комунікації. Додаткове повідомлення підсилює, конкретизує, уточнює та вносить істотні відтінки в значення об’єкта чи дії атрибуції. Ідентифікуюча функція означальних синтаксем є актуальною для речення. Атрибутивні синтаксеми, як і адвербіальні, є важливим засобом мовної економії.

     Потреба при спілкуванні передавати різноманітні емоційно-модальні типи інформації вплинула на продуктивність у діалогах модальних вторинних синтаксем, яким властива функція вставності. Ці одиниці формують повідомлення суб’єктивно-модального змісту. Діалог широко реалізує значення гіпотетичної та стверджувальної модальності, джерела повідомлення. Зрідка вживаються слова із логічним змістом.

     Специфічною рисою діалогічного спілкування є спрямованість мовлення на певного адресата, що виявляється за допомогою різних засобів. Мовленнєвий акт є природним середовищем функціонування вокативних синтаксем у формі кличного відмінка, за допомогою яких привертається увага співрозмовника, стимулюється прискорення реалізації певної дії, поява додаткової конкретної реакції, певних відомостей про предмети та явища реальної дійсності.

     Розуміння змісту модальних і вокативних вторинних синтаксем у діалогах часто залежить від певних чинників, як-от етапи знайомства співрозмовників, зацікавленість темою розмови, соціальний статус мовців, їх настрій та ін. Вони є одними із найважливіших компонентів будови діалогу.

     Функціонування в діалогічній єдності ускладнювальних синтаксем із різним семантичним значенням залежить від комунікативної настанови першого учасника діалогу та ситуації мовлення, емоційності мовленнєвого акту, безпосередності спілкування, спільного досвіду.    

     Найбільш типовою формою мовного спілкування, в якій комунікативне завдання має вплив на актуальне членування, є форма діалогу типу питання-відповідь. У діалогічній єдності, на відміну від монологічного мовлення, чітко простежуються темо-ремні відношення, які визначаються реплікою-запитанням. У репліці-відповіді звичайно наявна лише рема. Використання теми, яка є відомою з репліки-запитання, переважно зумовлюється стилістичними чинниками, а також комунікативними потребами.

     Висловленню властиво свій актуальний зміст передавати різними структурами  залежно від умов комунікативного акту й ситуації. Тому потреби діалогічного спілкування призводять до компресії речень-реплік, що допомагає розвантажити мовлення від тих елементів, які гальмують інформаційний обмін.

     Порядок слів, інтонування та специфічні синтаксичні конструкції є засобами доведення до свідомості слухача нового змісту висловлення.

     Основним чинником, що впливає на проходження акту комунікації як передачі думки, є повнота або частковість змісту репліки-запитання, який у свою чергу залежить від суб’єктивної позиції адресанта, оскільки виражає спрямованість інтересів людини, зацікавленої тим чи іншим невідомим аспектом ситуації.

     Діалогічна форма створює складну організацію структур, яка залежить безпосередньо від загального комунікативного акту, а саме характеру ситуації.

     Семантико-синтаксична структура простого речення діалогічного мовлення, на відміну від монологічних конструкцій, звичайно є ущільненою, оскільки репліка часто містить лише одну синтаксему, необхідну для розуміння ситуації. Комунікативна структура у діалогічних комплексах типу питання-відповідь визначається мовленнєвою ситуацією, а отже, зумовленим цією ситуацією комунікативним завданням.