СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ З ІЛЛОКУТИВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, проаналізовано стан вивчення наукової проблеми у сучасному мовознавстві, ви­значено об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання, окреслено методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, вказано джерела фактичного матеріалу, простежено зв’язок теми дослідження з науковою проб­лематикою установи, в якій виконано роботу, з’ясовано особистий внесок здобувача та форми апробації результатів.

Перший розділ – “Іллокутивні дієслова в контексті теорії мовлен­нєвих актів” – висвітлює функціонально-комунікативні вияви семантики дієслова як основи іллокутивного акту.

Мовне спілкування як двобічний процес, з одного боку, реалізує прагнення мовця передати певну інформацію, а з іншого, – повинно викликати в адресата відповідні реакції на висловлене.

У структурі мовленнєвого акту виділяють локуцію (акт виголо­шення), іллокуцію (вказівку на мету мовлення) та перлокуцію (наслідок мовленнєвої дії). Іллокутивний акт надає висловленню цілеспрямованості, виражає комунікативну мету та іллокутивну силу мовленнєвої дії, спрямо­ваної на адресата. Відповідні дієслова у структурі таких висловлень названо іллокутивними: спонукати, змушувати, просити, наказувати, благати, молити, переконувати, умовляти, забороняти, упрошувати, агітувати, вимагати, призначити, оголошувати, намовляти, засуджу­вати, підбурювати і под.

У своєму значенні іллокутивні дієслова містять семантичні компоненти, що відображають мету самого процесу мовлення. Оскільки іллокутивні дієслова вказують на мовленнєву дію, яка має на меті вплинути на співрозмовника, то  в результаті такої дії потенційно створюється нова пропозитивна ситуація, а в межах семантико-синтаксичної структури речення виявляються каузативні смисли. Такі випадки представлені конструкціями, в яких реалізується перлокуція (наслідок мовленнєвої дії), як-от: Хоч і засмученого, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок (О.Гончар).

Іллокутивні дієслова як лексеми  характеризуються багатьма семан­тич­ними ознаками (семами): говоріння + інформативність + каузативність + цілеспрямованість + адресованість + інструментальний характер мовлен­нєвої дії. Сема говоріння вказує на те, що ці лексеми належать до дієслів мовлення, для яких є обов’язковою наявність ситуації спілкування та учасників спілкування. Інформативний характер лексеми виявляється в репрезентації несиметричних відношень між носієм іллокутивної каузації і об’єктом іллокутивної каузації: мовець є носієм каузативної дії, а слухач – потенційним її виконавцем. Сема каузативності репрезентує не фізичний (матеріальний) вплив, а вплив особливий – мовленнєву каузацію з вказів­кою на каузований відповідний акт у формі мовленнєвої дії (залежно від інтенційного значення акту предикації). Мовленнєва дія містить певну мету, тому сема цілеспрямованості особливо важлива для значення дієслова. Вияв семи цілеспрямованості підкреслює чіткий напрямок впливу і свідчить про те, що мовець, виражаючи свій комунікативний намір, вказує на можливість чи повинність об’єкта каузації (слухача) виконати певну дію. Обов’язковою семою іллокутивних дієслів є адресованість. Вказівка на адресата може здійснюватися у структурі речення або у ширшому контексті. Інструментальний характер іллокутивних дієслів пов’язаний з семами активності та доцільності. Сема інструментального характеру говоріння відображає не тільки характер мовленнєвого впливу, але й соціальні стосунки між комунікантами, які склалися до моменту мовлення. Оскільки іллокутивні дієслова вказують на мовленнєву дію, яка має на меті вплинути на співрозмовника, то в результаті такої дії потен­ційно створюється нова пропозитивна ситуація, а в межах семантико-синтаксичної структури речень з іллокутивними предикатами виявляються каузативні та авторизувальні смисли.

Проте вживання іллокутивних предикатів не завжди спричиняє створення нової ситуації, тому іллокутивні дієслова можна поділити на власне-іллокутивні та іллокутивно-каузативні. Якщо власне-іллокутивним дієсловам притаманні семи локутивності та іллокутивності, то іллокутивно-каузативні дієслова містять ще й додаткові семи цілеспрямованості дії та її результативності. Каузованість мовленнєвої дії полягає в тому, що у значенні іллокутивного дієслова міститься не тільки сема мовленнєвої дії, але й сема стану, ознаки, що приписується об’єкту дії, а також обов’язкова сема мотивації. Мовленнєва каузація відповідно експлікує спосіб впливу суб’єкта каузації на об’єкт каузації. Наприклад: упрошувати – упросити – каузувати проханням: Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище (М.Стельмах).

Семантична характе­рис­­тика іллокутивного дієслова в позиції релятора зумовлює заміщення аргументних позицій. Позиція першого аргумента (Андрій) заміщається особою, що виконує семантичну функцію агенса стосовно процесу мовленнєвої каузації. Це  є підставою для виділення додаткових сем: “осо­ба” + “мовець” + “каузатор” + “можливість здійснити каузовану дію в момент вира­жен­ня волевиявлення”. Позиція другого аргумента (батько) так само заміщається лише особою, на яку скерована каузація. У семан­тичному плані зазначений аргумент виконує роль пацієнса.  Іллокутивно-каузативні смисли, створені внаслідок використання іллокутивних дієслів, містять два логічних блоки: мовленнєвий вплив (від суб’єкта-каузатора – упросив) та зміну (результат каузації – піти). Під впливом дії каузатора початковий стан другого аргумента зазнає змін і набуває нового стану чи нової якості.

Іллокутивні дієслова мають різні граматичні форми (інфінітивні, вербумфінітні, партиципні), об’єднані у парадигми різних часів та способів. Наприклад: Можна впрохати жінку Мотрю, вона це діло облагородить (М.Коцюбинський); Як почали просити старого Палату та і врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селян­ського життя (В.Стефаник); Катерина вийшла на роботу тільки у вівто­рок, та й то з запізненням, упрохавши сусідку навідуватись до Соньки й да­ва­ти їй ліки (Л.Первомайський); Професорам заборонена всяка політика (І.Франко).

Дієслівні категорії та форми іллокутивних дієслів певним чином впливають на іллокутивну силу висловлення загалом. Найяскравіше іллокутивна семантика представлена особовими формами теперішнього часу та родовими формами минулого часу.

Досліджуваний матеріал дає підстави стверджувати, що доконаний вид іллокутивних дієслів пов’язаний з посиленням іллокутивної сили, тоді як недоконаний – з її пом’якшенням. Поняття перехідності іллокутивних дієслів ґрунтується на такій інтерпретації, згідно з якою дія прямо переходить на об’єкт або ж виступає безпосереднім джерелом створення нової ситуації, що характерно передусім для іллокутивно-каузативних дієслів. Функцію основного предиката виконують перехідні іллокутивні дієслова з відкритою валентною позицією для суб’єкта – каузатора, якому протиставляється інший учасник комунікативної події – адресат, що піддається дії мовленнєвого впливу з боку активного суб’єкта – мовця.

Існує прямий зв’язок між значенням іллокутивного предиката та іллокутивною функцією висловлення. Іллокутивна функція висловлення – це складний набір семантичних компонентів, серед яких можна виділити: мету мовленнєвого акту; психологічний стан мовця (ментальний, вольовий, емоційний); співвідношення соціальних статусів мовця й адресата мовлен­ня; зв’язок висловлення з інтересами мовця; зв’язок висловлення з діяль­ністю в рамках певних соціальних інститутів; іллокутивну силу висловлен­ня. Іллокутивна сила  висловлення містить прагматичні можливості іллокутивних та перлокутивних актів. Вона закодована в логічній структурі речення у формі предиката, який відображає безпосередній намір вислов­лення. Існує певна градація іллокутивної сили, яка може бути більшою або меншою. Зокрема, іллокутивно-каузативні дієслова мають більшу іллоку­тивну силу порівняно з власне-іллокутивними. Ілло­кутивні дієслова в перформативній функції (формі дійсного способу тепе­рішнього часу) найяскравіше репрезентують іллокутивну силу вислов­лен­ня, порівняймо: Я вима­гаю відповіді негайно (Розм.). Мінімальну іллокутивну силу мають непрямі мовленнєві акти.

Другий розділ – “Структурно-семантичні типи речень з іллокутив­ними предикатами” –  присвячено аналізу іллокутивних предикатів, їх семан­­ти­ки та сполучувальних можливостей, результатом яких є струк­тур­о­ване іллокутивне висловлення.

На синтаксичному рівні інтенція дієслів мовленнєвої дії виявляється в тому, що дієслово як предикат або сполучається з іншими словами, які називають вихідну і залежну субстанції, або вживається без них, тобто є в семантичному і синтаксичному відношенні самодостатнім. Якщо під валентністю предиката розуміти його здатність вживатися (чи не вживатися) з субстантивними словоформами, що репрезентують учасників мовленнєвої дії – агенса і пацієнса, то можемо виділити такі основні валентні структури речень з іллокутивними предикатами:

– субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма іллокутивного дієслова + субстантив у формі знахідного відмінка (дієслова з двома валентностями):  агенс + дія + пацієнс;

– субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма іллокутивного дієслова + інфінітив + субстантив у формі знахідного відмінка (або інший морфологічний вияв): агенс + дія + мета + пацієнс;

– субстантив у формі називного відмінка + фінітна форма іллокутивного дієслова (дієслова з однією валентністю – лівою): агенс + дія;

– безособове дієслово (або дієслово  у безособовому значенні) + субстантив у формі знахідного відмінка (або інший морфологічний вияв); (з однією валентністю – правою): дія + пацієнс.

Семантико-синтаксична валентність іллокутивного предиката зумов­лює субстанціальні відношення і типи субстанціальних синтаксем, що передають значення реальної предметності. Основним семантичним варіан­том виступає синтаксема у функції суб’єкта іллокутивної дії, з якою пов’я­зана найвиразніша семантико-синтаксична і формально-синтаксична дифе­рен­ціація категорії суб’єктності. У валентну рамку іллокутивних предика­тів як обов’язковий компонент входить суб’єктна синтаксема, що позначає мовця. Наприклад: Єва вблагала старшу медичну сестру виписати Іллю достроково (В.Яворівський). У випадках, коли в реченні відсутнє пряме називання суб’єкта, він трактується як неозначений, як-от: Часом викликали охочих карати буками нещасливців (І.Пільгук).

У реченнях з іллокутивними предикатами суб’єкт завжди є особою, він може бути означеним, неозначеним, узагальненим; належати зоні диктуму чи зоні модусу. Іллокутивна конструкція утворюється внаслідок взаємодії двох суб’єктних зон: суб’єкта вихідної моделі та суб’єкта-каузатора. Такі конструкції характеризуються поліпредикативністю і так­сис­­ними відношеннями між предикативними складниками. З ураху­ванням таксисних відношень можна репрезентувати систему іллокутивних вислов­лень. Першим рівнем репрезентації є розмежування моно- та полі­суб’єкт­них іллокутивних конструкцій. Полісуб’єктна конструкція означає, що суб’єкт базової моделі та суб’єкт каузованої дії не збігаються, як-от: Лікар умовив хвору погодитися на операцію (Розм.). Полісуб’єктні конс­трукції містять потенційний вторинний суб’єкт і потенційний вторинний предикат. Наприклад: Князь просив Софію заспівати що-небудь (Леся Українка).

У висловленнях від 1-ої особи суб’єкт диктуму (діяч) і суб’єкт модусу (мовець) збігаються. Це особливість перформативного вживання іллокутивних дієслів: Я рекомендую прочитати цю книгу; Я стверджую це категорично і под. В усіх інших випадках, експліцитно чи імпліцитно, співвідносяться Я суб’єкта повідомлення і не-Я суб’єкта факту, що повідомляється.

Іллокутивна конструкція  Два роки тому він виклопотав дозвіл повернутися на батьківщину і приїхав сюди (О.Іваненко) містить згорнуту пропозицію, яку можемо трансформувати таким чином: Два роки тому він просив + Йому дали дозвіл + Він повернувся на батьківщину. У самому реченні немає вказівки на об’єкт каузації,  є лише значення результативності каузованої дії.

Моно- та полісуб’єктні конструкції є протиставленням простої та ускладненої моделі речення. У моносуб’єктних моделях суб’єкт мовлення одночасно є об’єктом каузації, тобто каузація спрямовується на самого мовця. Напр.: Компанії-виробники відмовилися продавати м’ясо Держкомрезерву по 11 гривень за кілограм яловичини та 12 за кілограм свинини (З преси).

Найчастіше іллокутивні предикати поєднуються з об’єктним інфінітивом (напр.: дозволити надрукувати, порадити полікуватися, ублагати продати і под.).  Іншим морфологічним варіантом об’єктної синтаксеми, що вказує на мету каузативної дії,  є іменник, як правило, девербатив у формі “Зн. в.”: заборонити виліт, дозволити посадку, оголосити війну, призначити зустріч, запропонувати допомогу.

 Іллокутивне дієслово має обов’язкову валентність передба­чення адресата дії, оскільки іллокутивний акт відбувається між двома (і більше) співрозмовниками. Найчастіше позицію адресата мовленнєвої дії виконує “Д.в.”: Поліція заборонила кобзарям співати (О.Іваненко); “Зн.в.”: Дід Ялисей запросив дітей сідати (М.Чабанівський); “від + Р.в.”: Директор вимагав від комітету надзвичайних повноважень (Ю.Смолич); “у + Р.в.” (попросити у вчителя дозволу); “з + О.в.” (погодитися з товаришем); “з + Р.в”: Насміялась титарівна з бідного Микити (Т.Шевченко);  “над + О.в”.: Так ти глузуєш наді мною (Т.Шевченко);

Іллокутивний предикат  поєднується з об’єктною синтаксемою, яка валентно пов’язана з предикатом. Семантичній категорії об’єктності притаманні спеціалізовані морфологічні засоби вираження. Функцію об’єкта при іллокутивних дієсловах  можуть виконувати синтаксеми:  “ на + Зн.в” (скликати на раду; запросити на зустріч); “за + Зн.в.”(ви­сміювати за вчинок, дякувати за допомогу); “до + Р.в.”(закликати до повстання); “у +М.в.” (звинувачувати у зраді).

Між структурно-семантичними параметрами речення і його потен­ційною іллокутивною силою існує системний зв’язок, який виявляється в тому, що певному поєднанню структурно-семантичних компонентів відпо­відає певний набір іллокутивних сил, які реалізуються через формально-граматичну будову. Речення з іллокутивними предикатами мають своєрідне синтаксичне оформлення. Найпродуктивнішим структурним типом речень з іллокутивним предикатом є двоскладні дієслівні речення, що відоб­ражають валентну структуру з наявними агенсом, пацієнсом та іллокутив­ною дією. Наприклад: Так він підбурював людей проти самого імператора рим­ського (Б.Антоненко-Давидович). Позицію агенса займає, як правило, під­мет; позиція пацієнса може виражатися різними способами; прямим об’єктним поширювачем, який означає особу, на яку спрямована мовленнєва дія, або непрямим об’єктним поширювачем, що означає адресата чи спрямування дії.

У конструкціях з предикатами −  безособовими дієсловами, відсутня назва каузатора. Порівняймо: Командир наказав відступати і Їм було нака­зано відступати. У безособових реченнях важливий не суб’єкт-каузатор, а сам факт іллокутивної каузації та адресат, що виражається синтаксемою “Д.в.”: – Мені припоручено, – додав він, – обдивитися лоєштські виноград­ники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери (М.Коцюбинський).

Прикладом позиційної моделі речень, у яких відсутній агенс, є речення з іллокутивними предикатами у формі третьої особи множини теперішнього й майбутнього часу та у формі множини минулого часу й лексично не вираженим (нульовим) підметом (неозначено-особові речен­ня): Судили його військовою радою і присудили усікнути голову (П.Куліш); Всім радіостанціям доручили викликати “Лахтак” (М.Трублаїні); Завтра викликатимуть в район (Розм.).

У семантичній структурі речення іллокутивні предикати мають загальне призначення – створення нової ситуації або її усунення. Серед семантичних типів іллокутивних предикатів виділяються: предикати, спрямовані на передачу інформації, отримання інформації, прохання, обіцянки, наказу, поради, дозволу, згоди, заборони, схвалення,  змушування, призначення на посаду чи усунення з посади, виправдання, осуду, називання, оцінки, мовленнєвого етикету, предикати, спрямовані на зміну місцезнаходження.

Мовленнєва дія, виражена за допомогою іллокутивного дієслова (вплив на адресата), є одночасно наслідком, що виявляється як каузативний смисл у структурі висловлення.

У третьому розділі – “Семантична неелементарність речень з ілло­ку­­тивними предикатами” – схарактеризовано структури з іллокутивними пре­ди­катами, в яких зосереджено поєднання двох або більше пропозицій. Суть іллокутивного потенціалу як елемента семантичної неелементарності струк­ту­ри речення полягає в тому, що різними способами у речення, яке містить інформацію про певну подію, вводиться другий структурно-семан­тичний план, що вказує на суб’єкт  та об’єкт впливу, на спосіб зміни об’єк­та та суб’єкта, на причину зміни або кінцевий результат впливу мовця на адресата.

Речення з іллокутивними предикатами виразно двосуб’єктні, оскіль­ки повідомляють про дві ситуації (іллокутивного впливу і каузованого наслідку). Наприклад, речення Недарма ж батько оголосив його [Вигов­ського] одним з опікунів-радників (Ю.Хорунжий) є семантично неелемен­тарним, оскільки в ньому реалізуються дві пропозиції: Батько оголосив + Виговський є опікуном-радником. Порівняймо інші приклади: Столицю свою Батурин гетьман поручає сердюцькому полковнику Чечелю (Г.Хотке­вич) // Гетьман поручає +  Чечель керуватиме Батурином; Тітка заповіла мені дім (І.Франко) // Тітка заповіла + Дім належить мені; Перше слово він надав заступникові прокурора (В.Безорудько) // Він надав слово + Першим виступатиме заступник прокурора.

У центрі таких речень перебуває іллокутивний предикат, причому ускладнення такого речення, як бачимо, не зумовлене семантико-синтак­сичною валентністю предиката, а лише семантикою самого іллокутивного дієслова. Іллокутивне дієслово разом із суб’єктом-каузатором складає ядро основної предикації, а каузований суб’єкт та об’єктний інфінітив – ядро додаткової, прихованої предикації. Наприклад: І таки умовила [вчителька] Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками (А.Дімаров).

Конструкції з іллокутивними предикатами, в яких відбувається каузація дії за допомогою мовлення, легко трансформуються у складні речення. Наприклад: Проклята Параска настренчила всіх дітей проти мене (І.Нечуй-Левицький) // Проклята Параска настренчила всіх дітей, і вони всі проти мене.

Семантична неелементарність простого речення є результатом поглиблення суб’єктно-предикатної перспективи предикативної одиниці в рамках елементарної семантичної структури. У таких випадках позиції ак­тан­тів, учасників ситуації, що позначаються реченням, займають конструк­ції, що служать найменуванням певної події.

Поєднання іллокутивно-каузативного предиката з  об’єктним інфіні­тивом створює експліцитно розгорнену сему каузативності на синтак­сичному рівні. Значення причиновості, що, як правило, виконує функцію периферійного члена речення, співвідносного з пропозицією, при преди­катах іллокутивно-каузативної семантики пересувається в більш централь­не положення обов’язкових придієслівних аргументів. Так само сему при­чи­новості передають іллокутивні дієслова: скликати, зобов’язати, реко­мен­дувати, вимагати, закликати, веліти тощо. Розчленованість преди­катів пов’язана з протиставленням двох подій: акту-впливу та акту-результату, наприклад: Потім рибалка Стах Очерет заохотив кількох товаришів підтягти її [шхуну] на береговий пісок та обкласти кіль камінням (М.Трублаїні). Акт-вплив: Стах Очерет заохочував; акт-результат: кілька товаришів підтягли шхуну на береговий пісок та обклали кіль камінням.

Речення з іллокутивним предикатом – це, як правило,  просте неелементарне речення, що за семантико-синтаксичними ознаками перебуває між простим і складним. Із простим реченням його споріднює функціонування ускладнювальної частини в ролі двох рядів членів речення – тих, що виділяються на основі синтаксичних зв’язків, і синтаксем, і тих, що виділяються на основі семантико-синтаксичних відношень. Системні зв’язки зі складним реченням звичайно виявляються у семантико-синтаксичній співвідносності простого неелементарного (ускладненого) речення та складного. Наприкдад: На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село перед церквою на віче (М.Матіос) // На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село на віче,   село зібралося перед церквою. Саме іллокутивний предикат скликали вносить у речення  додат­кову пропозицію.   

Найхарактернішими способами вияву другої пропозиції у реченнях з каузативними смислами є самі предикати. Якщо у реченні є вказівка на суб’єкт іллокутивного впливу, каузативну дію (вплив за допомогою іллоку­тивного дієслова) та особу, що чинить цей вплив, то воно є неелемен­тарним реченням, яке містить один предикат з формально-синтаксичної точки зору, але у семантико-синтаксичному плані є поліпропозитивним. Наприклад: Насилу угамувала Настя Якова не йти (Панас Мирний). Агенс – Настя, каузативна дія – угамувала, об’єкт впливу – Яків, каузована дія – йти, результат іллокутивного впливу – Яків не пішов.

Семантична неелементарність речень з іллокутивними предикатами створюється внаслідок утворення не лише каузативних, але й авторизованих конструкцій у межах речення. Сема авторизації наявна у тематичній групі іллокутивних дієслів зі значенням оцінки, називання, осуду, призначення на посаду. У структурі іллокутивного речення авторизація може становити окрему пропозицію, поряд з каузвцією, як-от: Керівник переконує рецензента визнати роботу задовільною // Керівник переконує + Рецензент визнає + Робота задовільна.

Про семантичну неелементарність речень з іллокутивним предикатом свідчить і наявність у їх структурі дуплексивних компонентів, які можуть реалізовуватися при предикатах зі значенням авторизації: 1) “називання”: Матронку в селі називають Михайловим чудом (М.Матіос);  2) “призначення на посаду”: Членами редколегії обрали Омелька Нагірного і Яшу Дерезу (О.Донченко); 3) “авторизованої оцінки”: Критики хвалили його [поета] за надзвичайну оригінальність сюжетів (І.Вільде). У цих реченнях відображається ситуація власне називання, призначення та оцінки через звичайні та оцінні найменуваня або через авторизовану номінацію якогось об’єкта. У ролі об’єкта, що отримує ім’я або оцінку, виступають лише особи, оскільки йдеться про іллокутивний акт. Наприклад: оголосити – означає публічно визнати кого-небудь ким-небудь або яким-небудь: Всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосили диваком (О.Іваненко) // Його вважають диваком; Він – дивак (непряме значення констатації стану).

Наявність у реченні дуплексивних семантико-синтаксичних відно­шень сигналізує  про семантичну неелементарність речення. Дуплексиви як семантичні компоненти речення, поєднані подвійним синтаксичним зв’яз­ком, відтворюють формально синтаксичну структуру вихідних простих речень, об’єднаних у похідне просте ускладнене речення. Наприклад: - Мене назначили молодшим агрономом (В.Бабляк) // І я був молодшим агро­но­мом; І Сергій його охрестив Круценя (В.Яворівський) // Він називався Круценя. Речення з іллокутивними предикатами та дуплексивами є дво­суб’єктними конструкціями, у яких функцію основного предиката вико­нують іллокутивні дієслова, додатково ускладнені значенням автори­зації. Подібні дієслова здебільшого акціональні, з відкритою валентною позицією для суб’єкта – активного виконувача дії, якому протиставляється другий учасник події – об’єкт, що піддається авторизованому (оцінному) впливу з боку активного суб’єкта. Наприклад, у реченні Царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим (Б.Лепкий) активний суб’єкт – царський суд, об’єкт – Василь Леонтійович; об’єкт піддається мовленнєвому впливу, внаслідок чого створюється для об’єкта нова ситуація – він є винним. Речення з дуплексивним компонентом репрезен­тують приклад поліпро­позитивного ускладнення моделі речень з іллокутивними предикатами авторизацією.

Іллокутивну семантику мають також речення, в яких позицію підмета займають віддієслівні іменники, утворені від іллокутивних дієслів. Наприклад: Наказ Каленика Романовича спантеличив помічників (І.Сен-чен­ко). У таких випадках підмет називає попередню мовленнєву дію суб’єк­та як субстанцію, спрямовану на об’єкт, внаслідок якої виникає нова ситуація, тобто зміна стану об’єкта. Вказівку на суб’єкта-каузатора містить синтаксема в родовому відмінку, що на формально-граматичному рівні чле­ну­вання займає синтаксичну позицію означального поширювача. Семанти­ка підмета уможливлює поліпропозитивну трансформацію простого нееле­ментарного речення в таке, що міститиме дві пропозиції  (основну та додаткову): Каленик Романович наказав, і помічники спантеличені.

Особливим різновидом речень з іллокутивними предикатами є семантико-синтаксичне ускладнення, яке може не виявлятися, як уже зазначалося, на формально-синтаксичному рівні. Йдеться про функціону­вання віддієслівного іменника іллоккутивної семантики у функції об’єкта-каузатора. Так, у реченні  Її указом від 1764 року була скасована гетьман­щина (В.Малик) об’єктна синтаксема указом виконує функцію потенцій­ного іллокутивного предиката. Їй притаманна і семантико-синтаксична функція причиновості, згорнута зі складнопідрядного речення з підрядною частиною причини у компонент простого ускладненого речення (Гетьман­щина скасована, бо вона [імператриця] наказала).

Серед досліджуваного матеріалу окрему групу речень з іллоку­тив­ною семантикою складають речення з детермінантними членами, що міс­тить вказівку на результат каузації. Це передусім  детермінанти зумовле­нос­ті, які називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношеннях зумов­ле­ності з основною подією. У структурі таких речень можна вирізнити основне (немодифіковане) елементарне речення і вторинний член речення, витворений з вихідного елементарного простого речення з іллокутивним предикатом. Засобами вираження детермінантів іллокутив­ної семантики є прийменниково-відмінкові форми: З намови батьків вона пішла за Петра Олексійовича (Б.Антоненко-Давидович); Мирон Данилович, з наказу жовтобородого вагаря, поставив на терези відро (В.Барка).

Детермінантні члени вирізняються своєю синтаксичною автоном­ністю. За умов відокремлення другорядні у формально-синтаксичному плані члени речення набувають більшої значеннєвої ваги, виразно члену­ючи просте речення на дві частини, які передають основне і додаткове повідомлення.

Отже, як бачимо, дериваційну базу простих речень з іллокутивними предикатами, а також із деякими іншими компонентами іллокутивної семантики становлять складні речення, від однієї з предикативних частин яких шляхом згортання утворюються приреченнєві чи прислівні поширювачі. Така кваліфікація детермінантів пояснює неприслівний характер зв’язку, їхню синтаксичну автономність, перенесену зі структури складного речення. Найчастіше серед детермінантних членів речення трапляються віддієслівні іменники  у поєднанні з прийменниками типу за наказом, згідно з рішенням, за розпорядженням, за згодою тощо, які мають відтінок офіційно-ділових кліше.

Для поліпредикативних конструкцій характерні різноманітні синоні­мічні перетворення (трансформації, варіації), заміна одних предикативних засобів іншими як у межах простого речення, так і в структурі складного.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

У висновках подано основні результати дослідження та теоретичні узагальнення щодо семантико-синтаксичної структури речень з іллокутивними предикатами.

1. Аналіз речень з іллокутивними предикатами дав змогу простежити важливий зв’язок семантики дієслова із структуруванням та функціо­нальною перспективою різних за будовою висловлень. Розгляд семантики іллокутивних дієслів у контексті теорії мовленнєвих актів ще раз переконує в тому, що у центрі мовленнєвої діяльності перебуває інтенція мовця. У світлі теорії мовленнєвих актів висловлення становить комплекс мовленнє­вих (іллокутивних) дій. Іллокутивний акт – це цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється згідно з принципами і правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві. Складниками мовленнєвого акту в межах прагматичної ситуації є локуція (акт виголошення), іллокуція (мета висловлення, сила впливу на співрозмовника) та перлокуція (результат мовленнєвого впливу).

2. Іллокутивний потенціал висловлення – це сила мовленнєвого впливу, який мовець чинить на співрозмовника. Під мовленнєвим впливом висловлення розуміємо його цілеспрямованість, мотиваційну зумовленість. За умови успішної реалізації  іллокутивного акту створюється так званий перлокутивний ефект мовлення, на що вказують каузативні та авторизовані смисли у семантичній структурі висловлення.

3. Організувальним центром висловлень з іллокутивною семантикою є дієслівні предикати. Вони є виразниками мовленнєвої мети та іллоку­тивної сили висловлення. Іллокутивні дієслова виражають здійснення певної мовленнєвої дії і протиставляються тим дієсловам, які тільки називають чи описують дію. Семантика іллокутивних дієслів полягає в тому, що вони виражають комунікативну спрямованість висловлення, називають сам акт мовлення чи звернення до кого-небудь з метою домогтися чогось або спонукати когось виконати певну дію. Іллокутивним дієсловам як лексемам характерні такі семи: говоріння + інформативність + цілеспрямованість + адресованість + інструментальний характер мовленнєвої дії. Граматичні категорії перехідності та доконаного виду посилюють значення іллокутивності. Дієсловам мовленнєвої дії властива інтенція, суть якої полягає в тому, що дієслівна дія як динамічна ознака стосується двох предметів (у випадку мовленнєвої дії – осіб), один з яких є джерелом виникнення дії (агенсом), а другий – об’єктом поширення мовленнєвої дії (пацієнсом). Інтенційну структуру іллокутивного дієслова відтворює схема: агенс – мовленнєва дія –  пацієнс.

4. Іллокутивна сила висловлення тісно пов’язана з поняттям іллокутивної функції. Іллокутивна функція висловлення – це складний набір семантичних компонентів, серед яких можна виділити: мету мовленнєвого акту; психологічний стан мовця (ментальний, вольовий, емоційний); співвідношення соціальних статусів мовця й адресата мовлення; інтереси мовця; іллокутивну силу висловлення. Поняття іллокутивної сили є комплексним. Воно містить, поряд з іллокутивною метою, такі поняття, як інтенсивність, спосіб досягнення мети, особливості залежної пропозиції та індивідуальні умови використання висловлення.

5. Серед семантичних типів іллокутивних предикатів виділяються: предикати, спрямовані на передачу інформації, отримання інформації, про­хан­ня, обіцянки, наказу, дозволу, згоди, заборони, схвалення, підтримки, змушування, призначення на посаду чи усунення з посади, осуду, мовлен­нєвого етикету, називання, зміни місцезнаходження, оцінки тощо.

6. Семантико-синтаксична валентність іллокутивного предиката зумовлює субстанціальні відношення і типи субстанціальних синтаксем, що передають значення реальної предметності. У валентну рамку іллоку­тивних предикатів як обов’язковий компонент входить суб’єктна синтак­сема, що позначає мовця. Основним семантичним варіантом суб’єктної синтаксеми виступає синтаксема у функції підмета, з якою пов’язана найвиразніша семантико-синтаксична і формально-синтаксична диферен­ціація категорії суб’єктності. Проте частіше іллокутивний предикат поєд­нується з об’єктним інфінітивом, який є вторинним предикатом у полі­предикативних конструкціях, набуває значення волевиявлення суб’єк­та-каузатора у відношенні до потенційної дії каузованого суб’єкта. Іллоку­тивний предикат може поєднуватися з об’єктною синтаксемою,  що виражає предмет мовленнєвої дії. Об’єктна синтаксема має систему спеціалізованих прийменниково-відмінкових форм. З-поміж морфологіч­них варіантів об’єктної синтаксеми, що вказує на мету каузативної дії,  найпродуктивнішою є іменник у формі “Зн. в.”.

7. У семантичній структурі речення іллокутивні предикати мають загальне значення створення нової ситуації або її усунення. Мовленнєва дія, виражена за допомогою іллокутивного дієслова  (вплив на адресата), є одно­часно наслідком мовленнєвої дії, що виявляється як каузативний смисл у структурі речення.  Іллокутивний предикат, як правило, усклад­нює семантичну структуру речення, вносячи додаткову пропозицію каузатив­ного чи авторизувального плану. Ускладнені реченнєві структу­ри з іллоку­тивними предикатами утворюються поєднанням двох або більше пропози­цій. Речення з іллокутивними предикатами виразно дво­суб’єктні, оскільки повідомляють про дві ситуації (впливу та наслідку). Суть іллокутивного по­тен­ціалу полягає в тому, що різними способами у речення, яке містить інформацію про певну подію, вводиться другий структурно-семантичний план, що вказує на об’єкт та суб’єкт  впливу, на спосіб зміни об’єкта та суб’єк­та, на причину зміни або кінцевий результат впливу мовця на адресата.

8. Різновидом поліпропозитивного ускладнення речення є структури з дуплексивним компонентом. Іллокутивні висловлення з дуплексивами є двосуб’єктними конструкціями, в яких функцію основного предиката вико­ну­­ють іллокутивні дієслова, а додаткову семантичну пропозицію виражає об’єкт мовленнєвої дії (потенційний суб’єкт) та дуплексив (потенційний предикат).

9. Окрему групу речень, позначених іллокуцією, складають речення з детермінантами, що походять від іллокутивних дієслів. Каузативна ситуація може створюватися внаслідок використання віддієслівних імен­ників іллокутивної семантики, що  вживаються в позиціях підмета, об’єкт­ного поширювача та відокремленої прикладки.

10. Реченням з іллокутивними предикатами характерні різноманітні синонімічні перетворення (трансформації, варіації), що засвідчує їх семантичну неелементарність, функціональне зближення зі складними реченнями.