Семененко-Мартинюк М. В Права та обов\'язки фізичних і юридичних осіб за договором добровільного майнового страхування

Короткий зміст

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми дисертації, ступінь наукової розробки такої теми на сучасному етапі; визначено мету, задачі, сформульовано предмет і об`єкт дослідження; визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; зазначено інформацію про публікації, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Історія виникнення та розвитку прав і обов’язків учасників майнового страхування» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Умови формування та розвитку прав і обов’язків учасників майнового страхування» аргументовано, що на початку зародження страхових правовідносин кожен з учасників поєднував в собі одночасно страхувальника та страховика, наділяючись правом на отримання компенсації своїх збитків та обов’язком виплатити свою частку коштів іншому учаснику страхування, якщо збиток зазнає останній.
Визначено, що розвиток прав та обов’язків учасників майнового страхування пов'язаний й з розвитком відносин у торгівлі. Великі обсяги морських та сухопутних товарних перевезень, ризиковість їх здійснення і неможливість запобіганню збитків (втрат) під час таких перевезень були факторами, що посилювали намір учасників ринкових відносин до захисту їх майнових інтересів від негативних наслідків. Відносини з приводу захисту майнових інтересів згодом почали знаходити своє закріплення у письмовій формі – права та обов’язки осіб, що брали участь у страхуванні, закріплювались в договорах страхування.
З’ясовано, що в певний період історичного розвитку під впливом розвитку виробництва, торгівлі, суспільства в цілому, відбувалось накопичення матеріальних цінностей та збільшувались ризики їх втрати. У зв’язку з цим на території сучасної України почали з’являтися товариства, метою діяльності яких було саме страхування. Права та обов’язки страхувальників і страховиків тепер закріплювались і в законодавчих актах, що сприяло їх максимальному дотриманню та реалізації з метою захисту майнових інтересів учасників страхування.
Автором встановлено, що негативним фактором, який призупинив розвиток прав і обов’язків учасників майнового страхування стали перетворення в політичному житті країни. На початку 20-го століття страхування було обернено державою на одне з джерел накопичення національного доходу та стало державною монополією. В той час захист майнових інтересів страхувальників не забезпечувався належним чином, оскільки страхове відшкодування замінювалось компенсацією в натуральній формі і майном, не ідентичним до втраченого внаслідок настання страхового випадку.
З’ясовано, що розвиткові адекватної системи майнового страхування, а отже, прав та обов’язків його учасників, слугують позитивні економічні та соціальні перетворення, зокрема, закріплена законодавством можливість для фізичних і юридичних осіб займатися підприємницькою діяльністю, розвиток ринкових відносин, існування приватної власності та, звісно, законодавчі гарантії, закріплені у спеціальних нормативно-правових актах у галузі страхування.
У підрозділі 2.1 «Еволюція прав та обов’язків учасників майнового страхування за нормативно-правовими актами» досліджено перелік прав і обов’язків учасників майнового страхування, що закріплювались в нормативно-правових актах різних періодів історичного розвитку України, зокрема, в „Руській Правді” (11-12 ст.ст.), „Загальному цивільньному уложенні Австрійської імперії” (1811 р.), проекті „Цивільного уложення” Російської імперії (1905 р.), „Цивільному кодексі УСРР» (1922 р.), „Основах цивільного законодавства Союзу РСР” (1961 р.), „Цивільному кодексі УРСР” (1963 р.) та Декреті Кабінету Міністрів України „Про страхування» (1993 р.).
Автором здійснено зіставлення прав та обов’язків страховика, страхувальника і вигодонабувача за вказаними нормативними актами, проаналізовано їх зміст. Встановлено, що основним правом страховика було отримання плати за несення ризику настання майнових збитків страхувальника. Це право кореспондувалось з обов’язком страхувальника сплатити винагороду страховику за взяття ризику несення збитків. Правом же страхувальника було отримання страхового відшкодування в результаті пошкодження або знищення (викрадення) майна, що кореспондувалось з основним обов’язком страховика – виплатити страхове відшкодування.
Автор звернув увагу на зміст положень проекту «Цивільного уложення» Російської імперії (1905 р.), що в разі свого затвердження та введення в дію міг би досить повно забезпечити захист майнових інтересів страхувальника, страховика та вигодонабувача. Так, вказаний документ передбачав обов’язок страхувальника відповідально ставитись до застрахованого майна, не створювати страховикові перешкод при визначенні обставин настання збитку. При цьому за страхувальником передбачалось право отримати назад половину коштів, сплачених за страхування, якби мав місце майновий збиток до початку дії відповідальності страховика за договором страхування.
З’ясовано, що «Цивільний кодекс УРСР» (1922 р.), хоча лише й формально, але удосконалив зміст прав і обов’язків страховика і страхувальника. Так, в обов’язки страхувальника входило доказування наявності в нього майнового інтересу у збереженні відповідного майна, страховик наділявся правом розірвати договір страхування у випадку зміни режиму використання застрахованого майна, повернути суму виплаченого страхового відшкодування від особи, винної у настанні збитку.
Нормативно-правові акти, що були прийняті пізніше на території України (1961 р., 1963 р. та 1991 р.) та містили в собі норми з майнового страхування, не можна назвати прогресивними в частині переліку та змісту прав і обов’язків страховика, страхувальника і вигодонабувача. Як відомо, в зазначений історичний період, страхування на території України перебувало під впливом держаних інтересів, а приватної власності як такої не існувало. Визначено, що нормативно-правовий акт, яким було відновлено страхування майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, та започатковано розвиток майнового страхування в сучасній Україні, був Декрет «Про страхування» Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року, що встановив обов’язок страховика не лише з виплати страхового відшкодування, а й з ознайомлення страхувальника з правилами страхування, що сприяло якісному наданню страхових послуг, з оформлення документів для своєчасної виплати страхового відшкодування та з нерозголошення відомостей про страхувальника. В свою чергу страхувальник зобов’язувався тепер вживати заходів з запобігання та зменшення збитків внаслідок настання страхового випадку, своєчасно вносити страхові платежі. При цьому зауважено, що вказаний Декрет не містив прав учасників страхового правовідношення.
Автор прийшов до висновку, що розвиток прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб в майновому страхуванні був досить тривалим, супроводжувався постійними змінами, доповненнями, виключеннями відповідних норм законів та пов’язувався із політичними та економічними перетвореннями в державі.
Розділ 2 «Обов’язки фізичних і юридичних осіб за договором добровільного майнового страхування» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Обов`язки страховика за договором добровільного майнового страхування» розглянуто зміст обов’язків страховика відповідно до діючого Закону України «Про страхування», теорії страхування та практики врегулювання спорів по страхових випадках.
Автором встановлено, що обов’язок страховика з оформлення документів для здійснення виплати страхового відшкодування у найкоротший термін після настання страхового випадку регулюється недосконало прописаною нормою закону та не завжди може бути виконаний страховиком. Зокрема, визначено, що виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком на підставі документів, що підтверджують настання та розмір збитку. Збір таких документів є обов’язком страхувальника, а страховик зобов’язаний оформити на їх підставі лише страховий акт для виплати страхового відшкодування.
Визначено проблеми, пов’язані із невиконанням (неналежним виконанням) страховиком обов’язку з виплати страхового відшкодування, а саме: через невиконання відповідного обов’язку страхувальником, наприклад, неподання останнім всіх необхідних документів, неповідомлення належним чином страховика про настання страхового випадку, та з інших підстав, що не залежать від волі страховика; через проблеми страховика, які носять внутрішній характер (кадрові, фінансові ін.), та виявляються у штучному затягуванні виплати страхового відшкодування.
Стосовно обов’язку страховика по відшкодуванню витрат страхувальника щодо запобігання та зменшення збитків внаслідок настання страхового випадку, автором аргументовано положення про те, що вид та розмір таких витрат має бути визначений сторонами в договорі страхування. Запропоновано конкретизувати в законі, що саме відноситься до витрат страхувальника щодо запобігання та зменшення збитків внаслідок настання страхового випадку.
Встановлено, що передбачений законом обов’язок страховика про переукладення договору страхування за заявою страхувальника при зменшенні страхового ризику або збільшенні вартості майна в своєму формулюванні є некоректним і таким, що може порушувати інтереси самого страховика. Cтраховик як особа, що бере на себе відповідальність за несення чужого ризику настання збитків, має право визначати ступінь страхового ризику стосовно його збільшення або зменшення; та має право погоджуватись або не погоджуватись із збільшенням розміру страхової суми, оскільки вона визначає граничний розмір відповідальності, що бере на себе страховик за конкретним договором страхування.
При дослідженні обов’язку страховика з нерозголошення відомостей про страхувальника та його майновий стан, автором з’ясовано перелік відомостей, що стають відомі страховику про страхувальника при наданні страхового захисту, та не можуть без дозволу останнього бути розголошені третім особам. Наголошено на тому, що обсяг відомостей про майновий стан страхувальника має обмежуватись інформацією про те майно, інтерес до якого страхується.
У підрозділі 2.2 «Обов’язки страхувальника за договором добровільного майнового страхування» розглянуто зміст обов’язків страхувальника відповідно до діючого Закону України «Про страхування», теорії страхування та практики врегулювання спорів по страхових випадках.
Аргументовано, що в разі невиконання страхувальником обов’язку зі сплати страхового платежу (відповідної його частини) в повному обсязі страховикові, останній не несе відповідальності за настання збитку, що може мати наслідком відмову у виплаті страхового відшкодування або дострокове припинення договору страхування. В договорі страхування може передбачатись сплата страхувальником страхового платежу частинами, але із зазначенням періодів дії страхового захисту відносно кожної частини страхового платежу.
Досліджено зміст обов’язку страхувальника щодо інформування страховика про зміну страхового ризику. Автор прийшов до висновку, що ставлення особи до ризику носить суб’єктивний характер, а отже, інформація, яка має істотне значення для оцінки страхового ризику має визначатись самим страховиком та вказуватись в договорі страхування. В іншому випадку страховик не може посилатись на невиконання страхувальником вказаного обов’язку.
Визначено заходи, що їх зобов’язаний вчиняти страхувальник для запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку. Так, вказані заходи - це дії, що направлені на рятування, збереження пошкодженого або викраденого майна, а при страхуванні майнових ризиків в підприємницькій діяльності – заходи з закупки, продажу, доставки та інші, направлені на отримання доходів чи виконання зобов’язань за відповідними договорами (контрактами), ризик неотримання або невиконання яких страхується.
Автором з’ясовано, що виконання страхувальником обов’язку з повідомлення про інші чинні договори страхування стосовно предмету страхування запобігає незаконному збагаченню страхувальника (вигодонабувача) та сприяє дотриманню майнових інтересів страховика. Проте, необхідно розмежовувати визначені в теорії страхування поняття подвійного та додаткового страхування, що відрізняються загальним розміром відповідальності всіх страховиків, із якими страхувальник має чинні договори страхування за одним і тим же предметом страхування. У зв’язку з цим запропоновано доповнити діючий Закон України «Про страхування» нормами про подвійне страхування і додаткове страхування, що сприятиме ефективному врегулюванню спорів у страхових правовідносинах.
Встановлено, що обов’язок страхувальника з повідомлення страховика про настання страхового випадку має виконуватись у строк та спосіб, передбачений договором страхування. При цьому доведено, що дотримання страхувальником строку повідомлення про настання страхового випадку полягає в можливості об’єктивного та повного встановлення обставин події, причин її настання та винуватців майнового збитку. Це в свою чергу захищає інтереси страховика як особи, відповідальної за виплату страхового відшкодування.
У підрозділі 2.3 «Покладення обов’язків на вигодонабувача за договором добровільного майнового страхування» автором з’ясовано, що вигодонабувач є особою, яка володіє інтересом у збереженні застрахованого майна та зацікавлена у відшкодуванні матеріального збитку. Однак, щоб отримати страхове відшкодування, необхідним є виконання відповідних дій з боку страхувальника, як то, вчасно повідомити страховика про настання страхового випадку, подання необхідних документів, інше. Нажаль, страхувальник не завжди виконує свої обов’язки, а вигодонабувач зацікавлений у компенсуванні матеріальних збитків.
Автор прийшов до висновку, що вигодонабувач може за власної волі виконати відповідні обов’язки страхувальника, якщо останній не виконує їх або виконує неналежним чином. Однак, покладення на вигодонабувача обов’язків у примусовому порядку не має правової підстави, оскільки він не стороною договору, а є третьою особою у страховому правовідношенні, залученою за волею страхувальника.
Розділ 3 «Права фізичних і юридичних осіб за договором добровільного майнового страхування» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Права страхувальника за договором добровільного майнового страхування» розглянуто зміст прав страхувальника відповідно до діючого Закону України «Про страхування», теорії страхування та практики врегулювання спорів по страхових випадках.
Досліджено проблему реалізації страхувальником права на призначення та заміну вигодонабувача при страхування заставного майна. Аргументовано, що вигодонабувачем не може бути кредитор страхувальника, оскільки, він не володіє майновим інтересом у збереженні застрахованого майна в тому сенсі, що кредитор не несе прямих збитків в результаті пошкодження такого майна. Страхувальник має право призначати вигодонабувачем себе як власника майна.
Встановлено, що право страхувальника на отримання страхового відшкодування виникає у нього з моменту укладення договору страхування, а не з моменту настання страхового випадку. При цьому реалізація страхувальником вказаного права залежить безпосередньо від виконання ним інших обов’язків, що впливає також й на інтереси страховика.
Обґрунтовано, що в законі недоречно передбачати право страхувальника на внесення змін у договір страхування при зміні страхового ризику та вартості майна як таке, що в будь-якому випадку має виконуватись, оскільки у відповідних випадках це може порушити права страховика та його майнові інтереси. Зокрема, при збільшенні страхового ризику та вартості майна. Автор прийшов до висновку, що в даному випадку страхувальник має право на внесення змін в договір страхування, але на умовах рівності сторін («за згодою сторін»).
Аргументовано положення, відповідно до якого, якщо в договорі страхування страхувальник і вигодонабувач не збігаються в одній особі, то страхувальник має право на отримання відшкодування суми витрат по запобіганню та зменшенню збитків внаслідок настання страхового випадку в тому разі, якщо такі витрати були здійснені безпосередньо ним.
Наголошено на необхідності передбачити в законі норму, що забороняє страховикові обмежувати право страхувальника у виборі аварійного комісара при з’ясуванні причин настання збитку. Це допоможе запобігти однобічному розслідуванню страховиком обставин настання страхового випадку та сприятиме захисту майнових інтересів вигодонабувача.
Встановлено, що з метою запобігання з боку страховика недобросовісної поведінки при наданні страхового захисту, необхідно встановити в законі норму, яка закріплювала б право страхувальника на отримання від страховика необхідних роз’яснень стосовно умов страхування під час дії договору страхування.
У підрозділі 3.2 «Права страховика за договором добровільного майнового страхування» розглянуто зміст прав страховика відповідно до діючого Закону України «Про страхування», теорії страхування та практики врегулювання спорів по страхових випадках.
Визначено, що право страховика на отримання страхового платежу з одного боку не потребує прямого встановлення в законі, оскільки дію страхової послуги обумовлює її оплата до настання страхового випадку. З іншого боку, пряме закріплення в законі вказаного права страховика має бути здійснено як наголос на оплатності договору страхування та дотриманні майнових інтересів страховика у повному обсязі.
Розкрито проблему реалізації права страховика на оцінку ступеню страхового ризику. Обґрунтовано думку про те, що існування вказаного права страховика обумовлюється необхідністю справедливого співвідношення обсягу відповідальності страховика (розміру страхової суми) та платою за страхування (розміру страхового платежу).
Встановлено, що заміна страхувальником вигодонабувача впливає на інтереси страховика. Останній при цьому має право або відмовити у вказаній заміні, або достроково припинити дію договору страхування. У зв’язку з цим автором наголошено на необхідності встановлення в законі та договорі страхування підстав і процедури заміни вигодонабувача у страховому правовідношенні.
Автор звернув увагу на те, що законом не встановлено порядку реалізації страховиком права вимоги до осіб, відповідальних за заподіяний страхувальнику (вигодонабувачу) збиток. Обґрунтовано, що для реалізації вказаного права страховик має право вимагати від страхувальника, а страхувальник зобов’язаний надавати страховику інформацію про вказаних осіб та іншу необхідну документацію.
Автор прийшов до висновку, що страховик має право самостійно встановлювати в договорі страхування підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування, передбачаючи в них дії страхувальника, що не входять до переліку підстав, встановлених законом. При цьому, встановлюючи в договорі інші, ніж визначені в законі, підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування, приймаючи рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування, страховику слід керуватись наявністю прямого зв’язку між діями страхувальника та їх наслідками.
У підрозділі 3.3 «Наділення вигодонабувача правами за договором добровільного майнового страхування» автором досліджено можливість для вигодонабувача мати певні права за договором страхування. Встановлено, що першочергове право, яким наділяється вигодонабувач, є право на отримання страхового відшкодування в разі настання страхового випадку, оскільки вигодонабувач володіє майновим інтересом у збережені майна, зокрема є його власником (користувачем). Наголошено на тому, що укладання договору страхування на користь вигодонабувача дає останньому підстави вимагати у страховика здійснення виплати страхового відшкодування, якщо таке відшкодування виплачується не в повному обсязі або не у встановлений договором строк.
Зауважено, що вигодонабувач як особа, на користь якої укладено договір страхування, має право на збереження в таємниці відомостей, що стали відомі про нього страховикові в процесі надання страхового захисту. Наголошено, що інформація про особу вигодонабувача та його майновий стан, за аналогією із інформацією про страхувальника, може стати об’єктом незаконного розповсюдження її третім особам. У зв’язку з цим, визначено необхідним законодавчо закріпити за страховиком обов’язок тримати в таємниці відомості про вигодонабувача.
Автор прийшов до висновку, що як учасник страхового правовідношення і володар майнового інтересу у збереженні застрахованого майна, вигодонабувач може бути наділений будь-якими іншими правами, що й страхувальник, з метою належного функціонування страхового правовідношення. Однак, перелік та зміст таких прав має бути чітко закріплений сторонами в договорі страхування, що дозволить забезпечити дотримання майнових інтересів як страхувальника і вигодонабувача, так і страховика.