«ШКОЛА СКАНДАЛУ» ШЕРІДАНА ТА ПРОБЛЕМИ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОЇ ЕВОЛЮЦІЇ В АНГЛІЙСЬКІЙ КОМЕДІЇ XVII – XVIII СТОЛІТЬ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність і наукову новизну, визначено мету, завдання та методологічні принципи дослідження, розкрито його практичну значущість, а також подано інформацію про роботу та публікацію результатів дослідження.

Розділ перший – “Еволюція “комедії звичаїв” у історико-культурному контексті XVII-XVIII ст.” – складається з двох підрозділів, у яких розглядаються теорії функціонування „комедії звичаїв” під час переходу від однієї історико-культурної епохи до іншої, а також простежується втілення тих змін, яких набула „комедія звичаїв” у цей період (у комедії „Школа Скандалу” Шерідана, яка досліджується).

У першому підрозділі – “Проблема взаємодії домінантних жанрових варіантів англійської комедії XVII-XVIII ст.” – подано характеристику стану вивчення жанрових різновидів комедії XVII – XVIII ст. Вчені, як правило, вирізняли два типи комічної драми – „комедію звичаїв” та „сентиментальну комедію” як домінантні. Такий висновок був зроблений на підставі ознайомлення з драматургічним репертуаром XVII – XVIII ст., а також тому, що ці жанрові варіанти найбільш обумовлені політичними, соціальними та культурними чинниками суспільного життя, вони більшою мірою виявляють свою історичну детермінованість. При цьому дослідники наполегливо вказували на конкурування між  двома зазначеними видами комедії, що нерідко пояснювалося соціокультурними факторами. Протиставлення базувалося на тій підставі, що комедію звичаїв вважали аристократичним жанровим різновидом, а сентиментальну комедію – улюбленим жанровим варіантом буржуазії, яка бажала бачити на сцені торжество моральності й доброчесності. Визначення поетологічних прикмет та функцій комедії як оригінального виду драми, орієнтованого на розвагу, а не на моральний висновок, також, на перший погляд, сприяє антагонізму двох провідних жанрових видів XVII – XVIII ст. Якщо не брати до уваги XVII ст., до якого відносять генезис „комедії звичаїв” і коли „сентиментальної комедії” як жанрового різновиду  ще не було, то ці жанрові варіанти у XVIII ст. не були абсолютно самодостатні (ці “чисті” жанрові форми зустрічалися в драматургічному репертуарі XVIII ст. надто рідко) і не належали безпосередньо тому чи іншому соціальному класу. Це пояснюється такими причинами: по-перше, внаслідок політичної події – компромісу знаті з буржуазією в 1688 р., що вплинуло на культурний розвиток країни, – вимоги до постановок набули більшої демократичності й змінився як склад глядачів, так і соціальне коло персонажів, яке розширилося або „знизилося” в класовій градації (тому іноді у XVIII ст. „комедію звичаїв” називали „middle/upper-middle-class comedy of manners”); по-друге, існувала мода на сентиментальність, запроваджена філософськими працями Дж.Локка і А.Шефтсбері, а не на сентиментальну комедію.

Щоб розрізнити „комедію звичаїв” і „сентиментальну комедію”, необхідні були теоретичні праці з проблем драматургії, яких тривалий час бракувало. Натомість окремі висловлювання сучасників XVIII ст. створювали труднощі з класифікацією „комедії звичаїв”, її мажорними прикметами та її номінацією. Літературознавча традиція XX ст. також не позбавлене неточностей у цьому питанні. Внаслідок того, що „комедія звичаїв” набула розвитку в добу Реставрації, терміни „комедія Реставрації” і „комедія звичаїв” вважали синонімічними і взаємозамінними, незважаючи на те, що „комедія звичаїв” продовжувала своє існування й після закінчення періоду Реставрації, постійно розвиваючись і модифікуючись. Літературознавство радянського періоду наполягало на характеристиці „комедії звичаїв” як „демократичної”, „сатиричної” або „просвітницької”. І зрозуміло, що у межах  соціологізованих історико-літературознавчих концепцій її сутність вбачалася в  антибуржуазній ідеології.

Той факт, що „комедія звичаїв” трансформувалася під впливом багатьох історико-культурних чинників (посилилася роль буржуазії, яка заявила про свої уподобання; з’явилися антагоністичні памфлети проповідника Кольєра; державний акт Вільгельма III; „Акт про Театральну Цензуру” 1737 р.), дав підстави стверджувати, що вона зникла зі сцени до 1760-х рр.,  поки Голдсміт не став на її захист у своєму теоретичному трактаті й не відродив у своїх комедіях. Але це було не зникнення, а пристосування до нових соціокультурних вимог та смаків публіки XVIII ст. Нове мислення стимулювало появу трьох різновидів комедії: 1) дещо трансформованої комедії звичаїв (яка визнає виховну роль театру); 2) сльозної або сентиментальної комедії; 3) комедії-синтезу комедії звичаїв і сентиментальної комедії. У дисертації переглядається традиційне усталене твердження про перевагу сентиментальної комедії у більшій частині XVIII ст.: найбільшого поширення, як було з’ясовано, набули комедії, що мали „перехідний”, подвійно-амбігітивний статус, синтезуючи світську інтригу й моральні інтенції у фіналі п’єси.

Другий підрозділ – “Жанрово – стильова своєрідність “Школи Скандалу” Р.Б.Шерідана: традиції та новаторство” –  присвячений з’ясуванню специфіки втілення в досліджуваній комедії традиційних жанротворчих та стильових рис комедії звичаїв, а також визначенню нових тенденцій, які склалися в нову культурну епоху та  відображені в „Школі Скандалу”.

У цьому підрозділі запропонований новий погляд на поетику назви комедії „Школа Скандалу”, яка продовжила традицію „школи” у драматургії. Деякі радянські вчені прагнули характеризувати цю п’єсу з ідеологічного погляду, пропонуючи назву “Урок наклепникам”, що порушувала її стильове призначення – грайливість. Загальноприйнята назва „Школа лихослів’я”, на наш погляд, також звужує перспективу відображення звичаїв та розваг суспільства XVIII ст. Тож були розглянуті конотації корелятивних категорій „чутка-плітка-лихослів’я-скандал”, їх співвідношення та виявлений пріоритет поняття „скандал” внаслідок його багатогранності (воно включає низку тематично-однорідних явищ), полісемантичності, спрямованості на публічний резонанс. Шерідан, крім відображення способів створювання скандалу, висміює ще один порок епохи – „новий журналізм”, що має справу з паплюженням людських репутацій.

Переглянуто твердження, що тривалий час існувало в зарубіжному та радянському літературознавстві, про те, що „Школа Скандалу” – це сатирична комедія (хоча і у вітчизняному, і в зарубіжному літературознавстві під цією дефініцією розумілися різні поняття та різні функції жанру). Якщо радянські фахівці завжди наголошували на соціальній спрямованості сатири, яка мала пафос заперечення й почуття презирства, то зарубіжні дослідники, визначаючи “Школу Скандалу” як сатиричну комедію, мали на увазі сатиру на звичаї. Докладний аналіз комедії Шерідана переконує, що це здебільшого не сатирична, а іронічна комедія звичаїв, тому що сатира в ній – не головна мета автора, а маргінальний компонент поетики в цілому. Проте сатира присутня, але служить для створення комічного опису звичаїв, а не їх осудження, для розваги та самопізнання глядачів. Щоб зрозуміти контраст між двома видами сатири – викривальною, різкою, брутальною й делікатною, витонченою сатирою-зображенням звичаїв, у дисертації зроблена спроба зіставити „Школу Скандалу” з комедіями Дж.Гея і Г.Філдінга.

Ігровий компонент „Школи Скандалу” як головний в поетиці розкривається через аналіз стилю й мови Шерідана, який навіть до конструювання тексту підходив граючись (що свідчить про близькість драматургу культури рококо), нанизуючи на сюжетні лінії вербальні дотепи, передаючи їх з вуст одного персонажа до вуст іншого. Стилістика мови головних персонажів часто має бінарну природу: з одного боку, милостива іронічність, вишуканість фраз, доброзичлива манера спілкування; з іншого – розв’язність, фривольність, безцеремонність, а іноді навіть брутальність, примітивність висловлювань. Це свідчить про пристрасть суспільства до „масок” (рокайльна поведінка), про невідповідність категорій „бути” і „здаватися”. Іноді зустрічається преціозна манера висловлювання, яка з’явилася в Англії у XVII ст. і з того часу була властива світській бесіді в цілому. Але у XVIII ст. змінюються та редукуються її характерні риси: надмірна штучність і манірність, метафоричність і пишномовність – через зміну стилістичних парадигм від барочно-класицистичної (XVII ст.) до рокайльної (XVIII ст.). Форма преціозності XVII ст. вже не така органічна у XVIII ст. і вживається тільки в окремих випадках у „Школі Скандалу” (окрім її багатовживаності в мові одного з протагоністів). Натомість у Шерідана спостерігається потяг до лаконічності, відточеності висловлювань, більшої наближеності до реального мовлення, але не до спрощення стилю, а до симбіозу ясності, природності з вишуканістю, парадоксальністю. Тож діалог у „Школі Скандалу” являє собою комбінаторику епіграм, афоризмів, парадоксів.

Соціальний статус героїв у комедії  “Школа Скандалу” є наслідком тих соціальних змін, що відбулися після Славної революції. Якщо у XVII ст. комедія звичаїв відображувала  більшою мірою звичаї та розваги аристократів, то у XVIII ст. в георгіанській комедії простежується прагнення уникати зображення вищих верств суспільства, не відмовляючись остаточно від цієї жанрової ознаки. Це було можливим тому, що, на відміну від континентальних європейських країн, де поняття „nobility” („дворянство”) не розмежовувалося, в Англії серед дворянства чітко розрізнялися „gentry” (нетитуловане маломаєтне дворянство) і „peerage” (родова знать). Тому Шерідан компілював соціальне коло своїх персонажів у релятивно невеликому діапазоні: з екс-буржуа через проміжний міжкласовий тип (іноді соціальний стан персонажів двозначний) до верств дворянства, які були схильні до компромісу з буржуазією – “gentry”.

Майже всі персонажі “Школи Скандалу” є типовими характерами, які функціонують у комічній традиції як загальноприйняті типажі (вони часто зображені в п’єсах попередників або сучасників Шерідана) і відтворюють реальні людські типи тієї доби. Тож новаторство Шерідана полягає у вмінні адаптувати запозичених персонажів до сучасної йому дійсності, надати їм блиску та поглибити їхню сутність.

Дотримування драматургом класицистичного правила трьох єдностей є наслідком взаємодії різних чинників: це і вплив неокласицизму, і необхідна умова правдоподібного відтворення у п’єсі, обмеженій сценічним часом, епохи, суспільства та позасценічного часу і простору, і прагнення напруженості інтриги, яка у випадку подовження часу дії або складності взаємодії сюжетних ліній могла б втратити свій драматизм і цілісність.

Той факт, що існує більш ніж двадцять версій „Школи Скандалу”, породжує літературознавчу проблему: який текст вважати остаточним і завершеним. Така поліваріантність тексту є наслідком двох об’єктивних причин. Перша з них пов’язана з небажанням Шерідана санкціонувати хоча б одне видання цієї комедії, з приводу чого виникло немало піратських видань з багатьма друкарськими помилками й неточностями. Друга причина навіть пояснює першу: Шерідан був перфекціоністом і постійно удосконалював діалог п’єси, тож близько половини версій тексту є авторськими коректуваннями. Щоб розібратися в цій великій кількості варіантів і визначити пріоритетні версії тексту, у дисертації були розглянуті розбіжності у словах і абзацах у різних рукописах, а також різні методологічні підходи декількох дослідників до вирішення цього питання.  У результаті ми дійшли висновку, що пріоритетним треба вважати архетип тексту, що мав успіх на прем’єрі п’єси. При цьому окремі вербальні авторські виправлення, якщо вони мають логіку, можуть бути присутні в тексті за наявності пояснень видавцем такого вибору в спеціальному додатку до книги. Але більш істотні виправлення, пов’язані з цілими реченнями або абзацами, повинні бути відхилені як перекручення тексту, відомого й улюбленого публікою кінця XVIII ст.

Розділ другий – “Нові тенденції у англійській драматургії кінця XVIII ст.” – має два підрозділи. Для того щоб повніше зрозуміти, що є традиційним, а що новаторським для комедії звичаїв XVIII ст., було зроблено порівняльний аналіз “Школи Скандалу” з комедією звичаїв XVII ст. Перший підрозділ – “Порівняльний жанрово-стилістичний аналіз комедій У.Конгріва і Р.Б.Шерідана. Трансформація стилістичних прийомів” – складається з чотирьох пунктів та є опрацюванням оригінальних текстових варіантів з метою визначення  трансформації виражальних та зображальних засобів мови, що відрізняються завдяки різним чинникам: зміні світосприйняття епох, ставлення до моралі, до жінок, до шлюбу, індивідуальним стильовим манерам драматургів. У результаті порівняльного жанрово-стилістичного аналізу в комплексі з історико-культурним було виявлено, що спільні для комедій Конгріва та Шерідана жанротворчі теми: любовні інтриги, матримоніальні стосунки, гроші, – зазнали значних змін за три чверті століття під впливом буржуазних моральних цінностей, комплексу філософських і літературних проблем та культурних нововведень. У комедіях XVIII ст., порівняно з комедіями XVII ст., скорочено зображення та обговорювання дій і намірів сексуального характеру, а також вживання грубої та фривольної лексики. Цього вимагала мораль суспільства XVIII ст. Через це евфемізми стають більш вживаними. У Шерідана ми знаходимо зовсім інший, ніж у Конгріва, ідеал героїні-нареченої, що відповідав вимогам сентименталізму. На відміну від конгрівських самовпевнених, вередливих і легковажних кокеток, у „Школі Скандалу” героїня – доброчесна, невибаглива, але занадто нудна для комедії звичаїв, тому виписування її характеру не дуже цікавило Шерідана. Ситуація в епілозі, коли леді Тізл від’їздить до села, також свідчить про наявні елементи сентименталізму в комедії. Вважалося, що сільський ідилічний топос реформує людину, змінює її риси характеру на краще. Саме у відтворенні ставлення до життя в сільській місцевості та до людей з провінції полягає ще одна відмінність комедії звичаїв XVII і XVIII ст. XVII ст. та його драматургія орієнтуються на урбанізовану культуру зі штучно-показними манерами, у той час, як у XVIII ст. простежується потяг до простого й невибагливого сільського життя. У зображенні любовних стосунків у п’єсі XVIII ст. меркантильність грає не останню роль, але для шлюбу, крім грошей, неодмінно потрібна любов – це свідчить про зміну ідеалів у XVIII ст. Зовсім навпаки ця тема реалізується у п’єсах XVII ст. (зокрема в конгрівських), коли гроші підносилися в ранг культу. У комедіях Конгріва як репрезентативних для своєї доби любов часто постає як гра, що супроводжується холодним розрахунком, досить часто вона нещира.

Що стосується трансформації мовних засобів, то можна  підкреслити, що вона не абсолютна, тому що „комедія звичаїв” як субжанр драми мала свої вимоги до лексики персонажів, яка мала бути надзвичайно різноманітною та образною, щоб зацікавити глядацьку аудиторію. Але деякі більш-менш суттєві зміни у стилістичних прийомах, безсумнівно, відбулися, що пояснюється зміною літературних напрямків у діахронічній перспективі. При зіставленні текстів Конгріва й Шерідана помітний рух від барочно-класицистичної моделі до рокайльно-сентиментальної, як у творах двох різних епох, так і у межах творчості самого Конгріва (звичайно, за винятком сентименталістських рис). Стильова еволюція у творчості Конгріва пояснюється цілим комплексом суспільно-культурних процесів, що, як правило, характерні для „кінця століття” з його перехідною спрямованістю, пошуками нових форм організації суспільства. Акцентовано, що стиль Конгріва зазнає змін: від барочної мозаїчності, помпезності стилю, надмірної заплутаності сюжетної композиції й розвитку художнього конфлікту, багатоваріантності образів та мотивів, відвертої грубості й непристойності висловлювань (вплив „низового” бароко) у перших трьох комедіях –  „Старий холостяк”, „Подвійна гра”, „Кохання за кохання” – до витонченості та вишуканості стилю, ясності композиції, мистецтва натяків, редукції вульгаризмів та фривольного гумору – рокайльних естетичних принципів у четвертій комедії „Так поводяться у світі”.

Порівняння комедій Конгріва і „Школи Скандалу” Шерідана допомагає зробити висновок про те, що залишається незмінним набір виражальних та зображальних стильових засобів, зокрема: метафора, метонімія, порівняння, гіпербола, зевгма, оксюморон, парадокси, іронія, евфемізми; види паралелізму: анадиплосис, епіфора; умовчання, повтори, інверсія, хіазм і т.д. Ми можемо констатувати лише зміну кількості та якості основних для характеристики комедії звичаїв стилістичних прийомів: метафори, метонімії, евфемізмів, а також характеру функціонування в них преціозного стилю. Це відбувається тому, що барочно-класицистичні вимоги до стилю поступаються місцем рокайльно-сентиментальним: природності, вишуканій простоті, акценту на інтимності, прихованих подробицях подій та роздумів, любові до сенсуалізму, мистецтву натяків, м’якості висловлювань та іншим.
І комедії Конгріва, і „Школа Скандалу” Шерідана насичені афоризмами й епіграмами – стилістичними прийомами мовної характеристики, які відображали погляд на салонну бесіду як на мистецтво, на веселу гру смислами, інтелектуальні вправи. Прецедентом для появи в XVII ст. епіграм стало таке явище, як англійський лібертинаж. Афоризми, що мають довгу історію, стали формою вираження барочної та класицистичної преціозності й прижилися у XVIII ст. Емоційність та емфатичність, що передаються вигуками, викликами, клятвами, лайливими словами, зайвими елементами, характерні також для п’єс Конгріва, і для „Школи Скандалу” Шерідана, але обумовлені різними причинами: у XVII ст. – неврівноваженістю аристократії, аморальністю звичаїв та впливом французької культури, у XVIII ст. – різноманітним соціальним складом персонажів.

Отже, очевидно, що Шерідан – наступник не конгрівських традицій, як вважалося, а комплексу стильових прикмет, характерних для „комедії звичаїв”, які, однак, трансформувалися в часі.

Ще одному стилістичному аспекту, що типологічно об’єднує творчість Конгріва і Шерідана, присвячено другий підрозділ – “Своєрідність функціонування стилю рококо у драматургії XVII-XVIII ст.”. У цьому підрозділі зроблена спроба знайти зв’язок театральних постановок віддалених епох з одним із провідних стильових напрямків XVIII ст. – рококо, який недооцінювали у вітчизняному літературознавстві, але переоцінювали у зарубіжному. Царина драматургії – найменш вивчена з погляду наявності в ній рокайльних тенденцій. Єдиним комедіографом, який зазвичай асоціюється з рококо, є Маріво, та іноді згадують Голдсміта (Дж.Алілова, Н.Пахсар’ян). Зрозуміло, що цього недостатньо, тим більше, що англійська драматургія досі не привертала пильної уваги вчених у такому аспекті.

Риси та настрої, що асоціюються з рокайльними, з’явилися в Англії як культурне запозичення ще в період Реставрації (1660–1688) і знайшли своє відображення в комедії Реставрації. Але на той час рококо ще не було систематизованим стилем, а поступово формувало свою філософію й естетику. Тож комедії Реставрації за наявності в них деяких рокайльних прикмет не відповідають стилю рококо в цілому. Те саме можна сказати й про три перші комедії Конгріва: „Старий холостяк”, „Подвійна гра”, „Кохання за кохання”. Але остання комедія Конгріва „Так поводяться у світі” дозволяє нам віднести його до драматургів раннього рококо. Нарівні з окремими філософськими та тематичними рокайльними прикметами перших трьох п’єс, а саме: прагненням до розваг і задоволень без зобов’язань, любов’ю „на мить”, фліртом, вербальними битвами, всепоглинаючою грою, презирством до шлюбу, героями-лібертинами, рокайльним локусом інтер’єру (у другій і третій п’єсах), – у четвертій комедії мають місце вже рокайльні стилістичні форми вираження, що характеризуються витонченістю, м’якістю відтінків, галантністю та двозначністю, а також з’являються нові сюжетотворчі принципи: мотив маски, скандальність, турбота про репутацію. Шерідан є представник пізнього рококо, і у „Школі Скандалу” втілено рокайльно-сентиментальну естетику, складники якої доповнюють один одного. Та іноді сентименталізм, що проповідує нову мораль, впливає на рокайльні прикмети та редукує їх (такі, як еротизм, преціозність, презирство до шлюбу). Але інші рокайльні риси залишаються незмінними й нагадують конгрівські п’єси. Серед них такі, як: двозначність, мотив маски, скандальність, принцип грайливості, флірт, пристрасть до екзотики, герої-лібертіни, любов „на мить”, салон як рокайльний локус.

У процесі наукового дослідження сформульовані висновки теоретичного й практичного значення.

„Комедія звичаїв” розглядається з початку свого існування і до тріумфальної вершини розвитку – постановки „Школи Скандалу” Шерідана, що водночас виявилася й завершальною для безперервної еволюції цього жанрового різновиду. Причин для зникнення „комедії звичаїв” у 70-х роках XVIII ст. у висновках вказується чимало. З одного боку, це зміна поколінь драматургів (новий склад комедіографів був орієнтований на „малі жанри”), вичерпаність (після постановки „Школи Скандалу”(1777) набору тем та ситуацій, провідних для субжанру „комедії звичаїв”. З іншого боку, на згасання „комедії звичаїв” мали великий вплив зміни політичної та економічної ситуацій, світоглядних настанов та літературних стилів у кінці XVIII ст. в Англії. Британія внаслідок деяких подій (серед них успіхи Британської армії, експансія Британської торгівлі, Французька революція 1789 р.) втрачає прихильність до французької культури і звертається до своїх традицій. Тож „комедія звичаїв”, що трансформувалася протягом XVIII ст. і невід’ємною ознакою якої стали рокайльні прикмети з французькими коренями, втратила свою актуальність і любов публіки. Усі спроби відновити її існування довгий час були марними.

У дисертації зроблена спроба переглянути концепції радянського та пострадянського літературознавства щодо „сутінкової” пори в розвитку ”комедії звичаїв” та революційного характеру творчості Шерідана. Реальна картина в царині комедіографії XVII-XVIII ст. ставала очевидною в процесі аналізу історико- та соціокультурної ситуацій цього періоду, що мали безпосередній вплив на трансформацію комедійного субжанру.

Автор дисертації пропонує свій підхід до класифікації домінантних різновидів комедійного жанру. До загальновизнаних у зарубіжному та радянському і пострадянському літературознавстві домінантних субжанрів –  „сентиментальної комедії” і „комедії звичаїв” –  додається ще один самодостатній різновид, що реально домінував у комедійному репертуарі XVIII ст.: ”комедія звичаїв змішаного типу” – „комедія-синтез комедії звичаїв і сентиментальної комедії”. Така синтетичність двох драматургічних видів зумовлена уподобаннями публіки, що змінилися на межі двох епох: публіка бажала водночас і розважатися, і насолоджуватися глибоко моральними вчинками й позитивними проявами характеру, виправленням злодіїв та щасливими фіналами.

У дослідженні були переглянуті попередні тлумачення жанротворчих аспектів комедії “Школи Скандалу” – основного об’єкту нашого дослідження – і запропоноване власне розуміння жанрової специфіки комедії Шерідана.  На нашу думку, “Школа Скандалу” – не стільки сатирична комедія, скільки іронічна комедія звичаїв: соціально-моральні питання в Шерідана не переважають над естетичними. Її тенденційність вбачається в моральному описі звичаїв, а не у їх моральному осуді. Результати текстуального та соціокультурного аналізу  дали змогу встановити соціальний стан персонажів п’єси, який відрізняється від композиційних вимог у комедіях XVII ст. У Шерідана протагоністи уособлюють типових героїв свого часу, що дає нам уявлення про філософію ставлення до життя у XVIII ст. Дослідження поліваріантності тексту “Школи Скандалу” відображує комунікативні удосконалення п’єси та проблеми вибору однієї авторитетної та остаточної версії комедії.

Аналіз “Школи Скандалу” як репрезентативної комедії звичаїв, яка завершила великий етап в комедіографії Англії, відкрив перспективи дослідження всього шляху розвитку “комедії звичаїв” – від II половини XVII ст. – до II половини XVIII ст. Спираючись на метод ретроспективного аналізу, було зіставлено вихідні жанрово-стильові ознаки “комедії звичаїв” XVII ст. та комплекс трансформованих жанрово-стильових рис “комедії звичаїв” її розквіту. Порівняння комедій Конгріва і “Школи Скандалу” Шерідана, які об’єднані спільною тематикою та проблематикою, виявило значні відмінності у формах і способах їхнього висвітлення. Автор дисертації простежує вплив політичних, соціокультурних, філософських та наукових реформ на трактування тем та проблем у різні історико-культурні періоди. У результаті порівняльного стилістичного аналізу комедій Конгріва і комедії Шерідана виявлено, що комедіографічні стилі в Англії змінилися за період у три четверті століття (а також у межах творчості самого Конгріва) – від барочно-класицистичної парадигми до рокайльно-сентиментальної.

У результаті дослідження з’ясовано, що рокайльні ознаки модифікуються при переході від комедій Реставрації до комедій пост-Реставрації, у межах комедійної творчості Конгріва та від п’єс Конгріва до „Школи Скандалу” Шерідана”. Оскільки, на нашу думку, творчість Конгріва та Шерідана характеризується стильовою контамінацією, то в роботі здійснена спроба систематизувати й осмислити різні компоненти цієї контамінації, механізм їх взаємодії в системі комедійної творчості Конгріва та Шерідана й, таким чином, виявити сутність модифікації жанрових та стильових прикмет „комедії звичаїв” при переході від XVII до XVIII ст.