Січко Д.С. Правова природа лізингу в Україні

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, визначені мета і завдання роботи, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, формулюється наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації, вказуються публікації за темою дослідження.

Перший розділ “Історичні умови зародження лізингу та його розвиток в Україні” присвячується огляду вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дослідження та дослідженню виникнення та розвитку правового регулювання  лізингу. Розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Огляд літератури” робиться огляд літератури за темою дослідження. Розглянуто питання розвитку наукової думки та правових досліджень інституту лізингу в Україні та Росії. Незважаючи на єдині історично-правові засади російської та української правової системи, розвиток законодавства в країнах обумовив різні наукові погляди на правову природу інституту лізингу і відповідно різні наукові концепції.

У підрозділі 1.2. “Історичні умови зародження лізингу та його розвиток в Україні” досліджується загальна еволюція лізингу та його поява і розвиток в Україні. При вивченні історії лізингу необхідно враховувати, що формування будь-якого явища, зокрема і лізингових правовідносин, має свої стадії: зародження, становлення, розвиток і сучасний стан даного інституту. Тому автор при дослідженні даного питання дотримувався принципу розмежування зазначених етапів.

На нашу думку, найбільш правильною є історична концепція лізингу, яка включає період починаючи з виникнення оренди, оскільки правильне розуміння історії становлення явища допомагає усвідомити його суть.

З організаційно-правової точки зору автором досліджена історія появи і розвитку лізингу в сучасній Україні. Становлення лізингу в Україні пройшло декілька принципових етапів.

До 1991-1992 років поняття лізингу як такого було відсутнє, регулювання лізингу здійснювалося лише загальними нормами Цивільного кодексу про майновий найм. У період до 1997 року відбулося закріплення лізингу в окремих актах законодавства, але, все одно, спеціального закону не було регулювання лізингу відбувалось за нормами податкового, банківського законодавства тощо. У 1997 році був прийнятий Закон України “Про лізинг”, яким уже були комплексно врегульовані питання лізингу. Сучасний етап пов’язаний з прийняттям нової редакції Закону України “Про фінансовий лізинг” та набранням чинності нового Цивільного кодексу України. І окремою правовою подією можна визначити приєднання в 2006 році України до Конвенції УНІДРУА “Про міжнародний фінансовий лізинг”. Незважаючи на те, що ця Конвенція поширюється на міжнародні угоди з лізингу, можна спрогнозувати подальші відповідні зміни в національному законодавстві відносно приведення лізингового законодавства у відповідність до норм цієї Конвенції.

Другий розділ “Поняття, правова природа та загальна характеристика лізингових відносин” складається із трьох підрозділів і присвячений питанням визначення, суті, структури та юридичної природи лізингових відносин.

У підрозділі 2.1. “Поняття лізингу і його правове регулювання” автор досліджує питання визначення лізингу з урахуванням прийняття Закону України “Про фінансовий лізинг” від 11.12.2003 року та Цивільного кодексу від 01.01.2004 року. Наголошено, що під лізингом як новим правовим інститутом в українській теорії та практиці потрібно розуміти лише фінансовий лізинг, який регулюється спеціальним законодавством та має тільки йому властиві особливості.

Лізингові відносини в Україні регламентовані нормами багатьох законодавчих актів, зокрема нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, Закону України “Про фінансовий лізинг” тощо. Така велика кількість нормативних актів, що містять положення щодо регулювання договору лізингу, не сприяє однаковій правозастосовчій практиці, тому очевидно, що сучасний розвиток економічних та правових відносин вимагає уніфікації нормативного матеріалу та єдиного законодавчого підходу. Вирішення цього завдання повинно будуватися на основі єдиного нормативного акту – Закону України “Про фінансовий лізинг”, який би відповідно деталізував норми Цивільного кодексу України.

Проаналізувавши поняття та суть фінансового лізингу і відповідне йому правове регулювання, автор вважає, що проведене дослідження дозволило сформулювати таке його визначення: фінансовий лізинг – це вид підприємницької діяльності, який полягає в інвестуванні власних, позичкових, так і залучених фінансових ресурсів у майно, яке буде спеціально придбане і передане за договором фінансового лізингу фізичним або юридичним особам у строкове і відплатне володіння та користування.

Підрозділ 2.2. “Структура договірних зв’язків лізингу” присвячений питанню визначення реальної та оптимальної правової структури зв’язків суб’єктів лізингу.

Розглядаючи питання конструкції відносин усіх трьох суб’єктів договору фінансового лізингу, дисертант докладно аналізує характер розподілу прав та обов’язків у суб’єктів договору і доходить висновку, що при визначенні структури договірних зв’язків лізингу потрібно виходити з того, що договір фінансового лізингу є двостороннім правочином.

З урахуванням вищезазначеного автор вважає за необхідне розмежовувати лізинг – як комплекс цивільно-правових відносин з реалізації договору лізингу, у якому беруть участь три основні суб’єкти (продавець майна, лізингодавець і лізингоодержувач), і договір фінансового лізингу – як договірне зобов’язання, в якому беруть участь дві сторони (лізингодавець і лізингоодержувач).

Автором розглянута складна конструкція відносин лізингу, за якою лізингоодержувач набуває права пред'явлення вимог безпосередньо продавцеві (постачальникові). Отриману конструкцію лізингу цілком можна пояснити, якщо визнати лізингоодержувача третьою особою в зобов'язанні з договору купівлі-продажу, причому існує певна своєрідність трактування поняття “виконання обов'язку на користь третьої особи”.

Підрозділ 2.3. “Місце договору фінансового лізингу в системі цивільно-правових договорів”. Питання правової природи лізингу займає важливе місце серед найбільш спірних тем у юридичній літературі. Автором з урахуванням попереднього аналізу конструкції договору фінансового лізингу було проведено наукове порівняння договору лізингу з такими традиційними цивільними договорами, як договір оренди, купівлі-продажу, кредиту, доручення.

Розглянувши і зіставивши правові конструкції цих договорів, дисертант наводить аргументацію, що дозволяє вважати договір фінансового лізингу різновидом договору найму (оренди). Таким чином, саме передача майна лізингодавцем лізингоодержувачу в строкове та відплатне користування є тією ознакою, що поєднує договір лізингу з іншими видами оренди. Усі ці ознаки характерні і для лізингу; отже родова приналежність лізингу до майнового найму (оренди) не викликає сумнівів.

Однак визнати відносини лізингу повністю тотожними відносинам оренди неможливо, оскільки специфіка лізингу як правового інституту полягає саме в присутності структурного взаємозв'язку із правовідносинами інших цивільно-правових договорів. Даний факт, а також необхідність специфічного правового регулювання, яка випливає із нього, і дозволяє відмежувати лізинг від оренди та визнати його окремим видом договору оренди.

Існує думка, що договір лізингу є самостійним типом договірних зобов'язань, що відрізняється від інших типів цивільно-правових договорів. Висновки прихильників визнання договору фінансового лізингу як самостійного договору про специфічну правову сутність і взаємозв'язок відносин лізингу, а також неповторність самого договору фінансового лізингу випливають із такого сумнівного постулату, як визнання лізингу тристороннім правочином, що породжує єдине зобов'язання між усіма трьома сторонами. Доводиться помилковість цього висновку і відповідно підстав для розгляду договору фінансового лізингу як самостійного цивільно-правового договору.

Третій розділ “Договір фінансового лізингу” містить чотири підрозділи і присвячений аналізу договірного регулювання правовідносин лізингу та цивільно-правовій відповідальності за договором фінансового лізингу.

У підрозділі  3.1. “Договір фінансового лізингу і його істотні умови” розкриваються і аналізуються характерні риси договору фінансового лізингу та дається вичерпний аналіз та характеристика істотним умовам цього договору.

Автор вважає за потрібне включити до переліку істотних умов питання визначення продавця (постачальника) предмета лізингу. Саме вирішення цього питання, згідно зі ст. 808 ЦК України, набуває принципового значення при розподілі відповідальності та ризиків.

На підставі аналізу предмета договору лізингу обґрунтовується положення законодавства про те, що предметом лізингу не можуть бути цінні папери, майнові права й ін. нематеріальні активи (програмне забезпечення, бази даних тощо). Доводиться, що зазначені об’єкти цивільних прав у порівнянні з правом власності мають іншу правову природу, що не дозволяє застосовувати їх зазначеному напрямку.

Хоча Закон України “Про фінансовий лізинг” прямо і не передбачає обмежень щодо предмета лізингу, однак, виходячи з дослідження поняття основних фондів, таке обмеження існує. Таким чином, предметом лізингу може бути майно, яке буде задіяне у виробництві та реалізації продукції, виконанні робіт чи наданні послуг, тобто використане в професійних цілях. На думку автора, з метою більш чіткого тлумачення предмета лізингу, ч. 1 ст. 3 Закону “Про фінансовий лізинг” необхідно закріпити в такій редакції: “Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена, згідно із законодавством, до основних фондів і призначена для використання в професійних цілях”.

Підрозділ 3.2. “Суб'єктний склад лізингового зобов'язання” містить детальний аналіз визначених статтею 4 Закону України “Про фінансовий лізинг” суб’єктів лізингу: лізингодавця, лізингоодержувача і продавця (постачальника). Було встановлено існування нормативних обмежень щодо практичної реалізації положень вищевказаного Закону щодо суб’єктів лізингу. Зокрема, на основі аналізу законодавчих актів автор доходить висновку, що лізингодавцем, за договором фінансового лізингу, має бути лише юридична особа, яка є фінансовою установою, або юридична особа, яка не є фінансовою установою, але взята на відповідний облік Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Підрозділ 3.3. “Зміст лізингового зобов'язання” присвячений дослідженню договірних прав і обов’язків суб’єктів фінансового лізингу.

Своєрідність змісту договору фінансового лізингу в основному пояснюється тим, що зобов'язання, що витікають з нього, є поєднанням, з одного боку – прав і обов'язків орендаря і орендодавця, типових для орендних відносин, а з іншого – деяких особливих прав і обов'язків сторін, пов'язаних з необхідністю укладання договору купівлі-продажу (поставки) для придбання лізингового майна з наступною передачею його лізингоодержувачу.

Аналіз прав та обов’язків сторін, які визначаються § 6 глави 58 ЦК України та Законом України “Про фінансовий лізинг”, показує, що обов’язок надання предмета лізингу лізингоодержувачу належить саме лізингодавцю, що відповідно підтверджує теорію двосторонності договору лізингу.

Важливим обов'язком лізингоодержувача є необхідність прийняти майно в тимчасове володіння і користування та користуватися ним відповідно до його призначення і умов договору. Тут важливого значення набуває саме відповідність користування умовам договору і призначенню предмета. Лізингодавець, як власник предмета лізингу, до якого дане майно повернеться після закінчення дії договору, зацікавлений, щоб лізингоодержувач користувався майном саме відповідно до його призначення і умов договору. Тому відповідні негативні правові наслідки для лізингоодержувача наставатимуть не у випадку відсутності факту користування майном або користування майном на власний розсуд, а лише тоді, коли таке користування здійснюватиметься неналежно.

Розглядається питання обов’язку страхування предмета лізингу. Визначається, що на практиці предмет лізингу у більшості випадків страхується лізингоодержувачем на користь лізингодавця, як власника предмета лізингу. На погляд автора, у разі настання страхового випадку, який підтверджений відповідними документами, і одержання лізингодавцем страхового відшкодування згідно із договором страхування сторони повинні за домовленістю зменшити заборгованість лізингоодержувача перед лізингодавцем.

Розглядаючи склад прав та обов’язків продавця, що стосуються всіх трьох суб’єктів лізингу, зазначається, що продавець не має ніяких прав по відношенню до лізингоодержувача як суб’єкта договору фінансового лізингу. Згідно зі ст. 808 ЦК і ч. 1 ст. 5 Закону, у продавця (постачальника) існує лише обов'язок.

Підрозділ 3.4. “Цивільно-правова відповідальність за договором фінансового лізингу” присвячений питанням цивільно-правової відповідальності суб’єктів лізингу.

Специфіка відповідальності в лізингових відносинах обумовлена їх тристороннім характером. Складність конструкції договору лізингу і відносин сторін, що виникають на його основі, обумовила важливе положення, що властиво цьому договору: лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем за якість та інші характеристики предмета лізингу, а також за його доставку, монтаж тощо, якщо лізингоодержувач самостійно вибирав продавця (постачальника) предмета лізингу. Таке положення є достатньо логічним. Підставою звільнення лізингодавця є його опосередкована участь у правовому механізмі відносин щодо придбання майна. Лізингодавець здійснює придбання предмета лізингу у визначеного лізингоодержувачем продавця і відповідно до визначених лізингоодержувачем специфікацій та умов. У такому випадку він повинен розглядатися лише як фінансовий посередник. Оскільки він не обирає продавця предмета лізингу і не визначає специфікацію цього предмета, то він і не повинен нести відповідальність, зокрема за неякісність або некомплектність майна, яке він купує.

Проаналізовано питання відповідальності продавця (постачальника) предмета лізингу перед лізингоодержувачем. Такий розподіл відповідальності не характерний для традиційних інститутів цивільного права. І інститут договору купівлі-продажу, і інститут договору найму (оренди), різновидом якого є договір лізингу, не передбачають подібної конструкції відповідальності. З огляду на вищевказане існує необхідність прямої вказівки подібної відповідальності продавця безпосередньо в Законі України “Про фінансовий лізинг”, що усунуло б суперечності і значно спростило формування інституту відповідальності в лізингових відносинах.

Вбачається, що право лізингодавця на повернення предмета лізингу у випадку несплати лізингових платежів є ключовим правом лізингодавця, яке забезпечене його правом власності на предмет лізингу. Саме завдяки цій особливості повернення предмета лізингу може здійснюватися у безспірному порядку як реалізація вимоги власника, що не володіє, до невласника, що володіє і який порушив умови договору. Законодавством встановлена чітка процедура вилучення: по-перше, були чітко встановлені підстави повернення предмета лізингу, і по-друге, лізингодавець володіє не правом вилучення, що призвело б до можливих фізичних зіткнень лізингодавця і лізингоодержувача, а правом вимоги повернення предмета лізингу, тобто безпосередньо сам лізингодавець не має права вилучити майно у лізингоодержувача.

На основі аналізу права лізингодавця стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса  відзначається існуюча колізія норм ЦК України та Закону України “Про фінансовий лізинг”. Для вирішення цієї проблеми, на наш погляд, ч. 2 ст. 1071 ЦК України повинна бути викладена в такій редакції: “Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом або договором між банком і клієнтом”.