ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його логіка і методологія; висвітлюється ступінь наукової розробки цієї проблеми в межах соціологічних парадигм; формулюються положення наукової новизни, які як гіпотеза виносяться автором на захист, теоретичне і практичне значення даного дослідження та його апробація в межах прийнятих форм наукової практики.
Розділ перший “Інституціоналізація приватної вищої освіти як невід’ємний елемент реформаційного процесу в Україні” присвячено аналізу основних передумов та чинників виникнення та інституціоналізації приватної вищої освіти. Особливо акцентується увага на тому, що процес становлення приватної вищої освіти пов’язано із загальним процесом реформування освітнього простору в Україні і обумовлено колом чинників багатомірного характеру.
У першому підрозділі “Економічні та соціальні передумови реформування освітянської системи в Україні” зазначається, що кризові стани освіти є не тільки результатом недосконалої соціальної політики, але й проявляються як наслідок характерних для сучасного суспільства суперечностей між формальною організацією навчального процесу та його змістом, цілями освіти та її результатами.
Особливу увагу приділено аналізу взаємозв’язків освіти і суспільства загалом. Це дає можливість дійти висновку, що освітня реформа в Україні передбачає не лише нову модель педагогічного процесу, але й принципову зміну завдань освіти. Кінцевою метою навчання має стати підготовка людини до життя і праці, створення умов для всебічного розвитку людини та її адаптаційних можливостей, підготовка високоосвіченої, професійно орієнтованої, інтелігентної особистості, здатної знайти своє місце в умовах життєвих реалій.
У системі авторського аналізу передумов реформування освітнього простору України основним є розгляд освіти, як одного з найважливіших соціальних інститутів, який органічно пов’язано із соціально-економічною і політичною організацією суспільства, характером і домінуючою спрямованістю суспільного життя. У контексті цього підходу дослідження вказаних факторів дозволяє дійти висновку, що для кардинального оновлення освітньої системи необхідно докорінно переглянути філософсько-ціннісні джерела освіти і здійснити її структурно-організаційну перебудову, в основі якої знаходяться процеси відтворення й збереження власних самобутніх форм, методів, структур тощо, а також окремі технології освіти, запозичені з інших культур.
Урахування вище згаданих чинників та характеру їх впливу на розвиток системи освіти дозволяє виділити як мінімум три базових принципи реформування системи освіти в Україні: демократизація всього освітнього простору; багатоукладність і варіативність освіти; регіоналізація освіти.
Науковий аналіз передумов виникнення приватної освіти на сучасному освітньому просторі України дозволяє дійти висновку, що головна мета реформування освіти може бути досягнута лише на нових правових і методологічних засадах, приведенні системи освіти у відповідність з нинішніми економічними можливостями і загальнодержавними потребами.
Розгляд соціальних передумов реформування освіти не може бути проведено без ціннісних основ моделі фахівця. У розв’язанні цих завдань особливу роль відіграє гуманітарно орієнтована модель фахівця, розробці якої приділено значну увагу в роботі. Її принципи та особливості реалізації вимагатимуть спрямованості на розвиток особистісних і творчих якостей молодого фахівця.
У другому підрозділі “Виникнення приватної вищої школи як результат зародження ринкових відносин” проведено історико-соціологічний аналіз виникнення приватної вищої школи. Особливо зауважується на тому, що вже до середини ХІХ ст. сформувався комплекс причин, що стимулювали диференціацію навчальних закладів. Серед них можна назвати великі соціально-економічні перетворення в країні, становлення держави на шлях капіталістичного розвитку; деяку демократизацію суспільного життя; зростання національної самосвідомості; поступове зближення з європейськими державами і збільшення впливу останніх; соціально-класові зміни, що потребують урахування і компромісів для запобігання соціальним вибухам.
Наприкінці ХІХ ст. суспільство перейшло до активної побудови освіти у своєму розумінні цього явища. Неурядова – вільна вища школа створювалася, як правило, передовою інтелігенцією на свої кошти, отримувані за рахунок навчання, і частково на кошти торгово-промислових кіл. Це була специфічна, така, що не субсидувалася державою, система суспільних і приватних навчальних закладів.
Аналіз історичного контексту розвитку недержавного сектору освіти дозволив виділити сучасний етап як принципово важливий для розвитку освітнього простору України. У його структурі виокремлюються тенденції і риси, які мають визначальне значення для розуміння феномена приватної вищої школи як соціального інституту.
Розгляд становлення приватної вищої освіти в контексті розвитку ринкових відносин дозволяє виділити декілька періодів її функціонування: 1991 – початок 1992 р. – поява перших приватних вищих навчальних закладів; 1992–1994 рр. – бурхливе зростання і різке збільшення чисельності приватних ВНЗ; 1995–1996 рр. – переломний момент у життєдіяльності приватних ВНЗ: початок акредитації, деяке скорочення числа ВНЗ, завершення “кількісного етапу”; 1996–1999 рр. – затвердження приватними ВНЗ свого права на існування; державне визнання; видача перших дипломів про вищу освіту.
Зазначається, що в цілому приватні ВНЗ довели доцільність свого існування. При всій неоднозначності процесів, що відбуваються у вищій школі України, необхідно визнавати, що до кінця 90-х років сформувалася досить вагома приватна сфера вищої школи. Провідними ВНЗ недержавної форми власності накопичено певний досвід інноваційної діяльності, відроблено форми і методи навчально-виховного процесу, що дають змогу українській вищій школі входити до світового освітнього простору. Акредитовані ВНЗ мають досить солідну матеріальну базу і добрий кадровий потенціал, що дозволяє розраховувати на їхній стабільний розвиток і сприяння в розв’язуванні найскладніших соціально-економічних і політичних проблем України.
Створення приватних ВНЗ ще раз наочно показало, що в умовах переходу до ринкових відносин роль освіти як чинника соціальної мобільності і диференціації змінюється, вона вже перестає бути лише каналом соціальних переміщень.
У третьому підрозділі “Характерні ознаки та принципи діяльності приватних вищих навчальних закладів” визначаються базові риси сучасної освітньої парадигми – фундаментальність, цілісність, спрямованість на задовольняння інтересів особистості. Незалежно від напряму підготовки фахівців вища школа має дати тому, хто навчається, цілісне уявлення про сучасну природну картину світу, закласти фундамент для оцінки наслідків професійної діяльності фахівців, сприяти творчому зростанню особистості, правильному вибору індивідуальної програми життя на основі пізнання особливостей, потреб і можливостей кожної людини. Саме на цих ідеях ґрунтувалася розробка концептуальних принципів створення і функціонування приватних вищих навчальних закладів, що виникли в Україні на початку трансформаційного етапу її розвитку.
Аналіз різноманітних визначень і методологічних бачень “соціального інституту”, “освіти як соціального інституту”, “вищої школи як соціального інституту” дозволили дати авторське трактування поняття “приватна вища освіта”, яке позначає сукупність навчальних закладів, що не забезпечуються і не контролюються (цілком або частково) державними органами.
Очевидно, що критерії визначення приватної вищої освіти мають ураховувати і фінансовий, і управлінський, і функціональний чинники, але головним залишається форма власності, на якій ґрунтується діяльність ВНЗ.
Методологічні засади концепції приватної освіти, на яких ґрунтується авторський аналіз, дозволяють розробити основні критерії інституціоналізації приватної вищої школи, серед яких важливим виступає наявність особливих функцій, які виконує приватна освіта. Дослідження цих функцій лежить в напрямку розбіжностей між державним і недержавним секторами освітньої галузі. Різниця полягає, по-перше, в тому, що державні навчальні заклади виконують замовлення держави, а приватні – замовлення суспільства, здійснюючи права батьків і педагогічне право незалежних суб’єктів освіти та сприяючи цим становленню громадянського суспільства. Друга різниця між державними і приватними ВНЗ – у способах фінансування і формах оподаткування. Третя суттєва відмінність приватних ВНЗ полягає в рівні відповідальності за результати своєї праці. Четверта відмінність приватних ВНЗ – їхній специфічний мікроклімат, що сприяє формуванню громадянськості, патріотизму, моральних принципів та ідеалів. Функції приватної вищої освіти розглядаються як інтегруючий показник, крізь який аналізується специфіка соціальних норм, особливі професійні групи, які виконують соціальні ролі в системі приватної освіти, а також специфіка освітніх закладів.
Аналіз якості освіти доводить, що особливу роль у її підвищенні відіграє конкуренція. Слід зазначити, що конкурентне середовище на українському ринку освітніх послуг сформувалося швидко і природно завдяки успадкованому науково-технічному потенціалу країни. Поряд з цим конкурентний тиск на ринку освітніх послуг України територіально нерівномірний, що пов’язано з концентрацією вищої школи і наукових установ, яка склалася у регіонах країни.
Із зростанням рівня життя населення вдосконалення освітніх систем і механізму ринкових відносин у класичному маркетинговому трикутнику “якість – ціна – сервіс” якість освіти і сервіс освітніх послуг стануть основними чинниками переваг абітурієнтів, конкурентоспроможності ВНЗ та їхніх випускників. Для здійснення складної маркетингової стратегії диверсифікації товару в поєднанні з диференціацією ринку в умовах кризи потрібні багатогранні фахівці. Чотири принципи “адаптивність – фундаментальність – випередження – стійкість”, що закладені в динамічну модель фахівця приватного ВНЗ як інституту ринкової економіки, створять умови для виховання і підготовки якісно нового професіонала.
Розділ другий “Визначення статусу навчальних закладів нового типу”. У ньому визначаються основні методологічні засади процесу інституціоналізації приватної вищої освіти. Проводиться обґрунтування ефективності функціонального підходу для аналізу проблеми взаємозв’язку системи приватної вищої освіти з механізмами розвитку суспільства.
Соціологічний аналіз системної кризи, яку переживає Україна, дозволяє говорити, що макроекономічні структури управління перестали бути гарантом затребуваності молодого фахівця. Для сучасного стану освіти джерелами навчаючих і коректуючих впливів можуть бути керівна система, зовнішнє середовище загалом, але можуть бути й елементи самої системи, наприклад, система навчальних дій, контроль і коректування реакцій, адаптована до зовнішнього середовища структура управління навчанням.
У першому підрозділі “Економічні та правові засади регулювання діяльності приватних вищих навчальних закладів в Україні” приділено увагу детальному аналізу економічних особливостей та законодавчої бази існування та функціонування приватної освіти в Україні.
Зазначається, що приватна освіта – це ринковий феномен. Його дослідження може і проводиться в межах дисциплінарної матриці макро- і мікроекономічних теорій ринку. Побудова теоретичної моделі приватної освіти як елемента ринку відбувається у два етапи: 1) описання об’єкта в термінах і поняттях традиційної ринкової теорії; 2) адаптація утвореної моделі до практичних умов інституціональної і функціональної кризи економіки України.
Приватна освіта за своєю природою більш оперативно реагує на ринковий попит, що робить його гнучкішим і демократичнішим. Заслуговують на увагу і нецінові чинники попиту в галузі освіти: субститути, прибутки, очікування і переваги споживачів тощо, аналізу яких приділено увагу в роботі.
У сучасних умовах набула актуальності проблема розподілу ринку освітніх послуг між державним і приватним сектором. Доведено, що нинішні типові покупці послуг приватної освіти – це представники гуманітарної і наукової інтелігенції, підприємці і держслужбовці. У порівнянні з державними внз такий соціальний склад абітурієнтів не має суттєвих відмін, що є непрямим підтвердженням того факту, що дедалі більша кількість споживачів послуг приватної освіти обирає її, розраховуючи на більш якісний продукт – кінцеві знання.
Взагалі, основна суперечність сучасного етапу існування системи вищої освіти – це суперечність між труднощами її фінансування, що наростають, і зниженням віддачі, з одного боку, та диверсифікацією потреб суспільства у представниках інтелектуальної праці, пов’язаною з наявними ринковими перетвореннями, – з іншого.
Процес створення й активізації діяльності приватних ВНЗ наростає, проте до цього часу практично не дослідженою залишається правова природа їхнього створення і функціонування. Особливо важливою є розробка проблем розвитку правового статусу приватних внз як комплексу правових засобів, що забезпечують його організацію і діяльність, відтворюють його становище як у системі вищої освіти, так і в колі суб’єктів ринкової економіки.
Основними елементами, сукупність яких складає своєрідну правову модель ВНЗ, є: 1) “програмний” блок, що формує зміст роботи, цілі і завдання приватного ВНЗ; 2) правові підстави організації приватного ВНЗ як осередку вищої освіти, з одного боку, і суб’єкта підприємництва – з другого; 3) права, обов’язки і функції приватного ВНЗ, що служать здійсненню програми його діяльності, і його відповідальність; 4) правовий режим управління приватним ВНЗ, структура і функції його адміністрації.
Комплексний аналіз взаємозв’язку соціальних та правових норм у процесі інституціоналізації приватної вищої освіти дозволив дійти висновку, що за межами нормативного регулювання і будь-яких рекомендацій з боку вчених залишається значне коло проблем. У результаті найбільш прийнятною сьогодні організаційно-правовою формою створення в Україні недержавного ВНЗ є господарче товариство, що засновано на договірних засадах і має на праві власності своє уособлене майно, а учасники ВНЗ мають лише зобов’язувальні права з урахуванням зроблених внесків. Проте це відразу ставить його в один ряд з комерційними структурами, що породжує значні проблеми у функціонуванні ВНЗ.
Структурний аналіз приватної вищої школи доводить, що як самостійна організаційна система приватний ВНЗ повинен мати для забезпечення своєї діяльності комплекс структурних підрозділів. З точки зору статусу приватного ВНЗ, рівня його акредитації, завдань, що стоять перед ним, і змісту діяльності ці підрозділи можна віднести до трьох видів: основні, допоміжні і управлінські. Набір цих підрозділів зумовлено специфікою, розмірами ВНЗ тощо.
Аналіз правових основ діяльності приватних ВНЗ підтверджує необхідність розв’язання найважливішої теоретичної проблеми – забезпечення на рівні законодавства країни єдності і рівності всіх ВНЗ. Прийняття відповідних законів дасть змогу визначити правові ознаки навчального закладу як особливого типу установи незалежно від форми власності, що уможливить виокремлення приватних ВНЗ від інших суб’єктів підприємництва; встановити єдині правові вимоги до внутрішнього устрою вищих навчальних закладів, незалежно від форми власності, за ознакою реєстрації їх як особливих типів установ – навчальних закладів; запровадити особливий порядок реорганізації і ліквідації навчального закладу, передбачивши насамперед соціальний захист учасників освітнього процесу.
Другий підрозділ “Вища приватна освіта як феномен світової культури” присвячено аналізу феномена приватної вищої освіти крізь призму діяльності ВНЗ України та західних країн, тобто у взаємозв’язку з конкретно-історичними умовами розвитку суспільства.
Зауважується, що у західних державах реформи у сфері вищої освіти спричинили дві глобальні зміни. Насамперед було нівельовано монополію університетів на вищу освіту, з’явилися спеціалізовані ВНЗ і коледжі при муніципалітетах, великих промислових корпораціях тощо. Згодом кардинальні зміни відбулися у фінансуванні ВНЗ: переважна більшість університетів і нових ВНЗ перейшли до системи фінансування, в якій значну частину складають позабюджетні джерела – кошти корпорацій, фондів, меценатів, надходжень від оплати за навчання та ін. Це дає можливість говорити про зміцнення статусу приватності вищої школи в розвинених країнах Заходу.
У цілому аналіз доводить, що в ході реформ зміна освітньої парадигми призводить до перегляду загальноприйнятих соціальних принципів освіти або пошуку врівноважуючої альтернативи. Саме на принципах неперервності і спадкоємності навчання ґрунтується формування “вільного освітнього простору”. Створюючи паралельну спадкоємність, ця ідея несе в собі демократичну основу, розширюючи можливості культурного вибору для людини як у здобутті професії, так і в мобільній перекваліфікації, розширенні профілю спеціальності, змінюючи таким чином соціальні гарантії зайнятості.
Приватні ВНЗ країн Заходу при реалізації принципів освітньої політики прагнуть достатньої гнучкості, що породило новий принцип розвитку освіти – інституціональну рефлексію. Поряд з цим активно впроваджуються принципи: “випереджувального розвитку” освіти в порівнянні з динамікою соціального зростання; принцип інноваційності; принцип “зваженого консерватизму”. Стверджується також прагнення знайти універсальні, загальнолюдські критерії освітнього прогресу (ідея “глобалізму”) в будь-якому регіоні світу.
Аналіз об’єктивної обумовленості здійснення освітніх реформ у світі демонструє, що вони пов’язані з низкою загальних причин, які призвели до таких найважливіших тенденцій, що торкнулися всіх рівнів освіти: розширення системи дошкільного виховання; загальна доступність середньої освіти; поширення освіти, що ґрунтується на середній школі, широкий розвиток різноманітних форм післясередньої приватної освіти: професійних училищ, спеціальних професійних шкіл та коледжів, технікумів, курсів; доступність вищої освіти; розвиток системи освіти дорослих.
Набуте в ході прогнозування і планування більш глибоке розуміння взаємозв’язку між вищою школою і соціальними змінами змушує сьогодні розв’язувати інтегроване завдання складання концептуальної карти нових підходів до прогнозу і розробки на її основі типології та методики планування освіти. Найбільш ефективним і з точки зору соціальної значущості, і за часовою стійкістю і методичною оригінальністю визнається “модель потреби в робочій силі” (С. Баскін, В. Армбрустер та ін.), побудовану на принципі “селективної експансії” і обмеження освіти лише її економічною функцією; “модель потреби в освіті” і “модель індивідуального попиту на освіту” (так звана гарвардська модель – Ч. Дженкс та ін.) як засоби подолання соціальних відмінностей і конфліктів; “модель суспільної потреби і суспільного попиту”, що ґрунтується на аналізі соціального конкурсу в навчальні заклади, та ін.
Аналіз процесів розвитку приватної освіти в різноманітних соціальних системах дозволив досягти інноваційності в розробці концепції освіти в Україні при постановці завдань, в аналізі їх реалізації, а також розкрити додаткові резерви освоєння культури конкретного суспільства. Особливу увагу приділено і чинникам, що гальмують названі процеси.
Третій підрозділ “Міжнародний досвід діяльності приватної вищої школи та його значення для України” присвячено вивченню практичного досвіду інших країн, яке набуває сьогодні особливої актуальності як умова створення власної системи управління якістю освіти, яка б враховувала специфіку і кращі традиції освіти.
Аналіз тенденцій розвитку українського суспільства припускає інтегрування приватних ВНЗ у систему вищої школи, яка склалася. Уявляється, що відбуватиметься поступове офіційне включення позабюджетних навчальних закладів до загальної системи освіти, їх визнання.
Неминуче питання, що постійно виникає останнім часом, – питання про місце недержавного сектора в загальній системі вищої освіти. Найважливішими для розвитку цього сектора в майбутньому, як підтверджує міжнародний досвід, є дві позиції: 1) цей сектор збережеться як більш гнучка оболонка потужного державного ядра; 2) в якісному плані рівень освіти, яку дають позабюджетні ВНЗ, буде порівняно з рівнем освіти у провідних державних ВНЗ.
Значну увагу в розвитку системи освіти за кордоном приділено саме соціологічним дослідженням, завдяки яким здійснюється регулювання окремих секторів освіти. Результати соціологічних досліджень дозволяють говорити про типові тенденції розвитку світових ринків освітніх послуг і особливості їх маркетингу. Основними чинниками, що визначають вибір ВНЗ абітурієнтами є: престиж ВНЗ, визнання його торговельної марки (диплома) роботодавцями; якість процесу навчання; можливості для наукових досліджень; матеріально-технічна база; наявність спеціальних (унікальних) освітніх програм; кількість і рівень підготовки абітурієнтів, тобто ступінь виборності ВНЗ при наборі абітурієнтів тощо.
Означена в роботі ідентичність окремих процесів розвитку української та світової систем освіти дозволяє ефективно використовувати визнані технології розвитку освітнього простору.
Третій розділ “Специфіка соціальних зв’язків у вищих навчальних закладах небюджетного фінансування” присвячено аналізу специфіки найважливіших структурних елементів вищої школи як соціального інституту.
У першому підрозділі “Особливості формування та тенденції змінювання студентського контингенту, механізми реалізації кадрової політики”, акцентовано увагу на тому, що студентство являє собою перехідну соціально-демографічну групу, нетривале перебування в якій є однією із форм соціального переміщення – свого роду сходинкою переходу молоді з різних соціальних груп до верстви інтелігенції. Тимчасовий характер перебування в статусі студента обумовлює і тимчасовість існування низки соціальних рис, що зникають у зв’язку з цим переходом.
Аналіз місця і ролі студентства в соціальній структурі суспільства проводиться крізь призму того факту, що вони обумовлюються його основними соціальними функціями. Головна з них – накопичення знань, вироблення вмінь і навичок для використання соціально-професійних функцій інтелігенції в різних сферах суспільного життя.
Зауважується, що беручи активну участь у різних формах професійної діяльності, студенти утворюють соціально-професійні групи, які, навчаючись, виконують певні соціальні функції інтелігенції, роблять внесок у функціонування суспільної системи.
Соціологічний аналіз студентського контингенту як соціально-демографічної групи суспільства проводиться за майновим положенням, за регіональною належністю, за професійним принципом, за проходженням тощо.
Звернення до аналізу студентства приватних ВНЗ дозволило дійти висновку, що воно формує власне специфічне середовище, що відзначається усвідомленістю вибору професії, ВНЗ, конкретною постановкою мети здобуття освіти і, що дуже важливо, алгоритмів її досягнення. Студентів приватних ВНЗ відзначає націленість на роботу за фахом після закінчення ВНЗ. Усе це виявляється як особитісно утворювальні чинники і визначає модель соціальної поведінки.
Політичне самовизначення студентства, аналізу якого приділено особливу увагу, здійснюється в умовах реформування українського суспільства, що передбачає вибір і реалізацію нових принципів розвитку держави. Незважаючи на те, що у більшості студентів приватних ВНЗ немає чіткої визначеності щодо власної участі у таких складних процесах, практично всі вітають політичні зміни, що наростають. При цьому з аналізу даних соціологічних досліджень кінця 90-х років стає очевидним посилення тенденції до зниження політичної активності студентства.
Аналізуючи специфіку кадрової політики в небюджетних ВНЗ, зауважується, що їх кадрові ресурси є органічною частиною сукупного освітньо-наукового потенціалу країни, регіону, галузі тощо поряд із такими його складовими, як система накопичених наукових знань і педагогічних технологій, інституціональна і організаційна структура науки і освіти, їх матеріально-технічна база, ідеали, цінності, норми освітньої діяльності і поведінки, що встановилися у вузівському співтоваристві. При всій значущості перелічених елементів освітнього середовища його кадри як безпосередні носії живого знання, їх здатність до продуктивної педагогічної і науково-дослідної діяльності, до створення нового знання і відтворення науково-професійної зміни, до самовідтворення складають її найважливіший елемент. Від нього більшою мірою, ніж від інших елементів, залежить рівень і результативність освіти, науки, їхній авторитет і ступінь впливу на суспільство.
Аналіз доводить, що викладацький потенціал, який сьогодні мають приватні ВНЗ України, поки що не відповідає всім сучасним вимогам. Це зумовлено низкою причин, детальний аналіз яких наведено в роботі.
Говорити про усталену кадрову політику і систему підготовки педагогічних кадрів у приватних ВНЗ поки передчасно, але деякі тенденції вже піддаються аналізу. Йдеться насамперед про достатньо відчутні статистичні коливання, що спостерігалися в 90-і роки в кадровому корпусі приватних ВНЗ. У цілому загальні тенденції змін професорсько-викладацького складу приватних ВНЗ можна визначити як процес поступової стабілізації при одночасному зростанні кількості штатних і молодих викладачів.
Розробка концепції підготовки власних кадрів у приватних ВНЗ може базуватися на таких принципах: засвоєння структури знання; максимальна індивідуалізація підготовки; формування у майбутніх викладачів високих моральних якостей, гордощів за свій навчальний заклад; подолання інтелектуального провінціалізму; залучення до науково-дослідної діяльності вже на молодших курсах тощо.
Таким чином, основним напрямом зміни вищих навчальних закладів має стати підпорядкування всіх видів їхньої діяльності головному завданню: вчити не тільки нових знань, а й способів їх самостійного усвідомлення й відповідно будувати процес викладання як систему, що створює умови для самоорганізації і саморозвитку особистості студента. При цьому освітній процес, орієнтований на розвиток, ставить підвищені вимоги до викладача. Методи навчання, що мають своєю головною метою активізацію самостійної пізнавальної діяльності студентів, потребують викладачів, спеціально підготовлених до виконання цього завдання.
Така спеціальна підготовка передбачає насамперед теоретичне і практичне оволодіння психолого-педагогічними знаннями і технологіями. Обов'язковою складовою спеціальної підготовки викладачів до запровадження інновацій у навчальний процес слід уважати науково-дослідну діяльність викладача. Викладач нового типу, крім спеціальних знань, повинен мати і певні особистісні якості і характеристики пізнавальної діяльності.
Другий підрозділ “Стан та шляхи удосконалення науково-дослідницької діяльності” базується на тезі, що вища школа без справжньої науки не може виконати свою головну функцію – підготовку висококваліфікованих фахівців у різних галузях. Рівень наукових досліджень значною мірою визначає якість підготовки кадрів, і з необхідністю підготовки власних кадрів насамперед зустрічаються приватні ВНЗ.
Сьогодні і перед державними, і перед приватними ВНЗ стоять ті ж самі основні завдання: відновлення престижності наукової праці, припинення відтоку і міграції наукових кадрів, залучення до науки талановитої молоді, упорядкування державної атестації наукових працівників, поліпшення оплати праці, пенсійного забезпечення і надання соціальних пільг.
Процеси інституціоналізації приватної вищої освіти, які розглядаються, ставлять питання координації НДР та її планування у ВНЗ. Аналіз системи організації НДР у ВНЗ в історико-соціологічному контексті призводить до висновку, що в порівнянні з академічною та галузевою науковою вузівська наука має не меншу, а в ряді випадків і більш високу ефективність. Для вузівської науки є характерною економічність щодо витрат ресурсів і висока наукова віддача, що в цілому визначає достатньо високу загальну ефективність.
Можна зазначити, що для науки у приватних ВНЗ характерна відсутність консервативної структури, оскільки наукові школи, що ґрунтуються навколо відомих учених, порівняно невеликі і діють найчастіше як кафедральні наукові колективи, достатньо мобільні і здатні оперативно реагувати на зміну тематики.
Особливу увагу приділено в роботі одному з найважливіших аспектів розвитку науки в приватних ВНЗ – студентській науці, участі студентів у наукових дослідженнях. Використання та поширення досвіду приватних ВНЗ в цій галузі здається перспективнішим напрямком розвитку науки взагалі.
Третій підрозділ “Характер відносин “студент – викладач” та особливості організації виховної роботи” присвячено аналізу сучасних процесів взаємодії між основними суб’єктами навчального процесу у вищій школі – студентами та викладачами, які зазнають значної трансформації в умовах змін у суспільстві. Зауважується, що досягнення високої якості навчання, що відповідає попиту соціальної системи, залежить від низки умов, що актуалізуються завдяки знищенню ідеологічного вакууму в суспільній свідомості українських громадян.
У приватних ВНЗ завдяки додержанню концепції особистісно орієнтованого навчання може бути вирішено завдання зміцнення компонентних зв'язків усередині структури навчального процесу.
Базовими компонентами в сучасному ВНЗ стає гуманізація та гуманітаризація освіти. Одним із шляхів розв’язання цього завдання у вищій освіті є запровадження в навчальний процес програми особистісно розвиваючої вищої освіти (ОРВО). Базові стратегії ОРВО, які можуть бути ефективно застосовані в Україні, ґрунтуються на інформаційному підході, інтелектуальному розвитку людини та запровадженні ідей гуманізації в усі без винятку дисципліни. Ці завдання тісно стикаються з проблемою відродження традицій національної культури України, поповнення інтелігенції, створення потужного інтелектуального потенціалу в суспільстві в тяжких умовах перехідного періоду в економіці і суспільних відносинах.
Умовою успішного функціонування приватних ВНЗ, як доводиться, є індивідуалізація навчання. Глибоке паралельне дослідження процесів засвоєння навчального матеріалу і формування особистості студента є методологічною основою для раціональної побудови навчального процесу.
З необхідністю доводиться, що в сучасних умовах систематична і цілеспрямована виховна робота має бути невід'ємною частиною усіх форм життєдіяльності ВНЗ. При цьому система навчально-виховної роботи у ВНЗ має враховувати й регіональні особливості: історичні, національні, культурологічні і особистісні інтереси.
Сучасний ВНЗ покликаний сформувати нове покоління української інтелігенції, що бере активну участь у будівництві незалежної держави. Тому генеральною метою навчально-виховного процесу у ВНЗ має стати формування у студентах інтелігентності, що визначається рівнем загальної культури, куди входять як професійна, так і духовна, політична, правова, естетична, екологічна, фізична культура, культура поведінки та побуту. Відповідно до цього у вищих навчальних закладах створюється своя інфраструктура.
Зв’язок виховної роботи з економічною, політичною, культурною ситуацією в країні вимагатиме зміну її основних завдань, вирішити які можна лише на основі чітко сформульованих принципів, найважливішими з яких є: системність; неперервність і спадкоємність у вихованні; єдність у вихованні логічного та історичного, національного та загальнолюдського; гуманітаризація і гуманізація навчання та виховання; єдність навчання й виховання, виховне навчання; співробітництво, партнерство між викладачем і студентом; індивідуалізація навчального процесу – діалектичне сполучення колективних та індивідуальних форм навчання; інтеграція традиційних і нових форм виховної роботи; гармонізація сімейного і суспільного виховання; формування творчої активності, самостійності молоді.
Четвертий розділ “Система управління та організації діяльності приватної вищої школи”. У ньому зауважено на особливостях управління приватною вищою освітою як соціальним інститутом за умов його формування та функціонування в сучасному українському суспільстві.
У першому підрозділі “Менеджмент приватної освіти” поступово вирішується завдання теоретичного аналізу об’єктивних передумов управлінської діяльності, які обумовлюють розробку і вибір конкретних методів досягнення цілей керівника у сфері приватної освіти.
Слід мати на увазі, що здійснення інновацій в умовах перехідного періоду характеризується хаотичними процесами у структурно-ієрархічних компонентах системи управління вищої школи.
Менеджмент освіти – це організація і створення оптимальних умов функціонування всієї освітньої системи, включаючи системний механізм її саморегуляції. Існують декілька системних аспектів освітнього менеджменту, що формується, які насамперед дістали оцінку в роботі як передумови вироблення найефективніших управлінських підходів.
1. Оцінка специфіки зовнішнього середовища менеджменту приватних навчальних закладів.
2. Вибір та ідентифікація освітніх технологій.
3. Конструювання управлінської структури.
4. Проблема комунікацій.
5. Особливості кадрової політики та процесу управління персоналом.
6. Вибір стратегії.
Зауважується, що відмітною особливістю організації управління у приватних ВНЗ є система насичених горизонтальних і вертикальних комунікацій.
Сучасний етап розвитку системи приватної освіти обумовив особливу увагу до механізмів менеджменту. Одним з них виступає процес управління персоналом. Розгляд цього процесу дозволяє з’ясувати, що для його реалізації необхідно економічне, ефективне та результативне співвідношення таких складових, як ресурсний вклад, результат та наслідки.
У ринкових відносинах суттєве значення мають також критерії управління, що рідко застосовуються щодо гуманітарних процесів: якість, вартість і час. Їхня комплексна дія посилює регулятивність освітньої системи і в кінцевому підсумку підвищує шанси випускників вищої школи на ринку і за конкуренції відповідного рівня.
У сфері освіти, як і в інших сферах життєдіяльності суспільства, існує потреба у створенні ефективної системи управління на мікро- та макрорівні. Сучасний менеджмент освіти, як доводить аналіз, має ґрунтуватися на розподілі управлінських функцій і повноважень між центральними і місцевими інстанціями з управління освітою і вищою школою.
Взагалі, вища школа в Україні може розглядатися як велика організаційна система гуманітарного характеру, що складається з двох підсистем: державної і недержавної освіти. Шляхи вдосконалення менеджменту кожної з цих підсистем мають урахувати специфіку самої підсистеми. Відповідно для всіх підсистем мають бути задіяні єдині принципові критерії і підходи, серед яких ключовим є принцип однакової відповідальності і співробітництва всіх установ освіти, органів управління, галузевих наукових організацій і інститутів громадського самоуправління. Важливою умовою оптимізації менеджменту освіти залишаються при цьому принципи гнучкості і адаптивності всіх рівнів управлінської структури – національного, регіонального, муніципального і первинно інституціонального.
Другий підрозділ – “Особливості маркетингу у приватному вищому навчальному закладі” присвячено маркетинговим механізмам діяльності приватних внз.
Активне включення соціальної системи, та зокрема системи освіти, в ринкові відносини обумовило той факт, що ВНЗ різної форми власності активно використовують маркетингові механізми у своїй діяльності. У цьому аспекті визначення специфіки освітніх послуг і основних чинників, що обумовлюють особливості розвитку ринків, на яких цей специфічний продукт реалізується, є необхідною умовою коректного аналізу недержавної вищої освіти.
Базовою категорією аналізу при цьому постає освітня послуга, яка являє собою первинний структурний елемент системи освіти, а сукупність цих послуг формує інтегральний процес освіти, основними компонентами якого є людські ресурси, матеріально-технічна база, форми і методи навчання і виховання, методика і організація навчального процесу. Комплекс освітніх послуг навчального закладу створює його сервісну систему, структурні елементи якої аналізуються в роботі. Ефективність функціонування сервісної системи навчального закладу по суті є тотожною якості освіти.
Зауважується, що в умовах ринкової економіки освітні послуги, незважаючи на свою унікальність, надходять у споживання за допомогою обміну і з цієї точки зору являють собою лише один із конкретних типів продуктів, що пропонуються на ринку. У зв’язку з цим загальні методологічні підходи до визначення категорії ринку взагалі є цілком справедливими і стосовно категорії ринку освітніх послуг. Останній можна визначити як: 1) сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну, що складаються між виробниками і споживачами освітніх послу; 2) сукупність формальних (закони, нормативні акти, ділові контракти) і неформальних (традиції, звичаї, морально-етичні норми, психологічні стереотипи тощо) інституціональних обмежень, здійснення угод, пов’язаних із реалізацією освітніх послуг.
Умовно всі найважливіші маркетингові підходи і рішення у сфері освітніх послуг ВНЗ можна звести до двох основних напрямів: загальномаркетингові, що акцентують особливості освітніх послуг, і специфічні, що елімінують ці особливості. Обидва ці напрями мають доповнювати один одного, обидва припускають системні маркетингові рішення. Проте і стратегічні рішення, і заходи маркетинг мікс в межах кожного з напрямів мають принципову специфіку.
Найбільш важкоприступними є такі нематеріальні атрибути освітніх послуг, як професійна репутація і імідж ВНЗ, які складають основу всієї системи маркетингу цих послуг. Аналіз доводить, що у характеристиці “іміджевого” напряму маркетингу освітніх послуг особливо слід виділяти такі моменти: досвід ефективної роботи на ринку освітніх послуг не є стабільним; головні напрями формування іміджу ВНЗ – управління людськими ресурсами і кадрова політика; позитивний імідж, досвід ефективної роботи на ринку освітніх послуг. Вони є одними з основних, важкопрохідних бар’єрів входження на цей ринок для нових учасників.
Таким чином, основні особливості методології дослідження ринку і напрями маркетингу освітніх послуг, хоча й мають значну специфіку форм реалізації, але водночас є універсальними.
У третьому підрозділі “Регіональна модель приватної освіти” приділено увагу розгляду особливостей розвитку системи вищої освіти в регіонах і побудові регіональної моделі її розвитку. Зауважується, що для України цей підхід є особливо привабливим, оскільки систему вищої освіти орієнтовано на задоволення потреб особистості і суспільства, при цьому вплив “граничних” умов діяльності вищої школи за розмірами і структурою підготовки фахівців зростає в міру інтеграції вищої школи і виробництва, коли вона стає чинником, що прямо і безпосередньо забезпечує його функціонування.
Особливість регіону як об’єкта соціального управління полягає в тому, що на регіональному рівні всі без винятку суто соціальні цілі, орієнтири, завдання модифікуються, наповнюючись економічним змістом. За даного підходу можуть бути поставлені завдання визначення тенденцій зміни попиту і пропонування освітніх послуг, формування і розвитку інтелектуального потенціалу суспільства в умовах, суттєво різних для різних регіонів країни. Суть механізмів регіонального підходу у формуванні й управлінні системою вищої школи зводиться до використання методів державної скоординованої дії в інтересах розвитку і запровадження нових технологій і досягнень з урахуванням потреб регіону.
Аналіз доводить, що в сучасних умовах набуває актуальності принцип раціонального розміщення управління, в основі якого лежить економічна рентабельність і можливість використання найновіших науково-технічних досягнень для зниження собівартості.
Загострення проблеми існування ВНЗ різних форм власності, їхня концентрація і взаємодія в нових ринкових умовах спричинює необхідність змінення територіальної політики управління системою вищої освіти. При цьому нова регіональна політика України не повинна ігнорувати вдосконалення всієї системи територіальної організації продуктивних сил.
Усе вищенаведене дає можливість дійти висновку, що існують об’єктивні підстави існування й розвитку системи вищої освіти та її приватного сектора як регіональної моделі. При цьому основним принципом формування оптимальної моделі системи вищої приватної освіти в регіоні є досягнення триєдиної мети: задовольняння потреб суспільства у висококваліфікованих фахівцях запитам ринку праці даного регіону; відповідність системи вищої школи потребам особистості в освіті.
| 
