СИСТЕМА И МЕХАНИЗМЫ ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ В УСЛОВИЯХ ЗНАЧИМОЙ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДИФФЕРЕНЦИАЦИИ СТРАНЫ

Короткий зміст

Розділ 1. Теоретичні основи соціально-економічної інтеграції країни. У розділі сформульовано проблему соціально-економічної диференціації української держави в термінах теорії систем, сформовано підхід до визначення рівня складності системи державного управління та проаналізовано існуючі державні механізми соціально-економічної інтеграції країни.

Значима соціально-економічна диференціація країни виявляється у дезінтеграційних тенденціях та складає проблему державного управління, що вирішується за допомогою впровадження державних механізмів соціально-економічної інтеграції.

Соціально-економічна дезінтеграція - це процес, що характеризує зміну внутрішньої цілісності суспільства, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків у силу збільшення замкнутості регіональних господарських  комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки усередині країни. Соціальний аспект дезінтеграції виявляється в становленні замкнутих соціальних груп, розподілених у суспільстві як горизонтально (територіально, у регіональному вимірі), так і вертикально (у статусному вимірі). Паралельний процес економічної і соціальної дезінтеграції приводить до виникнення прямої загрози цілісності держави. Основною причиною процесу дезінтеграції є об'єктивна диференціація України в економічному і соціальному вимірах, а також суб'єктивні цілі і цінності тієї частини суспільства, що формує дезінтеграційний вектор розвитку подій - політичної еліти. 

Теоретичний розгляд проблеми соціально-економічної диференціації країни як об'єктивного стану суспільства доцільно реалізувати на основі положень: загальної теорії систем, що дозволяє розглядати державу як  відкриту систему; діалектики, що визначає характер взаємодії частини і цілого; і синергетики - науки про закономірності процесів самоорганізації складних систем.

Враховуючи положення вищенаведеного теоретичного базису, можна стверджувати, що будь-яка система, у тому числі держава, являє собою зв'язне ціле, а якісні характеристики цілісності визначаються характером зв’язності частин цілого. Під зв’язністю розуміють ступінь взаємодії елементів у системі, або частин у цілому.

З погляду системного підходу та з урахуванням історичного аналізу, можна стверджувати, що територіальні частини української держави знаходяться під впливом різних зовнішніх геополітичних центрів і одночасно вони є елементами адміністративно-територіальної структури державного устрою країни. У зв'язку з цим виникає питання: якими повинні бути оптимальні взаємодії між цими частинами, щоб їх можна було розглядати в структурі єдиного цілого - української держави? Для відповіді на це питання стан української держави визначено як стан потенційної цілісності чи цілісності в процесі становлення.

Визначено, що проблему формування цілого з диференційованих частин  на прикладі України доцільно вирішити шляхом збільшення ступеня міжрегіональної інтеграції і формування системи державного управління, адекватної рівню складності українського суспільства.

Докладно досліджено закономірності формування рівня складності системи державного управління. Доведено, що складність системи виявляється не тільки в кількості її елементів, але й у способі, яким ці елементи здатні взаємодіяти один з одним. Ці два типи складності визначаються також як структурна і динамічна складність. Перша відображує кількість і розмір елементів системи, а друга - розмаїтість видів взаємодії цих елементів.

Крім вищевказаного, з погляду теорії систем, для процесів управління також існує два типи складності: внутрішня складність об'єкта і складність управління.

Під складністю об’єкта управління розуміється рівень складності перетворень, необхідних для цільового розвитку системи при повному використанні її потенційних можливостей. Складність управління є числовим вираженням складності, що виходить з кількості обчислень, необхідних для повного управління системою. Складність системи управління визначається також як організаційний параметр, що характеризує міру гранично можливих функціональних і структурних взаємозв'язків елементів системи в одиницю часу. Якісно стійке правило прийняття рішень - це таке правило, для якого ці два числа збігаються. Однак у більшості практичних ситуацій внутрішня складність перевищує складність управління. Тому еволюційна складність визначається як різниця між внутрішньою складністю і складністю управління. Чим менше ця різниця, тим більш стійко (збалансовано) поводиться  система. Це поняття також тісно пов'язано з адаптованістю  системи.

Для системи державного управління наявність значимого розриву між внутрішньою складністю суспільства і складністю управління приводить до зміни правлячих еліт, які відповідають складності суспільства, або до зміни державного устрою, як до системного чинника, що обумовлює складність управління.

Одним з результатів змін, які відбулися за останні півтора десятиліття в Україні, стало радикальне ускладнення суспільства у всіх його сферах і відповідне підвищення ступеня його розмаїтості. Механізми управління при цьому залишилися в значній мірі старими. Виникла несумісна з ефективністю диспропорція між архаїчним державним управлінням і ступенем розмаїтості сфери його відповідальності.

При цьому, ефективність управління, відповідно до закону Р.Ешбі, складається у відповідності розмаїтості об'єкта управління і системи управління.   Головним наслідком є висновок про те, що ступінь складності системи управління повинна відповідати ступеню складності об'єкта управління.

У рамках системної парадигми, визначено, що рівень складності системи управління визначається двома основними параметрами:

1) рівнем складності об'єкта управління (характеристиками його розмаїтості і загального ресурсного потенціалу, що визначає можливості адаптації);

2) характеристиками зовнішнього середовища, що відображується в термінах його передбачуваності - непередбачуваності, простоти-складності, ворожості.

Обидві ці групи параметрів разом характеризують складність досягнення поставлених цілей, що визначають результат функціонування системи управління.