СКЛАД ТА КОМУНІКАТИВНІ ФУНКЦІЇ ВТОРИННИХ ЧАСТОК

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, окреслено вибір матеріалу для спостережень за функціонально-семантичними властивостями часток, визначено методи і прийоми дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відзначено особистий внесок здобувача в досліджувану проблему, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі „Особливості походження та функціонування вторинних часток української мови” подано огляд концепцій щодо лексико-граматичного статусу часток; висвітлено новітні погляди на не-частиномовний характер службових частин мови; наголошено на вторинності, похідності основного масиву одиниць аналізованого класу; розглянуто питання про різні ступені взаємопереходів між частинами мови; проаналізовано на матеріалі часток проблему існування гібридних слів, які синтезують диференційні ознаки різних частин мови; розкрито основні аспекти комунікативно-синтаксичного функціонування часток.

Помітним явищем у дослідженні частин мови стали праці І. Р. Вихованця. У його пошуках знайшла безпосередній вияв проблема категорійного статусу аналітичних синтаксичних морфем загалом і часток зокрема. Автор переосмислює традиційне розуміння службових слів. Зважаючи на відсутність їх лексико-граматичних ознак, застосовуючи різнорідні критерії класифікації, вчений доводить, що характер прийменників, сполучників, зв’язок і часток подібний до морфем.

У роботі ми дотримуємося традиційного погляду на частки як клас службових слів. Новітні дослідження дозволяють визнати як найістотнішу ознаку часток здатність їх передавати приховану, але загальнозрозумілу для всіх носіїв мови (і важкодоступну для іноземців) об’єктивну семантику.

Міжкатегорійна транспозиція та омонімія – основні напрямки аналізу явищ переходу в системі частин мови, у тому числі й партикуляції. Стосовно ж досліджуваного нами лексико-граматичного класу часток, то в процесі визначення їх меж можна виділити значну кількість перехідних явищ, що зумовлені здебільшого їх похідністю, вторинністю. Виокремлення таких проміжних явищ не лише полегшує класифікацію мовних фактів, але і є найбільш адекватним відображенням дійсного стану взаємозв’язків між лінгвальними явищами. Беручи за вихідну тезу В. В. Бабайцевої, що в процесі контамінації і трансформації мовних одиниць крайні точки в синхронному ряду позначають протиставлювані типові категорії мови (тип А і тип Б), між ними розташовуються проміжні явища (Аб, АБ, аБ), в яких у різній пропорції поєднуються властивості крайніх випадків [Бабайцева В. В. Переходные конструкции в синтаксисе. – Воронеж: Центрально-Черноземное книжное изд-во, 1967. – С.8 – 14], за співвідношенням і наявністю первинних і вторинних морфологічних утворень „первинне, твірне слово → частка”, можемо виділити наступні рівні категорійної взаємодії:

1. У сучасній українській мові існує лише результат транспозиції, а вихідне слово є втраченим. До цього типу змін можемо віднести, наприклад, виникнення одиниць тільки, хай, нехай, -ся. У цих випадках у сучасній мові зберігаються і активно функціонують лише вторинні, похідні утворення – частки. Проте інколи в семантиці партикульованої одиниці ще зберігається значна смислова наповненість, функціональна багатоплановість, що є наслідком її похідності. Питання природи таких лексем часто залишається дискусійним.

2. Тип А, що слугував свого часу джерелом трансформації, зберігається у мові поряд із типом Б, що вже сформувався чи ще формується. Лексеми у такому разі утворюють омопари, а нерідко й оморяди, що репрезентують різні ланки та результати процесу перехідності. Проте не лише омонімія репрезентує перехідно-трансформаційні зміни (функціональні омоніми являють собою типи А і Б). Важливим тут є аналіз значної кількості перехідних між ними типів слів, що їх можемо назвати гібридними (вони є перехідними етапами трансформації аБ, Аб, АБ). З синхронного погляду такі гібридні утворення являють собою не ланки у процесі трансформації, а зв’язки між різними лексико-граматичними класами в сучасній системі частин мови. Розглядати ж їх як ланки трансформації на синхронному рівні можна лише умовно. Дослідження показало, що вторинна партикула а функціонує як сполучник, частка і як гібридне слово, яке поєднує риси сполучника і частки, посідаючи на шкалі перехідності положення від А до Б; звуковий комплекс що утворює декілька функціональних омонімів: займенник, сполучник, частка.

У другому розділі „Проблема первинної частиномовної належності похідних часток” розглянуто випадки партикуляції означальних і обставинних прислівників; охарактеризовано процеси партикуляції прономінативних субстантивів і ад’єктивів, досліджено зміни в семантиці та структурі віддієслівних часток; виявлено особливості омонімії „сполучник → частка”, „вигук → частка”.

У сучасній українській мові відприслівникова партикуляція, поряд із відзайменниковою та віддієслівною, є важливим джерелом поповнення складу часток. Процес переходу прислівника в частку є поступовим і має два основні етапи – синтаксичний і семантичний. Багаторазове вживання прислівника у функції частки, розширення його використання в різних контекстах і в тому ж значенні послаблює лексичну значимість адвербіатива. Саме це і призводить до модифікації прислівника та перетворення його в аналітичну синтаксичну морфему (за І. Р. Вихованцем). Таким етапам трансформаційного процесу сприяє морфологічна й синтаксична аморфність та ізоляція прислівника у структурі речення.

Прислівник так – обставинний способу дії, виступає в сучасній українській мові у двох позиціях – придієслівній та присубстантивно-придієслівній, напр.; Так ходила по алеї, та займати я не міг! (В. Пачовський); Так і молодість твоя промине, милий мій… (В. Поліщук). Переміщення прислівника в нетипову для нього синтаксичну позицію, що зумовлюється іноді цілим комплексом семантичних, ритміко-мелодійних причин, веде до появи у лексичному значенні прислівника додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, що є початком синтаксичного ступеня трансформацій прислівника: Та так яскраво, так облесно Хребет лукавий вигина. І так верблюду інтересно – Це що в траві за очмана? (Л. Костенко). Прислівник у таких випадках втрачає власний словесний наголос, починає сприйматися як єдине фонетичне ціле з іншим елементом. Важливу роль у розумінні трансформаційних процесів і, зокрема, у розмежуванні частки так і однозвучного прислівника належить також контексту. При визначенні частиномовної належності слова необхідно враховувати не лише найближче оточення одиниці, а й увесь попередній контекст: Ні, слів людських для їх немає… Вони ж так прагнуть в слові жить (О. Олесь). У цьому випадку слово так уживається як підсилювальна частка, утворена в результаті партикуляції прислівника. Крім змін у наголошенні, відбувається також зміна в семантиці аналізованого компонента – від узагальненої абстрактно-порівняльної семантики прислівника до емоційно-експресивного значення частки. Ці зміни відбулися тому, що специфічна порівняльна семантика прислівника способу дії вже містить у собі момент певної емоційності. Суб’єкт комунікації мимоволі порівнює дії, ознаки, об’єкти, що й закладено в семантиці прислівника так у згорнутому вигляді. Процес партикуляції в цьому випадку розпочинався шляхом часткової втрати основного лексичного значення прислівника у певній синтаксичній позиції, адже частка може сполучатися із будь-яким словом. Важливу роль у цьому переході відіграли й інші чинники, зокрема інтонація, логічний наголос, порядок слів. Відприслівниковий транспозит так настільки утвердився в мові, що доречно говорити про повну його партикуляцію.

Випадки функціонування в українській мові часток, похідних від прислівників, не є поодинокими, напр.: Де вже не лякати, коли я й сама злякалася? (Марко Вовчок); Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становисько (Г. Хоткевич); Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся (У. Самчук); І ось тепер, ставши начальником, він раптом заспівав отакої... (О. Гончар).

Нові частки утворюються також шляхом партикуляції займенників. Узагальнена семантика займенників, незрозумілість їх для слухача поза контекстом або ситуацією ¾ чинники, що сприяють “відриву” окремих лексем від займенників та їх транспозиції до часток.

Найвищий ступінь градації узагальнення у займенника воно, оскільки його поліфункціональність та здатність стосуватися як назв істот, так і неістот, універсальність у цьому плані середнього роду, який поєднує в собі семи жіночого і чоловічого родів, а відтак часте стилістично марковане вживання середнього роду у значенні обох родів та застосування одиниці воно на позначення малих за віком та розміром істот спричинило до вживання його у розмовному мовленні у функції власне підсилювальної чи вказівної частки. Про початкову стадію останнього, семантичного ступеня переходу займенника в частку свідчить хоча б розвиток здатності похідної частки виражати декілька семантичних відтінків, її полівідтінковість. При переході в частку нівелюються також граматичні категорії роду, числа, відмінка, набувається здатність функціонувати на якісно новому рівні узагальнення, абстрактності та підсилення, напр.: Воно, скажу вам, легше, як на мене, Діла у битвах шаблею рішать (Л. Костенко). “Так, воно, так, ¾ у кулак кахикав, ¾ красти погано, куди вже гірш” (В. Симоненко). А що воно видать, що чувати у білому світі? (Г. Тютюнник). Проте процес транспозиції займенникової форми воно в сучасній українській мові вважаємо ще не повністю завершеним, адже зв’язок частки з однозвучним омонімом-займенником до певної міри зберігається, у деяких випадках можемо відзначити надзвичайну близькість аналізованої частки до вихідного займенника.

Ще нижчий ступінь партикуляції виявляють інші особові займенники, які характеризуються зменшенням здатності до узагальнення та звуженням абстрактності порівняно із займенником, проаналізованим вище.

Відзайменникова частка собі міцно утвердилася в мові і вживається водночас у двох значеннях – підсилювальному та видільному, напр.: Хай собі кружляє, обертається… (М. Рильський); Посіяно, заволочено – хай собі росте (Ю. Збанацький).

Частки сам, сама, саме, самі є досить уживаним в сучасній українській мові відзайменниковими похідними, напр.: Сама Незав’яльцева? (П. Стороженко); Тьотю, а якби до нас прийшов сам Махно? (В. Підмогильний); І сама сцена несправжня (К. Москалець).

Група віддієслівних похідних у межах часток досить різноманітна, тут здебільшого спостерігається значна фонетична деформація дієслова, що є наслідком особливих асимілятивно-дисимілятивних процесів.

Омонімічна опозиція дієслово – частка утворюється наявністю в конкретному випадку (перехід у блоці дієслово → частка) функціональних, а не лексичних омонімів. Ця перехідна група об’єднує однакові за формою, але не зовсім однорідні за якістю та функціями відімперативні похідні. Так частка знай уживається переважно при дієслові-присудку. Дія, позначувана таким присудком, набуває відтінку постійності. Безперервність дії конденсується в семантиці “робити щось, не звертаючи уваги на відсутність чи наявність зовнішніх подразників”, напр.: “Щоб знай багатіли та спереду горбатіли!” – додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок (У. Самчук). Супровідною синтаксичною особливістю синтетично-аналітичних форм наказового способу є їх поєднання з іменником у формі кличного відмінка. Частка, як і омонімічне дієслово у формі імператива, має здатність сполучатися з іншими частками, напр.: А Тетяна / тільки знай повчає… (В. Бондар). З погляду актуального членування частка тільки, на відміну від знай, служить додатковим засобом виділення теми у висловленні. У наведеному реченні є ще одна частка – а, яка підкреслює, увиразнює його рему. В результаті трансформації реченнєвої структури, що відбувається лише на рівні аналітичних синтаксичних морфем, спостерігаємо і зміну характеру суперсегментних одиниць, зокрема зміни в інтонуванні усієї конструкції, напр.: Тільки Тетяна / знай повчає. Психологічний (логічний, смисловий) предикат у трансформованому реченні вже не корелює із предикатом на синтаксичному рівні. Відбувається переміщення ядра висловлювання в не зовсім типову для нього позицію – на початок речення. Переміщення частки знай не може впливати на зміну актуального членування висловлення: функція увиразнювача теми чи реми для неї не властива, вона (частка знай) завжди стосується дієслова, у цьому виявляється її позиційна та семантична закріпленість. Це ще один аргумент на користь того, що трансформація дієслівної семантики ще не є остаточно завершеною. Транспозит знай – віддієслівний дериват, перебуває на своєрідній трансформаційній осі у положенні АБ. Остаточний ступінь трансформації часток відімперативного походження ще не відбувся, про що свідчить семантична близькість аналізованих одиниць до дієслів.

До часток дієслівного походження зараховують також слова хоч (хоча), лиш (лише, лишень). Прикметною ознакою їх є наявність омонімічних сполучників, що свідчить про поетапність, поступовість взаємопереходів між частинами мови, напр.: Вони, хоч не хоч, лізуть у вуха, шпигають словами лайливими (В. Бондар); Кожну свою відпустку він, киянин, проводив восени і в селі, хоч немає тут уже в живих ні батька ні матері... (В. Бондар); Ну, мабуть, їй же і достанеться, кому ж іще? Або хоч людям чужим (С. Йовенко). У першому реченні хоч – дієслівна форма, у другому – підрядний сполучник, у третьому – частка. Цілком імовірно, що явище партикуляції дієслівних форм відбувалося через стадію кон’юнктивації. Очевидним є лише те, що дієслівні форми у певний момент свого існування рухалися саме в напрямку до службових частин мови, що й зумовило їх партикуляцію та кон’юнктивацію. Про остаточний семантичний ступінь партикуляції трансформантів лише, хоч свідчить і багатство значеннєвих відтінків, що їх аналізовані частки здатні виражати в межах певних типів висловлювань. Відбувається процес трансформації дієслівної форми в партикулу. Саме широта, значимість і глобальність дієслівного функціонування, семантики та граматики спричинилися до особливо розгалуженої кількості значень кожного дієслова. Дієслова полісемантичні, до того ж, часто в їх семантичній структурі об’єднуються значення, які стосуються різних способів відображення дійсності. Очевидно, поряд із десемантизацією, у процесі трансформації в напрямку до частки дієслівна семантика розширюється настільки, що дія (визначальне у дієслові) починає мислитися як щось супровідне, і тоді в мовленнєвому контексті на перший план виступає модальність. Цей процес супроводиться виникненням певної емоційно-експресивної характеристики. В результаті маємо одиницю іншого лексико-граматичного класу – частку.

Наслідком дії явища партикуляції у класах сполучників та вигуків є виникнення міжчастиномовної омонімії та гібридних перехідних типів слів.

Лексема і (й) у функції частки досить міцно утвердилася в мові і характеризується останнім ступенем партикуляції, напр.: Вогонь і той її не бере (О. Гончар); Люди й тому раді: зразу кинулися до хліба (П. Мирний); І врожай цього літа негустий удався, тепер осінь мала й те згноїти... (П. Мирний); Та й чого ради? (О. Гончар). Дослідження засвідчило випадки, коли функції часток на початку окремих речень гранично наближаються до сполучникових, напр.: – А тим, – тамує посмішку син, – що літатимем ще швидше. І далі. І вище (О. Гончар); Тут виразно простежується функція лексеми і як одиниці, що сполучає два речення, одне з яких (друге) є граматично залежним від іншого. Тому і тут сполучник. Проте і роль підсилення для аналізованої одиниці також певною мірою властива. Отже, в таких випадках можна вести мову про функціонування гібридної одиниці – сполучника із властивостями підсилювальної частки.

У частки перейшли вигукові одиниці ну, ба, напр.: Та ба, а зла безталанна Зустрінеться всюди... (Т. Шевченко); – Ну, – кажу, – коли вже з’їла я свої гроші, то бог із вами! (Марко Вовчок); – Хочу м’яса. – Он ба! – засміявся Ситник... (П. Загребельний); – Ну да, я винна, що хтось мені написав? – вигукнула Тоня ображено (О. Гончар).

У дисертації розглянуто міжчастиномовну омонімію, проте сам характер її на рубежах дієслово → частка, займенник → частка, прислівник → частка, сполучник → частка та вигук → частка суттєво відмінний. Цілковита відсутність парадигми відмінювання у часток є умовою трактування омонімії дієслово, займенник → частка як такої, де однозвучні одиниці не можуть збігатися у всіх формах внаслідок їх відсутності в одному із репрезентантів. До того ж, парадигма займенників є явищем досить специфічним (наприклад, суплетивізм у іменникових займенниках), що ж до омонімії дієслово – частка, то вона значною мірою передбачає наявність ще одного представника ряду, наприклад, сполучника (лиш, лише) чи модального слова (може, можливо). Сполучники, прислівники і вигуки за своєю природою є незмінними словами, як і частки, тому, по суті, маємо формальну однаковість та повну тотожність омонімів у єдиній можливій формі.

У третьому розділі „Актуалізаційні функції транспонованих партикул” з’ясовано роль вторинних часток у вираженні актуального членування речення-висловлення; визначено актуалізаційні можливості часток – увиразнювачів теми або реми; проаналізовано у зв’язку з цим позицію та роль у висловленні похідних партикул; визначено специфіку впливу закріпленості часток за певними словами в реченні на темо-ремні відношення.

Досить часто у функції засобу виділення теми вживається частка а, напр.: А вона/ – зирк, та за мною (О. Довженко); А я/ вмиваю руки (І. Костецький); А він/, посміхнувшись, виходить в луг (Б. Олійник); А Бог/ мовчав, бо іншого любив (Д. Павличко). У функції увиразнювача теми частка а найчастіше сполучається з іменем (чи його еквівалентом). Питальні речення із темовидільною часткою а також активно функціонують у сучасній українській мові, напр.: А Десна/ не висохне, тату? (О. Довженко); А ти/ якого згубила? (Д. Гуменна).

Більшість часток ремовидільної групи, у тому числі хоч, лише, які мають у сучасній українській мові омонімічні сполучники (хоча вони також історично походять від дієслівних лексем), мають здатність увиразнювати і тему висловлення, напр.: Та хоч скрізь сон/ подивлюся На ту Україну... (Т. Шевченко); Лише рябок/, засвистівши, пролетів з однієї височенної кедри на іншу... (І. Багряний); Лише дві кулі/ вгрузли ціляком зліва (І. Багряний); Проте більш типовою для них є функція увиразнення реми, напр.: Та ви б/ хоч трохи розказали нам про ту бабу Лукію (А. Головко); Але вони/ хоч назад вертаються (У. Самчук); Так не ходить жоден експрес, так ходить/ лише цей етап (І. Багряний); А там було/ лише кілька слів... (Д. Гуменна); Та не гавкай/ хоч ти мені (О. Довженко).

У дослідженні з’ясовано, що в сучасній українській мові функціонують вторинні частки, зміна позиції яких у висловленні зовсім не впливає на його актуальне членування. Їх функцію можна трактувати як увиразнення не стільки актуального членування висловлення загалом, скільки виділення його значимих членів, напр.: А тепер/ трохи не згубив тобі молодої (П. Куліш); Олеся з-за кущів бачила, як татари/ їхали просто на ліс... (Б. Грінченко); А татари/ під’їздили все ближче та ближче (Б. Грінченко).

У четвертому розділі „Вторинні частки як засоби комунікативної виразності” наголошено на особливостях функціонування часток зі значенням ствердження та заперечення; досліджено особливості вживання вторинних часток як засобів вираження питання; окреслено можливості транспонованих партикул у вираженні бажальної модальності.

Аналізовані вторинні частки можуть уживатися у функції вираження ствердження, напр.: Еге... спізналися (М. Кропивницький). Вони можуть функціонувати і зі значенням заперечення, напр.: Еге, розказуй! (М. Кропивницький); Еге, – кажу, – не розпечатаю, аж завтра (Ю. Федькович).

У функції заперечної частки в сучасній українській мові активно виступає відприслівникова лексема де, похідна від обставинного адвербіатива. Вона функціонує в художньому та розмовному стилях, напр.: Та де там прийшов! (Розм.); Де ж я того годен? (Ю. Федькович); Де вже мені те пожалування? (С. Скляренко); А не мож би лікаря привезти?... Ей де, небоже!.. (М. Черемшина); Де там вдома сидітиме, ждатиме, хоч і цілу ніч... (О. Гончар). Оскільки де є похідною одиницею, то у мові безперечно функціонують трансформанти, що репрезентують гібридні одиниці на межі „обставинний прислівник – частка”, напр.: А де ж ті писарі, котрі цього не люблять? (М. Кропивницький); Та де ж я наздожену тата, – кажу, – вони вже допіру верст десять од’їхали (О. Вишня). Наведені лексеми стоять ближче до часток зі значенням заперечення, проте прислівникова семантика в них ще відчутна. Обставинне значення місця, властиве прислівнику де, певним чином зберігається і в смисловій структурі частки.

Більшість питальних часток української мови є похідними або становлять функціональні омоніми до відповідних однозвучних сполучників, прислівників, вигуків. Як свідчить проаналізований матеріал, з питальним значенням вживається значна кількість складених партикул (та чи, та чи ж, чи то ж, чи не, а чи, чи ж, та хіба ж, а хіба ж, а ж (же), та й що, що ж, що ж воно), напр.: Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? (П. Куліш); Та чи ти з розумом? (І. Карпенко-Карий); А чи чули ви про останню літературну подію? (М. Бажан); Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? (Б. Грінченко); А де ж Ганнуся? (Д. Гуменна); Та й що йому гас? (В. Підмогильний); Що ж воно буде? – спитав перегодом Остап (М. Коцюбинський).

У питальних реченнях функціонують відсполучникові частки та, і, що вживаються як засоби підсилення питання, напр.: Та які волики? (Г. Квітка-Основ’яненко); І де вона забігла? (М. Старицький); Ба, та який аркушок? (І. Франко); О, і ви вже встали? (І. Карпенко-Карий); І це ще сто років тому таке діялося? (Д. Гуменна); Та звідки ви знаєте? (В. Підмогильний); І ви теж... бачили океан? (О. Гончар). Функція підсилення питання доводиться методом трансформації питального речення з часткою у речення з такою ж модальністю без частки, напр.: І ви теж бачили океан? // Ви теж бачили океан? У першому випадку питання висловлене більш емоційно, ніж у другому, це є результатом функціонування у його структурі часток у підсилювально-питальній функції.

Результати аналізу дають підстави зробити певні висновки про неоднаковий ступінь самостійності часток у формуванні оптативної модальності. У процесі вираження бажальності частки переважно поєднуються між собою, утворюючи відтак різноманітні відтінки оптативності, підсилюючи, увиразнюючи тим самим наявність у висловленні семантики вираження бажання суб’єкта.

Бажальна семантика речення загалом, а відтак і набуття сполучниками можливості виражати семантику бажальності, є віхою на шляху до зближення слів двох різних лексико-граматичних класів. Частки аби та щоб виникли шляхом партикуляції сполучників внаслідок розвитку в останніх здатності виражати бажальність.

Нами засвідчені випадки можливого подвійного трактування однозвучної омонімічної одиниці – частки-сполучника, напр.: Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б і на десять колін. Щоби вправи в жорстокості, в злі і в горі не ожесточили його душу, не притупили її, і щоб радість перемоги не приспала його пильність... (О. Довженко). Таке вживання трансформанта щоби робить його ближчим до частки, ніж до сполучника. Проте серед функціонального набору частки щоби є також залишки сполучниковості. У наведеному контексті помітним є той факт, що друге речення по суті семантично залежне від першого. Адже друга синтаксична структура ніби пояснює дію, стан реальної дійсності, вказуючи на мету, висвітлену в першій частині. Можна трансформувати ці два речення в одне, звичайно ж, для зручності та унаочнення зв’язку дещо скоротивши його: Народ треба возвеличити..., щоби вправи в жорстокості... не ожесточили його душу... Ця трансформація доводить присутність елемента сполучниковості у структурі частки щоби. Такі залишки функцій сполучника посилюють зв’язок між двома синтаксично та інтонаційно різними реченнєвими структурами, що сприяє певній трансформації бажальної модальності, засобом вираження якої є частка щоб (и). Наведені зміни в бажальності речення виявляються у появі відтінка спонукальності в другій його частині, складовою якої і є партикула. Можливо, це відбувається внаслідок того, що дія, процес, стан, названі у другому реченні, вже почасти не сприймаються лише як бажання, а як певне керівництво до дії, реалізація якої дасть потрібний ефект.

Із бажальним значенням вживається також партикула якби, напр.: От якби продати! (П. Мирний); От якби йому так і звернутися, щоб мати ще спала (П. Мирний). Поширеними є реченнєві структури без частки от типу: Якби продати! З її вилученням основний модальний бажальний фон висловлення не змінився, проте модально-експресивне забарвлення зазнало змін. Семантику частки от у наведеному прикладі можна кваліфікувати як експресивно-підсилювальну. Саме підсилювальний компонент елемента от створює ефект увиразнення бажальної модальності висловлення, яка створюється за допомогою дієслівної форми у сполученні з часткою якби. Лексеми от, якби мають різні можливості у вираженні бажальності. Частка якби, на відміну від от, виражає бажальність за умови поєднання з відповідною дієслівною формою без участі інших партикул, напр.: Якби ти чув, що вони казали! (М. Куліш); Якби ти знала, як інші жиють! (І. Франко); Якби вони тут загаялись! (Б. Грінченко). Результатом наявності в реченні певного поєднання часток є не лише видозміна модальності, тут можна констатувати також і посилення, увиразнення модального бажального плану висловлення загалом: Гех, якби ж то вмів говорити! (М. Куліш); От якби він замість духу та лантушок борошна кинув (М. Куліш). Вилучення із структури висловлення одиниці якби призводить до руйнування семантично-модального плану синтаксично-комунікативної одиниці. Це свідчить про вищий функціональний рівень формування модального плану висловлення, яким володіє частка якби порівняно з то, ж, от.

У Висновках подаються узагальнені результати дослідження.

1. Велика частина одиниць, які належать до строкатого та неоднорідного класу часток, є вторинними дериватами, похідними від різних частин мови. Дослідження дає підстави обґрунтувати тезу про те, що в частки переходять слова як самостійних, так і службових частин мови. Проте механізми їх переходу є різними. Можна стверджувати, що кожна одиниця має свій шлях еміграції до класу часток

2. Найчисельнішою в сучасній українській мові є група вторинних відприслівникових часток (понад 50 одиниць). До відприслівникових похідних належать: буквально, власне, властиво, все, гаразд, геть, де, дедалі, десь, добре, єдино, добре, завгодно, заледве, звичайно, зрозуміло, коли, краще, куди, ледве (не), ледь (не), ліпше, мало не, навпаки, невже, онде, ондечки (розм.), осьде, осьдечки (розм.), отут, попросту, просто, прямісінько, прямо, рівно, саме, справді, так, так-то, там, тамечки (розм.), теж, тільки, точно, точнісінько, трохи не, тут, уже, ще (іще), щойно, щоразу (щораз), як, якраз. Дослідження засвідчує, що ступінь партикуляції таких похідних різний. Адаптація прислівника та його міграція до класу часток залежить насамперед від характеру семантики вихідного компонента, що перебуває у прямо пропорційній залежності від ступеня її узагальненості. Прислівникові лексеми, семантика яких має більш конкретний характер, характеризуються досить низьким ступенем партикуляції.

3. Функцій часток здатні набувати займенники ти, його, мені, тобі, собі, що, воно. Відзайменникові вторинні частки, порівняно із похідними від інших частин мови, становлять порівняно невелику групу. На кваліфікацію частиномовної належності відзайменникової похідної одиниці істотно впливають інтонація, конситуація, стиль, тип мовлення.

4. Особливою складністю та тривалістю в часі характеризується процес переходу у частки дієслівних форм. Серед віддієслівних розглядаємо такі похідні частки: хоч (хоча), лиш (лише), хай (нехай), було, бува, мов, мовляв, може, знай, давай. Передумовою транспозиційних процесів типу частка – дієслово є емоційність вихідної частини мови і розгалуженість семантичної структури дієслівної форми.

5. Процеси партикуляції сполучників і вигуків найбільш доцільно розглядати на синхронному рівні як констатацію їх наслідків. Більшість часток, омонімічних зі сполучниками і вигуками, характеризується настільки давнім походженням, що визначити первинну частиномовну належність трансформанта подекуди неможливо. У частки перейшли сполучники і (й), та, а, га, але, то, або, бо, ніби, наче, немов, буцім, буцімто, мовби, наче, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначеб, неначебто, нібито. Омонімічними до вигуків є частки ой, о, ну, ба, ага.

6. У результаті спростереження над комунікативними функціями часток було виокремлено компоненти із дещо ширшими актаулізаційними можливостями (і (й), тільки, а, саме, якраз, хоч (хоча), лиш (лише), навіть); проаналізовано вторинні партикули, у яких така властивість внаслідок позиційної закріпленості у висловленні за певними словами майже не виражена (нехай (хай), трохи не, мало не, просто, сам).

7. Аналіз фактичного матеріалу підтвердив думку про набагато більший кількісний склад ремовидільних часток порівняно із темовидільними. До темовидільних зараховуємо одиниці же (ж), а, у яких ця функціональна здатність виявлена найяскравіше. До вторинних часток з-поміж них належить лише друга лексема. Інші ж досліджувані вторинні частки розглядаємо з певним застереженням як одиниці, здатні увиразнювати рему, хоча в залежності від конситуації функція актуалізації теми їм також властива.

8. Вторинні частки здатні виражати семантику ствердження та заперечення. Досить часто при цьому вони поєднуються з іншими одиницями, утворюючи складені партикули. У формуванні стверджувального значення речення беруть участь вторинні частки так, еге, ага, угу, атож (ато), авжеж, аякже, нехай (хай), ну (ну-ну), ає, да, так-то (воно) так, хіба так, а то, та воно так, то-то ж бо й, та як же, ну то й хай. Семантика незгоди, заперечення виражається за участі часток так би (оце) й, так де, о ні, ба ні ж, та ні, от і ні, а то (ж) ні, а то (хіба) ні, а не, та вже ж не, і не, де ж, та де ж, де там, та де там, де ж пак, де вже, як то, але ж хіба, або, от ще, хіба ж то, та чи, і вже. Аналізуючи вираження частками ствердження та заперечення, ми враховували також здатність вторинних часток виступати засобами емоційного вираження згоди чи незгоди.

9. Вторинні частки досить активно функціонують у питальних конструкціях, це одиниці чи, хіба, невже, ага, то, хоч, га, а, як, що, або, і (й), ну (ану), так, діалектні форми ци, шо. Однак не всі названі компоненти мають однаковий ступінь самостійності у вираженні питальності. За специфікою вираження питальної модальності ці частки розподіляємо на дві групи. Одиниці першої групи служать для вираження власне питальності (чи, хіба, невже). Інші ж лексеми кваліфікуються як питальні з певними застереженнями, адже вони лише увиразнюють питання, надаючи йому різних емоційно-експресивних відтінків. До цієї групи емоційно-експресивних часток належать що за, чи що, чи як, а чи, як же, чи ж, чи не, чи то ж, та чи ж, та чи, хіба ж, а хіба ж, та хіба ж, а хіба, та хіба, а то ж, а ж (же), або ж (же), а що (ж), та й що, що ж, що ж його, що ж воно, що то (це) за, і хіба, та й, та як же, і не, і таки, а то ж як.

10. Дослідження функціонування похідних часток як засобів вираження бажальної модальності дає підстави стверджувати наявність у лексем цієї групи неоднакових функціональних можливостей при формуванні бажального модального плану речення. До одиниць першого рівня вираження бажальності належать одиниці, у структурі яких є компонент б(би): якби, щоб(и), коб(и), аби. Вважаємо, що саме цей елемент і є підґрунтям їх функціонування як засобу вираження бажальності. Інші частки, що служать для формування оптативності, називаємо умовно одиницями модифікаційно-супровідного рівня. Серед них частки а, хоч, хоча, ось, от, то, тільки, тілько, коли, хай, нехай, най, лише, лиш, лишень, бодай. Кількісно досить значною є група складених часток, які виражають бажальність. До таких належать похідні одиниці, утворені шляхом партикуляції слів різних частин мови: а хоч би, хоч би, хоча б, хоч нехай, хоч же б, ось би, лиш би, лише нехай, лиш (е) аби, лишень аби, хай би, хай хоч, нехай би, нехай би й, нехай лиш, нехай лишень, нехай же, най би, най би лиш (е), коли б, коли б тільки, коли б тілько, коли б хоч, коби хоч, коби лише, от якби, якби ж то, якби хоч, якби тільки, якби тілько, аби тілько, аби тільки.

Таким чином, процес партикуляції яскраво ілюструє взаємозв’язки між мовними одиницями різних лексико-граматичних класів та взаємопроникність меж між ними. Думка про безперервну динаміку мовних змін наочно виявляється у процесах партикуляції займенників, прислівників, дієслів, сполучників, вигуків, а також у різноманітних функціональних особливостях їх у комункативному плані.