Соціалізація дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів “Загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад”

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено предмет та мету дослідження, сформульовано гіпотезу та завдання, охарактеризовано методологічну й теоретичну основи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значущість, викладено відомості про хід експерименту, вірогідність, апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади соціалізації особистості дитини” охарактеризовано ступінь дослідженості проблеми, виділено її соціологічний, психологічний і педагогічний аспекти, розкрито сутність феномена “соціалізація”, подано його характеристику щодо специфіки перебігу в дошкільному дитинстві на межі переходу до нової соціальної ситуації розвитку.

Наукове осмислення сутності, закономірностей та чинників соціалізації дитини в межах пропонованого дослідження значною мірою пов’язане з аналізом відомих зарубіжних теорій соціалізації та розвитку особистості: психоаналітичної (З.Фрейд, Е.Еріксон), когнітивної (Ж.Піаже, Л.Кольберг), теорії “соціального научіння” (Е.Торндайк, Б.Скіннер, А.Бандура), “міжособистісного спілкування” (Ч.Х.Кулі та Дж.Г.Мід), теорії конвергенції (В.Штерн).

Теоретичний аналіз проблеми соціалізації в доробку зарубіжних науковців (Ф.Гиддінгс, Е.Дюкергейм, Г.Парсонс, І.Кулі, Дж.Мід, Б.Скіннер) засвідчує, що проблема соціалізації розробляється за такими напрямами: єдність розвитку особистості та її соціалізації, зв’язок виховання, навчання та соціалізації; соціальна взаємодія індивіда з соціальним оточенням; міра впливу соціального середовища на перебіг процесу соціалізації та її залежність від соціальної активності індивіда.

Аналіз теоретичних джерел з дослідженої проблеми дозволив з’ясувати, що методологічною основою для розуміння процесу соціального становлення дитини в психології ХХ століття стали положення теорії психічного розвитку, висунуті та обґрунтовані у працях російських учених Л.І.Божович, Л.С.Виготського, Д.Б.Ельконіна, О.М.Леонтьєва, М.І.Лісіної, та інших. Вони формулювали теоретичні положення, виходячи з того, що для розуміння розвитку неможливо розглядати дитину як відокремленого індивіда, необхідно враховувати соціальну ситуацію розвитку, яка є специфічною для кожного віку і закономірно визначає спосіб життя дитини, провідну діяльність та психологічні новоутворення.

Психологи поділяють дитинство на вікові періоди як важливі самоцінні етапи життя дитини. Процес її соціального розвитку має певні стадії, що характеризуються своєрідною неповторною соціальною ситуацією розвитку як системою стосунків між дитиною даного віку та соціальною дійсністю (Л.С.Виготський). У дослідженні підкреслюється, що з позицій вітчизняної психології (І.Д.Бех, М.Й.Боришевський, М.В.Вовчик-Блакитна, О.В.Киричук, О.Л.Кононко, Г.С.Костюк, В.В.Рибалко) соціалізація характеризується розширенням впливу сукупності умов, у яких живе і розвивається особистість, сфери діяльності та спілкування індивіда; визначається як процес особистісного становлення, який передбачає самосвідомість та активну життєву позицію.

На думку І.Д.Беха, найістотнішим фактором, що зумовлює нові цілі, функції, дидактичні принципи і педагогічні технології, є нова соціокультурна ситуація і суспільні вимоги до індивіда, якому доведеться функціонувати в їх системі. Ним обґрунтована сутність особистісно зорієнтованого виховання, яке ставить особистість у центр системи соціально-педагогічної роботи, забезпечує комфортні, безконфліктні та безпечні умови її розвитку, реалізацію природних потенцій. Зазначається, що окреслені вище положення визначають основні напрями соціалізації особистості підростаючого покоління в сучасному суспільстві.

У роботі розглянуто педагогічний аспект соціалізації, який тісно переплітається з психологічним. Відмінність педагогічного аспекту у тому, що він вивчає закономірності, методику педагогічного впливу на особистість з метою підвищення ефективності формування у неї соціальної компетентності.

Соціальне становлення особистості й співвідношення його з вихованням індивіда досліджували вітчизняні та російські педагоги: П.П.Блонський, Г.Г.Ващенко, В.В.Зеньковський, А.С.Макаренко, С.Ф.Русова, С.Т.Шацький. Звертаючись до проблем соціалізації, вони використовували для позначення цього явища такі категорії: “педагогічне середовище” (С.Т.Шацький), “суспільне середовище дитини” (П.П.Блонський), “стосунки з соціальним середовищем” (А.С.Макаренко).

Розвиток педагогіки соціалізації в Україні спирається на значний теоретичний та практичний доробок педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського, що присвячена пошуку гармонії дитячого життя в природному і соціальному середовищі. У відповідності до його поглядів, уявлення дитини про саму себе як частину світу, природної цілісності передбачає активне засвоєння нею цінностей, свідоме прагнення до гармонії власного “Я” з інтересами інших людей, оскільки суспільна сутність людини виявляється в її стосунках із соціальним довкіллям.

У роботі доведено, що у 90-х роках ХХ ст. в Україні відбувається становлення нової парадигми виховання, засадами якої виступають гуманізація та демократизація педагогічного процесу, формування загальнолюдських та національних цінностей та ідеалів. На цьому етапі розвитку педагогічної науки увага науковців особливо акцентується на формуванні національної ідентичності особистості, наслідком якої стає її національна самоідентифікація. Моделюючи вимоги до системи національного виховання, науковці Л.В.Артемова, А.М.Богуш, В.Г.Кузь, Г.Лозко, Р.М.Пріма, Н.В.Рогальська, Ю.Д.Руденко, М.Г.Стельмахович та інші визначають структурні компоненти цієї системи та засоби її реалізації, завдяки яким дитина має рівні права та можливості з дорослими на соціальний, психічний, культурний розвиток як особистість й індивід.

         У ході дослідження виявлено, що соціалізація сприяє готовності дитини ввійти в нову соціальну ситуацію розвитку, оскільки забезпечує внутрішню свободу вибору тієї чи іншої особистісної позиції, здатність свідомо програмувати власну поведінку і виражати ставлення до життєвих ситуацій. Отже, виховання як механізм соціалізації, ставить дитину перед новими завданнями, які відповідають її зміненим можливостям та новій свідомості. З урахуванням цього, виховання упорядковує, об’єднує і використовує всі інші механізми соціалізації.

У роботі зазначено, що дошкільний вік – це сензитивний період для формування особистості дитини, набуття нею першого соціального досвіду, розвитку емоцій, почуттів, що є підґрунтям її соціального становлення. Саме тому в усіх розвинених країнах існує дошкільна освіта як перша ланка освітньої системи, що виконує певні соціальні функції, має власні організаційні форми й належні умови для навчання й виховання дітей дошкільного віку та їх соціалізації.

Проведений автором ретроспективний аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду функціонування сучасних закладів освіти, які забезпечують розв’язання проблем організації й взаємодії дошкільних закладів і початкової школи, засвідчив багатовекторність напрямів і підходів до вивчення питання соціалізації вихованців. У зарубіжній практиці діють три системи виховання дітей, які мають як спільні ознаки, так і відмінності, характерні для національного менталітету народів. Виявлено, що найсприятливіші умови для соціалізації підростаючого покоління створені в тих закладах освіти, які засновані на інтегрованому об’єднанні закладів різного типу. Стверджується, що значний педагогічний потенціал має навчально-виховний комплекс “Школа – дошкільний навчальний заклад”.

У другому розділі “Експериментальне дослідження соціальної компетентності дітей 5-7 років у навчально-виховному комплексі” проаналізовано теоретичні позиції виокремлення проблеми соціалізації в сільських школах-комплексах, визначено сутність поняття “соціальна компетентність”, розкрито її структурні компоненти, подано процедуру одержання емпіричних даних, методику їх кількісного і якісного узагальнення та інтерпретації, охарактеризовано інтегровану модель формування соціальної компетентності дітей 5-7 років, визначено і обґрунтовано організаційно-педагогічні умови ефективної соціалізації вихованців сільських комплексів.

В основу експериментального дослідження було покладено такі позиції:

-   суттєвим напрямом зміцнення сільської школи є вирішення проблеми забезпечення суспільної освіти у сільській місцевості, чому сприяє функціонування навчально-виховних комплексів;

-   комплексу “Школа – дошкільний заклад” притаманні специфічні риси: малокомплектність, нечисленність, різновіковість, об’єднання дошкільників, учнів, батьків, педагогів, громадськості села в один колектив, центром якого стає школа;

-   сільський навчально-виховний комплекс “Школа – дошкільний заклад” – відкрита система соціалізації дітей;

-   навчально-виховний комплекс має бути побудований на засадах нової методології, в основі якої лежить система новітніх принципів: забезпечення наступності та перспективності, принцип дитиноцентризму, соціального партнерства, відкритості школи, індивідуалізації та диференціації, гуманізації та демократизації.

У роботі виділено також вихідні принципи функціонування особистісно зорієнтованих технологій: принцип цілеспрямованого створення емоційно розвиваючого спілкування, використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості, принцип систематичного аналізу вихованцем власних і чужих вчинків (за І.Д.Бехом). Чинниками соціалізації вихованців комплексу є сільський соціум з багатогранним аспектом національних традицій, виховання і навчання в стінах навчально-виховного комплексу, а також цілеспрямована соціалізація за умови створення виховного соціально-культурного довкілля; різновікове спілкування; дитяча субкультура; природне середовище.

Основою соціалізації особистості є її соціальний досвід, засвоюючи який, дитина здійснює власний саморозвиток та самореалізацію, стає соціально компетентною. У роботі проаналізовано сутність та складники соціальної компетентності, яка є індикатором соціалізації особистості.

У нашому розумінні соціальна компетентність – це складна полікомпонентна властивість особистості, її інтегральна якість, яка складається з цілого комплексу емоційних, мотиваційних, характерологічних особливостей і виявляється у соціальній активності та гуманістичній спрямованості особистості. У структурі соціальної компетентності ми виділяємо емоційно-почуттєвий, мотиваційно-ціннісний та діяльнісно-поведінковий компоненти. Емоційно-почуттєвий компонент соціальної компетентності обумовлюється здатністю дітей адекватно оцінювати та реагувати на емоційно-почуттєві прояви інших, сприймати себе у контексті відносин з однолітками та дорослими. Мотиваційно-ціннісний компонент становить сукупність соціальних потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій дітей за умови зміни соціальних інституцій. Діяльнісно-поведінковий компонент репрезентує здатність дитини відчувати свою належність до певної соціальної групи, вміння доброзичливо взаємодіяти, налагоджувати спільну діяльність, гармонійні стосунки з однолітками. Така структура соціальної компетентності дає змогу глибше зрозуміти не тільки сутність цього феномена, але і його динаміку в період переходу з дошкільного дитинства до нової соціальної ситуації – навчання в школі.

На основі розроблених адекватних завдань для кожного компонента соціальної компетентності відповідно його показників проведено діагностичні зрізи, які виявили рівень соціальної компетентності у дітей, що виховувалися у різних соціальних ситуаціях, в умовах трьох типів закладів: навчально-виховного комплексу, дошкільного навчального закладу та початкової школи. Запропоновано такі рівні соціальної компетентності вихованців: достатній, середній, низький. Їх змістове наповнення відображено в дисертаційній роботі.