СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ОСОБИ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначені об’єкт, предмет, мета й основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру й обсяг.

У першому розділі «Права особи в демократичному суспільстві: сучасні погляди і концепції» досліджується поняття прав особи, їх система, розглядається взаємозв'язок із державою та громадянським суспільством.

У підрозділі 1.1. «Поняття та система прав особи» права особи досліджуються у своєму розвитку як історичне явище. Автор приходить до висновку, що історія людського суспільства та прав особи є надбанням, яке являє собою цілеспрямоване прагнення людини до свободи, до створення умов, достатніх для реалізації її бажань, прагнень, намірів, інтересів, талантів, здібностей тощо.

Важливе місце в дослідженні належить аналізу поняття прав особи як складного, багатофункціонального явища. У дисертації здійснено спробу проаналізувати сутність поняття «права особи» на основі поширених у наукових колах концепцій.

Зроблено систематизований аналіз наукових джерел щодо визначення поняття «права особи», на підставі якого автор підкреслює, що під правами особи слід розуміти міру юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси особи у певній сфері, залежить від волі суб'єкта, реалізується залежно від його бажання та об'єктивних умов, створених державою.

Вивчаючи сутнісні характеристики поняття прав особи, досліджено особливості сучасного носія прав, а також співвідношення понять «людина», «громадянин», «особа». На думку автора, сьогодні в міжнародно-правових актах, законодавстві розвинених держав не надається пріоритет одному з визначень щодо носія прав. «Людина», «громадянин», «особа» вживаються зазвичай в одному й тому ж значенні. Конкретне застосування того чи іншого поняття обумовлене найчастіше логічними та стилістичними правилами або необхідністю виділення того чи іншого аспекту проблеми. Автором здійснено аналіз цих понять, який призвів до висновку, що за змістом поняття «особа» є ширшим за поняття «людина», яке характеризує індивіда лише як живу істоту зі своїми потребами та поняття «громадянин», яке розглядає індивіда лише через його приналежність до певної держави.

Поняття «особа» засноване на загальнолюдських принципах та не залежить від громадянства, характеризує індивіда як члена громадянського суспільства. Особа - це носій конкретних прав та обов'язків, якому властиве втілення певних моральних та інтелектуальних властивостей. Громадянин - це індивід, що має певний статус (права, обов’язки), обумовлений його приналежністю до певної держави. Людина - істота, що має певні якості (біологічні, соціальні, раціональні) та певні потреби (харчування, одяг, житло).

На думку автора, для визначення сучасного суб'єкта прав доцільним є використання саме поняття «особа», оскільки в ньому акцентується увага на специфічних властивостях суб'єкта права, зокрема, йому притаманна правова активність та прагнення реалізувати і захистити свої права, використовуючи при цьому всі можливості, що надаються державою та правовими приписами.

Науковий інтерес у представленому дослідженні викликає саме соціальна характеристика особи, яка визначається можливостями особистого засвоєння, збагачення та розвитку нею соціального досвіду.

Права особи – це складне та багатофункціональне поняття, що має розгалужену структуру. Автор акцентує увагу на критеріях для структурування прав особи.

Розгляд поняття прав особи з позицій функціонування інституту прав особи в сучасному світі показав, що система прав особи – це сукупність рівноцінних і взаємопов'язаних груп прав (громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних), яка будується на принципах універсальності, неподільності та взаємозалежності, що постійно розвивається та доповнюється новими видами прав.

Слід звернути увагу на те, що в сучасному світі сформувалася тенденція універсальних (загальних) прав особи в контексті загальної рівності людей, яка має зміст, єдиний для всього світового співтовариства. У дисертації охарактеризовано положення про універсальність прав особи, де відзначається зокрема, що автор розглядає універсалізм прав особи як плюралізм їх сприйняття, інтерпретації та способів «вбудовуватися» в різні культури з різними традиціями й цінностями.

У підрозділі 1.2. Роль соціальної, правової держави та громадянського суспільства в реалізації прав особи розглянуто концепцію правової, соціальної держави та громадянського суспільства у співвідношенні з правами особи.

В умовах сьогодення саме правова держава відіграє важливу роль у розширенні свободи особи та її прав. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що в ній втілюються прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Уже саме поняття правової держави є загальноцивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.

Автором наголошується, що основні права особи можуть визнаватися тільки у демократично організованому суспільстві. Причому, до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу частину. Тому й правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки в суспільстві, де існує справжня демократія.

Разом з тим визначаються завдання, принципи, моделі соціальної держави в контексті «прав другого покоління». Одним із визначальних критеріїв рівня розвитку будь-якої країни є матеріальний рівень життя її громадян, ступінь забезпечення їхніх економічних, соціальних і культурних прав. Автор дотримується позиції, що недоліком соціальної держави є високі витрати на соціальні заходи, спрямовані на виконання притаманних їй завдань, що може створити складнощі навіть для економічно високорозвинутих країн. Незадовільний стан справ в економіці України є, безумовно, чи не основною перешкодою на шляху побудови соціальної держави. Тому автор привертає увагу до можливостей реалізації соціальних прав особи без безпосередньої участі держави.

Акцентуєтья увага на таких важливих проявах громадянського суспільства, як діяльність недержавних неприбуткових організацій, а також самореалізації, самоорганізації та відповідальності кожної окремої особи. На думку автора, це положення має велике значення для всієї системи соціальних прав особи та виступає підставою для зняття напруги, що існує в наукових колах з приводу рівнозначності соціальних прав особи з громадянськими та політичними правами.

У контексті прав особи розглядаються особливості громадянського суспільства, його співвідношення та взаємодія з державою, зазначаються відмінності між ними. Сучасне громадянське суспільство в аспекті реалізації соціальних прав особи невіддільне від соціально-правової держави так само, як соціально-правова держава невіддільна від громадянського суспільства.

У другому розділі «Соціальні права в системі загальних прав особи» розглянуто сутність, поняття, зміст, особливості соціальних прав особи та гарантій їх захисту в умовах демократичних перетворень.

У підрозділі 2.1. «Сутність, поняття, зміст та особливості соціальних прав особи» аналізується поняття «соціальне» в аспекті прав особи, яке, на думку автора, полягає у 1) взаємодії, що існує між двома (або більше) суб'єктами; 2) наявності результату у вигляді «блага» на користь усіх, а не лише окремої особи.

Враховуючи проведений аналіз теоретичних джерел, автором пропонується визначення соціальних прав особи як її можливостей в реалізації своїх здібностей для забезпечення гідного рівня життя для себе і своєї сім'ї та здійснення трудової діяльності, а також можливості претендувати на отримання від держави певних матеріальних благ.

Охарактеризовано сучасні погляди про сутність соціальних прав особи поряд із поняттям суб'єктивне право. На основі аналізу положень про суб'єктивне право та практичну реалізацію соціальних прав особи робиться висновок про те, що за своєю сутністю вони є суб'єктивними юридичними правами, а також є рівноцінною групою прав поряд із громадянськими та політичними правами. Реалізація соціальних прав залежить від економічних ресурсів і активної політики держави, але це, на думку автора, є їх особливістю, а не дискримінуючою ознакою. У роботі акцентується увага на тому, що в наукових колах є поширеною позиція, згідно з якою реалізація прав залежить від волі особи, а не від волі держави.

Автор звертає увагу на те, що соціальні права особи, визнані на законодавчому рівні та конституційно гарантовані, не мають при цьому свого усталеного й узгодженого переліку, що об’єднає їх у цілісну систему в контексті значущості цих прав для життєдіяльності особи.

Дослідивши існуючі в науковій літературі класифікації цих прав, дисертантом розподілено всі соціальні права особи в залежності від основних сфер їх реалізації так: 1) права щодо підтримання гідного рівня життя для себе та своєї сім'ї (право на гідне життя, право на здоров'я, право на житло, право на розвиток, право на освіту тощо); 2) права щодо здійснення особою трудової діяльності (право на працю, право на захист від безробіття, право на трудові спори та страйки, право на відпочинок і дозвілля; право на оплачувану періодичну відпустку тощо); 3) права щодо соціального захисту особи (право матерів на соціальний захист, право дітей та підлітків на соціальний захист, право осіб похилого віку на соціальний захист і допомогу, право на соціальне забезпечення при втраті засобів до існування тощо).

Проведений аналіз наукової літератури дозволив систематизувати існуючі особливості соціальних прав особи, зокрема це: 1) загальносоціальна спрямованість цих прав як інструментів утвердження гуманізму та справедливості; 2) єдність соціального, економічного і культурного змісту; 3) залежність рівня їх реалізаціїї від економічних ресурсів держави; 4) їх трактування як похідних від класичних прав; 5) є гарантіями стосовно до інших прав і свобод; 6) менша універсальність порівняно із громадянськими та політичними правами; 7) потреба в конкретизації у чинному (трудовому, житловому, цивільному тощо) законодавстві.

Автор дотримується позиції, що проблема розмежування соціальних прав з одного боку і економічних та культурних прав – з іншого є більш складною через поширення у вітчизняному правознавстві традицій єдиного розуміння цих груп прав. На думку автора, основна відмінність соціальних прав особи від культурних та економічних полягає в ступені їх правової гарантованості та механізмі правового захисту. Реалізація економічних та культурних прав у багатьох випадках передбачає волевиявлення суб'єкта, в той час як реалізація соціальних прав особи, зокрема прав у сфері соціального захисту, безпосередньо залежить від держави.

У підрозділі 2.2. «Захист соціальних прав особи в умовах демократичних перетворень» автором проаналізовано існуючі погляди вчених щодо сутності соціальних прав особи, що надало можливість виокремити два підходи до розуміння цих прав. Перший підхід полягає в тому, що соціальні права особи є похідними від природних прав людини та знаходяться в одній площині з політичними та громадянськими правами. Другий підхід полягає в тому, що ці права розуміють як «об’єктивні обов’язки», «наміри», «ідеали», «програмні настанови» держави тощо.

Соціальні права особи закріпились у суспільній свідомості як позитивне надбання радянського устрою незалежно від реальної практики їх реалізації. З іншого боку, набуті свобода слова, друку, пересування тощо почали сприйматись як звичайні або як такі, що не мають соціальної цінності. Акцентується увага на тому, що реальність соціальних прав багато в чому залежить від самої особи. На основі гарантованої свободи та відносин власності, особа зобов’язана самостійно дбати про рівень свого добробуту. Завдання держави в цьому випадку полягає у створенні належних умов для реалізації нею своїх прав.

Узагальнивши існуючі в науковій літературі положення, автор уточнює поняття забезпечення соціальних прав особи як створення державою умов для реалізації цих прав, їх охорони та захисту. Поняття захисту прав особи використовується тоді, коли реалізація прав особи ускладнена або ці права порушені. На думку автора, під захистом соціальних прав особи розуміють суб'єктивне право особи, а також сукупність процесуальних дій, спрямованих на припинення порушення зазначеного права, усунення наслідків та його поновлення.

На думку автора, в Україні серйозною проблемою залишається забезпечення належної ефективності механізму судового захисту соціальних прав особи. Акцентується увага на значущості Конституційного Суду України в захисті соціальних прав особи, що базується на принципі верховенства права, який є одним із основоположних у його діяльності.

У дисертації констатується факт, що порушення соціальних прав особи та бездіяльність держави щодо їх забезпечення не завжди сприймаються судовими та правоохоронними органами як правопорушення, а пов'язуються із соціальною політикою держави та складним станом економіки. Не дивлячись на складнощі економічного характеру, на сучасному етапі розвитку в Україні можливості захисту соціальних прав особи розширилися. Це відбулося за рахунок збільшення ролі органів конституційного контролю, зростання авторитету інституту омбудсмана, діяльності українських неурядових організацій, а також можливості використовувати міжнародні засоби захисту.

Приділяється увага аналізу функціонування інституту самозахисту прав особи, що здійснюється з метою відстоювання своїх прав, передбачених внутрішньодержавними і міжнародними нормами. Оскільки, на думку автора, не лише держава повинна відповідати перед громадянином за рівень його життя, але й громадянин на основі гарантованої йому свободи та відносин власності зобов’язаний дбати про своє матеріальне забезпечення.

У третьому розділі «Соціальні права особи: Європейський вимір» розглянуто соціальні права особи на сучасному етапі Європейського розвитку та тенденції і перспективи їх удосконалення в Україні.

У підрозділі 3.1. «Соціальні права особи на сучасному етапі розвитку» розглянуто Конвенцію з прав людини і основоположних свобод (в аспекті соціальних прав особи) як найбільш ефективну, багатофункціональну, наднаціональну систему охорони людських прав.

Акцентується увага на необхідності звернення до сучасного європейського соціального права та соціальної політики як взірця для сприйняття. Виокремлення сучасного соціального права пов’язане із соціальною політикою Європейського Союзу. У цьому аспекті проаналізовано наукові погляди стосовно соціального права у зв'язку із європейським соціальним правом та законодавством.

Проаналізовано соціальні стандарти, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання відносин у сфері захисту соціальних прав особи. Акцентується увага на тому, що розробка соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме від них залежать висновки вітчизняних і міжнародних експертів щодо забезпечення прав особи в державі. Система стандартизації соціальних прав включає: 1) створення каталогу соціальних прав особи; 2) визначення змісту (елементів) кожного права; 3) встановлення державних гарантій забезпечення прав особи; 4) встановлення системи контролю за забезпеченням соціальних прав.

Соціальна політика визнана всіма європейськими державами як пріоритетний напрям у розвитку країни. Розглянуто сучасні тенденції в основних сферах соціальної політики на прикладі Європейського Союзу (реалізація права на працю, реалізація права на справедливі та сприятливі умови праці, безробіття, соціальне забезпечення, реалізація права на достатній життєвий рівень, державна підтримка та захист родини, охорона здоров'я тощо).

Останнім часом помітна тенденція до посилення ролі комунітарних інститутів ЄС у здійсненні соціальної політики, що знайшло відображення в значному розширенні їх функцій у цій області. До них слід віднести такі: розробка стратегії соціального розвитку ЄС, рамкових програм соціальних дій, загальних орієнтирів, проведення досліджень, сприяння розвитку соціального діалогу шляхом організації конференцій та інших форм дискусій за участю представників Європейського союзу підприємців; аналіз ситуації та контроль за дотриманням узгодженого курсу та виконанням прийнятих рішень у державах-членах, а в разі необхідності – вироблення рекомендацій їх урядам; загальну координацію дій держав-членів; розробка наднаціональних нормативних документів з соціальних питань та контроль за їх імплементацією в національні законодавства; розробка і здійснення власних ініціативних програм, що фінансуються з бюджету ЄС за рахунок кредитів Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) або інших джерел.

У підрозділі 3.2 «Тенденції та перспективи вдосконалення соціальних прав особи в Україні» розглянуто соціальну політику у сфері забезпечення права на достатній життєвий рівень, як одного з основоположних прав у системі соціальних прав особи. Автор прийшов до висновку, що в умовах сьогодення соціальна політика держави має бути спрямована на створення дієвих механізмів забезпечення і захисту мінімальних соціальних стандартів. У контексті якості життя нагальним є питання збільшення питомої ваги середнього класу, що може попередити небезпечні для стабільності суспільства розриви в рівні життя різних груп населення. Отже, виникає потреба в певній системі правових форм забезпечення соціального життя, які здатні нейтралізувати негативні процеси соціального розшарування. Для українського суспільства такими формами є соціальний захист, соціальна допомога та соціальна підтримка. З виходом суспільства з кризового стану більш швидкими темпами починає зростати соціальна підтримка.

В умовах сьогодення реалізація соціальної політики щодо будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Досліджується поняття «соціального захисту» у співвідношенні з поняттями «соціальне забезпечення», «соціальна захищеність», розглядаються його гарантії та ознаки.

Автором звертається увага на те, що набуття Україною статусу соціальної держави вимагає розробки та впровадження науково обґрунтованої соціальної політики. Соціальна політика являє собою діяльність держави, що спрямована на здійснення системи заходів, завдяки яким у суспільстві створюються умови для реалізації особами своїх прав.

Проаналізовано реформи, що проводилися в Україні у всіх сферах суспільного життя, тому можна стверджувати про те, що вони не змогли забезпечити глибинних позитивних змін як у соціальній структурі суспільства в цілому, так і в суспільній свідомості. На законодавчому рівні за особою закріплене право на працю шляхом встановлення рівних можливостей на працевлаштування за вільним вибором, однак на практиці виявляється, що ця норма здебільшого має декларативний характер. Головними механізмами реалізації цього права на сьогодні є підвищення правосвідомості населення та створення певних центрів державної допомоги. На думку автора, складові реалізації державної політики, що спрямовані на розв'язання проблем із зайнятістю, повинні включати як поліпшення функціонування ринку праці в цілому, так і підтримку осіб з особливими потребами (інваліди, молодь, що шукає перше робоче місце, особи, звільнені з місць позбавлення волі тощо).

Європейська інтеграція є одним із стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України. Україна з 1995 року є членом Ради Європи. Це вимагає приведення норм і нормативів соціального забезпечення українського законодавства у відповідність до стандартів, які визначені в Європейській соціальній хартії, Європейському Кодексі соціального забезпечення тощо. Крім того, задекларовано прагнення України набути членства в іншій провідній європейській організації – Європейському Союзі.