СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕТИКИ Автореферат

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, розкритий стан наукової розробки проблеми цілісного дослідження екологічного знання у сучасному освітньому дискурсі, визначені теоретико-методологічні основи роботи, сформовані завдання, методи; визначено предмет, об’єкт дослідження та теоретико-методологічні засади роботи, розкрито її наукову новизну і практичну значущість, подано загальні відомості про дисертацію, наведено дані про апробацію роботи.

Перший розділ “Екологічна етика в сучасному науковому пізнанні” присвячений аналізові шляхів та засобів екологізації сучасного наукового пізнання, показана необхідність такої екологізації; виокремлено філософсько-етичні та природничо-наукові підвалини формування екологічної етики.

У підрозділі 1.1. “Екологізація наукового пізнання” відзначається, що екологічні негаразди повільно наростаючи, створили загрозу існування не лише людині, але і всьому живому. Засади класичної науки, в якій людина була суб’єктом пізнання, а всі інші предмети Всесвіту стали об’єктами її маніпуляцій, призвели до протистояння світу людини і світу природи. В роботі показується, що сучасні глобальні проблеми, зокрема й екологічні, оголили протиріччя між розумом і мудрістю та продемонстрували реальну загрозу планетарного екологічного “колапсу”. Саме ця обставина стає головним чинником, який спонукає до переосмислення феномену науки та формуванню нових стандартів наукового пізнання, одним із яких і є екологізація – процес перманентного впровадження ідей і законів екології у всі сфери наукової діяльності.

У підрозділі 1.2. “Виокремлення елементів екологічної етики в науковому пізнанні” проаналізовані її витоки та етапи розвитку. Зокрема, зазначено вплив еволюційної теорії Ч. Дарвіна на становлення еволюційної етики (К. Рульє, Т. Хакслі, Г. Спенсер, П. Кропоткін, та ін.), яка передбачає, що еволюційний процес містить в собі основу для повного і адекватного розуміння моральної природи людини. Ідеї англійського натураліста про поєднання в єдиному еволюційному процесі світу природи і світу людини згодом стали передумовою для формування сучасного екоцентричного світобачення. Своєрідним підґрунтям екологічної етики є концепція ноосфери (В. Вернадський, Е. Леруа, П. Тейяр де Шарден та ін.), в якій людство виступає як самостійна сила природи, яка здатна перерозподіляти енергію, чинити зміни геологічного, біологічного та іншого характеру, створювати нові об’єкти та процеси, існує та реалізується в світі, який висуває до неї свої вимоги, визначає її можливості та обмеження. Отже, людина постає не “над”, не “поза” усім іншим світом, а як його притаманна складова, яка є невіддільною від природи. Наголошується, що ідеї В. Вернадського про необхідність мислити і діяти у планетарному – біосферному аспекті стають вирішальними на фоні глобальних екологічних проблем сучасності. Концепція ноосфери як ідеал розумного людського втручання в біосферні процеси стає визначальною для формування соціально-антропологічних засад екологічної етики. Вагомими є також ідеї представників російського космізму. Єдність світу життя і свідомості, прагнення творчо впливати на Всесвіт у бажаному напрямку поєднується з турботою про розвиток людини, біосфери і космосу. Важливою для становлення екологічної етики є концепція коеволюції – взаєморозвитку природи та людини (В. Казначеєв, Ф. Капра, М. Моісеєв та ін.).

У підрозділі 1.3. “Сутнісний зв’язок етики та екологічної етики” робиться спроба виявити характер співвідношення побудов класичної (філософської) етики та такої порівняно нової її форми як екологічна, що є на сьогодні проблемою надзвичайно дискусійною. З’ясовується, що до етико-філософських основ екологічної етики належить універсальна етика “благоговіння перед життям” А. Швейцера та “етика Землі” О. Леопольда. Саме цих дослідників вважають засновниками екологічної етики, оскільки вони першими почали відстоювати необхідність залучення кожного представника навколишнього природного середовища (А. Швейцер) або екосистеми Землі (О. Леопольд) в сферу моральної відповідальності людини. Зокрема, на думку О. Леопольда, екологічна етика в екологічному сенсі слова – це обмеження свободи дії в боротьбі за існування. Етика ж в філософському смислі – це розмежування суспільної та антисуспільної поведінки. Етика А. Швейцера пропонує та визначає єдине правило – благоговійне ставлення до життя всюди та завжди.

Ці ідеї стали визначальними для формування та розвитку концепції сучасної екологічної етики і особливістю, яка відрізняє її від етики класичної.

Другий розділ “Соціально-антропологічні засади екологічної етики в культурно-історичному вимірі” акцентує увагу на значенні антропологічного аспекту в становленні й подальшому розвиткові екологічної етики в історично-суспільному поступі людства.

У підрозділі 2.1. “Антропологічні передумови екологічної етики” робиться висновок, що певні елементи етичного ставлення людини до природи мали місце на кожному етапі історії людства. Зокрема, доба античності характеризується передусім принципом космоцентризму як основним законом життєбачення. Абсолютизація значення космосу та природи у світовідчутті античної доби слугує основою розуміння людини як частинки Всесвіту, якій належить певне місце у світобудові. Макрокосм слугує основою об’єднання людей, що мисляться як мікрокосми, частини цілісного світового устрою. Середньовічна християнська традиція з її визначальною тенденцією теоцентризму доповнює уявлення про людину як духовну істоту, створену за образом та подобою Божою. Природа сприймається як посередник між Богом та людиною. В теологічному контексті відношення людини до природи стає символічним, що породжує певне відчуження від неї. Хоча сприйняття природи як божественого “творіння” не заважало прикладному її вивченню та використанню. В етиці доби Відродження людина залишилися у центрі світобудови, але вже не просто як “вінець творіння”, а як діяльна, активна, цілеспрямована і творча особистість. Характерною рисою філософської думки стає гуманізм. Реабілітація людської природи закономірно сприяла підвищенню морального статусу природи і світу. У Новий час формується концепція механістичної картини світу (Р. Декарт, Ф. Бекон, Т. Гоббс), яка сприяла розвитку експериментального природознавства. Природа розумілась як дистанційована від людини, тобто така, що не впливає на визначення її долі, а метою її пізнання було виявлення її властивостей для все більш зручного життя людини, але саме у цей період починає формуватися активне і прагматичне відношення щодо природи.

Наголошується, що лише становлення техногенної цивілізації з її негативними наслідками не лише екологічного, а й антропологічного характеру визначає екологічну проблему як дотичну до антропологічного аспекту. Інакше кажучи, невиважені дії людини, що набули глобальних вимірів, не лише спричиняють невідворотні наслідки щодо навколишнього природного середовища, але й загрожують людському буттю. Отже, для забезпечення гармонізації взаємовідносин людини і природи в умовах сучасної цивілізації необхідно усвідомити вагомість осмислення екологічних проблем, насамперед, як антропологічних, тобто розглядати буття людини у сукупності з природними умовами, де відбувається самоздійснення людини.

У підрозділі 2.2. “Розвиток взаємовідносин людини та природи в індустріальному суспільстві” автор підкреслює, що сучасні екологічні проблеми
є наслідком становлення та розвитку індустріального суспільства. Першим, хто у ХІХ сторіччі ввів у науковий обіг цей термін, був французький соціолог К. Сен-Сімон. У ХХ сторіччі до характеристики “індустріального” суспільства долучалися в своїх працях такі дослідники, як Р .Арон, Е. Дюркґейм, Д. Белл, О. Тоффлер, Г. Маркузе, Ж. Еллюль, Л. Мемфорд та інші. У дослідженні докладно вислідковується вплив індустріальної доби на зміни у взаємовідношеннях людини і природи.

Зазначається, що визначальною рисою нової доби стала індустріалізація, яка характеризується створенням великого машинного виробництва, що замінює ручну працю і цим колосально збільшує її продуктивність. Відбувається масштабне вторгнення техніки в усі сфери соціуму. Саме швидкий розвиток науки, техніки і технологій стає головною детермінантою соціально-економічного прогресу, що забезпечило досить високий рівень життя людини в розвинених країнах. Разом з тим, саме індустріальна доба призвела і до численних глобальних проблем, зокрема екологічних. Акцентується, що ставлення до природи в індустріальному суспільстві відбиває характер виробничих відносин, а нарощування обсягів виробництва посилює антропогенний тиск на природне середовище. У світоглядних настановах індустріального суспільства панують матеріалістичні цінності. Прогрес, в основу якого покладене збільшення виробництва, формує суспільство споживання. Максимальне використання природних ресурсів заради прибутків і надприбутків сприяє подальшому відчуженню людини від природи, перетворює останню лише в предмет утилітарних інтересів і руйнує її. Як відзначав О. Тоффлер, природа в індустріальному суспільстві “була об’єктом, що чекав, коли його використають”.

У підрозділі 2.3. “Роль екологічної етики в становленні інформаційного суспільства” досліджується подальша еволюція людини та людського світу в епоху постіндустріального (інформаційного) суспільства. Як і в попередньому підрозділі використовується концепція “трьох хвиль” О. Тоффлера. Визначається, що постіндустріальне суспільство являє собою нову стадію суспільного розвитку, що наступає за індустріальним суспільством. Термін “інформаційне суспільство”, введений в науковий обіг на початку 1960-х роках, фіксує одну з найважливіших характеристик суспільства, об’єднаного єдиною інформаційною мережею. Основу теорії інформаційного суспільства заклали західні соціологи Д. Белл, Т. Стоуньєр, А. Турен, У. Дайзард, О. Тоффлер. У концептуальному плані до традиційної для теорії постіндустріалізму економічної складової додається ще один критерій – інформаційний. Інформація стає ключовим фактором виробництва, що перевищує за значенням усі види матеріального виробництва, зокрема виробництво енергії та послуг.

Й. Масуда вважає, що нова суспільна модель за всіма критеріями буде інакшою від попередньої. Зокрема, має змінитися стратегічна мета розвитку суспільства, яка полягатиме не у виробництві товарів й задоволенні матеріальних потреб, а у створенні повнокровного життя й пошуку можливостей для реалізації. Фактично, йдеться про таку трансформацію суспільства, коли воно починає виступати як частина природи. Завдяки цьому має змінитися саме становище людини в навколишньому світі. Вона стане співучасником природного процесу творення й розвитку життя на Землі. На зміну “завойовницького” характеру відношення людини до природи виникне нове ставлення, коли людина й природа діятимуть спільно, як одна природна сила. Інакше кажучи, людство прийде до усвідомлення своєї спільної долі з природою, яка забезпечує існування та розвиток людини як біологічного виду.

Наголошується, що екологічна етика, як універсальна етика людської діяльності, може і повинна стати дієвим засобом формування свідомого та адекватного ставлення людини до реальних умов свого власного існування. В роботі докладно розглядаються соціально-антропологічні проблеми становлення екологічної етики та її основні положення. Здійснено аналіз таких основних напрямків екологічної етики як: екоцентризм, що передбачає визнання вищої цінності цілісних екосистем (Б. Каллікотт, В. Айкен, Х. Ролстон, ); біоцентризм, який відстоює ідею біосферного егалітаризму (Р. Тейлор, Д. Ортон); біорегіоналізм спирається на відчуття прив’язаності людини до певного природного середовища (К. Сейл, Д. Додж); “глибинна” екологія визнає рівноцінними усі форми життя на Землі (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Наесс, Дж. Сешонс, Дж. Сід); “етика відповідальності” закликає до монологічної відповідальності за майбутні покоління (Г. Йонас); екофеміністичний рух поєднує боротьбу за звільнення жінок і природи (К. Уорен, А. Салех).

Розглянуто внесок Римського клубу у вирішенні глобальних проблем сучасності, зокрема екологічних.

У третьому розділі “Формування екологічної етики на теренах України” проаналізовано специфіку екологічної ситуації в Україні, визначено передумови становлення її еко-майбутнього, показана роль еколого-етнічного досвіду в формуванні засад екологічної етики.

У підрозділі 3.1. “Специфіка екологічної ситуації в Україні” робиться спроба визначити витоки, сучасний стан і можливі тенденції подальшого розвитку екологічної ситуації в Україні, від яких безпосередньо залежить її майбутнє як держави. Зокрема, акцентується увага на тому, що Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Головними чинниками цього є домінування утилітарного ставлення до природи і надмірне поширення етики споживання, втрата традиційних цінностей природокористування, відсутність, або слабке використання природозберігаючих технологій, недосконала законодавча база природоохоронної діяльності, низька екологічна культура громадян.

Зазначається, що економіка України перенасичена енергомісткими та матеріалоємними і найбільш екологічно небезпечними галузями виробництва. Незадовільний з погляду екології стан екосистем в комплексі здійснює негативний вплив на фізичне та психологічне здоров’я населення. За цих обставин важливо усвідомити, що вплив екологічних реалій на всі без винятку аспекти економічного, соціального, політичного розвитку нашої країни нині є таким очевидним, що нехтування ним видається, м’яко кажучи, безвідповідальним.

На думку автора, для сучасної України вирішення екологічних проблем тісно пов’язано з проблемою національної самоіндентифікації. За наявних умов надзвичайно актуальною постає проблема збереження природної, історичної та культурної спадщини, котра є реальним підґрунтям формування національної свідомості. Особливо перспективним у цьому аспекті видається осмислення перетину й співвідношення екологічного й національного.

Аргументується висновок, що саме в обрядах землеробського культу сформувалася переважна більшість етносних українських цінностей. Тому, якщо пов’язувати екологічну кризу з духовною кризою, варто звернутися до традиційних українських механізмів актуалізації природи як цінності в конкретно-культурному аспекті та в способах господарювання. Пошуки власних ціннісних основ, звернення до своєї “рідної” традиції спрощує можливість включення їх у реальну моральнісну практику.

У підрозділі 3.2. “Екологічна етика та формування еко-майбутнього України” наголошується, що із здобуттям державної незалежності, Україна отримала можливість самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку, його пріоритети, методи й засоби досягнення загальнонаціональних цілей, шляхів інтеграції у міжнародне співтовариство та забезпечувати екологічну безпеку усього населення держави. Але для реалізації такої можливості потрібно докласти великих зусиль. Детально аналізуються можливі сценарії формування еко-майбутнього в Україні. Йдеться навіть про “екологічну революцію”, як революцію світосприйняття людини, за якої змінюються основи людського буття в усіх його проявах: і в ставленні до природного світу, і в соціальних міжлюдських стосунках, і в аспекті особистісного розвитку. “Екологічна революція” — революція культурно-етична: не економіка, не рівень споживання, а духовний розвиток людини, її прихильність до нематеріальних цінностей стають факторами та показниками розвитку людства, яка здійснює прорив до нового рівня відносин між людиною та світом на засадах екологічної етики.

В умовах глобальної екологічної кризи модель сталого розвитку може стати для України стратегією виживання та подальшого екобезпечного розвитку. Зазначається, що до переходу світового господарства і національних економік до реалізації принципів сталого розвитку та формування нової «зеленої» або екологічної економіки може спонукати створений українськими вченими правовий акт екологічної безпеки планети – Екологічна Конституція Землі. З юридичної точки зору, запропонований документ має визначати статус людини не лише як громадянина своєї держави, а й громадянина планети. Екологічна Конституція Землі повинна гарантувати права і свободи громадянина планети на належні умови природного життєвого довкілля і раціональне використання природних ресурсів. Конституційним обов'язком національних урядів та кожного громадянина планети має стати дотримання визначених вимог — збереження природних умов і ресурсів для прийдешніх поколінь.

Еко-майбутнє передбачає необхідність інтегрального об’єднання всіх напрямків розвитку – і екологічного, і соціального, і економічного. Але успіх сталого соціально-економічного розвитку залежить від розуміння людством першочерговості вирішення саме екологічних проблем. Цьому здатна сприяти екологічна етика, за допомогою якої є можливим вироблення нових ціннісних парадигм, нових моральних цінностей, які й відповідають сталому розвитку.