У першому розділі «Соціокультурні складові державного механізму сприяння інституціоналізації діяльності громад: теоретичні засади» обґрунтовано теоретико-методологічну основу дослідження, яке здійснене у межах соціокультурного підходу із залученням таких теоретичних конструктів, як неоінституціоналізм, теорія інституційних матриць та теорія культурних трансферів.
За рахунок зіставлення теоретичних надбань з приводу природи та характеру місцевого самоврядування виявлені полярні наукові позиції, у межах яких місцеве самоврядування або протиставляється державі, характеризується повною автономією та незалежністю, або розглядається як одна з форм організації державного управління на місцевому рівні. Детальний аналіз теоретичного доробку дозволив наполягати на дуальному характері місцевого самоврядування, що виконує специфічні функції у соціальній системі та містить елементи, що властиві як державі, так і структурам громадянського суспільства, стаючи відтак своєрідною сполучною ланкою між ними. Такий погляд дозволив розглянути місцеве самоврядування як динамічний елемент сучасної системи соціального управління, що набуває форми у певному соціокультурному контексті та видозмінюється під впливом практичної дії як з боку державно-управлінських структур, так і з боку громадянського суспільства.
Застосування неоінституціонального підходу надало дві сутнісні переваги: по-перше, це можливість розглянути місцеве самоврядування у динаміці, у процесі його інституціоналізації, по-друге, поглянути на цей інститут в залежності від творчого суб’єкта – сучасного українського громадянина (від державного посадовця до пересічної людини, прямо не задіяної у процесах управління), який водночас і впливає на процес інституціоналізації місцевого самоврядування, і сам піддається його впливові.
З позицій теорії інституціональних матриць процес вироблення нових норм співвідноситься із природою та характером інституціональної матриці конкретного суспільства, яка створює умови для формування та розвитку одних видів соціальних практик та унеможливлює інші. Усвідомлення цього дозволяє зробити державно-управлінські заходи щодо сприяння інституціоналізації місцевого самоврядування цілеспрямованими, орієнтованими на реальні досягнення, а не на абстрактні моделі, які у даному соціокультурному контексті фактично не зможуть функціонувати.
Загальним результатом інституціоналізації є збільшення зрозумілості та прозорості правил поведінки та щодо того, як ці правила повинні бути описані, пояснені, оформлені та реалізовані. Відтак державно-управлінські заходи повинні бути спрямовані передусім на коригування самого соціокультурного контексту розвитку інституту місцевого самоврядування. У контексті процесу інституціоналізації місцевого самоврядування можна говорити як про зростання суспільної злагоди щодо цінностей місцевої демократії, місцевої автономії та ефективності місцевої влади, так і про набуття інституційної стійкості місцевого самоврядування в різних формальних і неформальних практиках та процедурах.
Рівень розвитку місцевого самоврядування є визначальним показником ступеня демократизації держави, свідченням активності громадян і їх залучення до процесів суспільної самоорганізації, важливим параметром реального розподілу влади в суспільстві й ступеня централізації державного управління.
Отже, цей соціальний інститут, належачи до сфери громадянського суспільства за характером розв'язуваних завдань, містить у собі, з погляду його обов'язковості і владного характеру, публічні та державно-управлінські елементи. Саме комбінація відзначених якісних характеристик і обумовлює специфіку соціальної природи інституту місцевого самоврядування.
У розділінаголошується, що завдяки «культурному повороту», який відбувся останнім часом в гуманітарному знанні, сучасна державно-управлінська теорія та практика дедалі більше виходять на нові проблемні сфери завдяки залученню соціогуманітарного досвіду вивчення культури у широкому її розумінні як самого способу буття соціуму. Суспільство та вироблена ним система управління змушені відповідати на процеси глобалізації, формування полікультурного світу тощо. Ускладнення культури в сучасних суспільствах зумовлює активні теоретико-методологічні дискусії навколо адекватності наявних можливостей пізнання реальному стану соціуму. Певною відповіддю на ці теоретичні та методологічні проблеми в науці стали її міждисциплінарність, а також звернення до можливостей соціокультурного аналізу, що відкриває чималі пояснювальні перспективи стосовно більшості сучасних процесів творення суспільної дійсності.
Використання соціокультурного підходу дозволяє поглянути на суспільство як на складну соціокультурну систему, виокремити історично сформовані соціокультурні програми діяльності, що забезпечують передачу соціального досвіду від покоління до покоління, окреслити соціокультурні обмеження, що існують у суспільстві та обумовлюють відмову або прийняття тих чи інших культурних зразків.
Соціокультурний підхід дозволяє при аналізі особливостей державного механізму сприяння процесу інституціоналізації місцевого самоврядування врахувати загальний контекст спільного існування людей, де поєднуються як соціальні, так і культурні чинники, що детермінують відносини між людьми в процесах їх взаємодії і комунікацій. Таке бачення проблеми дозволяє, з одного боку, уникнути спрощеного, схематизованого підходу у виробленні державної системи заходів сприяння розвитку місцевого самоврядування, а з іншого – оцінити можливість адаптації вже існуючих моделей самоврядності до наявного соціокультурного контексту.
Також теоретичному аналізу та практичним міркуванням піддане явище перенесення певних культурних моделей з однієї країни в іншу, що відбувається не як просте запозичення, а як поступовий процес засвоєння, який передбачає подовжене у часі вбудовування «чужих» елементів у культурну систему цільової культури з урахуванням можливостей їх трансформації у процесі здійснення перенесення. Теорія культурних трансферів дозволяє науково та виважено подивитися на ці процеси, уникнувши доволі емоційних висновків щодо повної нефункціональності західних моделей в українському контексті.
Очевидно, що наслідування є фактично неможливим там, де культурна дистанція є значною, або там, де ми взагалі можемо говорити про культурний розрив. Той темп, з яким Україна засвоїла більшість демократичних форм та інститутів, свідчить про те, що її культурна рамка виявилася придатною для культурного трансферу сучасних моделей самоврядування, що не в останню чергу зумовлено наявними в Україні традиціями місцевого самоврядування, які своїм корінням сягали середньовіччя та ґрунтувалися на досвіді міського самоврядування у формі Магдебурзького права, традиціях козацького самоуправління тощо та певною мірою були перервані за умов панування радянської адміністративно-командної системи, що унеможливлювала реальну за своєю сутністю самоврядність.
Застосована у нашому дослідженні теорія культурних трансферів дозволяє розглянути процес становлення самоврядних практик в Україні як частину загального процесу культурного взаємовпливу країн світу в умовах глобалізації, уникнувши ранжування культур та відмовившись від «драматичного» бачення українського самоврядування завдяки розумінню його процесуальності. Культурний трансфер є довготривалим процесом, відтак можемо знайти у нашому суспільстві як очевидні його позитивні результати, так і негативні. Їх розуміння і наукова систематизація повинні стати запорукою та обов’язковою умовою удосконалення державного механізму сприяння розгортанню української моделі самоврядування.
