Спаська М.О. Договір морського страхування

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкриваються сутність і стан наукової проблеми, її значимість, обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначаються мета та завдання, об’єкт, предмет і методи наукового дослідження, розкривається зв’язок обраного напряму дослідження з науковими програмами Харківського Національного університету внутрішніх справ, висвітлюється наукова новизна отриманих результатів і формулюються основні положення, що виносяться на захист, зазначається теоретичне та практичне значення отриманих результатів, їх апробація і впровадження, а також дається перелік публікацій автора за темою дисертації.

Розділ І. „Ґенеза договору морського страхування” складається з двох підрозділів, які присвячені питанням еволюції правового регулювання договору морського страхування, з’ясовується його місце в системі договірного права України, ознаки, класифікація, функції.

Підрозділ 1.1. „Становлення та розвиток морського страхування та договору морського страхування” містить аналіз правових засад врегулювання відносин у сфері морського страхування та витоків і обставин, що сприяли виникненню і становленню договору морського страхування.

Доводиться, що виникненню договору морського страхування як правової форми опосередкування страхових відносин у сфері торговельного мореплавства передували менш досконалі правові форми, а саме інститут загальної аварії та морська позика (foenus nauticum). Спеціальний страховий документ - поліс, яким була замінена складна конструкція морської позики, з'явився лише в XIV столітті.

Проведений в роботі аналіз правових засад врегулювання відносин у сфері морського страхування у Великобританії, Норвегії, Російській Федерації, Україні свідчить, що вони мали і мають свої особливості, але формуються на підставі загальних принципів з урахуванням західноєвропейських традицій, які були і залишаються домінуючими у цій сфері.

Основними джерелами права, що регулюють відносини в галузі морського страхування в Україні, на сьогодні є КТМ України та ЦК України, положення яких потребують узгодження. З цією метою пропонується доповнити главу 67 ЦК України відповідними положеннями.

Підрозділ 1.2. „Договір морського страхування в системі цивільно-правових договорів України та його функції” присвячений висвітленню ознак договору морського страхування з метою визначення місця, яке він займає в системі договірного права України, а також його функцій.

Доводиться, що договір морського страхування відноситься до договорів про надання послуг, а тому характеризується типовими ознаками останнього. Водночас досліджуваний договір є різновидом договору страхування і характеризується родовими ознаками договору майнового страхування. Вищезазначене дозволяє застосовувати до договору морського страхування положення глави 63 ЦК України за умови, що це не буде суперечити суті самого зобов'язання, і субсидіарно положення гл. 67 ЦК України, але виключно тоді, коли конкретні відносини з морського страхування не врегульовані на рівні спеціального закону.

Договір морського страхування відноситься до пойменованих договорів, має різновиди договорів, об'єктами страхування яких є майнові інтереси, що пов'язані лише із торговельним мореплавством, є фідуціарним, алеаторним, договором приєднання та має ознаки публічного договору.

Однак, хоча основною ознакою публічного договору є характер діяльності однієї із сторін (підприємця), а для договорів приєднання вирішальним є спосіб їх укладення, договір морського страхування можна охарактеризувати як публічний договір, що укладається шляхом приєднання, бо, по-перше, договір приєднання, як і публічний, розраховані на правове регулювання однотипних договорів, що укладаються морськими страховиками з великою кількістю споживачів; по-друге, страхувальником у публічних договорах, як і стороною, що приєдналася до досліджуваного договору, може бути як фізична, так і юридична особа, включаючи і ту, що здійснює підприємницьку діяльність; по-третє, сфера застосування обох видів договорів потребує використання стандартної форми їх укладення.

Необхідність врегулювання договору морського страхування на рівні спеціального законодавства пояснюється суттєвими відмінностями, які він має у порівнянні з договором майнового страхування. Так, сторони, уклавши останній, визнаються такими, що погодились підкорити свої відносини імперативним нормам, а також квазінормативним регуляторам у вигляді звичаїв ділового обороту. В договорі ж морського страхування сторони можуть на свій розсуд змінити або відмінити застосування будь-якої норми Розділу VШ КТМ України „Договір морського страхування”, окрім норм про абандон (ч.2 ст.271 КТМ України). В роботі відстоюється точка зору, що підхід, запропонований законодавцем, носить рекомендаційний характер і ніяким чином не може зруйнувати принципів, на яких будується морське страхування, зокрема принципу компенсації та принципу довіри.

Доводиться, що договір морського страхування виконує функції, які притаманні будь-якому цивільно-правовому договору, а саме ініціативну, інформаційну, програмно-координаційну, гарантійну (забезпечувальну), захисну. Разом з тим, кожна з них, виходячи з правової мети цього договору, його суб’єктного складу, стає або більш рельєфною, або деформується, як, зокрема ініціативна функція, з огляду на те, що цей договір є договором приєднання.

Розділ ІІ. „Правова характеристика договору морського страхування” складається з семи підрозділів, в яких дається визначення поняття договору морського страхування, його істотних умов, розкривається правовий статус його учасників (сторін договору та страхових посередників), форма та порядок укладення договору, досліджується динаміка реалізації цього договору (виконання, зміна умов договору, припинення), а також відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання обов’язків за цим договором.

У підрозділі 2.1. „Поняття, істотні умови та порядок укладення договору морського страхування” аналізуються визначення договору морського страхування, які наводяться в доктрині цивільного права, а також у нормативно-правових актах України та інших країн, і пропонується авторське визначення договору морського страхування для КТМ України.

Доводиться, що договір морського страхування є двостороннім, оплатним, але не еквівалентним договором, може бути як реальним, так і консенсуальним, якщо сторони в договорі вкажуть на його консенсуальність.

Об’єктом договору морського страхування автор вважає страховий інтерес, який є одним з видів загальної категорії інтересу, що слід розглядати як підставу виникнення та існування страхового правовідношення. Автор доводить, що категорію інтересу у морському страхуванні варто розглядати як об'єктивно-суб'єктивну.

Істотними умовами договору морського страхування є предмет договору, страховий випадок, страхова сума, розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Досліджуючи правову природу страхового полісу, автор доходить висновку, що незважаючи на ототожнення українським законодавцем понять „страховий поліс” і „договір страхування”, ці поняття не є ідентичними. Страховий поліс сам по собі не є договором морського страхування, а є лише документом, що підтверджує наявність такого договору та визначає права та обов’язки сторін. Пропонується закріпити на рівні КТМ України обов’язок страховика видавати страхувальнику при укладенні договору морського страхування страховий поліс.

У підрозділі 2.2. „Сторони договору морського страхування та страхові посередники” досліджується правова природа страховика, як юридичної особи, яка створюється виключно для здійснення страхової діяльності. Наявність цілого ряду вимог, як передумови здійснення страховиком операцій зі страхування, які висуваються до страховика з боку законодавця, свідчить про наявність у страховиків, на відміну від деяких інших юридичних осіб, спеціальної (цільової) правоздатності, яка передбачає ряд додаткових умов, за наявності яких у юридичної особи виникає статус страхової компанії. Виходячи з аналізу чинного законодавства і праць вчених-цивілістів, автор запропонував визначення страхувальника для Закону України „Про страхування”.

Автор доходить висновку, що участь у вказаному договорі може брати також і вигодонабувач – особа, призначена страхувальником для одержання страхового відшкодування. Таким чином, поняття сторін за договором морського страхування і його учасників не завжди співпадають.

На підставі аналізу конструкції договору морського страхування аналізується правове становище страхових посередників, які також не є суб’єктами договору морського страхування, а лише сприяють здійсненню морського страхування на підставі цивільно-правових договорів, що з ними укладають страховик або страхувальник.

У підрозділі 2.3. „Права та обов’язки сторін за договором морського страхування” автор зосереджується на дослідженні особливостей прав та обов’язків сторін за договором морського страхування.

Поруч з іншими обов’язками страхувальника ретельно досліджується інформаційний обов’язок, який полягає у сумлінному інформуванні ним страховика про всі відомі факти, які можуть вплинути на умови договору, який укладається. Особливістю інфомаційного обов’язку є те, що покладаючи його на страхувальника, законодавець не дає страховику права вимагати виконання цього обов’язку. Таким чином, вказаному обов’язку страхувальника не кореспондує відповідне право страховика. Інформаційний обов’язок характеризується і тим, що має виконуватися страхувальником не тільки при укладенні договору морського страхування, а й протягом усього існування страхового правовідношення.

Розглядаючи обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування, аналізується обов’язок страховика відшкодувати страхувальнику витрати щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, або їх зменшення. Вбачається, що праву страховика на отримання доказів понесених страхувальником витрат, не кореспондує обов’язок страхувальника (вигодонабувача) доказувати ступінь ефективності здійснених ним заходів щодо запобігання та зменшення збитків, оскільки вказані витрати страхувальника повинні бути компенсовані страховиком навіть якщо вони виявилися безуспішними. Цією ознакою вказані дії відрізняються, зокрема, від дій, спрямованих на рятування на морі, де винагорода виплачується тільки за наявності корисного результату.

У підрозділі 2.4. „Виконання договору морського страхування” дисертантом розглядаються особливості виконання зобов’язань, що виникають з договору морського страхування і складають систему послідовних дій, здійснення яких повинно відповідати певним вимогам. Виконання вказаних зобов’язань передбачає активну форму поведінки сторін.

Характерною рисою зобов’язань з морського страхування є те, що обидві сторони – і страховик, і страхувальник - є одночасно кредитором і боржником один по відношенню до другого, а також те, що у більшості випадків лише на стадії виконання у страхове правовідношення може вступити вигодонабувач.

На думку автора, виконання зобов’язань з морського страхування повинно відповідати принципам належного виконання, взаємного співробітництва сторін, добросовісності, розумності і справедливості, які притаманні цивільно-правовим договорам.

У підрозділі 2.5. „Зміна договору морського страхування” розглядаються підстави і порядок зміни договору морського страхування. Дисертант виходить з того, що зміна цього договору може мати місце, коли йдеться виключно про істотність зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. При розгляді цього питання значна увага приділена дослідженню таких понять як зміна ризику і збільшення ризику. Дисертант дотримується позиції, що далеко не всі зміни мають для договору морського страхування юридичне значення і можуть призвести до правових наслідків.

У підрозділі 2.6. „Припинення договору морського страхування” розглядаються умови припинення договору, які поділяються на загальні, що притаманні припиненню усіх видів договорів, та спеціальні, що характерні тільки для припинення договору морського страхування.

На підставі аналізу чинного законодавства дисертант доходить висновку, що законом допускається припинення договору морського страхування не тільки за домовленістю сторін, а й шляхом здійснення односторонніх правочинів, якщо право на їх вчинення надано стороні законом або договором. Так, у разі настання страхового випадку страховик має право шляхом сплати повної страхової суми звільнити себе від подальших обов’язків за договором морського страхування без згоди на це страхувальника (ст.266 КТМ України). Як односторонній правочин слід кваліфікувати і процедуру абандону, при якій страхувальник має право припинити договір з власної ініціативи, відмовившись від всіх своїх прав на застраховане майно і отримавши повну страхову винагороду у визначених законом випадках (ст.271 КТМ України). При цьому страховику не надається права відхилити заяву страхувальника про абандон.

У підрозділі 2.7. „Відповідальність сторін за договором морського страхування” дисертант виходить з того, що відповідальність за цим договором поділяється на позитивну (перспективну) та негативну (ретроспективну) відповідальність. Позитивна (перспективна) відповідальність – це врегульований страховим законодавством обов’язок учасників страхового правовідношення дати звіт у своїх діях щодо належного виконання основних обов’язків, а негативна (ретроспективна) відповідальність – це врегульований страховим законодавством обов’язок учасників страхового правовідношення дати звіт у своїх діях щодо невиконання або неналежного виконання основних обов’язків. Таким чином, ретроспективна відповідальність пов’язана зі скоєнням правопорушення однією з сторін зобов’язання, завданням збитків та відсутності обставин, що звільняють її від відповідальності. У зв’язку з цим досліджуються прояви загальних підстав цивільної відповідальності в морському страхуванні. Констатується, що така відповідальність в основному зводиться до відшкодування збитків і сплати неустойки.

Певна увага приділяється випадкам розголошення страховиком відомостей, які стали відомі йому при укладенні договору морського страхування, складають конфіденційну інформацію і можуть завдати немайнову шкоду страхувальнику.