Становлення та розвиток регіональних механізмів інтеграції України до Європейського Союзу

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її науково-теоретична і практична значущість, характеризується ступінь дослідженості наукової пробле­ми, формулюються основні положення, які виносяться дисертантом на захист, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами й темами, розкриваються елементи наукової новизни та практичної корисності одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі - “Організаційно-інституціональні засади євро­пейської інтеграції: теоретико-історичний аналіз” - проведено системний огляд основних наукових джерел за темою дисертаційної роботи, обґрунто­вується вибір напрямів дослідження.

Кінець ХХ - початок ХХІ ст. цілком слушно можна вважати часом інсти­туціоналізації нових наднаціональних спільнот: економічних, геополітич­­них, культурних тощо. На відміну від історичних типів спільнот, одним з яких виступає нація, що мали переважно локальний характер, сучасні типи суспільних об’єднань є проявом закономірностей глобалізації. Один з таких типів - Європейський Союз, який хоча і локалізується в межах західно­європейського архетипу культури, насправді виходить далеко за його межі в географічному просторі.

Проблематику інституціонального становлення та організаційного забезпечення інтеграційних процесів досліджували зарубіжні вчені С.Андерсон, Г.Барнет, Я.Гонціяж, В.Кернз, Х.Уолесс, М.Левіт, Н.Нагент, Д.Шуман; а також українські вчені І.В.Бураковський, А.С.Гальчинський, Є.Б.Кіш, В.В.Копійка, Г.М.Немиря, О.Г.Чувардинський, О.П.Дергачев, П.М.Рудяков та інші.

Широкий спектр наукових праць західних та вітчизняних дослідників з цієї теми дає змогу зробити висновок щодо формування самостійного наукового напряму, в межах якого здійснюються економічні, політичні соціальні та інші дослідження, присвячені новому явищу в європейській історії - Європейському Союзу як наддержавному утворенню з більшістю атрибутів федеративного (або конфедеративного) наднаціонального утворення. Цілком логічно визначити інтеграцію не лише як категорію, що відображає стан взаємозв’язку окремих складових (країн, регіонів) та функціональні особли­вості певної новоутвореної системи, але і як процес, що характеризує рух до такого стану через відповідну ієрархію історичних етапів та механізмів формування інтеграційних інституцій.

Переважна більшість як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників єдині в загальних оцінках стану й змісту сучасних інтеграційних процесів у Європі й світі. Вони акцентують увагу: по-перше, на впливі глобалізації на економічні механізми країн; по-друге, на посиленні регіоналізму у сфері економічної діяльності; по-третє, на формуванні наднаціонального політичного механізму; по-четверте, на функціональній та ієрархічно-структурній відмінності європей­ських організацій, і, по-п’яте, на утвердженні єдиного (уніфікованого) правового поля. Саме глобалізаційний підхід щодо європейської інтеграції як наддержавного механізму обґрунтовують у своїх працях російські вчені Е.О.Грязнов, Н.А.Лівенцев та інші, хоча сам по собі такий підхід може обмежувати системні чинники аналізу, оскільки в такому разі мінімізується причинно-наслідковий, історичний феномен євроінтеграції.

Вирішальну роль глобалізаційного фактора при формуванні нових політичних інститутів відзначає і Б.Лессер, наголошуючи на ролі глобалізації як засобу інтенсифікації інтеграційних процесів через збільшення міжнародних потоків капіталу, зростання конкуренції, і, водночас, на значній втраті політичної автономії окремими країнами-членами інтеграційних економічних об’єднань. Б.Лессер логічно ставить питання про взаємодоповнення та конкуренцію регіоналізації і багатосторонньої лібералізації, пропонує змістити акценти в дискусії щодо економічного сенсу проблеми перевищення сукупного виграшу над сукупними втратами. Втім, на наш погляд, до значного теоретичного протиріччя може привести порівняння актуальності економічних реформ і критеріїв на вступ до Європейського Союзу, адже самі Копенгагенські критерії ідентифікують кінцевий, а не проміжний хід реформ.

На особливу увагу заслуговує можливість встановлення правових відносин між соціальними, економічними та іншими суб’єктами різних країн, закріплених на наддержавному інституціональному рівні, та одночасне підвищення ролі таких відносин порівняно із системними можливостями національних законодавчих норм. Саме тому в межах глобалізаційних процесів змінюються функції й можливості країн як складових економічної системи та учасників економічних процесів, і зусилля держави зосереджуються переважно у сфері фінансового, інституціонального й корпоративно-правового регулюван­ня. При цьому над­звичайно дискусійним питанням аналізу євроінтеграційної політики у системному вимірі є визначення предмета правового регулювання в системі “Європейський Союз - країна - регіон країни”, передусім щодо проблеми функціонування ефективних механізмів управління регіональним розвитком.

У процесі аналізу комплексу цілей, функцій, структури, організації та механізмів реалізації євроінтеграційної політики України на регіональному рівні слід виокремити два наукових напрями. Це, насамперед, аналіз досвіду Європейського Союзу та визначення шляхів впровадження такого досвіду в Україні. Саме в такому контексті досліджують регіональні аспекти євро­інтеграційного процесу вітчизняні вчені: Г.М.Немиря, М.І.Долішній, І.В.Розпу­тенко, М.О.Пухтинський, С.А.Романюк, Є.Б.Кіш, І.В.Студен­ні­ков та інші. Вони, на противагу деяким російським дослідникам, цілеспря­мовано розглядають наслідки інтеграційного процесу в історичній перспективі відповідно до тенденцій національного розвитку України і країн Центральної та Східної Європи.

Досить ґрунтовно досліджуються проблематика європейської регіональ­ної інтеграції як країн-кандидатів, так і країн-членів Європейського Союзу, їх досвід для нашої держави, практика міжрегіонального та транскордонного співробітництва України. Так, вивченню досвіду регіональної політики країн Євросоюзу та країн Центрально-Східної Європи і його значення для України присвятили свої наукові праці  В.В.Баштанник, З.О.Бройде, Є.Б.Кіш, І.В.Сту­ден­­ніков, які наголошують на тому, що досвід європейської регіональної політики має для України на сучасному етапі передусім змістове значення, тобто йдеться про філософію регіональної політики, цілі, завдання, пріоритети, інструменти її реалізації, можливі схеми відносин між центром та територіями для вирішення завдань економічного та соціального розвитку. Тому концептуальна розробка єврорегіональної політики України є об’єктивною потребою та конкретною умовою активної участі України в європейському співробітництві у ХХІ ст.

Цікавим й проблемним питанням дисертаційної роботи, яким, зокрема, опі­куються Є.Б.Кіш та інші, щодо завдання, яке має вирішувати центрально­європейська владна еліта, є таке: чи є активна державна регіональна політика механізмом, який варто застосовувати у період трансформації від перехідної до ринкової економіки?

На нашу думку, якщо виходити з принципу ефективності як одного з пріоритетів регіонального розвитку, то розв’язання подібної проблеми є досить актуальним для нашої країни.

Науковому осмисленню теоретичних і прикладних проблем регіональної по­лі­тики, зокрема її соціально-економічної складової та напрямів комплексного здій­снення, сприяли праці В.В.Лісничого, М.О.Пухтин­ського, Ю.В.Наврузова, М.І.До­лішнього, І.В.Розпутенка, С.А.Романюка, В.В.Юрчишина, Н.В.Мирної та інших.

У роботах О.О.Ковальової, Г.М.Рудякова та інших досліджені соціальні стратегії Європейського Союзу та інтеграційні стратегії країн Центрально-Східної Європи, проаналізовано такі політичні аспекти співробітництва, як поглиблення політичної взаємодії, входження до євроатлантичного простору безпеки, зменшення політичних ризиків і запобігання негативним наслідкам розширення. Вступ до Євросоюзу розгля­нуто як процес виконання державою-кандидатом комплексу умов щодо членст­ва. Доведено, що відповідність політичному критерію, що базується на беззастережній прихильності до демократичних цінностей, є вирішальним чинником зближення України з Євросоюзом.

Механізми координації європейської політики, етапи інституалізації процесу європейської інтеграції та заходи, що здійснювались у напрямі приведення системи публічної адміністрації у відповідність з європейськими стандартами у країнах - членах Євросоюзу та країнах - кандидатах на вступ до нього розглядалися в роботах зарубіжних дослідників Ю.О.Борко, І.М.Бу­сигиної, Я.Гонціяжа, А.Новак-Фара та вітчизняних науковців Н.М.Гни­дюк, М.І.Долішнього, В.В.Копійки, О.Г.Чувардинського, Т.І.Шинкаренка та інших.

Теоретико-правовим основам та функціональним можливостям євро­регіонів як формі транскордонного співробітництва та ефективного чинника регіонального розвитку, а також українському досвіду діяльності єврорегіонів присвячені дослідження М.П.Бутко, З.О.Бройде, С.Р.Гриневець­кого, І.А.Грицяка, М.І.Мікули, І.В.Розпутенка, В.В.Юрчишина, Г.М.Немирі та інших.

Підкреслюючи вагомий внесок вітчизняних і зарубіжних учених у вивчення теоретичних та практичних проблем становлення Європейського Союзу, організаційних, інституціональних та правових засад формування та реалізації його спільних політик, а також досвіду розв’язання регіональних проблем, який дуже корисний для України з погляду опанування європейських критеріїв і стандартів, автор наголошує на тому, що становлення європейських стратегій управління, проблеми інституціалізації, функціонування та розвитку регіональних механізмів інтеграції України до Європейського Союзу ще не достатньо висвітлені в науковій літературі. Саме ці та інші проблеми і становлять основну тематику дисертаційного дослідження.

У розділі розкриваються історичні етапи становлення Європейського Союзу, аналізуються його організаційні та інституціональні структури, розгля­даються принципи, тенденції та наслідки розширення Євросоюзу, які необхідно враховувати Україні в процесі реалізації її інтеграційного курсу.

Для визначення методологічних підходів в аналізі змісту та особливостей регіональної інтеграції здійснено комплексне дослідження стану, можливостей та перспектив взаємодії України з європейською спільнотою.

Наведено результати експертного опитування, здійсненого автором у серпні-вересні 2003 року з метою виявлення євроінтеграційних орієнтацій серед населення Рівненської та Волинської областей.

У висновках до розділу узагальнюються результати аналізу джерельної бази дисертаційної роботи та визначаються напрями вирішення проблеми, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі - “Становлення багаторівневих стратегій та механізмів управління євроінтеграційними процесами” - опрацьовано методо­логію дослідження й розкрито зміст, сутність і напрями формування стратегій та механізмів управління євроінтеграційними процесами в Україні.

Акцентується увага на регіональному рівні інтеграційних процесів, визначено їх роль, форми, процедуру та інструменти. Цей підхід у дослідженні системних характеристик інтеграційних процесів конкретизував і обмежив цілі та проблемну сферу наукового аналізу. Завдяки такому припущенню стало можливим здійснити демаркацію інтеграційних стратегій (див. рисунок).

Наступним кроком демаркації стало застосування інституціонального підходу, що дало змогу класифікувати стратегії інтегрування Євросоюзу та інтеграційні стратегії країн-кандидатів. На основі такого методологічного підходу у розділі розглянуто як стратегії та механізми Європейського Союзу щодо інтегрування України на сучасному етапі, так і стратегії та механізми європейської інтеграції України.