Стоянов М. М. Властивості доказів у кримінальному процесі України

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок із науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх теоретична та практична цінність, викладаються положення, що виносяться на захист, наводяться дані про апробацію результатів дослідження та публікації.

Перший розділ «Кримінально-процесуальне доказування, докази: поняття, сутність та ознаки» складається з двох підрозділів, у яких розглянуто питання сутності доказування та правової природи доказів у кримінальному процесі, проаналізовано теоретичні та правові основи визначення властивостей доказів у кримінальному процесі.

У підрозділі 1.1. «Загальна характеристика доказування та доказів у кримінальному процесі» досліджено загальнотеоретичні питання щодо визначення доказування в кримінальному судочинстві, розглянуто поняття та проаналізовано правову природу доказів в історичному аспекті розвитку цього феномена.

У роботі висвітлюється питання виділення двох аспектів доказування, дається авторське визначення доказування в кримінальних справах як діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, здійснюваної за участі інших суб’єктів кримінального процесу, спрямованої на збирання та дослідження доказів з метою встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

Досліджуються критерії перевірки та оцінки доказів, обґрунтовується, що замість виокремлення таких категорій як окремий елемент процесу доказування в кримінальних справах має виступати дослідження доказів, що становить собою здійснювану з дотриманням принципів кримінального судочинства розумову та практичну діяльність суб’єктів кримінально-процесуального доказування з визначення властивостей (характеристик) доказів та їх системи, формування на цій основі висновків з метою прийняття законних та обґрунтованих кримінально-процесуальних рішень.

Автор поданого дослідження підтримує поширену позицію науковців, які стверджують, що доказами в кримінальному процесі необхідно вважати єдність відомостей про обставини справи та процесуальну форму їх отримання, які перебувають між собою в діалектичному зв’язку. Відомості та процесуальна форма їх одержання є невід’ємними сторонами доказу. При розумінні доказів тільки як відомостей відображається лише гносеологічна сторона кримінально-процесуального пізнання, залишиться поза увагою процесуальна форма введення інформації в кримінальний процес.

З урахуванням того, що відомості, які використовуються для вирішення питань, що виникають на стадії виконання судового рішення (вироку, постанови, ухвали), теж є доказами, докази в кримінальних справах визначено як будь-які відомості, що зібрані в передбаченому законом порядку, на підставі яких орган дізнання, слідчий, прокурор та суд встановлюють наявність або відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

У підрозділі 1.2. «Теоретичні та правові засади визначення властивостей доказів у кримінальних справах» розглядаються питання визначення властивостей доказів, встановлення їх переліку, проводиться критичний аналіз аргументів віднесення, крім належності та допустимості, до числа властивостей інших ознак доказів.

Досліджено та критично оцінено позицію вчених-процесуалістів (Ю.К. Орлов, В.М. Тертишник) щодо віднесення достовірності до числа властивостей доказів. Уявляється правильним говорити про достовірність як критерій дослідження вже наявного доказу, що має властивості належності та допустимості, у разі підтвердження висновку про відповідність дійсності отриманих відомостей у сукупності з іншими доказами у справі, що дає підстави говорити про їх безсумнівність. Зазначено, що в цьому разі варто відокремлювати властивості доказів як ознаки, що утворюють певне явище (доказ), без яких воно втрачає такий статус, від інших ознак, що характеризують вже існуюче явище. Отже, вбачається необхідним вживання терміна «властивість» лише до тих ознак відомостей про обставини справи, які є невід’ємними від феномена доказу – належності та допустимості; що ж до іншої ознаки – достовірності – прийнятним уявляється використання терміна «характеристика». Однак, зважаючи на неприйнятність окремого, автономного розгляду властивостей та характеристики доказів, вважаємо за можливе умовно відносити до числа властивостей достовірність доказів. Безумовно, в основу процесуальних рішень у кримінальній справі повинна бути покладена достатня сукупність не тільки належних та допустимих, а й достовірних відомостей. Така сукупність свідчить про існування системи доказів. Достатність виступає властивістю системи доказів, компонентами якої є: логічна послідовність, однозначність висновків, погодженість і несуперечність доказів і встановлених обставин, стійкість знання, повнота встановлених обставин предмета доказування, інваріантість.

Дисертант підтримує твердження, що переконливість (сила, значення, значимість) доказу становить собою прояв достовірності, адже остання є безсумнівністю доказу, яка не може бути непереконливою.

Другий розділ «Сутнісна характеристика властивостей доказів» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню властивості належності та допустимості доказів у кримінальному процесі.

У підрозділі 2.1. «Належність доказів: зміст та значення» проаналізовано теоретичні підходи щодо сутності та правової природи належності доказів.

Зазначено, що у визначення належності доказів не може бути включено вказівку про здатність встановлювати обставини, що підлягають доказуванню у справі. У роботі підкреслюється, що наслідком такого підходу є неминуче ототожнення властивості належності доказів із їх достовірністю або достатністю. У зв’язку з цим належність доказів визначено як властивість доказу, що характеризує зв’язок відомостей, які становлять його зміст, із обставинами, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

Автор досліджує зарубіжний досвід та висловлює критичне ставлення до твердження, що в змагальному кримінальному процесі належність становить змістовний критерій допустимості доказів.

Розглянуто питання про поділ належності за відповідними критеріями. Належність класифіковано: за способом встановлення обставин предмета доказування: позитивна, негативна; стосовно встановлюваних обставин: пряма та побічна (непряма); за функціональним призначенням: допоміжна, перевірочна; за джерелом виникнення відомостей: причинно-наслідкова, кореляційна.

На підставі аналізу норм КПК України та наукових досліджень аргументована необхідність виділення обставин, що підлягають встановленню у справі, але які не складають кінцеву мету доказування та не належать до допоміжних або доказових фактів (зокрема, обставин, що встановлюються під час вжиття примусових заходів, при зупиненні досудового слідства, вирішенні питань на стадії виконання судового рішення тощо). Робиться висновок про те, що локальний предмет доказування становить собою сукупність обставин, які підлягають доказуванню, але не пов’язані з вирішенням кримінальної справи по суті.

У підрозділі 2.2. «Властивість допустимості доказів у кримінальному судочинстві» розкривається сутність допустимості кримінально-процесуальних доказів. Детально проаналізовано поняття та умови допустимості в теорії доказів, чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

Запропоновано впровадження в кримінально-процесуальному праві інституту крайньої необхідності в аспекті визнання допустимим виправдувального доказу, отриманого з порушенням закону. Крайньою необхідністю визнається порушення закону під час збирання доказів, якщо таке порушення спричинило настання менш істотної шкоди, ніж могло б заподіяти невикористання цих доказів у процесі доказування, та якщо іншими засобами уникнути невикористання доказів було неможливо.

Доведено, що право на виключення доказу з процесу доказування в разі встановлення незаконності його отримання є конституційним правом особи, а визнання презумпції недопустимості доказів становить собою гарантію такого права.

Зроблено висновок про те, що можливість перевірки доказів, визначеність джерела інформації, заперечення включення припущень та здогадок не є умовами допустимості зібраних доказів. На цій підставі зроблено висновок про те, що єдиним загальним критерієм недопустимості доказів є виявлення порушень закону при їх збиранні. Інші ж критерії є похідними та зачіпають окремі сторони процесуальної форми.

У роботі здобувач досліджує існуючі концепції допустимості доказів, надано пропозиції стосовно нормативного закріплення положень теорії «асиметрії» правил допустимості та доктрини «плодів отруєного дерева».

Зазначено те, що розуміння такої умови допустимості доказів, як належне джерело, науковці трактують, як правило, виключно як законність одержання доказів лише з передбачених у ч. 2 ст. 65 КПК України джерел. Як уявляється, належність джерела означає також і відповідність відомостей про обставини злочину передбаченому законом процесуальному джерелу доказів. У зв’язку з цим запропоновано, за аналогією з іншими процесуальними галузями законодавства, передбачити в КПК України, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Третій розділ «Система властивостей кримінально-процесуальних доказів» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню механізму та особливостям встановлення властивостей доказів у кримінальних справах, а також взаємозв’язку та співвідношенню властивостей доказів та їх системи.

У підрозділі 3.1. «Механізм встановлення властивостей доказів» розглядається порядок встановлення умов та компонентів властивостей доказів. Особливості визначення належності доказів обумовлені їх видом. У разі встановлення належності прямих доказів від суб’єктів доказування вимагається мінімальна сукупність інтелектуальних зусиль, їх внутрішнє переконання максимально формалізовано. Протилежна ситуація складається при дослідженні побічних (непрямих) доказів, зв’язок із обставинами кримінальної справи яких є неоднозначним та виявляється лише у всій сукупності зібраних у справі відомостей.

Аргументується позиція, що результат дослідження допустимості (встановлення недопустимості) доказів має міститися із зазначенням відповідних підстав у мотивувальній частині підсумкових процесуальних рішень, без оформлення окремого процесуального документа.

Аналіз судової практики та наукових праць дозволяє виявити такий механізм дослідження достовірності доказів суб’єктами доказування в кримінальних справах: провадиться аналіз доказу з метою встановлення джерела, з якого отримані відомості; вивчається зміст відомостей (внутрішня послідовність і несуперечність, наявність неточностей і т.д.); отримана інформація зіставляється з інформацією, отриманою за допомогою інших доказів.

На основі аналізу чинного кримінально-процесуального закону, наукової літератури та узагальнення практики вбачається можливим стверджувати, що дослідження достатності доказів полягає в тому, що суб’єкт доказування для прийняття процесуального рішення повинний встановити конкретність предмета доказування, дійти переконання в тому, що всі обставини предмета доказування підтверджуються зібраними доказами, а також, що із сукупності зібраних доказів можливий тільки один достовірний висновок.

У підрозділі 3.2. «Особливості визначення властивостей доказів на різних стадіях кримінального процесу» розглянуто проблеми встановлення властивостей доказів на досудових та судових стадіях кримінального судочинства, а також проаналізовано напрями підвищення ефективності доказування в кримінальних справах.

Аргументується позиція щодо наявності доказування на всіх стадіях кримінального судочинства, зокрема на стадії порушення кримінальної справи. Тому автор погоджується з тими вченими-процесуалістами (А.О. Ляш, С.М. Стахівський), які відносять до числа доказів належні відомості, які отримані на первісній стадії процесу в результаті провадження передбачених законом процесуальних дій. У роботі пропонується нормативно закріпити, що дані, отримані під час проведення процесуальних дій до порушення кримінальної справи, виступають доказами у справі, а матеріали, в яких вони містяться, є процесуальним джерелом доказів – іншими документами.

Здобувач підтримує тих науковців, які пропонують дозволити призначення експертизи до порушення кримінальної справи. Проведення експертного дослідження трупів, наркотичних засобів, зброї, боєприпасів, вибухових речовин до порушення кримінальної справи є виправданим й обґрунтованим, але за умови, що зразки для дослідження не будуть втрачені, тобто буде збережена можливість проведення додаткового або повторного експертного дослідження.

Звертається увага на дискусійне питання щодо вирішення проблеми допустимості доказів до судового розгляду справи. Піддається критиці пропозиція (Я.П. Зейкан, С.В. Марасанова), відповідно до якої всі питання про допустимість доказів повинні вирішуватися не пізніше, ніж під час попереднього розгляду справи суддею. Автор підтримує тезу про те, що особливий зміст виключення доказів на цій стадії присутній тільки в суді присяжних. Присяжні відгороджуються таким чином від впливу на них відомостей, отриманих з порушенням процесуального закону.

У підрозділі 3.3. «Взаємозв’язок і співвідношення властивостей доказів та їх системи» аналізується системний аспект встановлення та співіснування властивостей доказів, досліджується їх взаємообумовленість та взаємозалежність.

Аналіз наукової літератури та практики мотивування процесуальних рішень свідчить про необхідність визначення чітких критеріїв розмежування властивостей доказів. Здобувач наголошує, що змішування різних властивостей має наслідком помилки в дослідженні доказів, що відбивається на законності та обґрунтованості процесуальних рішень.

Доведено, що підхід до взаємопов’язаного розгляду допустимості та достовірності доказів є більш конструктивним, ніж їх автономний розгляд. Чинне законодавство та теорія доказів містять положення, відповідно до яких допустимість відомостей про обставини, що підлягають доказуванню, при порушенні процесуальної форми ставиться в залежність від ступеня впливу такого порушення на достовірність отриманих даних. Правила допустимості доказів покликані гарантувати дотримання прав учасників процесу при збиранні доказової інформації та забезпечити достовірність одержаних відомостей. Недотримання цих правил тягне за собою виникнення сумнівів різного ступеня істотності в достовірності отриманої інформації. Таким чином, правила допустимості доказів забезпечують їх достовірність. У той самий час висновок про допустимість передує, але не заміняє висновок про достовірність доказу.

Щодо взаємозв’язку допустимості з належністю, то такий зв’язок не простежується. Між належністю доказів та їх достовірністю існує однобічний зв’язок. Тільки належний доказ може бути визнано достовірним. Належність доказу не вирішує заздалегідь питання про його достовірність. Тобто належні відомості можуть бути як достовірними, так і недостовірними. Належність відомостей створює потенційну можливість для встановлення їх достовірності. Докази, зібрані в кримінальній справі, повинні встановлювати необхідні обставини предмета доказування. Таким чином, у доказуванні можуть бути використані лише належні докази. Достовірність доказів встановлюється в порядку здійснення їх дослідження. Звідси виходить, що неналежні відомості не використовуються в процесі доказування, а тому їх не може бути досліджено, тобто вони не можуть бути достовірними.