СТРАХ СТАРОСТІ ЯК ЧИННИК БУТТЯ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, виокремлено об’єкт, предмет, мету й основні завдання роботи, проаналізовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено методологічні принципи аналізу і методи дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичне і практичне значення, сформульовано положення, що виносяться на захист, наведено дані про публікації й апробацію результатів дослідження, окреслено його структуру.

У першому розділі – "Страх старості як об’єкт філософської, наукової та художньої рефлексії: теоретико-методологічний аспект", що містить три підрозділи, проаналізовано філософську спадщину, художньо-літературні джерела і виявлено, що страх старості притаманний людині різних спільнот (у діахронії й синхронії), за умови реальності доживання останньої до похилого віку. Виявлено недостатність уваги до цього явища з боку сучасної науки і філософії.

У підрозділі 1.1. – "Історико-філософський аналіз проблеми страху старості" – здійснено аналіз страху старості і його причин через призму трансформації відношення суспільства до старості й людей похилого віку, які зафіксовані у працях філософів і мислителів різних епох.

Встановлено інтерес філософів різних епох до проблеми страху старості й наголошено, що її торкалися лише побіжно у контексті розгляду старості чи страху смерті, який супроводжує останню.

У підрозділі 1.2. – "Страх старості: досвід художньої рефлексії" – виявлено фіксацію художньою літературою ширшого, за філософську рефлексію, спектру поглядів про цінність життя людей похилого віку і доведено, що ставлення до них має тенденції: їхньої підтримки; нівелювання їхніх інтересів; застосування подвійного стандарту цінностей при легалізації практики обмеження їх прав (у тому числі й на життя) у різних соціокультурних формах вияву. Розглянуто негативний радикалізм щодо цінності старої людини (геронтонегативізм), зафіксований художньою літературою Європи ХІХ ст., який, як своєрідний соціокультурний атавізм, є відновленням культурного стереотипу, напрацьованого у спільнотах первісності, Античності, Середньовіччя.

У підрозділі 1.3. – "Феномен страху старості у розвідках сучасної філософської та наукової думки" – у міжнауковій площині проаналізовано стан опрацювання сучасними науковцями проблеми страху старості людини і встановлено недостатню увагу до неї з боку сучасної філософії й науки. Доведено, що саме філософською рефлексією напрацьовано поняття "страх старості", однак воно має лише спроби авторських дефініцій даного явища, а не термінологічну фіксацію у сучасній філософській і науковій літературі; виявлено, що одним з перших здійснив спробу понятійного означення страху старості, як особливого стану людини, німецько-американський філософ і психолог Е. Фромм. Запропоновано авторську дефініцію поняття "страх старості" як важливого поняття культурософії.

Окреслено рівні вияву страху старості за носієм і природою: індивідуально-особистісний (страх старості постає найчастіше раціональним у витоку, тобто з боку людини усвідомленим за причиною появи) і груповий (страх старості має ірраціонально-раціональне походження, бо залежить від відмінних форм детермінації і прояву). Виділено форми вияву страху старості, які опосередковані віком його носія: дитячого віку – носій керується при цьому візуально-естетичними параметрами, тобто страх старості має ірраціональну основу появи (фіксація формальних ознак зміни людської зовнішності і на позасвідомому рівні їх негативне оцінювання – людина похилого віку сприймається як носій потворного, бо позитивним естетичним ідеалом вважається зовнішність дитини, юнака чи людини зрілого віку); ювенального віку (носій оцінює людину похилого віку як конкурента у боротьбі за засоби існування, тобто страх старості тут має віково-конкурентну основу витоку й породжує сприйняття таких людей як баласту у спільноті); зрілого віку і старше (носій може сприймати людину похилого віку непотрібною або толерантно – через емпатію чи очікування майбутніх змін у соціальних ролях, які стосуються його безпосередньо, а також наявність у соціальній практиці окремих локальних культур й сучасній пропаганді культурного стереотипу, за якими стара людина сприймається більш позитивно, внаслідок усвідомлення можливості у майбутньому власної ідентичності з її соціокультурним становищем). Отже, встановлено і досліджено зміну основи страху старості: у дитячому віці вона ірраціональна, у ювенальному – раціональна, а у зрілому віці і старше – ірраціональна чи раціональна за витоком.

Другий розділ – "Страх старості у контексті історично-культурного досвіду ставлення до людини похилого віку: філософський і культурологічний аспекти" – складається з чотирьох підрозділів і розкриває характерні риси ставлення до людей похилого віку і старості як у діахронії, так й синхронії, відповідно до досвіду культурного регіону.

У підрозділі 2.1. – "Страх старості людини античної культури" – розглянуто каузальну основу страху старості, його вияви й динаміку розвитку в людини античної доби. З’ясовано наявність страху старості у античної людини та його основні причини: культивований на пізніх етапах розвитку цієї культури індивідуалізм і цинізм давали значний простір для певної незалежності чи нечутливості людини щодо оцінок з боку спільноти й наражали на небезпеку необачної переоцінки своїх можливостей на всіх етапах життя. Отже, людина не готувала себе належно до настання старості (чи не прагнула цього). Саме це виступало однією із вагомих причин для людини Античності боятися власної старості напередодні її настання, з одного боку, а, з іншого – не перейматися старістю інших.

У підрозділі 2.2. – "Страх старості в стереотипах культурного досвіду скіфів, сарматів і слов’янства" – розглянуто залежність ставлення у цих громадах до незахищених верств (дітей і людей похилого віку) від рівня його розвитку в конкретно-історичний період і вказано на його відмінності від культурного досвіду Античності.

Досліджено ритуали вбивства старих людей, характерні для стародавнього періоду, і наголошено, що вони в культурі слов’ян є екстраординарними, бо зафіксовані лише у не чисельних фольклорних джерелах й обрядово-ритуальних дійствах окремих місцевостей. Обґрунтовано, що виникнення страху старості у людини на теренах слов’янської культури пов’язане зі зміною її статусу, а саме – його пониженням в організаційно-керівному аспекті, а не загрозою знищення чи соціальної дискримінації. У культурному сенсі така людина розглядалася загалом позитивно, як носій соціально цінного досвіду.

У підрозділі 2.3. – "Страх старості представників культури Європи і Північноамериканського регіону у контексті ідеї "двоїстої природи" людини" – досліджено ставлення сучасних європейців й американців до старості крізь призму християнсько-світоглядних уявлень про людину та її місцеположення у Всесвіті. Виявлено, що у даній традиції на основі уявлення про буття людини як водночас духовного і тілесного, її духовній складовій і, відповідно, її існуванню приписується безсмертя, усвідомлення чого й має призводити до позбавлення страхів старості й смерті. Доведено, що за доби Середньовіччя люди похилого віку оцінені християнсько-філософською думкою "носіями мудрості".

Наголошено про наявність у соціокультурному досвіді цих спільнот визнання важливої соціокультурної функції людини похилого віку – передачі знань, цінностей наступним поколінням, насамперед з Нового часу.

У підрозділі 2.4. – "Страх старості у виявах традиції культури Сходу" – розглянуто феномен страху старості на прикладі культури Далекосхідного регіону, як культурної опозиції традиціям Європейського і Північноамериканського регіонів.

Вказано характерні для культури Китаю та Японії риси у ставленні до старості, що значною мірою пом’якшують у людини страх старості: традиційна повага до старших, крайнім вираженням якої є "культ старості"; "культ предків", що носить ритуальний характер, виступає основою поваги до людей похилого віку; культивування поваги до старших у філософсько-релігійній традиції – конфуціанстві; феномен активного довголіття на основі самовиховання особистості. Акцентовано й на наявності у досвіді спільнот даного регіону архаїчних звичаїв позбуватися людей похилого віку – у локальному вияві (наприклад, за несприятливих умов життя групи).

Третій розділ – "Страх старості сучасної людини: каузальна основа і соціокультурна специфіка вияву" – складається з чотирьох підрозділів і розглядає проблеми сучасного соціуму, зумовлені стрімким старінням населення, не лише економічного характеру, але й соціального, культурного, міжетнічного тощо, а також на рівні особистості. Обґрунтовано, що старіння населення і страх старості, його супроводжуючий, вимагають застосування міжнаукового підходу при аналізі, враховуючи складність детермінації і виявів останнього.

У підрозділі 3.1. – "Сучасне постаріння населення і страх старості як соціальні та культурні явища" – наголошено, що страх старості у сучасників є досить складним соціокультурним явищем, що знаходиться на маргінесі уваги сучасної науки, та обґрунтовано, що глобальні демографічні зміни (зокрема стрімке старіння населення) призводять до змін не лише в індивідуальному способі життя і ціннісній сфері окремої людини (на соціальному, культурному, політичному, економічному і духовному рівнях), а й до зміни буття людства загалом – трансформації суспільного, національного і міжнародного життя, вагомим чинником якої може постати страх старості. Доведено, що такі трансформації зумовлюють переоцінку нині статусу людей похилого віку і зміну соціокультурних стереотипів щодо них, оскільки актуалізують не лише питання їх фінансового забезпечення чи соціального захисту (ліквідації дискримінації, утисків й насилля за зміною віку, охорони здоров’я і догляду), а й формування нової культури ставлення до них, із урахуванням наявної ситуації.

Підрозділ 3.2. – "Дискримінація людини за віковою ознакою, ейджизм і страх старості сучасної людини" – вивчено питання дискримінації за віковою ознакою людей похилого віку, розглянуто її різновиди, проаналізовано зміст понять "геронтофобія" й "ейджизм". Наголошено, що поняття соціокультурної дискримінації людини похилого віку не лише потребує подальшого термінологічно опрацювання, але й більшого ступеня вивчення його денотата – явища, що позначене ним. Обґрунтовано, що ейджизм й породжує страх старості у такому вияві, який запропоновано означити як "страх соціального небуття" чи "страх соціального баласту". Доведено, що соціокультурна дискримінація людей похилого віку пов’язана, насамперед, із домінуючими у спільноті культурними стереотипами про старість – негативізмом або толеранцією щодо них.

У підрозділі 3.3. – "Страх старості, його соціально-культурні чинники і феноменальні ознаки" – виділено основні соціальні складові каузальної основи страху старості: кількість людей похилого віку в спільноті і їх частку у відношенні до її працездатних й підростаючих, непрацездатних членів; рівень матеріального розвитку спільноти, що забезпечує (чи не забезпечує) можливість утримувати людей похилого віку; та культурні чинники – морально закріплений традицією статус; декларовані оцінки людини похилого віку в спільноті; уявлення чи естетичний ідеал зовнішності людини магістральної на певний проміжок часу культури, його запозичення при міжкультурній взаємодії як домінуючого "культурного ядра" оцінки вікових людських змін у межах конкретного культурного регіону; міграція культурних стереотипів за доби глобалізації.

Виявлено його побутування в різних формах у сучасної людини (як на індивідуально-особистісному, так і соціокультурному рівнях) і встановлено, що складові його каузальної основи взаємопов’язані між собою, а також впливають на форми прояву страху старості.

Виокремлено і досліджено феноменальні риси страху старості у сучасників, а саме: заняття людиною екстремальними видами діяльності після 45-55 років (включаючи і спорт); наслідування ювенальним зразкам поведінки, молодіжному стилю одягу, використання молодіжного сленгу, намагання інтегруватися у молодіжні субкультури чи спільноти; приховування власного віку як неакцентування уваги на ньому; мода на "молодих співмешканців"; застосування радикальних методів омолодження.

У підрозділі 3.4. – "Гендерний аспект людського страху старості" – проаналізовано причини та особливості вияву страху старості у жінок (його фемінінний аспект) й чоловіків (маскулінний аспект) і встановлено, що вони є наслідком культурних стереотипів у ставленні до старої людини, напрацьованих історично (із врахуванням конкретного культурного контексту).

Висновки дисертаційного дослідження підводять підсумки здійсненої роботи, узагальнюють і викладають її основні положення, визначають перспективи подальшого аналізу досліджуваних проблем.