Структурно-функціональні параметри вертикального контексту художнього твору

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, методи, мету, завдання, наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі „Інтер- та екстратекстова природа вертикального контексту” визначено місце вертикального контексту в системі текстових категорій, окреслено особливості його структурно-семантичної організації, досліджено функціональне навантаження.

Для лінгвістичного аналізу художніх творів не вистачає власне мовного підходу. Необхідним є ґрунтовне вивчення  інтер- та екстратекстового змісту, внутрішнього і зовнішнього контекстів.  Зовнішній контекст – культурно-історичний фон певного етапу розвитку етносу – репрезентують у художньому творі позатекстові одиниці – елементи української фонової інформації, алюзії, символи, що співвідносяться зі світовою культурою. Вони формують додатковий план оповіді, створюють вертикальний контекст, стають каналом, через який відбувається діалог між  художнім текстом і культурою,  внаслідок  чого перший входить до семіотичного простору останньої.

Специфіка тексту як надсинтаксичної одиниці виявляється в тому, що його семантична структура реалізує себе не лише у лінійних зв’язках між реченнями, мікротекстами, а й у смислових ланцюгах, котрі пронизують горизонтальну площину значеннєвого поля тексту, створюючи вертикальний простір, необхідний для повної  та адекватної реалізації змісту твору. Завдяки численним асоціативним, предметно-логічним мікрополям, появу яких генерує вертикальний контекст, художній твір постає як цілісне утворення, єдиний інформаційний континуум з відповідною системою часових, просторових, причинно-наслідкових відношень.

Вертикальний контекст – категорія тексту, що має  багаторівневу структуру, ускладнену за рахунок існування в тематичному полі сектору Х, який повинен дешифрувати реципієнт, наповнену комплексом основних (центральних) і факультативних (периферійних, додаткових) відомостей про  явища, факти, особи, процеси історико-культурного розвитку українського народу, а також інших етносів; вирізняється автономністю в реалізації свого смислового потенціалу; детермінує інформацію основних змістових площин художнього твору.

Вертикальному контексту притаманна  схема реалізації імпліцитної семантики  А → Б,  у якій А – антецедент, попередник імплікації, Б – консеквент – її наслідок. Антецедент є компонентом вертикального контексту, що експліцитно представлений на фактуальному рівні  художнього твору, проте його змістовий потенціал виражений імпліцитно і становить консеквент (Руїна – антецедент; епоха кровопролитних козацьких міжусобиць у другій половині XVII ст. – консеквент).

У структурі вертикального контексту виділяємо семантичний і прагматичний сегменти. Останній  формує емоційно-експресивний фон перцепції художнього твору, через який письменник не просто передає реципієнтові особисті прагматичні конотації, а насамперед викликає появу певних читацьких асоціацій. Семантичний сегмент вертикального контексту є багаторівневою  змістовою організацією, котру характеризує відносно чітка ієрархія інформаційних компонентів, збудована за моделлю фрейма: „боротьба українського народу проти польської шляхти в ХVI ст.”:  політична ситуація в Україні наприкінці ХVI ст.  – повстання 1594 – 1596 років – Григорій Лобода. Антецедент може займати будь-яку позицію у фреймовій структурі: бути на „вершині” або ж утворювати термінали. Фреймовий підхід у процесі аналізу семантичного сегмента вертикального контексту дещо формалізує його смислову структуру, але дозволяє простежити логіку процесу декодування реципієнтом змісту  компонентів згаданої категорії тексту.

 Вертикальному контексту властивий поліхронний характер, зумовлений специфікою цієї текстової категорії у своєму семантичному сегменті зберігати інформацію, що співвідносна з різними часовими відрізками в житті українського суспільства, містити матеріал як з попередніх століть, так  і з сучасних авторові  періодів. Таку природу вертикальної площини пояснюємо особливостями матеріалу фактуального й концептуального рівнів прочитання твору, тобто змістом тексту. Наприклад, у романі П. Загребельного „Диво” фіксуємо реалії, що характеризують різні етапи вітчизняної історії: Велес, віче, древлянські посли, дружинник, Ярослав Мудрий, отрок, печеніги, Сварог (часи Київської  Русі); гестапо, есесівець, зенітка, концтабір, фашизм  (30 – 40-і роки ХХ ст.);  готелі „Дніпро”, „Київ”,  П. Тичина, Республіканський виставковий павільйон (60-і роки ХХ ст.).

Вертикальний контекст – національно-маркована категорія, котра є потужним джерелом української культурологічної, а відповідно і лінгвокраїнознавчої інформації. Проте вона може розширювати свій семантичний потенціал за рахунок матеріалу, насиченого реаліями, які характеризують історико-культурний розвиток інших народів, найчастіше сусідніх. Активним компонентом імпліцитної змістової структури українських літературних текстів є реалії польської, російської культур (жовніри, коронний гетьман, креси, Претвіч, Шопен, Ягайло;  Катерина, маніловщина, Пушкін, Чайковський). У вертикальній площині функціонують одиниці, які акумулюють загальнокультурні відомості, номінації та цитати, взяті авторами з Біблії, світових релігій, грецької, римської міфологій, класики світової літератури, мистецтва (Геркулес,  Джоконда,  Коран,  Мельпомена, нірвана, Содом і Гоморра, Шиллер).

Вертикальний контекст репрезентує інформацію елітарної (книжної), народної, традиційно-професійної культур. Елітарна культура охоплює відомості, що формують тезаурус освічених людей. Її елементи  –  згадки про історичні події, художні тексти, зразки живопису, покликання на відомих діячів наукового й мистецького життя і под. – творять вертикаль змістової структури таких творів, як, наприклад, „Місто”, „Невеличка драма” В. Підмогильного (Аполлон, Аскольдова могила, Дон Кіхот, Нерон, Сократ, „Хмари” Нечуя-Левицького), „Артем Гармаш” А. Головка (Джоконда, кирпаті мефістофелі, „Наталка Полтавка”, Нобель, Пілат, Содом і Гоморра, Талейран, Хлестаков)  та ін.

Компонентом елітарної культури є прецедентні тексти, котрі репрезентують зразки української і світової класики, художні та фольклорні твори, що мають особливий вплив на реципієнта, підвищують його інтелектуальний рівень. Найчастіше матеріал прецедентних текстів автори використовують у ролі епіграфа як одиниці вертикального контексту: Głucho wszędzie, cicho wszędzie… Co to będzie, co to będzie? A. Mickiewicz  (П. Куліш);  І ми браталися з ляхами.                     Т. Шевченко (І. Франко).

Вертикальний контекст, побудований на  елементах народної культури, насичений етнографічними, міфологічними, ономастичними, асоціативними реаліями, інформацією про побут українців, державно-адміністративний устрій країни, світ природи і под. Такий контекст переважно фіксуємо у творах, які розповідають про життя українського села: „Бурлачка” І. Нечуя-Левицького (вишнівка, сіни,  солом’яний  бриль), „Хіба  ревуть воли,  як ясла повні?” Панаса   Мир-ного  („Зелений   байрак   на  яр похилився”,  трилисник,  хвильки, Чумацький Шлях), „Тіні забутих предків”  М. Коцюбинського (лісна мара, нявка, русалка, щезник).

Вертикальний контекст, сформований із компонентів вітчизняної традиційно-професійної культури, представлений найчастіше у художніх творах, що відображають особливості життя певної групи осіб, які об’єднані за своєю діяльністю (козаки, ткачі, пастухи), інтересами, уподобаннями. Лексично елементи цієї культури відтворюють професіоналізми, історизми, жаргонізми  чи арготизми. Такі номени фіксуємо у „Чорній раді” П. Куліша, де активним компонентом вертикального контексту є численні реалії козацького життя (січові братчики, сердюки, рейментарський пірнач, універсал).

Роль вертикального контексту, його призначення, завдання, що він виконує в змістовій структурі твору, потенційні можливості чітко простежуємо, аналізуючи  функціональне навантаження названої категорії, яке має виразну культурологічну детермінованість.

Основні функції вертикального контексту – пізнавальна й акумулятивна. Вертикальна площина є не тільки у певному розумінні „архівом” духовної і матеріальної спадщини народу, через  комунікативну систему „дійсність – адресант – текст – адресат” вона  доносить відомості про українську та світову культуру до реципієнта.

Інтертекстова реальність – сфера реалізації креативної функції вертикального контексту. Національно-марковані лексеми, алюзивні одиниці творять нові сегменти інформаційної структури художнього твору, які вливаються у фактуальний, підтекстовий і концептуальний змістові рівні. Завдяки реалізації вертикальним контекстом інтерпретаційної функції можна витлумачити процеси, явища, що формують денотативну площину. Ця функція  тісно взаємозв’язана з пізнавальною, оскільки, аналізуючи, класифікуючи культурологічний матеріал, адресат співвідносить категорії культури, про які йдеться у творі, з  існуючою дійсністю.

Експресивна функція виявляється в тому, що у вертикальному контексті відтворюється авторська позиція щодо порушених у творі проблем, котра відчутна у виборі з об’єктивної реальності для формування вертикальної площини саме тих, а не інших реалій.  Імпресивну функцію фіксуємо у дії та впливові на реципієнта інформації вертикального контексту. Як художній твір загалом, так і згадана текстова категорія зокрема є прагматичними одиницями, тобто їхній зміст завжди спрямований на адресата. Вертикальний контекст, зважаючи на імпліцитний спосіб вираження інформації, спонукає читача уважно сприймати твір, звертаючи особливу увагу на відомості культурологічного характеру. Оскільки вертикальна площина репрезентує матеріал, котрому притаманне певне (позитивне чи негативне) емоційне забарвлення, тобто збуджує виникнення у свідомості реципієнта відповідних почуттів, переживань, тому  названа категорія виконує емоційну функцію.

Вертикальний контекст літературного твору є художнім втіленням української фонової інформації, яка охоплює реалії географії, історії, матеріальної, духовної культури народу і под. Фонові знання – історична інформаційна категорія. Окремі її компоненти набувають рис універсальності, стають класичними, формують вітчизняну культурну традицію. Інші з часом перестають існувати, про них забувають, з активного ужитку вони переходять у пасивний. Тому фонові відомості поділяють на довготривалі та короткотривалі. Перші становлять основу культури українців, передаються із покоління в покоління. Останні мають часову обмеженість, вони є актуальними лише протягом певного періоду. У художніх творах письменники використовують переважно довготривалі фонові відомості, звертаються до класики національної  культури. Досить часто  епіграфами є рядки з творів Т. Шевченка: Не ховайте, не топчіте Святого закона; Не зовіте преподобним Лютого Нерона (П. Куліш); І. Франка: І підуть вони в безвість віків, Повні суму і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху  (В. Підмогильний); Лесі Українки: Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє  (Л. Костенко).

Отже, у процесі аналізу змісту художнього твору важливе значення має контекст.   Якщо     інформація    горизонтального   контексту  детермінована інтертекстовоюреальністю, то для   реалізації     функціонального  навантаження    категорії вертикального    контексту необхідними є екстратекстові відомості. Адекватна інтерпретація глобального змісту літературного твору вимагає від читача володіння українськими народознавчими та лінгвокраїнознавчими відомостями, знаннями про соціально-культурне життя нації в епоху, відображену в тексті, інформацією про світовий історико-культурний процес, тобто повноцінного сприйняття матеріалу вертикальної площини.

У другому розділі „Засоби творення вертикального контексту” схарактеризовано  структурно-функціональні і семантичні параметри реалій  та алюзій, описано ономастичний простір вертикального контексту.

Одним із  сегментів вертикальної площини, що  генерує  культурологічну   інформацію, котрій властива національна маркованість, є семантичне поле реалій. Воно, як і загалом весь вертикальний контекст, формує окрему, певною мірою автономну змістову одиницю художнього твору, що реконструює елементи життя українського народу в різні періоди його історії, засвідчує  зміни в культурі, економіці, політиці і  т. ін.

У структурі  національно-маркованих лексем (реалій) виділяємо внутрішнє і зовнішнє значення. Останнє є лінгвальним, власне вербальним, йому властивий експліцитний спосіб функціонування. Внутрішнє значення – семантична одиниця  вищого рівня. Для актуалізації її змісту необхідно встановити асоціативні, предметно-логічні ланцюги, через які передається інформація, котра, на противагу зовнішньому значенню, має імпліцитний спосіб репрезентації.  Якщо   поверхневій   семантиці  національно‑маркованих  лексем притаманна дено-тативна  природа, то глибинній    конотативна. Остання    зумовлює   ускладнення    внутрішнього значення завдяки здатності генерувати додаткову екстралінгвальну інформацію, забезпечує зв’язок лексеми з позамовною дійсністю.

Реалії займають центральне місце у національно-маркованому компоненті української мови, який формувався протягом усього процесу розвитку народу і зумовлений специфікою духовного життя, звичаями, віруваннями етносу. Українська нація розвивалася в особливих умовах, має характерні  саме для її представників способи перцепції довкілля, специфіку мовного означення реальності. Національний компонент є  основою мовної картини світу народу, він відтворює соціально-культурний устрій країни, особливості світобачення та світосприйняття українців.

Лінгвокраїнознавча категорія вітчизняних реалій охоплює велику кількість компонентів. Їхнє тематичне поле має складну сегментну будову, розгалужену секторну сітку центральних і периферійних складників. Виділяємо такі групи національно-маркованих (безеквівалентних та фонових) лексем, співвідносних з українською історією і культурою, які формують вертикальний контекст:

1. Реалії політичного та економічного життя України:  назви органів і форм державної влади, посад, документів, символіки, нагород,  політичних організацій, друкованих суспільно-політичних видань, історичних подій, адміністративно-територіальних одиниць, реалій економічного процесу, військових  реалій,   прізвища   (імена,    псевдоніми)  політичних, громадських, військових  діячів  і т. ін.:  рада бояр, Малоросійська колегія, Центральна рада, війт, універсал, Конституція Пилипа Орлика, гетьманська булава, жовто-блакитний прапор, москвофіли, Кирило-Мефодіївське товариство, „Слово”, Люблінська унія 1569 року, Коліївщина, Емський указ 1876 року, голодомор 1932 – 1933 років, Друга світова війна, князівство, воєводство, військовий округ, ватаги, січі, гетьман, отаман, гайдамаки, Українська військова організація, бунчуковий товариш, евекта, індукта, рангові землі, чинш, Ярослав Мудрий, С.Наливайко, Б.Хмельницький.  Культурно-освітні реалії, номени зі сфери національного мистецтва і науки України: назви фольклорних, літературних, музичних творів, зразків живопису, скульптури, архітектури, театральних вистав, кінофільмів,  літературних, мистецьких напрямів, реалій системи освіти і науки, прізвища письменників, художників, композиторів, скульпторів, архітекторів, науковців, назви танців, ігор, музичних інструментів і т. ін.: „Повість временних літ”, „Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Кобзар”, „Лісова пісня”, „Тарас Бульба”, Десятинна церква, „Невідома свята”, „Георгій-змієборець”, „Арсенал”, українське бароко, „Руська трійця”, „Вапліте”, Київська братська школа, Києво-Могилянська колегія, школи грамоти, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, В. Вернадський, М. Слабченко, Д. Граве, С. Крушельницька, бандура, басоля, гайдук, гопак, гуцулка, кобзар, ліра, трембіта, флояра. 3. Реалії релігійного життя, народних вірувань, міфології: назви богів, святих, свят, церковних установ та інституцій, прізвища релігійних діячів  і т. ін.: Дажбог, Перун,  Рода, Рожаниця, Великдень, Водохреще, Різдво, Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир, Почаївська лавра, мавка. 4. Реалії  побуту: назви страв, одягу, посуду, побутових закладів (магазинів, складів), транспортних засобів, знарядь того чи того виду діяльності, грошових одиниць, одиниць виміру і т. ін.: бевка, борщ, вареник, галушки,  капусняк, макітра, каганець, саж,  постоли, корсетка, очіпок, лапсердак, ґринджоли, око, гривня, синя. 5. Реалії світу природи: назви  дерев, квітів, кущів, трав, городини, тварин, птахів, комах і т. ін.: верба,  калина, тополя, барвінок, волошка, мальва, бузок, глід, ожина, черемшина, материнка, рута-м’ята, чорнобиль, очерет, пшениця, кінь, корова, собака, бджола. 6. Топонімічні реалії і етноніми: ойконіми, омоніми, мікротопоніми, гідроніми і под.: Україна, Буковина, Волинь, Київ, Львів, Дніпро, Дністер, Чорне море, верховина, левада,  полонина,  гуцули, поліщуки.

Національно-марковані лексеми, що входять до названих семантичних груп, беруть активну участь у формуванні мовної картини світу українців, виступають детермінантами національного практичного і теоретичного досвіду, отриманого в процесі етногенезу. В художньому творі українські реалії утворюють народознавчий сегмент вертикального контексту, який обмежений матеріалом інтерлінгвального простору.  Він   здебільшого легко сприймається вітчизняним реципієнтом, адже акумулює відомості традиційної культури, проте імпліцитний компонент окремих реалій може залишатися нерозкодованим, оскільки репрезентує інформацію історичних фонових знань, таку, що має виразну регіональну маркованість.

Потужним джерелом екстралінгвальної інформації в художньому творі є власні назви, які формують ономастичний простір вертикального контексту, котрий побудований на власне лексичному та конотативному значенні онімів, що, відображаючи реалії життя українців, розширюють вертикальний контекст твору, доповнюючи його етимологічними, соціологічними, естетичними коментарями.

Ономастичні реалії як елемент вертикального контексту твору виконують локативну функцію: ...на Звенигородщині народилась нова панові кріпацька душа – Тарас Шевченко  (С. Васильченко) (район Черкащини). Певні фонетичні, морфологічні, а також  лексичні варіанти того чи того топоніма  репрезентують інформацію про часову локалізацію: От, наприклад, у Катеринославі, – хрипів далі жовтолиций, – лопнув бельгієць... (А. Шабленко) (назва Дніпропетровська до 1926 року). Оніми-реалії виступають джерелом інформації про відомості соціального плану. Власні назви людей можуть характеризуватися чіткою національною маркованістю: Кухар зварив куліш, а Лейба і Сруль краяли хліб... (І. Нечуй-Левицький) (єврейські антропоніми); В тому домі жив посесор Станіслав Ястшембський (І. Нечуй-Левицький) (польський антропонім); акумулювати інформацію про регіональне походження особи: ...цілі наші гори одним голосом заплакали, як учули, що Штефан Славич пропав (Ю. Федькович); Тодорика Жемчук був також заможний хлопець... (М. Коцюбинський) (антропоніми, поширені на Західній Україні). Увівши в художній текст певні оніми, автор, мінімально використовуючи вербальні знаки, подає максимум відомостей про життєвий шлях персонажа: де народився, навчався, працював, жив, з якої родини походив, з ким товаришував і т. ін.: Приїхала вона (Леся) з Валентином з Харкова, де вона прожила всього один рік... (М. Хвильовий) (столиця УРСР з грудня 1919 року до червня 1934 року; обласний центр України).

Отже, реалії – важливий компонент вертикального контексту художнього твору, що являє собою розвинену багатоелементну систему, котра є одним із засобів об’єднання інформаційних ланцюгів різних рівнів (фактуального, підтекстового, концептуального) та площин (горизонтальної і вертикальної) в одне ціле. Формуючи семантичний вертикальний простір  художнього твору, автор скрупульозно добирає ті реалії, котрі, на його думку, є найбільш влучними, якнайповніше характеризують епоху, події якої змальовані в тексті. Для цього письменник використовує історичні, часові, соціальні, літературні, ситуативні конотації національно-маркованої лексики. Безумовно, вони переважно не утворюють центральних змістових сюжетних ліній, проте надають твору певної тональності, роблять структуру тексту поліфонічною, емоційно насичують художню тканину, збагачують експресивну семантику.

Засобом, який бере активну участь у формуванні вертикального контексту, є алюзія –  відсилання через одиницю будь-якого рівня мови до певного історико-культурного знака, що супроводжується прагматичним прирощенням змісту твору, в котрому функціонує алюзія. Репрезентантами алюзії  можуть виступати слова, словосполучення, речення, надфразні єдності  –  номінації та цитати. Перша форма властива алюзіям, котрі називають осіб, факти, події з історії, релігії,  міфології, мистецтва і т. ін. Вони є найбільш ефективним засобом компресії інформації: ...Еней в нашій одежі (І. Франко) (герой „Енеїди” І. Котляревського); Тут щось не те... Содом і Гоморра (О. Довженко) (за біблійною легендою, жителі цих  міст за розпусту були спалені небесним вогнем).

Основною ознакою алюзивної цитати є здатність натякати на певні додаткові характеристики, слугувати джерелом конотативної інформації, акумулювати значно більший обсяг імпліцитних відомостей, ніж  у „чистій” цитаті: Хто завтра крикне йому  – „чую”? (О. Довженко) (згадка  про відомий епізод страти Остапа з повісті М. Гоголя „Тарас Бульба”)Такі  цитати  ускладнюють контакт письменника з читачем, оскільки з’являється третій суб’єкт комунікативного процесу –  автор прототексту.

Алюзивна природа притаманна й окремим епіграфам, які натякають на існування певного сегмента імпліцитного змістового поля в семантичній структурі художнього твору, конотують інформаційні сектори, необхідні для повного вираження концептуальності  тексту: Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє. Леся Українка (Л. Костенко); А вы, друзья, как не садитесь, Все в музыканты не годитесь. Крылов (П. Куліш). Такі епіграфи характеризуються особливим функціональним навантаженням порівняно з алюзивною номінацією чи цитатою. Якщо останні переважно генерують додаткові відомості, що мають у цілісній змістовій організації художнього твору периферійний статус, то субномінативна алюзія створює алюзивний концепт  – стрижень  глобального контексту, котрий набуває часто символічного, інколи алегоричного звучання.

У структурі алюзії виділяємо дві площини –  першоджерела (оригіналу) і тексту, в якому вжито алюзію. Перша становить глибинний шар змістового поля, є основою, на котрій формується остання (А= Т₁ +Т₂, де А – алюзія, Т₁ – оригінал, Т₂ – художній твір). Структура алюзивного заголовка вірша Д. Павличка „Жест Нерона” така: Т₁  (історія Римської імперії І ст. до н.е.) + Т₂ (поезія Д. Павличка). Правильно витлумачити алюзивний образ читач зможе, об’єднавши  в одне ціле  інформацію, яку він почерпнув з прототексту (за умови обізнаності з останнім реципієнт тільки активізує  відповідний сектор власного тезаурусу, в іншому разі сприймачеві необхідно ознайомитися з оригіналом), із предметно-логічними й асоціативними ланцюгами художнього твору.

За першоджерелом, тобто приналежністю до семіотичної системи, розрізняємо такі групи алюзій: біблійні – ...позбавляємо вас сану і життя, як Іуду Скаріота (О. Довженко) (один із апостолів, котрий зрадив свого вчителя Христа, одержавши за це 30 срібняків); Еге. Христос найшовся (О. Довженко) (боголюдина, спокутуючи гріхи людства, прийняв смерть на хресті, потім воскрес і вознісся на небо); релігійні (співвідносні зі світовими релігіями – буддизмом, ісламом та ін.) – ...в нірвани темному куті (І.Франко) (у буддизмі – це блаженний стан спокою людської душі, який досягається шляхом відмови від усіх життєвих турбот, чуттєвих бажань); міфологічні – ...як у того Нуми тая німфа Єгерія (Т. Шевченко) (за римською міфологією, давньоримському цареві Нумі Помпілію приписувалися релігійні та правові реформи, на які його надихала дружина  Єгерія); ...мов Лаокоон серед змій (І. Франко) (за давньогрецькими міфами, троянський жрець, котрий суперечив волі богів, за що на нього було наслано двох величезних зміїв, які його задушили);  історичні – ...не  береш свого Берестечка (Панас Мирний) (натяк на поразку українського селянсько-козацького війська під проводом   Б. Хмельницького у битві з польсько-шляхетським військом поблизу Берестечка в червні 1651 року); літературні – Ще не було Овідія й не буде... (П. Куліш) (римський поет, засланий імператором Августом на узбережжя Чорного моря); Сказав поет: слова – полова... – Але вогонь в одежі слова, – додала дівчина (зі  вступного слова І. Франка  до поеми „Лісова  ідилія”); мистецькі – ...старий російський Мікеланджело природи (О. Довженко) (талановитий італійський скульптор, живописець, архітектор, поет); ...як Самсон перед своєю Далілою  (І. Кочерга) (натяк на взаємини героїв опери французького композитора Ш. К. Сен-Санса „Самсон і Даліла”); фольклорні – Аби лиш вернути мені п’ятнадцять коней вороних (О. Довженко) (образ з української усної народної творчості, що символізує прожиті літа).

Класифікуємо алюзивні номінації та цитати за їх місцем у структурі художнього твору. Цей підхід передбачає вивчення специфіки функціонування алюзій у композиційному контексті. Виділяємо такі позиції алюзій: початкова, медіальна, кінцева. Алюзії в початковій позиції (алюзії-заголовки, субномінативні алюзії, алюзії, розміщені в першій строфі (поетичний твір)) переважно акумулюють семантику основних змістових ліній, реалізують зв’язок інтер- та екстратекстових відомостей. Конотативна інформація, появу якої генерує алюзивна назва, епіграф, стає будівельним матеріалом вертикального контексту літературного твору, його художньої  концептуальності. Такі одиниці мають потужний підтекстовий потенціал, спираючись на індивідуальний тезаурус читача, активізують у його свідомості додаткові асоціації, емоції, формують ретроспективний хронотоп, створюють єдиний часовий простір.

Алюзії в кінцевій позиції характеризує високий рівень детермінованості матеріалом денотативного рівня, конкретно фактуально-змістовими інформаційними ланцюгами, що формують горизонтальний контекст. Проте очевидним є факт їхнього впливу на глобальний зміст твору.

Функціональне навантаження алюзій в медіальній позиції ліричного тексту, типове для алюзій, вжитих у прозовому творі, тобто в середині номінативного поля, значно менше, ніж у початковій позиції чи фінальній. Ці алюзії генерують появу другорядних сегментів, в основі яких лежать нестійкі асоціативні ланцюги, відкриті для модифікацій; не формуючи самостійних тематичних центрів змісту літературного твору, вони підсилюють основні сюжетні лінії, увиразнюють їх, поєднують між собою.

На відміну від алюзії-заголовка чи алюзії-кінцівки, котрі більшою чи меншою мірою детермінують концепт твору, алюзії в медіальній позиції впливають тільки на певний сегмент змістової структури тексту, а не на всю горизонтальну площину,  діють локально.

Отже, алюзія якнайповніше реалізує функцію створення імпліцитного змісту у внутрішній організації художнього цілого. Сектор вертикального контексту, який утворюють алюзивні засоби, не обмежений українською культурою, він відкритий для загальнокультурних відомостей.  Натяк на існування певного обсягу інформації, що безпосередньо не представлена на денотативному рівні, активізує увагу читача, стимулює його до пошуку. Алюзивні одиниці стають сигналом  наявності  другого плану оповіді – вертикальної площини.

       У третьому розділі „Особливості функціонування вертикального контексту в художньому творі” досліджено специфіку реалізації змістового потенціалу вертикального контексту на різних інформаційних рівнях тексту.

Аналіз вертикального контексту вимагає від реципієнта знання кодової системи цієї текстової  категорії, котра зумовлює особливості функціонування вертикальної площини в художньому творі.

У мові як кодовій системі роль сигналів виконують одиниці всіх рівнів, починаючи від фонем і закінчуючи реченням чи надфразною єдністю. Послуговуючись ними, письменник подає на розгляд читачеві закодовану художню  реальність у вигляді образів, символів, знаків, які формують вертикальний контекст. Завдання реципієнта – відшукати ключ до закладеного у контексті коду. Це дозволить йому розшифрувати внутрішню структуру твору, інтерпретувати зміст вертикальної площини, виявити особливості функціонування алюзій, реалій  на різних інформаційних рівнях.  За умови, що читач не зміг декодувати матеріалу вертикального контексту, він може лише здогадуватися про зміст тексту або ж  навіть неправильно його розуміти і коментувати. Співзвучність чи повна розбіжність кодових систем початкової та кінцевої ланок комунікативної системи передачі інформації зумовлює можливість різного тлумачення  художнього твору.

Виділяємо такі етапи процесу  інтерпретації   кодової  системи вертикального контексту:

1)                        орієнтація:  реципієнт з потоку словесних одиниць вибирає ті, що не беруть участі у формуванні центральних секторів фактуального рівня прочитання твору, є екстратекстовими знаками;

2)                        аналіз і синтез: читач, проаналізувавши семантику згаданих одиниць, систематизує інформацію, яку вони генерують, переносить її на власне текстову площину. Внаслідок взаємопроникнення репрезентантів горизонтального й вертикального контекстів формується мовний образ конкретного епізоду дійсності, що його відтворив автор у художньому творі, злиття інформації усіх смислових площин твору.

Основою функціонування змістових рівнів художнього цілого є фактуальний. Незважаючи на лінійну внутрішню організацію матеріалу названого рівня, у його семантичній структурі фіксуємо одиниці вертикального змісту, адже саме поверхневий план стає площиною експліцитної  репрезентації імпліцитних компонентів  вертикального контексту. Взаємозв’язок вертикальної та фактуальної змістових площин виявляємо також у тому, що компоненти першої увиразнюють, уточнюють, доповнюють інформацію останньої. Особливо це актуально у процесі аналізу обставинних характеристик зображуваних подій, явищ, наприклад, їх часових означень: Коли прийшла воля, їй уже сімнадцять було  (І. Сенченко) (йдеться про скасування кріпосного права 1861 року); ...до тої хвилини, коли народився Ісус (Ю. Яновський) (до нашої ери); Як за Коліївщини! (А. Головко) (народно-визвольне повстання селян Правобережної України  1768 року проти польсько-шляхетського гніту); опису зовнішнього вигляду дійових осіб, особливостей характеру, рівня інтелекту: носив борідку клинчиком, а ля Буланже... (І. Сенченко) (французький генерал); Для тебе що музика Бортнянського, що Дегтярьова, однаково! (І. Сенченко) (український та російський композитори кінця ХVIII – початку XIX ст.). Інформація вертикального контексту не впливає на зміст ядра семантичного поля фактуального рівня, проте творить конотативні периферійні ділянки, які надають цілісності, інформаційної завершеності горизонтальному контексту.

Вертикальна площина важлива для сприйняття підтекстового рівня прочитання художнього твору. Вертикальний контекст і підтекст досить близькі за своїм функціональним навантаженням: генерують інформацію, що вербально не представлена на фактуальному рівні, мають конотативну природу вираження,  викликають певну реакцію в реципієнта. Проте між ними існує суттєва відмінність. Горизонтальний контекст не визначає значеннєвого наповнення вертикальної площини. Семантичне поле, сформоване реаліями, алюзивними номінаціями чи цитатами, відносно автономне, утворене в інших умовах, які передували тим, що є в художньому творі. Підтекст підпорядкований денотативній площині, детермінований її змістом. Специфіка  вертикальної площини зумовлює особливий вид зв’язку – однобічний –  вертикального контексту з підтекстом. Перший, взаємодіючи з фактуальним матеріалом, генерує конотативні асоціації, що вливаються у підтекстовий потік, частково формують семантичне наповнення останнього, емоційно увиразнюють його, додають певну предметну інформацію, джерелом якої є позатекстова реальність.

Лінгвістичний аналіз, що передбачає скрупульозну роботу над матеріалом фактуального й підтекстового рівнів, дозволить реципієнтові виділити концептуальний зміст твору, дослідивши як  горизонтальний, так і вертикальний контексти. Концептуальну інформацію не завжди легко декодувати, в окремих випадках її неможливо виділити. Вміння дешифрувати глибинний зміст залежить від багатьох факторів. Зокрема, важливе значення для успішного виведення концептуальної суті тексту має не тільки знання автором мовного коду, а й інтелектуальний розвиток читача. Роль останнього фактора зростає, коли аналізуються одиниці вертикального контексту, які несуть концептуальне навантаження, у відповідному фактуальному оточенні набувають символічного звучання. Такі реалії-концепти та алюзивні номінації й цитати формують центральні сегменти інформаційного поля твору, генерують основні предметно-логічні і насамперед емоційно-експресивні ланцюги.

Вертикальний контекст є тією універсальною категорією, котра, з одного боку, відображає конкретний епізод національної мовної картини світу  українців, з іншого – демонструє індивідуально-авторську мовну модель сприйняття дійсності. Зважаючи на здебільшого периферійне розміщення вертикальної площини у внутрішній організації художнього твору і специфіку репрезентації змістового потенціалу, такий контекст відтворює лише поодинокі елементи названих  картин.  Проте згадки реалій, котрі безпосередньо не пов’язані з розвитком предметно-логічних та асоціативно-емоційних ланцюгів горизонтального плану, надають більшого обсягу як національній, так і авторській моделі світу. Вони дозволяють письменникові ніби мимохіть, без особливого акцентування розповісти про події, факти, явища, які певним чином вплинули на життя українського народу, а також справили враження на особистість автора. Наприклад, твори В. Підмогильного насичені реаліями інтелектуального життя (прізвища видатних діячів науки, літератури, мистецтва: Бенуа, Гутенберг, Епікур,  Кримський, Руссо, Сенека, Шахматов, Шопен, Шопенгауер). Ця інформація дозволяє реципієнтові не лише високо оцінити рівень ерудиції письменника, а також дає змогу визначити авторську  картину світу як таку, що ґрунтується на засадах інтелекту. Вертикальний контекст повістей та оповідань  І. Нечуя-Левицького побудований на багатому народознавчому матеріалі (борщ, волосний, запаска, клуня, Лавра, плахта, припічок, Рось, Софія, Тарас Шевченко). Категорія української ментальності, котра базується на таких детермінантах, як любов до землі, працелюбність, душевність,  лексично відтворених національно-маркованими одиницями, є стрижнем авторської мовної  картини світу.

Отже, процес сприйняття вертикального контексту вимагає від читача не тільки уважного ознайомлення з денотативним планом оповіді, а  й спеціальних знань, що необхідні для перцепції імпліцитного змісту вертикальної площини. Реципієнт, скориставшись відповідним кодом,  повинен дешифрувати семантику цього сектору інформаційної організації художнього твору, що дозволить йому об’єднати внутрішній і зовнішній плани вертикального знака, за допомогою мовних засобів сформувати цілісний образ певної позатекстової одиниці.

Вивчення змісту вертикальної площини є важливою частиною процесу опрацювання експліцитно й імпліцитно вираженого матеріалу фактуального, підтекстового, концептуального рівнів прочитання твору. Вертикальний контекст – це спосіб семантичного аналізу тексту, що розкриває найрізноманітніші зв’язки у середині інформаційного поля  твору, між його секторами, ядром та периферійними ділянками. Алюзивні знаки, національно-марковані лексеми активізують приховані асоціативно-змістові ланцюги, закладені письменником у художню тканину твору, які, переплітаючись, перехрещуючись, взаємодіючи і взаємовпливаючи, дозволяють реципієнтові змоделювати авторську концепцію твору.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дослідження.

1. Вертикальний контекст – категорія, що  розширює межі семантичного поля твору за рахунок екстратекстової інформації, бере участь у творенні глибинних ярусів тексту, має ускладнену внутрішню організацію, у якій фіксуємо експліцитний та імпліцитний елементи.

2. Змістове наповнення вертикального контексту детерміноване як українською національною культурою, адже акумулює вітчизняні фонові відомості, так і світовою, що й зумовлює особливості функціонального навантаження названого контексту.

3. Зміст вертикального контексту буде розкодований, якщо автор і читач володіють приблизно однаковим обсягом українських фонових знань, тобто перебувають у відносній рівності щодо оперування історичною та культурологічною інформацією.

4. Засоби творення імпліцитних змістових секторів не залежать від впливу фактуального оточення горизонтальної площини, оскільки попередньо  сформувалися в екстратекстових  умовах. Реалії отримали своє семантичне наповнення у процесі розвитку матеріальної і духовної культури українського народу. Значення алюзивних знаків детерміноване прототекстом: Біблією, міфами, історією, національною та світовою літературою, мистецтвом і т. ін.

5. Вертикальний контекст важливий у процесі аналізу всіх рівнів прочитання художнього твору. Його матеріал дозволяє читачеві сприйняти фактуальну площину, окреслити роль підтексту, визначити концепт, оцінити індивідуально-авторську мовну картину світу, тобто сприяє повноцінній реалізації комунікативного ланцюга „автор – твір – реципієнт”: адресат отримує максимум відомостей, які заклав у текст адресант.