СУДОВИЙ ПОРЯДОК ОСКАРЖЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ТА ВІДМОВИ У ЇХ ВЧИНЕННІ Автореферат

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, визначаються мета й завдання дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, а також зазначаються відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ перший дисертації «Контроль за нотаріальною діяльністю», що складається з трьох підрозділів, присвячений питанням історичного розвитку нотаріату та здійснення контролю за нотаріальною діяльністю з боку органів виконавчої та судової влади.

У підрозділі 1.1. «Історія взаємодії нотаріату та судових органів» досліджено історичні витоки нотаріату на території нашої держави та проаналізовано історичний взаємозв’язок між функціонуванням судових та нотаріальних органів.

Так, професійні нотаріуси появилися на території нашої країни (коли вона входила до складу Російської імперії) лише в XIX столітті, після прийняття «Положення про нотаріальну часть». Його прийняв Сенат як тимчасове та затвердив імператор Олександр II 14 квітня 1866 року. З того часу особою, спеціально наділеною владою здійснювати й засвідчувати нотаріальні акти, став нотаріус.

Нотаріуси перебували при відповідних окружних судах. Однак там, де не було ще введено «Положення про нотаріальну часть» і не були засновані посади нотаріусів, нотаріальною діяльністю, як і раніше, займалися мирові судді, уїзні суди, поліція. Відповідно до «Положення про нотаріальну часть», нотаріуси перебували на державній службі. Нагляд за службовою діяльністю нотаріусів повинні були здійснювати суди.

Після Жовтневої революції й скасування Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 року судових органів нотаріуси практично припинили свою діяльність, хоч у Декреті нічого не говорилося про скасування нотаріальних контор. Проте вже через рік у Декреті про суд № 23 передбачалося, що нотаріальні дії здійснюють нотаріуси. Водночас, які нотаріальні дії і яким чином вони здійснюються, визначено не було ще чотири роки: лише 4 жовтня 1922 року було прийнято перший законодавчий нотаріальний акт радянського періоду – «Положення про державний нотаріат РРФСР». У ті часи нотаріат був відразу ж заснований як державний орган і в різні періоди свого існування входив у систему або судів, або органів юстиції.

У перші десятиліття свого існування державні нотаріальні контори, відповідно до п. 2 Постанови ЦВК і РНК СРСР від 14 травня 1926 р., перебували у віданні губернських судів і діяли, як і в дореволюційній Росії, під їх безпосереднім керівництвом і наглядом. У післявоєнні роки керівництво всією практичною діяльністю нотаріальних органів здійснювало Міністерство юстиції, а з середини 60-х років – знову суди. На початку 70-х років керівництво діяльністю державних нотаріальних контор знову перейшло до органів юстиції. Судові органи й органи юстиції в 60–80-х роках зобов’язані були провадити перевірки державних нотаріальних контор не рідше одного разу на два роки. У радянські часи нотаріат завжди залишався державним, і лише в незалежній Україні на законодавчому рівні було дозволено створювати приватні нотаріальні контори.

У підрозділі 1.2. «Поняття та види контролю за нотаріальною діяльністю» досліджується один із способів державного регулювання нотаріальної діяльності – здійснення контролю за нею.

Контроль за діяльністю нотаріату можна визначити як управлінську функцію держави, що здійснюють уповноважені органи державної влади з метою забезпечення законності та сприяння підвищенню якості роботи органів нотаріату.

Чинний Закон України «Про нотаріат» закріпив два види контролю за діяльністю нотаріусів: адміністративний та судовий. Ці види контролю відрізняються за змістом (предметом), формами, контролюючими суб’єктами, підставами здійснення та можливими наслідками.

Щодо здійснення контролю з боку Міністерства юстиції України та його територіальних підрозділів за діяльністю органів нотаріату, то він може бути як відомчим, так і надвідомчим. Відомчий адміністративний контроль органи Міністерства юстиції України здійснюють за діяльністю державних нотаріальних контор та державних нотаріальних архівів, а надвідомчий – за діяльністю приватних нотаріусів. Заходи адміністративного контролю за нотаріальною діяльністю можуть носити плановий та позаплановий характер.

У цьому полягає одна з принципових відмінностей адміністративного контролю за нотаріальною діяльністю від судового, який унаслідок принципу диспозитивності завжди здійснюється лише за зверненням зацікавленої особи, а тому за своєю суттю не може бути плановим.

Крім судового та адміністративного можна виділити ще й громадський контроль за нотаріальною діяльністю, який, хоч і не можна віднести до способів державного регулювання нотаріальної діяльності, однак він також має вплив на формування позитивного іміджу нотаріуса та підвищення довіри суспільства та громадян до нотаріусів. Громадський контроль не пов’язаний з ужиттям до нотаріусів заходів правового впливу з боку органів держави та забезпечується завдяки діяльності інститутів громадянського суспільства. Як приклад, можна навести діяльність Української нотаріальної палати, створеної 22 квітня 1993 року як добровільне громадське об’єднання нотаріусів на професійній основі для задоволення та захисту їхніх соціальних та інших інтересів. Контроль за діяльністю нотаріусів із боку нотаріальних палат ще називають внутрішнім, або корпоративним, контролем, оскільки такий контроль здійснюється всередині самої системи нотаріату та фактично становить собою саморегуляцію, тобто контроль системи за власним функціонуванням. У Російській Федерації та інших країнах пострадянського простору нотаріальні палати наділені реальними можливостями зі здійснення контролю за організацією діяльності приватних нотаріусів, оскільки їм делеговані відповідні повноваження органів юстиції. При цьому органам юстиції, наприклад у Російській Федерації, залишили лише функцію здійснення контролю за державними нотаріальними конторами та державними нотаріальними архівами. На території України функції контролю за діяльністю як державних, так і приватних нотаріусів належать органам Міністерства юстиції України. Тому на сьогоднішній день нотаріальні палати в Україні мають доволі обмежені можливості впливати на діяльність окремого нотаріуса.

Таким чином, можливість громадського впливу на діяльність нотаріуса, який порушує норми закону або нотаріальної етики при вчиненні нотаріальних дій, яка не пов’язана з безпосереднім утручанням у його професійну діяльність, є громадським контролем.

Від громадського або внутрішнього контролю за нотаріальною діяльністю слід відрізняти самоконтроль, тобто контроль за результатами своєї діяльності з боку самого нотаріуса, який учинив відповідну нотаріальну дію.

У підрозділі 1.3. «Судовий контроль за нотаріальною діяльністю» досліджується проблематика здійснення контролю з боку судових органів за вчиненням нотаріальних дій.

Історично склалося так, що доля нотаріальної діяльності нерозривно пов’язана із судом. Подібна ситуація простежується не тільки в нашому вітчизняному праві. Так, наприклад, в Англії нотаріальні дії могли здійснювати й нотаріуси й судді. Така сама картина спостерігалася й у Німеччині до 1939 року. У Росії з XVIII століття нотаріат у цілому належав до судових органів і відповідно нотаріуси були посадовими особами суду. У ті часи вони реєстрували угоди, виконували роль судових секретарів і були підходящими претендентами на судові посади.

У радянські часи організаційно нотаріальні органи входили то до системи органів юстиції, то до судової системи. Тільки пізніше ці інститути відокремились остаточно, однак між ними залишилося багато спільних рис. Тому не дивно, що процесуальна форма розгляду справ у суді інколи дуже подібна до нотаріального процесу.

Нотаріат і суд здійснюють єдину функцію попереднього та наступного контролю за законністю в цивільному обороті. Відповідно їхня діяльність нерідко пересікається. Однією з таких точок стикання є діяльність суду, спрямована на здійснення контролю за нотаріальною діяльністю, оскільки, незважаючи на те що однією з основних функцій нотаріату є запобігання порушенням прав і свобод громадян, інколи діяльність нотаріуса може стати джерелом такого порушення. Тому однією з форм співпраці органів нотаріату та судів є усунення судами недоліків нотаріальної діяльності в порядку здійснення судового контролю за нею.

Судовий контроль за нотаріальною діяльністю можна визначити як діяльність судових органів із перевірки законності нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів, яка здійснюється в процесі розгляду цивільних справ з метою захисту прав та охоронюваних інтересів осіб, відносно яких були вчинені такі дії або акти.

Судовий контроль за вчиненням нотаріальних дій заведено поділяти на прямий та непрямий. Непрямий судовий контроль здійснюється під час розгляду судами справ про оскарження нотаріальних дій та відповідних їм нотаріальних актів, а прямий судовий контроль здійснюється шляхом розгляду судами справ про оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій та відповідних нотаріальних актів.

У ст. 50 Закону України «Про нотаріат» використовується формулювання «оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів». Термін «оскарження», як правило, пов’язують із правом особи на подання скарги. Тим часом саме поняття «оскарження» інколи може тлумачитися досить широко. Наприклад, положення ст. 55 Конституції України дуже часто застосовуються не лише до випадків подання до суду скарги як процесуального документа, а й до будь-яких інших форм звернення до суду, у тому числі й шляхом пред’явлення позову.

Таким чином, судове оскарження може здійснюватися не лише шляхом подачі скарги, а й у будь-якій іншій формі звернення до суду (позовна заява, інша заява). Тому зміст положень ст. 50 Закону України «Про нотаріат», які хоч і були свого часу сформульовані з огляду на наявність відповідної категорії справ окремого провадження за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні, на сьогоднішній день повинні тлумачитися більш широко та їх можна вважати правовою підставою для звернення зацікавленої особи з позовом до нотаріуса про визнання незаконною нотаріальної дії або відмови у її вчиненні. Таким чином, поняття «оскарження», яке міститься у ст. 50 Закону України «Про нотаріат», необхідно розуміти в широкому сенсі як право особи звернутися до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів у разі їх порушення внаслідок учинення нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, нотаріальним актом.

Водночас ситуацію, коли певна норма закону потребує розширеного тлумачення, не можна вважати задовільною. Необхідність розширеного тлумачення норми закону (якщо це не норма Конституції, яка дуже часто трактується широко), інакшого від того, яке безпосередньо випливає з його змісту, є недоліком юридичної техніки та свідчить про необхідність удосконалення норми закону, тобто внесення до неї змін. Тому вбачається за необхідне внести зміни до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» та викласти її в такій редакції:

«Стаття 50. Судовий захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників нотаріального процесу.

Особа, права чи охоронювані законом інтереси якої були порушені внаслідок учинення нотаріальної дії, відмови у її вчиненні, нотаріальним актом, має право звернутися до суду за захистом свого порушеного права чи охоронюваного законом інтересу».

Цивільні справи, що виникають із приводу здійснення судового контролю за нотаріальною діяльністю, необхідно об’єднати в такі групи та розташувати їх у порядку посилення впливу суду в процесі здійснення судового контролю за нотаріальною діяльністю на нотаріуса та правовідносини, які виникли між нотаріусом та зацікавленою особою: 1) розгляд позовних заяв у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, заповітів, виконавчих написів тощо; 2) розгляд позовних заяв про визнання незаконною вчиненої нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта; 3) розгляд позовних заяв до нотаріусів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріусів.

Однією з головних відмінностей судового контролю від інших видів контролю за нотаріальною діяльністю є те, що здійснення контролю як такого не є першочерговим завданням при розгляді справи судом. Основне завдання залишається тим, яке сформульовано у ст. 1 ЦПК України, а саме – справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Розділ другий дисертації «Загальна характеристика судових справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів», що складається з чотирьох підрозділів, присвячений дослідженню основних процесуальних ознак цивільних справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів.

У підрозділі 2.1. «Юрисдикція справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів» розглядаються правила визначення юрисдикції справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів.

Компетенція суду в здійсненні правосуддя з розгляду й вирішення певної категорії питань називається судовою юрисдикцією чи підвідомчістю судових органів.

ЦПК 1963 року чітко визначав порядок оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. У ньому була відведена ціла глава, яка передбачала порядок розгляду в окремому провадженні скарг на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні. Однак чинний Цивільний процесуальний кодекс України такої категорії справ уже не містить. Тому на сьогодні відповідь на питання про юрисдикцію справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів є не такою однозначною.

Питання про можливість віднесення справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів до юрисдикції адміністративних судів зводиться до питання про те, чи є нотаріус суб’єктом владних повноважень.

Нотаріат не входить до системи органів влади. Він є унікальним інститутом, який функціонує на межі приватної та публічної сфер. Будучи породженням як того, так і іншого, нотаріат має дуалістичну природу, внаслідок якої, з одного боку, нотаріус виступає як уповноважений представник держави, а з іншого – як незалежний юридичний консультант сторін, тобто як представник вільної професії. Тому незалежно від того, чи є нотаріус приватним або працює він у державній нотаріальній конторі, він не може вважатися суб’єктом владних повноважень. Зазначене дозволяє дійти висновку про неможливість розгляду в порядку адміністративного судочинства справ про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів.

Ґрунтуючись на конституційному положенні щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, можна стверджувати, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства.

Таким чином, виходячи з положень ст. 15 ЦПК України, справи про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, однак не шляхом подання скарги в порядку окремого провадження, як це було передбачено ЦПК 1963 року, а в порядку позовного провадження шляхом пред’явлення позову про визнання незаконною нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта.

Підрозділ 2.2. «Правила підсудності судових справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів». Питання про підсудність справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів є доволі актуальним, а відповідь на нього – не очевидною. Відповідно до ч. 1-3 ст. 285 ЦПК 1963 року та ст. 50 Закону України «Про нотаріат» (до прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про нотаріат”» від 1 жовтня 2008 р., коли положення цієї статі були викладені в новій редакції), скарга на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні повинна була подаватись на ім’я районного (міського) суду за місцем знаходження державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, іншого відповідного органу, робочого місця приватного нотаріуса, до відання яких віднесено їх вчинення, через цей орган. Тобто підсудність даної категорії цивільних справ чітко визначалася законом.

З причини відсутності в чинному ЦПК України такої окремої категорії справ, як справи про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів та спеціальної норми про їх підсудність, питання про підсудність цивільних справ щодо оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів повинно вирішуватися за загальними правилами підсудності, які визначені у ст. ст. 107-117 ЦПК України.

В юридичній літературі територіальну підсудність цивільних справ поділяють на загальну, альтернативну, виключну підсудність, підсудність за зв’язком справ та за вказівкою суду.

Справи з оскарження нотаріальних актів, які встановлюють право особи на нерухоме майно, є справами «з приводу нерухомого майна», а тому повинні розглядатися в порядку виключної підсудності за місцезнаходженням такого майна чи його основної частини.

Відповідно до п. 12 ст. 110 ЦПК України, позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред’являтися також за місцем його виконання. Тобто в даній категорії цивільних справ застосовуються правила альтернативної підсудності (за вибором позивача).

Відносно інших справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів жодних спеціальних застережень ні в ЦПК, ані в Законі України «Про нотаріат» не закріплено, а тому застосовуються правила ч. 1 ст. 109 ЦПК України «Підсудність справ за місцезнаходженням відповідача», тобто застосовуються правила так званої загальної територіальної підсудності.

Таку ситуацію не можна назвати виправданою у випадках оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії, коли як відповідач у справі виступає нотаріус. Інколи це може створювати проблеми для певної особи, яка бажає оскаржити в судовому порядку відмову в учиненні нотаріальної дії, оскільки вона не може та й не зобов’язана знати місце проживання нотаріуса. Вимога пред’явлення позову до суду за зареєстрованим місцем проживання нотаріуса створює додаткові складнощі та перешкоди в здійсненні особою свого права на судовий захист. Тому положення ст. 110 ЦПК пропонується доповнити пунктом 12-1 такого змісту:

«12-1. Позови до нотаріусів про визнання незаконною відмови у вчиненні нотаріальних дій можуть також пред’являтися за місцем знаходження державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, іншого відповідного органу, уповноваженого вчиняти нотаріальні дії, робочого місця приватного нотаріуса».

У підрозділі 2.3. «Суб’єктний склад судових справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів» окреслено коло суб’єктів, які беруть участь у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів, та визначається процесуально-правовий статус нотаріуса при розгляді справ у порядку цивільного судочинства.

Питання участі нотаріуса в цивільному процесі та його процесуального статусу необхідно розглядати з огляду на види цивільного судочинства, в яких можуть розглядатися цивільні справи за участі нотаріуса. Вважаючи безперечним той факт, що нотаріус не може брати участі у справах наказного провадження, найбільшої цікавості набуває саме питання про можливість його участі у справах позовного й окремого провадження та його процесуальний статус у цих справах.

У судовій практиці нерідко зустрічаються випадки притягнення нотаріуса як зацікавленої особи у справах окремого провадження про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце й час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті, у тому числі факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки в прізвищі, імені, по батькові або замість імені чи по батькові зазначені ініціали.

Нотаріус не може бути притягнений до участі у справі про оскарження нотаріальних дій з учинення виконавчого напису або протесту векселя в тих випадках, коли позивачем у справі виступає особа, яка є боржником за зазначеними вище документами. Так, у порядку оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів може оскаржуватися тільки відмова у вчиненні виконавчого напису, а правильність вимог, зазначених у виконавчому напису, може оспорити боржник лише шляхом пред’явлення відповідного позову до кредитора. За безпідставності вимог кредитора суд визнає виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, і відмовляє в їх задоволенні, а в разі часткової їх обґрунтованості – ухвалює рішення про скасування виконавчого напису й стягнення з боржника на користь кредитора дійсної суми боргу. Так само повинно вирішуватися й питання з опротестуванням векселя.

Беручи за основу тезу про те, що справи про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів суди розглядають у порядку позовного провадження, необхідно визначити процесуальний статус нотаріуса в даних категоріях справ. Основними учасниками справ позовного провадження є позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат», право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Це положення відповідає нормам ст. ст. 15-16 ЦК та ст. 3 ЦПК, згідно з якими до суду може звернутися будь-яка особа, котра вважає, що її права, свободи чи інтереси порушені, невизнані або оспорюються. Якщо в інтересах такої особи справу розпочато за заявою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК), позивачем у процесі виступатиме особа, в інтересах якої розпочато справу.

Скористатися положеннями ст. 50 Закону України «Про нотаріат» відносно права на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта можуть лише суб’єкти (учасники) нотаріальних правовідносин. Суб’єкти (учасники) нотаріальних правовідносин – це особи, які звертаються до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії. Відповідно такі особи, якщо вони вважають, що нотаріус при вчиненні нотаріальної дії (відмові в її вчиненні) діяв усупереч вимогам закону, внаслідок чого були порушені їхні права та охоронювані законом інтереси, мають право звернутися за судовим захистом своїх прав з відповідним позовом. Не мають права звертатися до суду з позовом до нотаріуса про визнання незаконною нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта особи, які не зверталися до нотаріуса та не брали участі в здійсненні нотаріальної дії, тобто не були учасниками нотаріальних правовідносин. Таким чином, якщо до суду з відповідною вимогою звертається особа, яка не є суб’єктом відповідних нотаріальних правовідносин, то таку особу необхідно вважати неналежним позивачем.

Таким чином, сторонами у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів будуть учасники спірних нотаріальних правовідносин, які беруть участь у цивільній справі з метою захисту власних інтересів та на яких поширюється законна сила судового рішення. Такими є: 1) особа, яка звернулася до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії та вважає вчинену нотаріальну дію (відмову в її вчиненні, нотаріальний акт) незаконною, – позивач; 2) нотаріус, який учинив оскаржувану нотаріальну дію, відмовив у її вчиненні, видав нотаріальний акт, – відповідач (у справах про оскарження відмови у вчиненні нотаріального акта).

У справах про оскарження нотаріальних дій та нотаріальних актів нотаріус, який учинив оскаржувану нотаріальну дію, притягується як третя особа, котра не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Також не викликає жодних сумнівів можливість притягнення нотаріуса як відповідача у справах про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних або недбалих дій нотаріуса.

У підрозділі 2.4. «Предмет та об’єкт судового розгляду у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів» зазначається, що предметом судового розгляду у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів є спірні нотаріальні правовідносини, які виникли між нотаріусом та зацікавленою особою в результаті звернення такої особи до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії. Дані правовідносини врегульовані законодавством України про нотаріат, яке визначає обсяг і зміст прав та обов’язків суб’єктів нотаріальних правовідносин.

Що ж до об’єктів судового розгляду (судового оскарження), то ст. 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії чи відмови у її вчиненні, нотаріального акта особою, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Таким чином, закон поділяє об’єкти судового розгляду (судового оскарження) у межах нотаріального процесу на три групи: 1) нотаріальні дії; 2) відмова у вчиненні нотаріальних дій; 3) нотаріальні акти.

Питання про нотаріальні дії як самостійний окремий об’єкт судового оскарження є доволі спірним. Будь-яка нотаріальна дія закінчується постановленням відповідного нотаріального акта. Їх не можна розглядати окремо як два різних об’єкти судового оскарження, оскільки нотаріальну дію, яка не закінчується певним нотаріальним актом, не можна вважати остаточно вчиненою. З іншого боку, суд не може оцінити законність нотаріального акта без оцінки нотаріальних дій, які передували його видачі. Законність нотаріальних дій є складовою частиною та обов’язковою умовою законності нотаріального акта, що став їх результатом.

Відмова у вчиненні нотаріальної дії також повинна оформлюватися нотаріальним актом – постановою про відмову у вчиненні нотаріального акта.

Відповідно, об’єктами судового розгляду (судового оскарження) у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні є: 1) нотаріальні дії та відповідні їм нотаріальні акти; 2) відмова у вчиненні нотаріальних дій та відповідний їй нотаріальний акт.

Об’єкти судового розгляду (судового оскарження) слід відрізняти від об’єктів судового захисту. Так, наприклад, при судовому оскарженні відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії об’єктом судового захисту буде охоронюваний законом інтерес особи до вчинення даної нотаріальної дії.

Розділ третій дисертації «Процесуальні особливості розгляду судами справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів», який складається з трьох підрозділів, присвячено аналізу процесуальних особливостей відкриття провадження, підготовки до судового розгляду та судового розгляду справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів.

У підрозділі 3.1. «Відкриття провадження у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів» зазначено, що відкриття провадження у справі – це самостійна стадія цивільного судочинства, в якій реалізується право кожного на судовий захист. Учасники нотаріальних правовідносин здійснюють реалізацію права на судовий захист в позовному провадженні шляхом пред’явлення позову. Виходячи з вимог принципу диспозитивності цивільного судочинства, провадження в цивільній справі про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів може бути відкрито судом лише за зверненням зацікавленої особи.

Процесуальною формою звернення особи до суду за оскарженням нотаріальної дії чи відмови у її вчиненні, нотаріального акта може бути лише позовна заява в порядку цивільного судочинства. Позовна заява повинна відповідати загальним вимогам для такого виду процесуальних документів, установленим ст. ст. 119-120 ЦПК України. Зокрема, у ній повинно бути зазначено: яку саме нотаріальну дію чи відмову в її вчиненні, нотаріальний акт позивач вважає незаконними, їх назву, час та місце вчинення; який саме нотаріус учинив оскаржувану нотаріальну дію, відмовив у її вчиненні, видав нотаріальний акт; з яких підстав позивач вважає оскаржувану нотаріальну дію чи відмову в її вчиненні, нотаріальний акт незаконними; яким чином оскаржувана нотаріальна дія чи відмова у її вчиненні, нотаріальний акт порушує права та охоронювані законом інтереси позивача; посилання на докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; вимога позивача про визнання нотаріальної дії чи відмови у її вчиненні незаконними, а нотаріального акта – недійсним.

У підрозділі 3.2. «Підготовка справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів до судового розгляду» розглядаються особливості провадження у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів до судового розгляду.

Попереднє судове засідання є процесуальною формою підготовки справи до судового розгляду й повинно бути призначено й проведено протягом десяти днів із дня відкриття провадження у справі. Питання про необхідність проведення у справі попереднього судового засідання вирішує суддя під час відкриття провадження у справі залежно від обставин справи, необхідності з’ясування позицій сторін у справі, конкретизації їхніх вимог та заперечень тощо.

Для забезпечення правильного та своєчасного розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів суддя, порушуючи справу, зобов’язаний відповідно до вимог ст. 130 ЦПК провести всі необхідні дії для підготовки її до судового розгляду.

Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні нотаріальних актів, суд повинен виходити з характеру спірних правовідносин, визначеної ним норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, та з наявності в конкретних осіб матеріально-правового інтересу у вирішенні справи.

Одним із головних завдань, що вирішуються під час попереднього судового засідання, є визначення предмета доказування у справі та обсягу доказового матеріалу. У період підготовки справи до судового розгляду суддя вживає всіх заходів із збирання необхідних доказів для вирішення питання про наявність або відсутність спірних правовідносин між сторонами.

Суддя повинен з’ясувати, які докази подані чи подає на попередньому судовому засіданні кожна сторона для обґрунтування своїх доводів або заперечень щодо невизнаних обставин. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їхнім клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Так, у справах про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів суд може витребувати документи, що стосуються вчиненої нотаріальної дії.

Підрозділ 3.3. «Судовий розгляд справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів». У процесі судового розгляду цивільних справ про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів певні особливості має реалізація принципу гласності судового процесу.

Відповідно до ст. 6 ЦПК, розгляд справ у всіх судах провадиться усно й відкрито. Закритий судовий розгляд допускається в разі, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення державної чи іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, із метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їхню честь і гідність.

Нотаріальна таємниця, поряд з адвокатською, банківською та медичною, належить до різновидів професійної таємниці. Тому справи про оскарження нотаріальних дій, відмови у їх вчиненні, нотаріальних актів за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою збереження нотаріальної таємниці можуть розглядатися в закритому судовому засіданні.

При вирішенні питання про обґрунтованість вимог позивача суди мають виходити з того, що нотаріальні дії повинні вчинятися в суворій відповідності до встановлених для даного органу чи службової особи компетенції й порядку їх учинення, не допускаючи при цьому як потурання відхиленню від зазначеного порядку, так і формального скасування нотаріальної дії, коли ці відхилення не вплинули на законність її вчинення.

У справах про оскарження нотаріальних актів, коли позивач як підставу визнання нотаріального акта недійсним зазначив порушення нотаріусом правил учинення нотаріальних дій, суд повинен за допомогою передбачених законом засобів доказування встановити дотримання нотаріусом під час учинення нотаріальної дії загальних правил учинення нотаріальних дій та спеціальних правил, установлених законодавством для даної конкретної нотаріальної дії. Так, зокрема, суд перевіряє дотримання вимог щодо місця вчинення нотаріальних дій; строків учинення нотаріальних дій; установлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії; визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, перевірки повноважень представника фізичної особи; перевірки цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, перевірки повноважень представника юридичної особи; встановлення волевиявлення та дійсних намірів особи при вчиненні нотаріальних дій; обґрунтованості нотаріальної дії.

За наслідками розгляду справи суд ухвалює рішення, яке повинно відповідати вимогам ст. ст. 214-215 ЦПК. У резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про задоволення позовних вимог (повністю або в частині) або про відмову в позові.

У разі задоволення вимоги про визнання нотаріальної дії незаконною, суд також визнає недійсним нотаріальний акт, який був виданий у результаті вчинення даної нотаріальної дії. У разі задоволення позовної вимоги про визнання незаконною відмови у вчиненні нотаріальної дії, суд може зобов’язати нотаріуса вчинити нотаріальну дію.