ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, висвітлено використані методи дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено особистий внесок автора, вказані дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження та кількість публікацій за темою дисертації.
Розділ 1 «Загальнотеоретична характеристика позову як форми судового захисту корпоративних прав», який містить 3 підрозділи, присвячено корпоративному спору, а також позову як процесуальній формі захисту корпоративних прав у механізмі правового регулювання.
підрозділі 1.1. «Історико-правові аспекти судового захисту корпоративних прав» проведено аналіз еволюції судового провадження у справах за участю учасників акціонерних товариств, товариств на вірі та інших видів товариств на українських землях в складі Російської імперії.
Проаналізувавши праці дореволюційних науковців, дисертантом відзначено, що дореволюційна правова наука органічно ввібрала в себе як здобутки іноземної правової науки в сфері дослідження права компаній, так і результати власного досвіду, що випливав з місцевих особливостей державного устрою та системи права.
Автор підкреслює, що виникнення на українських землях комерційних судів у XVII ст. було зумовлено необхідністю особливого судового порядку вирішення спорів, які були пов’язані з господарською діяльністю, зокрема, торгівлею та потребою спеціальних знань при вирішенні таких спорів.
Виділено окремі періоди ґенези розгляду корпоративних спорів, кожен з яких характеризувався своїми особливостями: а) кін. ХVII ст. – 1832 р. – період розгляду корпоративних спорів в основному в торгових (згодом комерційних) судах; б) 1832 – 1917 рр. – період існування виключної підвідомчості корпоративних спорів комерційним судам; в) 1917 – 1990 рр. – період розгляду спорів між підприємствами арбітражними судами (комісіями); г) 1991 – 2006 рр. – період розгляду справ арбітражними (з 2001-ого року – господарськими) та загальними судами; д) з 2006-ого року і по сьогодні – період виключної підвідомчості корпоративних спорів господарським судам.
Віднесення в Україні у 2006 році корпоративних спорів до виключної компетенції господарських судів позитивно вплинуло на якісні показники їх розгляду. Це пов’язано з такими факторами. По-перше, господарське судочинство об’єктивно здійснюється значно швидше. По-друге, суттєво ускладнилася можливість зловживання процесуальними правами (зокрема шляхом залучення учасника (акціонера) – фізичної особи до участі в спорі) з метою затягування судового процесу. По-третє, переважна більшість суддів господарських судів, які спеціалізуються на вирішенні корпоративних спорів, мають високу професійну кваліфікацію в цій сфері.
Аналіз наукової думки та корпоративного законодавства Російської імперії ХІХ – початку ХХ ст. дозволив зробити висновок про можливість і доцільність екстраполяції окремих їх положень (зокрема інституту непрямого позову, умов подання акціонером позову до акціонерного товариства тощо) в сучасне законодавство України.
В підрозділі 1.2. «» досліджуються поняття корпоративного спору, його основні види, а також позови у таких спорах.
Обґрунтовується власне концептуальне визначення корпоративного спору.
За критерієм спільності предмету позову в корпоративних спорах автором виділено: а) позови, предмет яких однаковий незалежно від виду товариства: про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, виконавчого органу управління; про визнання правочинів товариства недійсними; про зобов’язання товариства надати інформацію, що стосується діяльності товариства тощо; б) позови, що випливають виключно з діяльності акціонерних товариств: про внесення акціонера в реєстр акціонерів; про анулювання запису в реєстрі акціонерів; про виплату дивідендів; про викуп акцій тощо; в) позови притаманні лише товариствам, статутний капітал яких поділений на частки: про виплату дійсної вартості частки/вкладу при виході (виключенні) учасника з товариства; про викуп частки; про виключення учасника з товариства тощо. Така класифікація надала автору дослідження можливість виявити характерні особливості позовів у корпоративних спорах та проблеми судової практики у справах за такими позовами.
З врахуванням особливої природи корпоративних прав визначено особливості елементів позову у корпоративних спорах. Підстави для задоволення позову автором поділено на: 1) безумовні; 2) ті, які вимагають оцінки суду. До безумовних підстав задоволення позову про визнання недійсним рішень загальних зборів товариства, на думку дисертанта, відносяться такі обставини: а) прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішень; б) прийняття загальними зборами рішень з питань, які не включені до порядку денного загальних зборів товариства; в) прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедуру надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації. Автор обґрунтовує неприйнятність відмови в задоволенні позову акціонера (учасника) про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства лише з тієї підстави, що його голоси не могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.
В підрозділі 1.3. «Класифікація позовів в корпоративних спорах» розроблено класифікацію позовів про захист корпоративних прав залежно від права та інтересу, що захищається позовом, а також залежно від стану права, яке підлягає захисту.
В дисертації сформульоване авторське визначення непрямого позову. Досліджуючи передумови для подання непрямого позову, дисертант доходить висновку, що правом на пред’явлення позову варто наділити акціонерів, учасників (групу акціонерів, учасників), які на момент подання позову володіють не менш 10 % простих акцій (частки в статутному капіталі) товариства. Це протидіятиме безпідставним судовим процесам за участю міноритарних акціонерів (учасників). При цьому, на думку дисертанта, відповідним пакетом простих акцій (частки) товариства акціонер (учасник) повинен володіти як на момент порушення його права (інтересу), так і на момент пред’явлення позову.
Виходячи з того, що позов до посадових осіб товариства пов’язаний із захистом корпоративних прав, автор доходить висновку, що непрямий позов в інтересах товариства підпадає під виключну підвідомчість господарських судів. Оскільки непрямий позов подається в інтересах товариства, а також з метою уникнення перехоплення ініціативи позивача в судовому провадженні, автор пропонує обов’язково залучати до участі у відповідній справі таке товариство в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача.
Досліджуючи групові позови (класові або позови в інтересах невизначеного кола осіб), автор виходить з того, що апріорі можна завжди встановити кількість акціонерів (учасників) товариства. Звідси обґрунтовується, що етимологічно правильним є вживання саме терміну «груповий позов».
Окреслено коло процесуальних питань, які потребують вирішення для впровадження у вітчизняне господарське судочинство групового позову: 1) на етапі підготовки справи до розгляду: а) виокремлення кола осіб, які володітимуть правом на звернення до суду за захистом в інтересах групи осіб; б) повідомлення осіб з групи про відкриття провадження у справі; 2) під час розгляду справи: а) представництва групи позивачів у процесі; б) прав та обов’язків особи, яка представлятиме таку групу; в) визначення порядку участі осіб з групи, які виявлять бажання особисто приймати участь у процесі; 3) правових наслідків постановленого рішення по справі.
», який містить 3 підрозділи, присвячений дослідженню передумов реалізації права на позов учасників корпоративних правовідносин та суб’єктному складу судового провадження в справах про захист корпоративних прав.
В підрозділі 2.1. «Право на позов учасників корпоративних правовідносин та передумови його реалізації» аналізується зміст права на позов і права на пред’явлення позову, а також вказується на відмінності між цими поняттями. Автор аналізує ті умови, за яких право на пред’явлення позову може бути реалізоване учасником корпоративного спору.
Автор дійшов висновку, що передумовами права на пред’явлення позову в корпоративних спорах є: 1) процесуальна правоздатність та дієздатність акціонера (учасника) товариства; 2) підвідомчість спору господарському суду; 3) відсутність тотожної справи у провадженні суду або постановленого рішення суду з тотожного позову. У зв’язку із законодавчою забороною розгляду корпоративних спорів у третейських судах відсутність третейського застереження не являється необхідною передумовою права на пред’явлення позову.
Право на захист корпоративних прав (право на позов) виникає з моменту виникнення права власності на акції (частку у статутному капіталі). Проаналізувавши роз’яснення та рекомендації вищих судових органів та притримуючись позиції тих вчених, які пов’язують момент виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю з поданням його посадовим особам заяви про вихід, автор висловлює думку, що право на пред’явлення позову припиняється саме з моменту подання заяви про вихід з товариства за винятком захисту тих прав, які виникли до моменту виходу з товариства. Щодо акціонерного товариства, то право акціонера на пред’явлення позову втрачається з моменту зарахування акцій на рахунок нового власника у зберігача за винятком захисту тих прав, які виникли до моменту зарахування акцій на рахунок нового власника.
Автор піддає критиці положення ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства» щодо спеціального строку позовної давності для оскарження рішень загальних зборів товариства в частині обрахунку цього строку. Наголошує, що відлік даного строку з моменту прийняття рішення загальними зборами товариства обмежує право акціонерів на судовий захист корпоративних прав. Автор пропонує цей строк обчислювати з моменту, коли заявник дізнався чи міг дізнатися про порушене право.
Дисертант погоджується з позицією народних депутатів М. Х. Шершуна та Ю. М. Воропаєва, які є авторами законопроекту № 5507 «Про товариства з обмеженою відповідальністю», про встановлення спеціального двомісячного строку позовної давності для оскарження рішень загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю. Дана позиція базується на тому, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю перебуває у тісних взаємовідносинах з товариством, а відтак швидше отримує інформацію про прийняті його загальними зборами рішення.
Підрозділ 2.2. «Підвідомчість корпоративних спорів» присвячений одноіменному інституту господарського процесу.
Аналізуючи поняття підвідомчості, автор піддає критиці «економічний» критерій підвідомчості корпоративних спорів, оскільки його застосування привело б до безпідставного віднесення до корпоративних спорів, що не випливають з корпоративних правовідносин. Дисертант приєднується до поширеної в юридичній науці думки про те, що критеріями визначення підвідомчості в господарському процесі є: 1) предметний; 2) суб’єктний. У контексті розглядуваної тематики за предметним критерієм господарським судам підвідомчі лише ті спори, предметом яких є корпоративні правовідносини. Суб’єктний критерій закріплює коло осіб, спір між якими відноситься до господарської юрисдикції. Автор підкреслює, що предметний критерій має пріоритетне значення перед суб’єктним критерієм.
Наголошується, що ст. 12 ГПК України має імперативний характер та не підлягає розширеному тлумаченню. У зв’язку з вищезазначеним не відносяться до справ, що випливають з корпоративних правовідносин, спори: а) пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання; б) про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів щодо зняття з посади, відсторонення, відкликання членів органів управління товариством; в) про визнання недійсними засновницьких документів та про припинення юридичної особи за позовами контролюючих органів та органів державної реєстрації; г) стороною якого виступає особа, яка не є учасником (акціонером) товариства (учасник, який вибув, спадкоємець учасника тощо).
Аналізуючи ст. 12 ГПК України, наголошується на недостатньо чіткому розмежуванні законодавцем корпоративних і трудових спорів. Виходячи з концепції фідуціарних правовідносин, автором підтримується позиція тих вчених, які вважають, що процедурні порушення порядку скликання і роботи загальних зборів акціонерів (учасників), на яких було прийняте рішення про обрання чи звільнення керівника, є порушенням прав учасників (акціонерів) на управління товариством, а не трудових прав керівника (інших посадових осіб) товариства. Тому спори про визнання недійсними таких рішень загальних зборів товариства з підстав порушення порядку їх скликання та проведення належать до корпоративних спорів.
З метою розмежування корпоративних і трудових спорів запропоновано судові справи щодо захисту прав керівника та інших посадових осіб товариства диференціювати на: а) спори, які пов’язані з порушенням процедури призначення (обрання), припинення повноважень керівника; б) інші спори щодо трудових прав керівника, які не пов'язані з процедурою його призначення (обрання), припинення повноважень.
Автор пропонує розширити підвідомчість господарських судів, включивши до неї також справи, що виникають з правовідносин за участю (чи з приводу) відмінних від господарських товариств юридичних осіб, які мають на меті отримання прибутку та які за своєю внутрішньою структурою, організаційно-правовими зв’язками і обсягом прав учасників (членів) подібні до господарських товариств.
Обґрунтовується неприпустимість підвідомчості корпоративних спорів третейським судам, оскільки: а) для третейського розгляду необхідне третейське застереження, яке не може бути включене в статут товариства, що не є правочином за своє суттю; б) в умовах недосконалого врегулювання корпоративних правовідносин третейське застереження неодмінно призведе до порушення інтересів міноритарних акціонерів (учасників), оскільки мажоритарні акціонери (учасники) при обранні третейського суду в першу чергу керуватимуться власними інтересами.
В підрозділі » приділено увагу процесуальному статусу сторін та інших учасників судового процесу в даній категорії справ.
Характеризуючи суб’єктний склад учасників корпоративного спору, автор відзначає, що за своїм обсягом поняття «суб’єкт корпоративного спору» є ширшим за поняття «учасник» і «сторона корпоративного спору». Сторони корпоративного спору в залежності від типу взаємозв’язку між ними слід поділяти на: а) товариство; б) учасники (акціонери) товариства.
Як вбачається з аналізу норм ГПК України позивачем у справі про захист корпоративних прав є тільки особа, чиє право порушене. Для акціонера (учасника), який хотів би відстоювати порушені права та інтереси товариства, чинним господарським процесуальним та корпоративним законодавством такої можливості не передбачено.
За критерієм наявності правового зв’язку на момент подання позову учасників (акціонерів) товариства доцільно поділяти на: а) ті, які є дійсними членами товариства; б) ті, які вибули з товариства. Практична цінність такого поділу полягає в з’ясуванні та встановленні переліку документів, якими підтверджуватиметься наявність права на пред’явлення позову позивача при поданні позову.
Характеризуючи процесуальний статус товариства в корпоративному спорі, відзначається, що в залежності від специфіки спору та предмету позову юридичний інтерес товариства змінюється. Відповідно товариство у справі може виступати як позивач, відповідач або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги чи без самостійних вимог.
В підрозділі » здійснено аналіз предмета доказування у справах про захист корпоративних прав та визначено його особливості порівняно зі справами інших категорій. Також досліджено види доказів (засобів доказування) у справах про захист корпоративних прав.
Автор стверджує, що предмет доказування у справах, які випливають з корпоративних правовідносин, становлять сукупність фактів (статус учасника (акціонера) товариства, наявність матеріально-правової вимоги і т. д.), що обумовлюють вимоги та заперечення учасників корпоративного спору, а також ті обставини, без з’ясування яких неможливий всебічний, об’єктивний розгляд і вирішення справи та виконання судом інших завдань, необхідних для належного судового захисту корпоративних прав.
Досліджуючи протокол загальних зборів акціонерів (учасників) товариства як письмовий доказ і визначаючи його особливості, автор наголошує, що для забезпечення його достовірності варто було б законодавчо передбачити можливість участі нотаріуса в загальних зборах учасників (акціонерів) товариства (на вимогу певної кількості учасників (акціонерів)). При цьому функція нотаріуса, на думку автора, має полягати не у посвідченні тотожності або відмові у вчиненні нотаріальної дії з вказівкою на недостовірність протоколу, а у фіксації відповідності змісту протоколу тому, що фактично відбулося на зборах або встановлення факту недостовірності протоколу з вказівкою на конкретні розходження із дійсними обставинами проведення загальних зборів. Нотаріальна фіксація розходжень між змістом протоколу та справжнім волевиявленням учасників (акціонерів), на переконання автора, здатна значно прискорити з’ясування реального змісту протоколу загальних зборів акціонерів та доказування у відповідній категорії справ.
Залучення акціонерів (учасників) товариства як третіх осіб в господарський процес з метою надання останніми доказів не завжди відповідає цілям господарського процесу. Тому відмічається практична необхідність законодавчого закріплення показань свідків як окремого виду доказів в господарському процесі. При цьому автор акцентує увагу на тому, що допит свідків в справах господарської юрисдикції доцільний лише в тих випадках, коли неможливо отримати необхідну інформацію за допомогою інших засобів доказування. Саме в цьому полягатиме відмінність показів свідків у господарському процесі від аналогічного засобу доказування в цивільному процесі. Ця особливість зумовлена тим, що: а) виклик та допит свідків об’єктивно відстрочує момент вирішення справи, що суперечить деяким завданням господарського судочинства (зокрема швидкому вирішенню справи); б) історично так склалося, що спір в господарському процесі вирішується на основі письмових документів.
В підрозділі » досліджено специфіку заходів забезпечення позову, а також порядок і підстави їх вжиття.
Характеризуючи інститут забезпечення позову у корпоративних спорах, автор відмічає, що даний інститут господарського процесу є ефективним засобом, за допомогою якого можна протидіяти недобросовісним учасникам корпоративних правовідносин.
Аналіз практики застосування забезпечення позову в корпоративних спорах дозволив виокремити такі істотні судові помилки, які зустрічаються при застосуванні заходів забезпечення позову: а) застосування заходів забезпечення позову, тотожних позовним вимогам; б) вжиття заходу, який фактично призводить до зупинки діяльності товариства; в) заборона виконавчому органу товариства вчиняти певні дії щодо управління товариством.
У дисертації наголошується на тому, що чинний ГПК України не закріплює чітких вимог і умов, які повинні враховуватися суддями при прийнятті ухвали про забезпечення позову. До їх переліку пропонується віднести: розумність, обґрунтованість і співрозмірність вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, інших учасників судового процесу, а також осіб, що не є його учасниками, але прав та інтересів яких може стосуватися вжиття забезпечення позову; наявність зв’язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; імовірність утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів.
Аналізуючи ст. 67 ГПК України, дисертант дійшов висновку, що обсяг корпоративних прав, володіння якими обмежується при арешті акцій, не залежить від предмету позову, в межах якого застосовується даний захід.
Автор обґрунтовує неможливість застосування в господарському процесі при вирішенні корпоративних спорів положень КАС України щодо визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень в зв’язку із специфічною природою корпоративних правовідносин.
» присвячений аналізу здійснення процесуальних прав всупереч або на шкоду інтересам правосуддя, інших учасників судового процесу, а також пошуку засобів протидії їм.
Досліджуючи поняття «зловживання процесуальними правами» в корпоративних спорах, автор відмічає, що його не слід розкривати через категорію правопорушення. Останнє передбачає настання відповідальності за вчинене правопорушення, однак наслідки зловживання процесуальними правами не завжди тягнуть за собою відповідальність. Автор підтримує висловлену в юридичній науці думку про те, що основною характерною ознакою зловживання суб’єктивним правом, в т. ч. процесуальним, є вихід не за межі права, а за межі його здійснення.
Аналіз матеріалів судової практики вирішення корпоративних спорів, а також праць процесуалістів дозволив автору провести багатопідставну класифікацію недобросовісного використання процесуальних прав (процесуальних зловживань) учасниками судового процесу.
Відзначається, що чинним ГПК України закріплено такі заходи протидії процесуальним зловживанням: а) застосування штрафу у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) зобов’язання заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами; в) покладення на одну із сторін спору обов’язку сплати судового збору незалежно від результату вирішення спору; г) винесення окремої ухвали щодо особи, яка зловживає процесуальними правами; д) надіслання відповідних повідомлень органам внутрішніх справ чи прокуратури; е) відмова суду в задоволенні заявлених клопотань.
У дисертації обґрунтовується недопустимість підвищення ставок судового збору задля протидії зловживанням правом на пред’явлення позову в корпоративних спорах, адже в разі встановлення істотного розміру судового збору багато міноритарних акціонерів будуть позбавлені можливості отримати судовий захист своїх корпоративних прав. На переконання дисертанта, це лише сприятиме зловживанням корпоративними правами з боку мажоритаріїв. | 
