Сусак В.І. Патерналістські установки і практики громадян України в умовах посткомуністичних трансформацій

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науково-дослідними темами, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікації.

Перший розділ “Теоретичне моделювання понять “патерналізм”, “установка на патерналізм” й “патерналістська практика” в контексті соціогуманітарних досліджень” містить огляд історії використання моделі сім’ї для пояснення соціальних відносин від найдавніших часів й дотепер (Конфуцій, Сократ, Платон, Аристотель, Плутарх, М.Вебер, Е. фон Кьонельт-Ледін, Дж.Лакофф).

Далі ми застосували модель віртуальних дебатів між прибічниками консерватизму й традиційних колективістських цінностей та прихильниками лібералізму й свободи особистості для з’ясування природи патерналізму як соціального феномену. Розпочавши такого роду дискусію, Дж.С.Міль 1859 р. розвинув відомий “принцип шкоди” – члени певного суспільства мають бути цілковито вільними у своїй поведінці доти, доки вони своїми діями не завдають шкоди іншим. У другій пол. ХХ ст. Ґ.Дворкін розширив базу для виправданого обмеження свободи людини на такі ситуації, як оберігання людини від завдання шкоди собі та допомога у збереженні тривалого добробуту, тобто до рівня “твердого” патерналізму. Дж.Годсон водночас зазначав, що така широка патернальна опіка є виправданою насамперед тоді, коли є чіткі докази, що рішення реципієнта необґрунтовані та нецілеспрямовані, а тому він потребує допомоги. Дж.Файнберґ заперечував виправданість будь-якого з перелічених вище примусового обмеження свободи людини. Дослідник є одним з авторів концепції “м’якого” патерналізму, який тільки скеровує рішення індивіда шляхом інформування про ті чи інші вигоди/ шкоди від певного вибору. Одночасно розвивалися дослідження про принципи розрізнення таких соціальних феноменів, як “патронаж”, “патерналізм” та “легальний моралізм”. Попри розбіжність між Мілєм, Дворкіним, Годсоном і Файнберґом у позиціях щодо доцільності патерналізму, аргументи цих авторів спираються на теорії раціонального вибору та утилітаризму.

Полеміка стосовно різних аспектів патерналізму та свободи особистості триває й в умовах сучасного постіндустріального суспільства, однак на значно ширших теоретичних засадах, а саме довкола тез про непрямий зв’язок між патерналізмом і свободою (Б.Ґерт, Ч.М.Кальвер); про те, що люди завжди потребуватимуть сторонньої допомоги, оскільки не володіють достатнім потенціалом для раціонального оцінювання ймовірних наслідків від своїх рішень (Р.Рівз); згода людей на опіку часто є ритуальною, не підкріпленою їхніми реальними системами самоідентифікації та цінностей; у питанні відмови від патерналізму/ згоди на нього важливу роль може відігравати ірраціональний стимул (Р.Арнесон); доцільність чи недоцільність патерналізму можна оцінювати за його наслідками на основі теорії консеквенціалізму (Е.Замір, П.Бароуз); обґрунтуванням для патерналізму може бути контрактуалізм за добровільної згоди реципієнтів на нього (Т.М.Поуп); патерналізм може бути виправданий панівними у тому чи іншому соціумі історично сформованими культурними моделями (Е.К.Пелеґріні, Т.А.Скандура) та інші.

У сучасних високорозвинутих капіталістичних суспільствах важливе місце посідає “новий” патерналізм. Його основними характеристиками є: акцент на сприятливих можливостях, панування меритократичного суспільства; наголос на найбільш можливій трудовій зайнятості членів суспільства за рахунок здійснення нового менеджеріалізму та нового менеджменту людських ресурсів; впровадження стратифікованої системи при здійсненні державної соціальної політики із підтримування добробуту, за якої фаворитами є ті, хто працює; активізація ролі людського і соціального капіталів, у тому числі різноманітних громадянських ініціатив, що розвиваються за умов глобалізації; проведення групового страхування на базі публічного/ індивідуального партнерства; запровадження державної політики щодо якомога повнішого соціального залучення та втягнення бідних, девіантних тощо.

Принципи функціонування соціальних структур, характер формування соціальних відносин у надрах багатьох сучасних країн містять у собі ознаки як класичного “твердого” патерналізму, так і модернізованих його проявів – “м’якого” та “нового”. Їхній зв’язок із поділом ідеологій на консерватизм та лібералізм виглядає наступним чином: “твердий” патерналізм є атрибутом орґаністичного (традиційного) консерватизму; “новий” – лібертаріанського (модерного) консерватизму; “м’який” – лібералізму (лібертаріанізму). Патерналізм може бути складовою політики тоталітарної держави, керівники якої прагнуть встановити всеохопний контроль за мисленнєво-діяльнісними актами підлеглих громадян.

Сучасні прояви патерналізму є найбільш інституціоналізованими у сфері політики, коли певна держава впроваджує в дію ті чи інші закони, що забезпечують добробут та безпеку життя громадян. Цьому протистоїть політичний лібералізм – право індивідів самостійно відповідати за стан своїх справ. В економічній сфері патерналізм урегульовує відносини між власниками виробничих структур чи їхніми представниками та найнятими виконавцями робіт. Реверсом до нього є економічна самоорганізація, коли особистість сама гарантує своє робоче місце, а також відповідний рівень добробуту. У сфері культури патерналізм визначає особистісні преференції репрезентантів спільноти у форматі успадкованих від старших поколінь цінностей, які є складовою панівних культурних традицій і норм. Тут противагою є культурна мобільність, коли особистість є вільною у виборі традицій тієї культури, яка найкраще відповідає її індивідуальним преференціям.

У першому розділі розроблено також концептуальну основу понять “установка на патерналізм” та “патерналістська практика”. Для квантитативного дослідження проявів патерналізму в мисленнєво-діяльнісних актах людей запропоновано концептуальні шкали вимірювання, в яких характеристики представлених вище модельних “екстерналів” й “інтерналів” посідають крайні протилежні позиції. Наприкінці здійснено аналітичний огляд різнопланових проявів патерналістських установок і практик у політичній сфері, зокрема в контексті соцієтальних трансформацій.

Другий розділ “Патерналістські установки і практики в умовах посткомуністичних трансформацій – теоретико-методологічні аспекти проблеми” розпочинається із загальної концептуалізації понять “соціальна зміна” та “соціальна трансформація”, продовженням чого є порівняльний аналіз особливостей соціологічної інтерпретації концепту “соціальна трансформація” та його різновиду – “посткомуністичні трансформації” з акцентом на теоріях неомодернізації та неоконверґенції в рамках транзитології (теоретично опрацьовані П.Штомпкою та В.Меркелем). У цьому контексті продуктивним для нашого дослідження виявився підхід В.Степаненка, який ґрунтується на тезі, що посткомунізм – це соціально-історична реінтерпретація вже колись прочитаного соціокультурного тексту. Тут особливу увагу зосереджено на проблемі взаємодії “традиційного” й “інноваційного” в процесі морфогенетичних суспільних змін, що має велике значення під час вивчення різних проявів патерналізму як атрибуту традиційного суспільства в середовищі сучасних соціумів. Зокрема в контексті посткомуністичних трансформацій “традиційне” може бути або складовою консервативно-зворотних тенденцій, або підтримувачем інноваційних змін у напрямі побудови демократичного відкритого суспільства. За результатами критичного аналізу класичних та сучасних концептуалізацій феномену радикальних соціальних змін здійснено представлене вище уточнення концепту “посткомуністичні трансформації”.

Далі ми здійснили теоретичне моделювання установок на патерналізм та патерналістських практик у контексті посткомуністичних трансформацій: їхнього місця в рамках сучасних соціальних структур та соціальних відносин, позиції серед іншого типу установок і практик, а також ймовірних функцій. У кінці розділу “загальний локус контролю” обґрунтовано як базову характеристику свідомості людей в рамках нашого дослідження. При цьому в одних порівняльних контекстах він отримав статус фактора робочих гіпотез дослідження, а в інших – показника тих чи інших тенденцій у процесі постсоціалістичних транзицій українського соціуму, що формуються під впливом різних чинників.

Третій розділ “Установки на патерналізм і патерналістські практики в умовах посткомуністичних трансформацій сучасного українського суспільства: тенденції й закономірності у формуванні і функціонуванні” розпочинається з формулювання головних робочих гіпотез дослідження. Обґрунтовано часові рамки дослідження (1994-2006 рр.), джерело (змінні характеристики соціологічного моніторингу українського суспільства), дизайн і методи дослідження (конструювання мережі факторів та показників робочих гіпотез дослідження, їхня емпірична апробація зі застосуванням моделей логістичної регресії – бінарної та мультиноміальної).

Унаслідок емпіричної апробації робочих гіпотез отримано наступні результати. Протягом 1994-2006 рр. в установках громадян України, виміряних за шкалою “орієнтація на патернальну опіку vs розрахунок на власні сили”, екстернальний локус контролю переважав над інтернальним у багатьох порівняльних контекстах. Під дією фактору часу зазначене переважання суттєво зменшилося. Відбулося це насамперед внаслідок зростання ролі амбівалентних установок, а надалі – завдяки підсиленню ваги інтернального локусу контролю.

Підтверджено тезу Н.Пацюрко про те, що під впливом часу зазнає змін також й підґрунтя для лідируючої екстернальності громадян посткомуністичної України: преференції людей стосовно економічного достатку та соціального захисту, що ґрунтувалися на моделях універсальної зайнятості та знівельованого добробуту, успадкованих з часів панування комуністичного режиму в СРСР, дедалі активніше поступаються позитивним установкам на дію зовнішніх факторів у забезпеченні добробуту та безпеки життя, обумовленим очікуваннями допомоги з боку “держави достатку”, що сформована на ринковій економіці.

У межах установочних характеристик виявлено системні відмінності між екстерналами та інтерналами зі середовища сучасного українського суспільства, що переважно збігається із передбаченим на теоретичному рівні. Громадяни України, у яких інтернальний локус контролю переважав на екстернальним, на загал, мали кращі показники соціального самопочуття, довіри до людей та до інших компонентів соціуму, задоволення від життя, позиціювання в суспільстві, економічного достатку тощо, аніж їхні опоненти.

Однак преференції людей щодо прийнятних поведінкових моделей засвідчили серйозні розбіжності між спостережуваним та очікуваним. Показники у практиках екстерналів, загалом, дали можливість здійснити емпіричну апробацію відповідного для них ідеального типу особистості. Однак в інтерналів реальне та модельне суттєво розрізнялися. Насамперед це проявилося в низькому рівні їхньої конструктивної або протестної суспільно-політичної активності, тобто виявлено достатньо суттєву розбіжність між свідомістю та поведінкою в рамках параметрів концептуальних шкал нашого дослідження. У структурі патерналістських установок екстерналів, загалом, достатньо впливовим виявився конативний компонент, а тому їхні патерналістські практики можна інтерпретувати як цілком логічне продовження відповідних атитюдних характеристик.

Переважання екстернального локусу контролю над інтернальним було характерним як для прихильників консервативних політичних ідеологій, так і для симпатиків лібералізму. Однак упродовж 1994-2006 рр. відсоток інтерналів серед прихильників деяких консервативних ідеологій відчутно виріс – інтернальність як характеристика особистості, зорієнтованої на демократизацію та лібералізацію суспільного життя, у процесі посткомуністичних трансформацій певною мірою проявлялася також у прибічників колективістсько-консервативних цінностей. На нашу думку це є свідченням слабкого прояву поєднання “інноваційного” та креативного “традиційного” компонентів постсоціалістичних транзицій.

У контексті функцій установок і практик людей в умовах посткомуністичних трансформацій сучасного українського суспільства – відтворення традиційного і протидія інноваційному – спостережуване та очікуване стосовно типу особистості “екстернал”, загалом, збігалися. Тільки інколи виявлено сполучення традиційного й інноваційного та ще рідше – підтримку модернізаційного. Наприклад, екстернали не були проти поєднання державного керування й ринкових методів управління економікою, вони підтримували потребу розвивати малий і середній бізнес в Україні. Отже, екстернали засвідчили достатньо послідовну прихильність до традиційних соціальних структур та консервативних принципів організації соціальних відносин із незначними реверансами в бік інноваційних тенденцій у функціонуванні сучасного українського суспільства. Параметри установок інтерналів та тенденції у їхніх практиках не продемонстрували такого зближення між емпіричними та теоретичними вимірами цього типу особистості. У поєднанні традиційного та інноваційного до певної міри проявилася також підтримка модернізаційного. Однак траплялося й відтворення традиційного та навіть інколи – консервативна антиінноваційність. Скажімо, інтернали підтримували прихильників і капіталістичного, і соціалістичного шляхів розвитку України, вони здебільшого негативно ставилися до багатопартійної системи на базі переконання, що декілька сильних керівників можуть зробити для України більше, ніж усі закони і дискусії. Отже, інтернали зі середовища сучасного українського суспільства тільки до певної міри були наділені ознаками агентів інноваційних змін у рамках неомодернізаційних трансформацій постсоціалістичної України.

Представлені тенденції засвідчили структурованість й інституціоналізованість “традиційного” та ситуативність, плинність “інноваційного” в контексті посткомуністичних трансформацій сучасного українського суспільства. З іншого боку, на тлі загального лідирування в українському соціумі консервативних антиінноваційних моделей в установках на патерналізм та патерналістських практиках над проявами креативного традиціоналізму та інноваційності, зміни в деяких показниках упродовж 1994-2006 рр. засвідчили певний прогрес у розвитку прагнень громадян України до самоорганізації та самозабезпечення. Однак це ще не означає переходу сучасного українського суспільства у якісно новий статус відповідно до принципово змінених характеристик мисленнєво-діяльнісних актів індивідів. На сучасному етапі посткомуністичних трансформацій найактивніше проявило себе відтворення креативного традиційного, проте не формування інноваційного. Фактично, дослідження підтвердило тезу О.Злобіної та В.Тихоновича про те, що на основі прихильності до традиційного представники сучасного українського соціуму радше продемонстрували здатність із більшим чи меншим успіхом засвоювати інновації, впроваджені іншими, аніж генерувати їх із власної ініціативи.