ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ (ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ) Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, обраної для дослідження; визначаються мета та завдання роботи, методологічна та теоретична основа дослідження, його об`єкт і предмет; сформульовані положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; висвітлюється їх теоретичне та практичне значення, апробація та форми впровадження в законотворчу та практичну діяльність.

Розділ І «Інвестиційне право в системі права України» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Проблеми визначення поняття інвестицій в праві» дисертантка наголошує на економічних витоках поняття «інвестиція», зв’язку її з категорією капіталу (капітал як фонд, вартість якого може бути визначена у певний момент часу, інвестиції як зміни у капіталі, що відбуваються протягом певного періоду в часі, – тобто, як потік). Водночас, встановлено, що юридичне поняття інвестиції не може слугувати «віддзеркаленням» деякої усталеної універсальної економічної категорії (з огляду на: неспівпадіння обсягу поняття інвестиції в макро- та мікроекономічному аспектах; переважну увагу економічної науки до методу, а не предмету дослідження; дискусійність економічного поняття «капітал» та співвідношення інвестицій і капіталу); натомість, спосіб формулювання і обсяг такого визначення у праві визначається конкретними регулятивними потребами і пріоритетами, з якими воно пов’язане.

На основі аналізу законодавства України, міжнародно-правових документів, джерел спеціальної юридичної та економічної літератури, відповідно до двох основних завдань інвестиційно-правового регулювання, якими є гарантування (захист) капіталовкладень та регулювання руху капіталів, авторка доходить висновку про необхідність визначення інвестиції як двоаспектної категорії, що об’єднує розуміння її як: а) майнових цінностей, що становлять внесок суб’єкта у господарську діяльність; б) операцій цього суб’єкта, що визначають спосіб здійснення зазначеного внеску. Недостатність традиційного для юридичної науки «майнового» аспекту інвестиції обґрунтовано його підпорядкованістю завданню захисту капіталовкладень, для виконання якого, окремо узятого, достатньо загальних норм господарського та цивільного законодавства, спрямованих на захист права власності та інших прав на майно, підкріплених масивом міжнародно-правових норм. Разом з тим, спеціального внутрішньоправового регулювання інвестиційних відносин потребує реалізація ряду інших завдань, як-от: створення інституційних передумов для концентрації значних капіталів в пріоритетних галузях економіки, дотримання вимог сталого розвитку, стимулювання інноваційної діяльності, забезпечення стабільності фінансової системи тощо; об’єктом регулювання у цих випадках виступає не пасивне володіння інвестором певними активами, а його активна поведінка, яка має певні кваліфікаційні характеристики, що й актуалізує операційний аспект поняття інвестиції.

Дисертанткою встановлено, що універсальною правовою характеристикою інвестицій як операцій інвестора є їх належність до операцій, пов’язаних з рухом капіталів, що визначає відмінності у їх правовому регулюванні порівняно з поточними операціями (насамперед, операціями з торгівлі товарами та послугами) як на внутрішньо- , так і на міжнародно-правовому рівнях. Тимчасом як поточні операції здійснюються з метою отримання зустрічного відшкодування від контрагента, операції, пов’язані з рухом капіталів, передбачають отримання господарського ефекту внаслідок набуття контролю над активами або передачі активів іншій особі та наступного використання зазначених активів у господарській діяльності. Операції, пов’язані з рухом капіталів, для більшості суб’єктів господарювання не є звичайними, передбачають подолання специфічних стереотипів і вищі трансакційні витрати та характеризуються підвищеним ризиком, тому потребують особливо сприятливих умов, у тому числі правових, для їх здійснення. З іншого боку, з цими операціями пов’язані вищі ризики в площині публічних інтересів, з огляду на що свобода здійснення таких операцій традиційно підлягає значним обмеженням.

Авторка наголошує на неприпустимості сприйняття поняття «рух капіталів» як виключно (або переважно) економічного, внаслідок чого ігнорується як багатий досвід (зокрема, в рамках ЄС та ОЕСР), так і потенціал використання цих понять правом. Наголошується на особливій значущості господарсько-правового компоненту в механізмі правового регулювання операцій, пов’язаних з рухом капіталів.

У підрозділі 1.2 «Класифікація інвестицій» обґрунтовано, що всеохоплююча і внутрішньо несуперечлива класифікація інвестицій повинна складатися з двох частин: 1) інвестиції як майнові цінності та 2) інвестиції як операції, пов’язані з рухом капіталів. В рамках першої частини класифікаційні критерії стосуються характеристик майнових цінностей, що становлять внесок інвестора (предмет, форма власності, державна належність інвестора), в рамках другої – поведінки або мотивації інвестора (об’єкт, строк, мета вкладення).

Залежно від предмета (виду цінностей, що можуть виступати інвестиціями) найбільш важливим, на думку авторки, є поділ інвестицій на грошові і негрошові. Можливість здійснення як грошових, так і негрошових інвестицій обумовлює потенційний конфлікт інтересів інвестора та реципієнта інвестицій, що випливає з економічного феномену уподобання ліквідності як попиту на найбільш ліквідний актив – гроші. Досліджені правові засоби, спрямовані на урегулювання зазначеного конфлікту – обмеження негрошових інвестицій для цілей формування статутних капіталів окремих категорій суб’єктів господарювання, вимоги оцінки негрошових внесків засновників суб’єктів господарювання, гарантія повернення інвестицій грошовими коштами, незалежно від форми їх первісного вкладення. Виявлена юридична дискримінація вітчизняних інвесторів порівняно з іноземними у питанні повернення інвестицій, та внесені пропозиції щодо її усунення.

Залежно від форми власності інвестиції можуть бути державними, комунальними, приватними. Акцентовано увагу на особливостях державних та комунальних інвестицій, пов’язаних з належністю відповідних форм власності до публічних форм, а також на необхідності розрізнення державних інвестицій та надання суб’єктам господарювання фінансової підтримки за рахунок коштів державного бюджету (перші є державним господарюванням, останнє – державним регулюванням економіки).

Залежно від державної належності інвестора традиційно розрізняють вітчизняні (національні) та іноземні інвестиції. Наголошується на необхідності забезпечення реального надходження в Україну іноземного капіталу, у зв’язку з чим вносяться пропозиції, спрямовані на недопущення вкладення під виглядом іноземних інвестицій майна, придбаного у резидентів України за валюту України. Досліджується проблема зловживання державною належністю іноземного інвестора, що полягає у створенні фактичними капіталовласниками юридичних осіб за кордоном виключно для поширення на їхні інвестиції найбільш вигідної міжнародної інвестиційної угоди з країною-реципієнтом («договірний шопінг»), у зв’язку з чим пропонується удосконалення критеріїв кваліфікації іноземного інвестора – юридичної особи.

Залежно від об’єкта інвестування авторка виділяє реальні (капітальні) та фінансові інвестиції, за строком вкладення – довгострокові та короткострокові. Через аналіз економічних явищ уподобання ліквідності та короткозорості інвестора обґрунтовується необхідність вжиття спеціальних правових заходів для заохочення здійснення реальних та довгострокових інвестицій.

Залежно від мети вкладення авторка поділяє інвестиції на прямі й портфельні та використовує результати досліджень, проведених з позицій неоінституціоналізму, згідно з якими дані про співвідношення розмірів часток прямих та портфельних інвестицій в загальному обсязі залучених країнами інвестицій є індикаторами загальних особливостей правових систем цих країн. Так, значне переважання частки прямих інвестицій над портфельними (що, згідно з даними платіжного балансу, має місце і в Україні) притаманне країнам з недостатнім рівнем верховенства права, оскільки результати прямих інвестицій легше захистити за допомогою неформальних правил. Обґрунтовується, що специфіка мотивів прямих та портфельних інвесторів вимагає застосування різних комплексів правових засобів для залучення інвестицій кожного з двох видів. Підкреслюється, що поділ інвестицій на прямі й портфельні не можна використовувати для протиставлення цих видів як більш/менш бажаних, безпечних з точки зору публічних інтересів тощо.

Аналіз регуляторних імплікацій кожного з поділів інвестицій поряд із застосуванням результатів економічних наук приводить авторку до загального висновку щодо правового значення класифікації інвестицій: попри те, що більшість її критеріїв є економіко-правовими або суто економічними за характером, вони повинні методологічно враховуватися розробниками державної інвестиційної політики і законодавцем, оскільки різні види інвестицій з огляду на специфіку економічних мотивів та інтересів інвесторів потребують різних інституційних умов для їх залучення, ефективного використання та мінімізації пов’язаних з ними негативних наслідків, що у кожному випадку опосередковується особливим комплексом правових засобів.

У підрозділі 1.3 «Інвестиційна діяльність як вид господарської діяльності» дисертантка підтримує точку зору про необхідність розуміння інвестиційної діяльності як діяльності суб’єктів господарювання (на відміну від окремих інвестицій-операцій, що здійснюються і негосподарюючими суб’єктами). Обґрунтована доцільність розмежування інвестиційної діяльності у широкому розумінні – як діяльності, що є складною за змістом і включає комплекс різноманітних дій, що здійснюються на різних стадіях інвестиційного процесу, та у вузькому розумінні – як сукупності (системи) операцій, пов’язаних з рухом капіталів. Поняття інвестиційної діяльності у вузькому (спеціальному) розумінні дозволило авторці виділити центральний сегмент, ядро інвестиційної діяльності у широкому розумінні та головну частину предмету інвестиційно-правового регулювання, воно ж акцентує увагу на незвичайності цієї діяльності для більшості суб’єктів господарювання. У разі, коли здійснення відповідних операцій становить основну діяльність суб’єкта господарювання, має місце професійна інвестиційна діяльність.

Вузьке поняття інвестиційної діяльності було використане дисертанткою для обґрунтування відмежування інвестицій від поточних операцій суб’єктів господарювання (купівлі-продажу, надання послуг), суттю яких є отримання зустрічного відшкодування від контрагента. Інвестиції відмежовані і від інших операцій, пов’язаних з рухом капіталів (позики (кредиту), банківського вкладу, операцій з деривативами) з огляду на те, що економічна природа доходу та характер ризику суб’єктів, що здійснюють зазначені операції, та інвестора є різними. На думку авторки, до інвестицій доцільно відносити лише позики, що здійснюються з метою: а) встановлення або підтримання довгострокових господарських відносин з реципієнтом, б) фінансування інвестиційної діяльності реципієнта («інвестиційна мета»).

У підрозділі 1.4 «Інвестиційні правовідносини: поняття, особливості, структура» дисертантка звертається до дискусійного питання співвідношення правовідносин з фактичними суспільними відносинами, що є предметом правового регулювання. Підтримана позиція щодо розуміння правовідносин як особливого виду суспільних відносин, що виникають в результаті впливу норми права на фактичні, реальні відносини в суспільстві і становлять проміжну ланку між нормою права та фактичними суспільними відносинами. Зазначена позиція додатково аргументована теоремою Коуза, що належить до ключових теоретичних положень неоінституціоналізму та економіки права: за нульових трансакційних витрат економічні агенти приймають рішення, які максимізують сукупне багатство, незалежно від інституціональних домовленостей (до яких належать і норми права). Тобто, фактичне економічне відношення за певних, хоч би й теоретично сконструйованих, умов може просто не потребувати правового регулювання. На цьому ґрунті встановлено співвідношення інвестиційних правовідносин та інвестиційних відносин: а) інвестиційні відносини є економічними відносинами, що виникають в результаті прийняття їх суб’єктами економічно значущих рішень у їх приватних інтересах, а інвестиційні правовідносини – ідеологічними відносинами, що виникають в результаті настання передбачених правовою нормою юридичних фактів і втілюють публічний інтерес; б) інвестиційні правовідносини є проявом інвестиційних відносин у правовій площині і являють собою індивідуальну модель поведінки суб’єктів інвестиційних відносин; в) інвестиційні правовідносини посідають власне місце в системі соціальних регуляторів інвестиційних відносин поряд з нормами права, від яких відрізняються саме своїм індивідуальним характером.

Дисертантка вказує, що інвестиційними слід іменувати лише відносини/правовідносини, які виникають з приводу конкретного капіталовкладення (інвестиції). Крім того, інвестицію необхідно розуміти як поняття з позитивним змістом, тобто, вкладення коштів або майна в об’єкти видів діяльності, заборонених законом, не можна іменувати інвестиціями, а інвестиційні правовідносини не матимуть місця.

Авторкою досліджений склад інвестиційних правовідносин: суб’єкти, об’єкт, зміст. До системи суб’єктів інвестиційних правовідносин віднесені: 1) суб’єкти, які безпосередньо здійснюють інвестиції та/або інвестиційну діяльність, або причетні до їх здійснення (інвестори, реципієнти, посередники у здійсненні інвестицій, а також інші суб’єкти, що здійснюють дії, пов’язані з інвестиціями, коло яких визначається специфікою конкретних інвестиційних правовідносин); 2) суб’єкти організаційно-господарських повноважень в сфері інвестиційної діяльності.