ТЕОРІЇ ЕФЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ:ТЕКТОЛОГІЯ О.БОГДАНОВА ТА ПРАКСЕОЛОГІЯ Т.КОТАРБІНЬСЬКОГО Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета й завдання роботи, а також її об’єкт і предмет, крім того, визначаються методи і наукова новизна дослідження, його теоретичне і практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію результатів.

Розділ перший «Теоретико–методологічна та джерельна база дослідження теорій ефективної діяльності О.О. Богданова та Т. Котарбіньського» складається з двох підрозділів. Цей розділ присвячено аналізу джерельної бази дослідження, тобто праць представників філософсько-практичної традиції ХІХ-ХХ ст., в яких розглядається феномен людської організаційної діяльності і дається характеристика основних методологічних підходів до вирішення проблеми підвищення її ефективності. Окрім представників філософської думки, розглядаються й ті метафілософські дослідження, які вплинули на розуміння і тлумачення феномену діяльності в праксеологічному дискурсі.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури за темою дисертації» вказується, що сам феномен діяльності є однією з актуальних тем історико-філософського знання. Серед російських та українських вчених, які безпосередньо займалися аналітичними дослідженнями методології ефективної діяльності, насамперед дисертант розглянув праці В.А. Асеєва, В.Г. Афанасьєва, Е.Г. Вінограя, Е.С. Жарікова, Ю.Г. Маркова, С.П. Позднєва, О.С. Разумовського, А.І. Уйомова, І.І. Чурілова, Г.А. Ширшина та В.В. Яцкевіча.

Серед сучасників О.О. Богданова як рецензентами, так і критиками його творів стали О.О. Базаров, М.О. Бердяєв, М.І. Бухарін, І.Я. Вайнштейн, Є.М. Кан, М.І. Кареєв, П.М. Керженцев, В.І. Ленін, A.B. Луначарский, В.І. Невський, Ін. Оксенов, Г.В. Плеханов, А. Рикачев та ін. В більш пізній радянський період праці О.О. Богданова отримали оцінку в працях Л.І. Абалкіна, A.A. Бєлової, A.B. Водолагіна, А.І. Володіна, А.М. Колмогорова, О.О. Малиновського, Г.М. Поварова, М.І. Сєтрова, JI.H. Суворова, A.Л. Тахтаджяна та ін. З дослідників пострадянського періоду до творчості О.О. Богданова звертались такі його співвітчизники як О.Л. Афанасьєва, Г.Д. Гловелі, М.Ю. Казарінов, Д.М. Козирєв, A.B. Луценко, В.Д. Мехряков, М.М. Моїсеєв, П.А. Плютто, В.В. Попков, С.Н. Пустильник, В.Г. Смольков, В.М. Садовський, A.C. Сокурова, І.Г. Тарент, А.Д. Урсул та ін.

Творчість О.О. Богданова знайшла критичне відображення в роботах таких зарубіжних авторів як Дж. Горелік, Л. Грехем, Д. Гріль, К. Дженсен, Р. Маттесіч, Р. Стайтс, С. Чунг-Сінг, Д. Уайт, М. Харт та ряду інших.

Основою джерельної бази дисертації стали роботи О.О. Богданова, в яких розкриваються виявлені цим вченим тектологічні принципи та закономірності. Зокрема, це «Тектологія: всезагальна організаційна наука»; «Основні елементи історичного погляду на природу»; «Емпіріомонізм. Статті з філософії»; «Короткий курс економічної науки» та ін.

Автор дисертації наголошує, що праксеологія Т. Котарбіньського стала логічним продовженням тектологічних дослідницьких розробок. Головні питання праксеології Т. Котарбіньський розвинув обертався у рядів ряді| своїх робіт: «Нариси про практику», «Поняття зовнішньої можливості спроможності дії», «Про відношення ставленні можливості спроможності| дії», «Дія», «З із проблем загальноїспільної теорії боротьби», «Принципи раціональної організації діяльності», «Праксеологія» та ін.

До творчості засновника праксеології зверталися в різний час такі відомі російські та українські дослідники, як В.Л. Абушенко, В.Х. Арутюнов, В.Л. Васюков, В.М. Верніков, О.Н. Веретюк, К. Войтила, більш відомий як Римський папа Іоанн-Павло ІІ, Л.Г. Комаха, І.С. Нарський, Г.В. Попов, В.М. Свінціцький, В.А. Смірнов, В.О. Храмов, Е.Н. Шульга та інші. Серед співвітчизників Т. Котарбіньського праксеологічну проблематику розглянули у своїх дослідженнях С. Борзім, Я. Воленьський, Б.Т. Домбровський, Я. Зеленевський, Т. Пшоловський, К. Твардовський М. Вейсброт, Дж. Дудек, Г. Писарек, А. Семеновський, Я.Т. Хороший та ін.

Утім, навіть з огляду на доволі широкий масив аналітичних джерел присвячених вченням О.О. Богданова та Т. Котарбіньського, слід зазначити, що проблема організації ефективної діяльності в тектології та праксеології в контексті розвитку практичної філософії ще не ставала предметом спеціальних історико-філософських досліджень. Таким чином, очевидною стає необхідність розгляду ґенези тектології та праксеології, а також їхнього понятійно-категоріального апарату й методології, що відкриває нові обрії для дослідження філософії діяльності в цілому, яка є невід’ємною складовою сучасної філософії.

У підрозділі 1.2. «Теоретичні та методологічні основи дослідження» зазначається, що дослідження О.О. Богдановим та Т. Котарбіньським феномену діяльності зазнали на собі відчутного впливу тих підходів в інтерпретації практики, які були сформовані в межах філософії діяльності протягом ХІХ – першої половини ХХ ст.

Доцільно виділити декілька етапів у розвитку філософської теорії діяльності. Першим етапом (або протопраксеологічним) є період, що тривав від античності аж до розробки марксистського вчення про практичну діяльність. Якщо в античній філософії домінувало споглядальне ставлення до діяльності людини, то в творах представників марксизму наявне чітке усвідомлення тієї обставини, що здатність до духовної та матеріально-практичної перетворюючої діяльності є сутнісною рисою людини. Починаючи з ранніх робіт К. Маркса й до кінця 50-х рр. ХХ ст., коли були опубліковані присвячені праксеології праці Т. Котарбіньського, тривав другий період розробки філософського вчення про діяльність. Протягом цього періоду наголошувалося на провідній ролі практики у пізнавальному процесі, причому практика (включно із теорією) розумілася як та сила, що активно перетворює суспільство та саму людину. Відповідно, від 50-тих років ХХ ст. і до кінця минулого століття тривав третій етап розвитку вчення про ефективну людську діяльність, а предметом дослідження власне праксеології стала розробка ефективних способів організації фізичної і розумової праці. Сучасний етап розвитку філософії діяльності можна назвати неопраксеологічним.

Неоавстрійська школа праксеології, яка представлена насамперед теоріями Л. Мізеса та Л. Хайєка, має безсумнівну ідейну спорідненість з тектологією О.О. Богданова та праксеологією Т. Котарбіньського. Л. Мізес та Л. Хайєк постулювали необхідність створення окремої науки, предметом якої має стати дослідження цілеспрямованої діяльності людини, градації цілей, заради яких ця діяльність здійснюється, розробка ефективних засобів задля її реалізації, узагальнення досвіду, який фіксує відповідність обраних засобів реалізованій меті тощо. Австрійці зазначали, що будь-які соціальні трансформації є наслідком сукупності індивідуальних дій. Індивідуальна ж діяльність з будь-якого приводу стає наслідком незадоволення індивідом існуючим станом речей й свідчить про його готовність змінити обставини свого життя за власним бажанням. Результати практичної діяльності є критеріями ефективності обраних для досягнення мети засобів.

Всі вищезазначені проекти праксеології були взаємно незалежними, і стали етапами на шляху до створення принципово нової науки про ефективні прийоми діяльності. Т. Котарбіньському вдалося розробити універсальну теорію удосконалення методів людської діяльності.

Розділ другий «Постановка проблеми діяльності в історії філософії» містить два підрозділи, в яких аналізуються загальні гносеологічні та онтологічні передумови формування діяльнісно - практичного підходу у філософії, а також презентуються вироблені в європейській та американській думці підходи щодо вирішення проблеми побудови універсальної методології діяльності.

У підрозділі 2.1 «Історико-філософський аналіз європейської філософії діяльності» автор дисертації розглянув ряд філософських вчень, представники яких зробили суттєвий внесок у розвиток філософії діяльності.

Теорія марксизму стала одним з найфундаментальніших філософсько-наукових вчень про діяльність. Автором дисертації окремо розглянуто тлумачення К. Марксом предметної діяльності, яку той розглядав як органічну єдність двох основних форм діяльності: теоретичної і практичної. Згідно К. Марксу, предметний характер діяльності полягає в тому, що серед усіх живих істот лише людина здатна ставиться до предмету адекватно його природі й особливостям, оскільки вона, засвоюючи цей предмет, переробляє його завдяки своїй активності. Крім того, німецький філософ відзначав, що предметний характер діяльності виявляється ще до початку процесу взаємодії з предметом, а не набувається в ході взаємодії з ним. Тобто освоєння предмету можливе тільки на основі попередньої теоретичної, пізнавальної діяльності. Таким чином, діяльність потрібно розуміти як органічну єдність чуттєво-практичної і теоретичної форм діяльності.

К. Маркс вважав, що будь-яке життя суспільних індивідів є практичним, оскільки його основою є трудова діяльність людей. Він підкреслював, що предметне виробництво матеріальних і духовних благ, а також історія його розвитку є результатом змін людських сутнісних сил, які знаходять своє відображення в процесах опредметнення. Відповідно, зміни матеріального виробництва пов’язані із змінами суспільних стосунків, стаючи, тим самим, результатом розвитку практики. Перетворення світу є основою для прояву творчо-активної сутності людини. Людина має можливість розвитку нових способів взаємодії із об’єктивною реальністю завдяки виникненню і розвитку технічних знарядь та інших засобів свого практичного впливу на оточуючу дійсність. Німецький мислитель наголошував, що можливості оптимізації форм практичної діяльності залежать від соціально-політичної та соціально-економічної ситуації у суспільстві.

Розглянуто позитивістське вчення Р. Авенаріуса та Е. Маха, яке вплинуло на формування світоглядних переконань засновника тектології О.О. Богданова. Зазначено, що в межах емпіріокритицизму (емпіріомонізму) було здійснено спробу «очищення» природничо-наукового знання від «залишків» метафізично-умоглядних роздумів. По-суті Е. Мах посилив гносеологічний феноменалізм і методологічний емпіризм шляхом впровадження принципу «найменшої витрати сил». Цей принцип визнає опис фактів ідеалом науки і вимагає відмовитися від їхнього пояснення, що нібито, по-перше, призведе до подолання дуалізму фізичного та психічного; по-друге, подолає відрив наук про природу від наук про людину; а, по-третє, сприятиме розкриттю секрету ефекту впливу пізнавальних засобів спостереження суб’єкта на образ об’єкта, що досліджується. На переконання Р. Авенаріуса, досвід індивіда виражається в соціально обумовлених поняттях, які, по суті, є історичними конструкціями. «Чистий досвід» інтерпретується Р. Авенаріусом як сукупність ідей-думок, сприйняттів-образів предметів, оцінок і т. ін., які вербалізуються в мовні твердження. Саме останні повинні стати матеріалом для критики, яка, у свою чергу, має дослідити досвідні умови і так далі. Універсальну концепцію світу, значущу для всіх, можна отримати, очистивши поняття про світ від індивідуальних різночитань, міфічних і філософських фантазій.

Е. Мах і його прихильники тлумачили поняття тільки як «економні» описи досвіду. Виходячи з мети «економії мислення» і закликаючи до мінімізації теоретичних засобів, Е. Мах сформулював принцип економії мислення, згідно якому, не слід користуватися метафізичними сутностями, а треба описувати емпіричний досвід індивідів (таким чином, наукова філософія має бути суто феноменологічною і дескриптивною). Лише тоді наука сприятиме економному освоєнню навколишнього світу. З погляду біоеволюції когнітивний апарат потрібний був людині для створення комфортних умов існування. Адже формулювання кожного нового закону науки допомагає людині краще адаптуватися у світі.

У підрозділі 2.2. «Діяльність як предмет історико-філософської рефлексії в американському трансценденталізмі» визначено зміст основних проблем, що проходять через всю американську філософію діяльності і згодом стають стрижнем основних теорій ефективної діяльності (тектології і праксеології). А саме, в трансценденталізмі основним завданням стає пошук тих засад знання, які мають стати підґрунтям для діяльності людини і формулювання критеріїв її результативності. Бажаним результатом такої діяльності має бути гармонія в існуванні людини, суспільства і природи.

Основний представник американського трансценденталізму Р. Емерсон вважав, що думка є іманентною сутністю дії. Діяльність людини інтерпретується ним як безмежний виток нового і геніального. Відповідно, гносеологічний потенціал людини він пропонував збільшити шляхом активізації саме позалогічних форм мислення (інтуїції та уяви). Головними факторами, які не дозволяють цивілізованій людині адекватно осягнути світ, Р. Емерсон вважав домінування утилітарних економічних цінностей і монополію церков на цінності духовного порядку. Він наголошував, що соціальні відносини мають відповідати реальним інтересам людей. Стереотипи мислення Р. Емерсон пропонував подолати шляхом гармонійного співіснування людини із природою. Критерієм правильності дії ним названо ступінь залучення людини до божественної гармонії. Дж. Ройс, продовжуючи традиції американського трансценденталізму, теж проголошував, що основою діяльності є ідеї. Через дії людини реалізується воля Вищої Сили. Оскільки підґрунтям дій людини є її переконання, то основою останніх має бути адекватне світу філософсько-етичне знання. Щоб його розробити, слід об’єднати метафізичні та релігійні способи осягнення сущого, що, у свою чергу, призведе до радикального перетворення умоспоглядальних засад традиційних філософських методів. Стрижнем поведінки мають стати почуття обов’язку та голос совісті. Відповідно, Дж. Ройс прагнув створити «релігію відданості», і співзвучну їй етичну систему, згідно якій вищим ідеалом має стати відданість людини визначеній справі. Дж. Ройс вважав, що наш реально-матеріальний світ є лише відображенням світу ідей Абсолютного Розуму. Завданням пізнання, на його переконання, є осягнення людиною життя Абсолюту, яке є синтетичною єдністю досвіду суб’єктивної свідомості та розумної необхідності. Відповідно, справжнє пізнання має починатися з пошуку універсальних категорій, за допомогою яких можна відобразити зміст досвіду як процесу суб’єктивного переживання.

У підрозділі 2. 3 «Прагматична інтерпретація діяльності як основа тектології та праксеології» автор дисертаційного дослідження зосередив увагу на тлумаченні діяльності представниками прагматизму та його різновиду - інструменталізму. Американський прагматизм ідейно наслідував традиції трансценденталізму (насамперед, діяльнісний підхід), проте творчо переробляв і доповнював їх.

Ч. Пірс проголосив критерієм істинності знання можливість його практичного застосування. Мислення розглядалося ним як спосіб ефективної організації діяльності людського організму щодо його пристосування до умов існування в зовнішньому середовищі. Будь-яке науково-теоретичне дослідження він розглядав як сукупність зусиль, що спрямовані на подолання сумніву і досягнення стану віри. Істиною він вважав стійке вірування, що не піддається сумніву і може стати стрижнем діяльності. Перепонами на шляху до отримання істинного знання про світ, на переконання цього мислителя, є домінування формальних методів пізнання і зневага до багатьох практично-значущих ідей. Тому він запропонував доповнити методи традиційної формальної логіки позалогічними. Ч. Пірс сформулював знаменитий принцип прагматичної максими: логічні форми (поняття, судження й умовивід), в яких знаходить вираз знання про об’єкт, не є субстанційними, оскільки вони цілком залежать від змісту діяльності людини (тобто від її практики). Отже, поняття про об’єкт формується як сукупність практичних результатів, які можуть бути отримані в результаті взаємодії суб’єктів пізнання з цим об’єктом.

Інший видатний представник прагматизму У. Джеймс постулював, що істинним знання може бути лише така інформація, яка сприяє пристосуванню людини до умов її життя і дозволяє краще використовувати весь наш досвід. Відповідно, призначенням свідомості є визначення пріоритетних цілей й обрання ефективних засобів для їхнього досягнення. Метою теоретичного пізнання він вважав передбачення результатів досвіду. В такому разі, знання змісту абстрактних понять науки і логіки не надає автоматично пересічним громадянам знань про реальний світ, адже вони не є дороговказом для реалізації їхніх прагнень. Тому він радив розвивати практично значущу теорію верифікації (перевірки знання на істинність), яка слідуватиме принципу досягнення користі від знання в межах кінцевої доцільності дій, що вчиняються для вирішення конкретних завдань.

Засновник інструменталізму Дж. Дьюї презентував власний варіант діяльнісного підходу до пізнання. Останнє інтерпретується ним як процес оцінювання людиною життєвих ситуацій та дієвий шлях до успішної адаптації (тут успіх тлумачиться як соціальне визнання). Мислення розглядається ним як ефективний інструмент для здійснення діяльності, який сформувався в результаті тривалої еволюції людини як біологічного виду. Мислення окремого індивіда постає як його практична здібність, яку він використовує для подолання сумнівів. Знання має слугувати для вирішення конкретних проблемних соціальних та індивідуальних ситуацій. Істинним оголошується те, що приносить практичну користь. Звідси бере свій початок заклик до реформування сфери освіти як витоку знання про навколишній світ та інструменту його масового поширення. На його думку, слід надати пріоритет у викладанні прикладним наукам перед теоретичними. Прикладна етика (як практична складова філософії) має взяти під свій контроль формування аксіологічної сфери життєдіяльності суспільства і здійснювати перманентну ревізію цінностей відповідно до трансформації потреб соціуму. Причому критеріями моральності, на його переконання, насамперед мають виступати успіх та практична доцільність.

Розділ третій «Тектологія О.О. Богданова як універсальна теорія організаційної діяльності» включає в себе три підрозділи і містить аналіз концепції організації ефективної діяльності, розробленої цим російським дослідником.

У підрозділі 3.1 «Ідейні витоки тектології О.О. Богданова» автор дисертації розглянув ідейне підґрунтя структурно-організаційного підходу вказаного вченого до дослідження оточуючої дійсності. О.О. Богданов наполягав, що чітких кордонів між різними сферами людського знання не існує. Адже процеси, що відбуваються в навколишній природі і в суспільстві є схожими насамперед за своєю структурною організацією. Формулювання цим вченим ідеї про існування фундаментальної єдності законів, що діють в різних сферах суспільної практики, а також переконання щодо необхідності застосування цілісного (холістського) підходу до дослідження будь-якого об’єкту та явища винятково як елементів складної системи стали результатом узагальнення О.О. Богдановим передових для його часу природничо-наукових відкриттів в різних сферах: біології, астрономії, економіці, психології та ін. Методи цих наук О.О. Богданов використав згодом для створення своєї філософської системи.

Слід зазначити, що й до О.О. Богданова розробці системного підходу приділяло увагу багато дослідників. Необхідність системного бачення світу відстоювали, наприклад, Г. Ляйбніць та Б. Спіноза, інтерпретуючи логіку як спосіб виразу загального порядку та зв’язку речей, а також розглядаючи сукупність природних тіл як системне ціле. К. Маркс та Ф. Енгельс розвинули цей підхід, теж вважаючи природу системною сукупністю тіл і розуміючи під тілами всі матеріальні реальності. Г. Спенсер дослідив універсально-еволюційні схеми тощо. В період створення «тектології» відбулися радикальні наукові та соціально-політичні революції. Емпіріокритицизм Е. Маха й Р. Авенаріуса, енергетизм В. Оствальда, історичний монізм соціологічної школи К. Маркса, доробки Л. Гейгера, Л. Нуаре, Л. Мюллера, К. Бюхнера та інших вчених стали джерелами натхнення для О.О. Богданова. Організаційні переконання засновника тектології у значній мірі сформувалися також внаслідок його ознайомлення із філософією К.А. Сен-Симона. Адже в основу вчення французького філософа було покладено саме принцип організації, який розумівся ним як загальний закон Всесвіту. Згідно К.А. Сен-Симону, вплив, який здійснюється на навколишній світ різними об’єктами, корелює із мірою їхньої досконалості, а остання прямо залежить від ступеню їхньої організованості. Саме ця ідея згодом червоною ниткою пройде через усю наукову спадщину О.О. Богданова.

Ідеї американських вчених і філософів, насамперед представників біхевіоризму і прагматизму, також істотно вплинули на ідейне становлення творця тектології. Зокрема, маються на увазі, їхня концепція істини, орієнтація на створення практично значущої й соціально корисної філософії; інтерпретація інтелекту як інструменту для знаходження способу для організації найбільш ефективних відносин з цими об’єктами; акцент на тій обставині, що цінним для пізнання є тільки те знання, яке може бути утилітарно-корисним для потреб людської практики.

На творчість О.О. Богданова беззаперечно вплинуло і вчення К. Маркса. Засновника тектології приваблювала в марксизмі віра у могутність людського розуму й заклик до діяльності, спрямованої на перетворення суспільства на раціональних засадах. О.О. Богданов творчо переосмислив вчення К. Маркса про практику як основу пізнання і перетворення дійсності. Він інтерпретував практику як сполучну ланку між суспільством і природою, при цьому риси соціального буття переносилися на всі інші його сфери.

У підрозділі 3.2. «Тектологічний аналіз соціально-політичної та економічної організації суспільства» досліджено історичні етапи суспільного життя, які виділив О.О. Богданов, аналізуючи розвиток організаційних форм. Крім того, зважаючи на власні уявлення про рушійні сили історії, О.О. Богданов виклав своє бачення досконалого суспільства майбутнього. Історична концепція російського вченого є телеологічною: розвиток суспільства спрямований до стадії, на якій відбудеться зняття всіх суперечностей, які властиві капіталістичній стадії його розвитку, а це, у свою чергу, створить кращі можливості для реалізації смислу кожного окремо узятого людського життя. Він писав, що в історії людства змінюють одна одну епоха первісних культур, епоха культур авторитарних, епоха культур індивідуалістичних, і, нарешті, настає «епоха колективістської культури». Але на відміну від ортодоксальних марксистів, О.О. Богданов не вважав, що комунізм стане фінальним актом історії. Він наголошував на тому, що й комунізм породить свої власні суперечності, необхідність подолання яких спонукатиме людство шукати ще більш досконаліші форми організації суспільства. Таким чином, історичний рух буде тривати до меж фізичного існування людства.

О.О. Богданов вірив, що колись в майбутньому людство зможе створити гнучку і гармонійну організаційну структуру. Лише тоді наступить четверта епоха розвитку людства - епоха колективістської культури, заснована на засадах вільної творчої праці трудових колективів. На цьому етапі розвитку суспільства відбудеться злиття особистих життів в єдине ціле, а людство самоорганізується в єдиний світовий товариський колектив, що згрупує всі свої елементи для боротьби із стихійністю природи. Виникне ефективна організація, в якій відбудеться органічне поєднання світу людей, речей і природи. Усі сфери суспільного життя почнуть розвиватися на науковій основі згідно принципу планового розрахунку, а не стихійно.

Основні ознаки суспільства майбутнього, згідно О.О. Богданову, будуть такими: по-перше, фізична праця найманого робітника буде неухильно витіснятися автоматизованою роботою машин; по-друге, наука, що забезпечуватиме створення нових машин і підготовку працівників, перетвориться, по суті, на основну продуктивну силу. В результаті цього складатимуться принципово некапіталістичні виробничі відносини, коли експлуатація людини людиною трансформується на експлуатацію машин людським колективом, а ринок втратить роль універсального регулятора виробництва і споживання. Здійснення повної автоматизації промисловості призведе до збільшення обсягів виробництва, що, у свою чергу, призведе до розширенні ринків збуту. Як наслідок, відбудеться інтернаціоналізація капіталу. Саме в межах такого суспільства будуть функціонувати обчислювальні машини, атомні двигуни, одяг з синтетичних неорганічних і білкових речовин та інші атрибути технологічного «раю». Досконалість шляхів сполучення і легкість передачі енергії та інформації найбільшою мірою сприятимуть вдосконаленню виробництва. Мобільність інформації дозволить ефективно керувати підприємствами, а доставка всіх видів сировини і розповсюдження продукції по всьому світу здійснюватиметься швидше, ніж в будь-яку з колишніх епох. Національні держави, які захищали раніше інтереси місцевих капіталістів, втратять економічний суверенітет, потрапивши в залежність від міжнародних корпорацій, а це, у свою чергу, призведе до трансформації традиційних форм класового панування. В новому суспільстві виникне клас професіоналів-управлінців, до якого остаточно перейдуть функції управління економікою і суспільством. Політична революція покладе край пануванню буржуазії в світовому масштабі. На зміну цьому пануванню прийде гегемонія нового класу, представники якого будуть озброєні переконаннями, основу яких складуть раціоналізм і гармонійне поєднання кращого людського досвіду попередніх історичних епох в єдиній системі знань. Основи цієї науково-ідеологічної системи будуть зрозумілі кожному члену суспільства. Для створення єдиної системи знання і гармонійного синтезу культурних цінностей минулого необхідним стане повний перегляд всього культурного спадку людства, що і покликана була забезпечити розроблена О.О. Богдановим універсальна організаційна наука - тектологія.

У підрозділі 3.3 «Тектологія як методологія діяльності» дисертантом зазначено, що розроблена О.О. Богдановим організаційна наука здатна виконувати інтегруючу функцію. Адже в тектології її автором узагальнено методологію наук всього людського знання і, крім того, вона має активно-практичну спрямованість. Підґрунтям для створення універсальної методології стало об’єднання досвіду вирішення завдань, який накопичило людство в межах спеціалізованих наук. О.О. Богданов звернув головну увагу на абстрактні наукові методи, вважаючи їх придатними для створення універсальних тектологічних законів. За умови з’ясування загальних законів метод дедукції стає міцним підґрунтям для планомірної організаційної діяльності, як практичної, так і теоретичної. Новизна підходу О.О. Богданова виявляється в тлумаченні основних цілей загальної організаційної науки. Такими цілями є, по-перше, збір і узагальнення накопиченого людством досвіду ефективної організаційно-системної діяльності в різних сферах наукового знання; по-друге, здійснення переходу від фрагментарного знання до формулювання цілісних системних ідей, які можна застосувати в різних галузях науки; по-третє, створення універсальної системної методології (на основі узагальнення всього світового системно-організаційного потенціалу), що, у свою чергу, сприятиме інтеграції знань про природу і суспільство. Ці знання можна буде застосувати для вирішення магістральних економічних і політичних завдань, що стоять перед людством. Слід зазначити, що на основі принципів тектології вдалося створити методологічну основу для планомірної організаційної діяльності. Зокрема, ці ідей були використані під час підготовки першого держплану СРСР.

Основним поняттям тектології О.О. Богданова є «організація», оскільки саме організаційна діяльність є основною в життєдіяльності як людства в цілому, так й окремих індивідів. Об’єктом дослідження тектології її засновник вважав організаційний досвід спеціальних наук і тієї життєвої практики, з якої вони виникли. Під організаційним досвідом маються на увазі організовані комплекси активностей-спротивів або їхні системи. Предметом дослідження тектології є організаційна діяльність та відносини. Навколишня дійсність розглядається в тектології як сукупність організованих комплексів, які є відкритими системами і перебувають в постійній взаємодії з навколишнім середовищем, яке їх формує і змінює в ході їхнього функціонування. О.О. Богданов виокремив організовані, дезорганізовані і нейтральні комплекси. Вчений наголошував, що у світі діють два всезагальних механізми – формуючий та регулюючий. Основою формуючого тектологічного механізму є кон’югація - з’єднання різних організаційних комплексів, що мають спільні елементи. Тип зв’язку при кон’югації є ланцюговим, коли взаємодія комплексів відбувається завдяки існуванню спільного елемента, що входить до складу обох комплексів. Комплекси також можуть поєднуватися за допомогою додаткового елементу, якщо безпосереднє поєднання за якихось причин є неможливим. Таке поєднання у контексті тектології отримало назву інгресії. Антиномією інгресії є дезінгресія – тобто процес, в результаті якого відбувається розкладання комплексу на частини внаслідок впливу активностей зовнішнього середовища й утворення нових комплексів. Організація є протилежністю дезорганізації: в організації ціле потужніше суми окремих своїх частин, а коли йдеться про дезорганізацію, то в цьому разі ціле слабкіше цієї суми. О.О. Богданов відрізняє системи врівноважені від неврівноважених, але зазначає, що вони можуть переходити одна в одну. У процесі розвитку система часто втрачає стан рівноваги, тим самим вона переходить до кризового стану, але потім вона знову здатна набувати рівноваги на новому етапі свого розвитку.

Організаційна діяльність є однією з атрибутивних властивостей людства. Кожний людський індивід виступає актором, діячем і суб’єктом організації певного соціального простору, але, в той же самий час, індивід є елементом планомірної організуючої діяльності. У такій діяльності О.О. Богданов виділив наступні принципи: принцип концентрованого впливу (вимога об’єднувати сили та засоби для реалізації головної мети); принцип динамічної рівноваги (рівновага системи є результатом врівноваження одних процесів іншими, тому будь-яка зміна системи викликає процеси, що врівноважують наслідки таких змін); принцип ланцюгового зв’язку (об’єднувати працівників для досягнення спільної мети слід послідовно); принцип адекватності середовища (певній системі відповідає конкретне середовище, застосування інших моделей взаємозв’язку є наслідком адаптації до іншого середовища, іноді така адаптація потребує створення радикально нової моделі); принцип організованості (організоване ціле завжди потужніше за суму потужностей своїх частин, адже його організовані активності взаємодіють між собою краще, ніж ті спротиви, які їм протистоять) тощо.

В тектології проголошувалося, що будь-яка колективна діяльність має бути організованою на основі системного співробітництва та планомірності. Стрижневою в тектології є ідея динамічної рівноваги системи - ступінь врівноваженості організаційних форм залежить від найслабшого елемента системи. На основі цієї ідеї був сформульований тектологічний закон найменших, який відіграє важливу роль для забезпечення пропорційності та збалансованості різних галузей народного господарства. Щоб забезпечити зростання ефективності функціонування системи в цілому, слід підвищувати ефективність функціонування кожного її елементу: чим більш організованими є елементи системи, тим стабільніше й ефективніше вона функціонує.

Розділ четвертий «Методологія ефективної діяльності у контексті праксеології Т. Котарбіньського» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Незалежна етика Т. Котарбіньського» зазначається, що будь-які алгоритми і технології, які забезпечують продуктивність раціональної діяльності, на думку польського мислителя, повинні спиратися на етичне підґрунтя. Ефективна робота є результатом застосування діяльнісного мистецтва, яке завжди містить певний моральний ідеал. Тому, разом із вдосконаленням навичок своєї професійної майстерності, обов’язком будь-якого суб’єкта діяльності має стати дотримання загальнолюдських моральних принципів та корпоративних кодексів честі. Сутністю морально-етичних концепцій та професійних кодексів, що домінували в традиційних суспільствах був їхній релігійний фундамент. Але традиційні релігійно-етичні системи не завжди відповідають потребам сучасності. Насамперед польський вчений зазначає, що у них недостатньо розроблені етичні критерії оцінок результатів роботи. Власний секуляризований варіант етики був створений Т. Котарбіньським як своєрідний симбіоз християнських цінностей і світських професійно-етичних принципів. Можливість такого симбіозу стала причиною гострої дискусії між прихильниками християнської етики (насамперед, польськими католиками) та засновником праксеології. Філософ вірив, що його незалежна від релігії етика стане духовною основою індустріального суспільства.

Згідно концепції «практичного реалізму», яку можна розглядати як ідейну основу незалежної етики, в будь-якій діяльності слід враховувати, по-перше, особливості навколишніх умов; по-друге, аргументи щодо доцільності зміни існуючої реальності; по-третє, реалістичність цілей і планів діяльності згідно врахування своїх наявних можливостей щодо їхньої реалізації; по-четверте, можливі ризики (протипоказання) втілення власних проектів і зіставлення їхньої доцільності з можливими втратами від того чи іншого варіанту діяльності. Відповідно, Т. Котарбіньський зазначав, що при ранжуванні пріоритетів діяльності слід керуватися простою етичною максимою: найбільш важливим є те, що допомагає перемогти зло або його попередити. Проте, на його переконання, на основі традиційних християнських етичних принципів неможливо створити таку етичну систему, яка могла б бути ефективною за будь-яких умов. Він був впевнений, що значущість моральних правил у відносинах між людьми мають розглядатися в історичному й практичному контекстах, а не в трансцендентному. Т. Котарбіньський запевнював, що, шукаючи моральні критерії діяльності, слід звертатися до історії і соціології, спираючись на аналіз практичного досвіду. Він зазначив, що історичні факти свідчать про наявність загальних для більшості людських цивілізацій моральних уявлень, які, у свою чергу, засновані на очевидності і доцільності елементарних норм й оцінок. Очевидність останніх визначається спільною для більшості людей совістю, яка в питаннях моралі є найважливішим критерієм добра. Кожній порядній людині в своїй діяльності слід орієнтуватися на такі норми як мужність, справедливість і жертовність. Польський філософ закликав дотримуватися принципів соціальної порядності і чесності, особливо в процесі виконання громадських обов’язків. На найгіршу моральну оцінку, на його переконання, заслуговують підлість, егоїзм, боягузтво, несправедливість і відсутність сили волі.

Етичним ідеалом для польського мислителя виступає енергійний і відповідальний «дбайливий опікун». Так він називав людину, на допомогу якої завжди може розраховувати той, хто її потребує. Лише такі люди повинні бути суб’єктами формування етичних норм у суспільстві. Дбайливий опікун не буде зловживати довірою слабшого. Він завжди повинен виступати в ролі справедливого і мудрого наставника. Проте справжній дбайливий опікун не має права розраховувати на винагороду за свої благодіяння. Особливу увагу Т. Котарбіньський приділив аналізу стилю поведінки людини, якій довірені для керівництва підлеглі люди. Філософ відзначив, що відповідальність і повага керівника у ставленні до людей, чиє благополуччя, самопочуття і життєвий оптимізм залежать від його рішень, є його моральним обов’язком. На переконання автора дисертації, ідеал дбайливого опікуна (терплячого, всепрощаючого, милосердного й завжди готового надати допомогу), який так пропагував Т. Котарбіньський, майже повністю списаний з ідеалу християнського святого. Адже християнство також засноване на цінностях добра, справедливості, самопожертви й активно-діяльнісної турботи про слабких. Більш того, заповідь «полюби ближнього свого як себе самого» червоною ниткою проходить через всю нібито «незалежну» (мається на увазі незалежну від релігії) етику. Зазначимо, що Т. Котарбіньський не залишив цілісної етичної системи. На його думку, сучасній епосі остання й непотрібна. Він вважав, що доцільно розробити лише загальні етичні орієнтири, а решту проблем морального характеру кожний окремий індивід буде вирішувати самостійно, діючи залежно від обставин життя. Проте польський вчений надав необхідний імпульс наступним пошукам філософського обґрунтування численним професійним етичним кодексам індустріального, а тепер і постіндустріального суспільства. Таким чином, незалежна від релігії етика Т. Котарбінського, на переконання дисертанта, може стати основою не стільки духовної сфери життєдіяльності суспільства, скільки - практично-прикладної. Адже вона мислилася як складова частина праксеології («універсальної граматики дії»).

У підрозділі 4.2. «Теорія агонології як складова праксеології» зазначено, що, розробляючи методи універсальної науки про ефективну діяльність, особливу увагу Т. Котарбіньський приділив аналізу техніки боротьби. В межах агонології (так Т. Котарбіньський назвав теорію боротьби) він розглянув прийоми досягнення перемоги, методи організації протидії противнику, а також заходи, за допомогою яких, можна не дати скористатися противній стороні плодами її можливої перемоги. Вчений зазначив, що однією з вирішальних умов досягнення перемоги є вміння зконцентрувати наявні ресурси в місці головної боротьби.

Т. Котарбіньський проаналізував ряд прийомів агонології, серед яких важливим є пошук «ахіллесової п’яти» противника. На його переконання, рівень майстерності в боротьбі визначається вмінням завдати удар у найуразливіше місце ворога. В агонології зазначається, що потрібно прагнути вивести з ладу в першу чергу ті частини ворожої системи, від яких напряму залежить її стійкість. Варто також використовувати для досягнення своїх цілей засоби і резерви супротивника (там, де це можливо). Також одним з основних правил агонології має бути відоме правило римлян: «розділяй і володарюй». Концентрації сил противника варто максимально протидіяти, а між його частинами слід сіяти ворожнечу. Найефективнішим буде поєднання цих методів, коли роз’єднання сил противника суміщається з використанням в боротьбі чужих резервів у власних інтересах. Інший прийом боротьби – створення видимості ослаблення своєї позиції, з одночасною підготовкою несподіваного переможного ходу, якого не чекає ворог. Прийом навмисного заподіяння незначної шкоди самому собі, що психологічно розслаблює противника, часто забезпечує створення сприятливої ситуації задля перемоги, якщо дозволяє отримати необхідну свободу дій.

Засновник праксеології зауважує, що слід мати на увазі ту обставину, що противна сторона у боротьбі теж намагатиметься вести себе відповідно до вищеперерахованих правил. Зважаючи на це, необхідно особливо ретельно захищати важливі елементи власного ресурсу від ударів, застосовуючи для цього усі можливі заходи, наприклад, маскування найважливіших його частин. Постає проблема урівноваження, з одного боку, автономії діяльності найбільш важливих елементів системи з метою недопущення виходу з ладу всієї системи у разі враження цих елементів, а, з іншого боку, необхідним є забезпечення взаємозалежності і керованості всіх елементів системи.

В межах агонології засновник праксеології розглянув специфіку наступу й оборони, які він вважав основними формами боротьби. Вчений виділив декілька основних способів захисту. Перший – це контрнаступ, у випадку якого обидві сторони одночасно ведуть наступ, що неминуче призводить до зіткнення. Другий спосіб полягає в тому, що сторона, яка обороняється, зарані готує перепони на шляху наступу противника, щоб зірвати його наступ. Третій спосіб захисту має місце тоді, коли одна із сторін ухиляється від боротьби. Іноді тимчасова відмова від боротьби однієї сторони змушує протилежну сторону діяти хибно, що лише «на руку» тій стороні, яка відмовилась боротися. На переконання засновника праксеології, найкраща оборона повинна містити елементи наступу. Виправданим для досягнення перемоги іноді може бути застосування методу зволікань, коли за певних умов відбувається уповільнення переходу в наступ. Застосовувати метод максимального зволікання слід лише тоді, коли час «працює на нас», тобто коли коефіцієнт переваги наших власних сил з плином часу зростає.

Ефективним в боротьбі досить часто є метод погроз (шантаж), який полягає в тому, що одна із сторін досягає своєї цілі не шляхом виконання певної дії, а лише декларацією (або демонстрацією) її можливості. Як правило, цей метод буває ефективним, коли можливість застосування сили існує насправді, і коли цю обставину усвідомлює противник. Польський дослідник в цьому контексті вказує на існування іншого ефективного прийому, який він образно назвав «стрілками терезів». Сутність цього прийому в тому, щоб в ході розвитку подій вловити потрібний момент і продемонструвати власний потенціал одразу декільком сторонам, що здатні включитися в боротьбу за перемогу. Тоді можливо отримати від тієї чи іншої сторони підтримку-преференції задля досягнення власної мети.

Особливу увагу засновник праксеології приділив розгляду механізмів інформаційної дезорієнтації противника щодо наших прийомів і планів боротьби. Це робиться із метою передбачення дій противника, або щоб змусити діяти його так, як нам потрібно. Найблискучішим результатом такої тактики є ситуація, коли противнику залишається єдиний вихід з ситуації, знання якого дозволяє нам завчасно приготуватися, що і забезпечує нашу остаточну перемогу. Відповідно, ні в якому разі не можна допускати, щоб ворог дізнався про актуальні плани нашої стратегії і тактики майбутньої боротьби. Тоді будь-який несподіваний хід з нашого боку може стати фатальним для нього.

Підводячи підсумок теорії агонології, польський філософ зауважує, що до неї увійшли лише ті прийоми, які при мінімальних можливостях надають великі шанси на перемогу. Саме прагнення навчити людей, які володіють невеликим ресурсом, відстоювати свої інтереси і досягати мети, спонукало його створити вказану теорію.

У підрозділі 4.3. «Програмні засади праксеології Т. Котарбіньського» зазначено, що цей мислитель продовжив традиції прогресивної польської філософії ХІХ ст., представники якої прагнули органічно поєднати теоретичні дослідження та практичні дії. Головною метою власних праксеологічних розвідок Т. Котарбіньський проголосив дослідження найбільш широких узагальнень технічного характеру. Для цього він вивчав загальні особливості, властиві будь-якій роботі: індивідуальній і колективній, розумовій і фізичній і т. ін. Головні завдання праксеології її засновник вбачав у створенні універсальної теорії ефективної діяльності. Т. Котарбіньський, розглядаючи принципи й методи діяльності, проголошував, що слід розробити такі універсальні способи дій, які, за умови докладання необхідних зусиль, гарантували б досягнення найоптимальнішого результату. Польський вчений розробив методологію та понятійно-категоріальний апарат праксеології. Серед пріоритетних напрямків праксеологічного дослідження Т. Котарбіньський зазначав узагальнення та систематизацію накопиченого людством досвіду щодо підвищення ефективності різних способів діяльності; вдосконалення методолологічних правил, що мають загальний характер; вироблення та обґрунтування морально-етичних норм, що здатні скеровувати «вправні дії»; створення раціонально впорядкованого переліку основних рекомендацій (або застережень), що матимуть цінність для всіх видів діяльності. Ідейним фундаментом праксеології стали народна творчість, художня література, історія розвитку різного роду мистецтв та ремесел, методологічні дослідження відомих філософів, науковців і теоретиків раціоналізації праці.

Центральним поняттям праксеології стає поняття методу, увага до якого сприяла перетворенню цього вчення на загальну методологію. Адже праксеологія продукує практичні директиви, що мають підвищувати ефективність діяльності. До них належать команди, заборони й обмеження, які необхідно співвідносити із кінцевою метою тієї чи іншої конкретної діяльності. Таким чином, раціональна праксеологія постає як теорія ефективної організації діяльності, що не обмежується питаннями про методи підвищення ступеню ефективності керівництва колективною працею в різних сферах людської діяльносі (політиці, економіці, освіті і т. ін.), але й прагне розробити універсальну систему максимально ефективних дій.

Т. Котарбіньський вважав, що праксеологія має систематизувати й доповнити категоріально-понятійний апарат теорії діяльності; проаналізувати фактори, які сприяють прогресивному розвитку майстерності людини; дослідити елементи дії та її основні форми (до перших відносяться діючі матеріали, цілі, продукти і т. ін., до других – різні форми кооперації); розробити систему загально-технічних рекомендацій та застережень. Емпіричний базис праксеології накопичувався із спостереження за практичним досвідом. Аналіз та узагальнення кращих зразків такого досвіду, на переконання Т. Котарбіньського, допоможуть розробити основну суму алгоритмів діяльності. Проте серед цих алгоритмів слід обирати лише найоптимальніші для тієї чи іншої конкретної ситуації. Критеріями відбору мають бути економічність та ефективність. Для цього засновник праксеології визначив фактори, що впливають на процес успішної реалізації діяльності.

У підрозділі 4.4. «Принципи й критерії ефективної діяльності» розглядаються шляхи збільшення позитивних технічних якостей дії, серед яких основними є ефективність, надійність, точність й економічність. Остання часто набуває форми продуктивності або ощадливості. Вчений виділив і проаналізував такі принципи організації «вправної діяльності» (так в межах праксеології називається ефективна діяльність) як активізація, автоматизація, інструменталізація, антиципація, потенціалізація, кунктація, інтеграція, препарування (підготовка), іманентизація, програмізація, раціоналізація, координація, конвенкціоналізація, спеціалізація, колективізація, концентрація, централізація тощо. Головними з цих принципів Т. Котарбіньський вважав активізацію та автоматизацію.

Польський мислитель прагнув якомога детальніше розробити понятійно-категоріальний апарат техніки раціональної діяльності. Для цього він ввів ряд термінів, що безпосередньо визначають зміст праксеологічної теорії. Серед цих термінів важливе місце належить поняттю елементарної дії, адже будь-яка діяльність складається з певних елементарних складових. Поняття елементарної дії засновник праксеології пов’язує з рядом специфічних термінів, серед яких є такі як «діяння», «агент дії» (або його близький за змістовним значення аналоги: «винуватець дії», «винуватець події»), «імпульс дії» та ін. Діянням засновник праксеології називає досягнення агентом дії певного результату діяльності. Винуватцем певної події є той індивід, чий довільний імпульс став причиною цієї події. Імпульс охоплює усі випадки елементарних дій, в тому числі і таких, де поведінка суб’єкта засновується не лише на мускульному русі, але й на інших зусиллях, наприклад, на напрузі уваги. Більш того, імпульс може спричиняти ослаблення або й припинення дії. Інакше кажучи, агент дії є причиною імпульсу, а кожен імпульс є навмисним і спрямованим до чогось. Елементарною дією польський філософ вважає лише таку дію, яка складається з одного імпульсу. Винуватцем дії називають не тільки того індивіда, який чітко уявляє мету свого імпульсу і прагне її досягти, але й того, чий імпульс став причиною ненавмисного наслідку. Діючим суб’єктом, згідно Т. Котарбіньському, є живий індивідуум, що прагне досягти певної мети і докладає до цього зусилля.

Дії людини Т. Котарбіньський розподілив на успішні, безуспішні та протиуспішні. Крім того, до окремої групи відносяться дії, що полегшують досягнення мети, але самі по собі для досягнення мети недостатні. Вони класифікуються за співвідношенням міри успішності дії і ступеня наближення до мети. Йдеться про такі критерії результативності діяльності як точність, чіткість, старанність і майстерність, що сприяють не лише досягненню кінцевої мети, але й надають додаткової привабливості і цінності кінцевому продукту діяльності. У цьому контексті засновник праксеології детально аналізує такі поняття як «раціональність», «вправність», «економічність», «надійність», «правильність» і «творчість». Найважливішим критерієм ефективності діяльності Т. Котарбіньський вважав раціональність, ступінь якої прямо пропорційно пов’язана із достатньою кількістю інформації для досягнення мети. Вчений також звернув увагу на існування парадоксів ірраціональної діяльності, коли саме завдяки застосуванню нестандартних методів і прийомів, діяч (наприклад, дилетант-непрофесіонал) досягає ефективних результатів. Отже, на переконання дисертанта, польському філософу вдалося розробити засади науки, яка досліджує умови, методи і загальні принципи будь-якої людської практичної діяльності та містить рекомендації, застосування яких сприятиме підвищенню ефективності діяльності.