У дисертаційній роботі викладено теоретичні та методологічні положення щодо трансформації фінансових механізмів державного управління пенсійною системою України, що має важливе значення для забезпечення її стійкого збалансованого розвитку в ринкових умовах.
У вступі обґрунтована актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені його мета і завдання, а також об’єкт і предмет, розкрита наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі –“Теоретичні основи державної політики пенсійного забезпечення в контексті трансформаційних процесів”– визначено зміст, завдання, функції державної політики пенсійного забезпечення на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Дано оцінку суб’єктам пенсійної політики, досліджено сутність пенсійного забезпечення та визначено його місце у системі соціального захисту населення України. Здійснено дослідження теоретичних та організаційних аспектів формування фінансових механізмів пенсійного забезпечення в Україні та країнах світу. Розглянуто та узагальнено напрями формування пенсійної політики у зарубіжних країнах, визначено роль держави у розвитку пенсійного забезпечення.
Дослідження теоретичних засад становлення та розвитку пенсійного забезпечення дало можливість визначити його як один із інституціональних механізмів соціальної політики держави. Соціальна політика розглядається автором як система управлінських, регулятивних, організаційних заходів та дій органів державної влади, спрямованих на функціональне забезпечення оптимального розвитку суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. Невід’ємною складовою соціальної політики є пенсійна політика, яка забезпечує економічну та соціальну стабільність в державі і реалізується через систему пенсійного забезпечення. Тому, автор розглядає пенсійну політику з одного боку як особливу складову механізмів реалізації соціальних функцій держави, а з другого – як спосіб задоволення матеріальних потреб громадян які втратили працездатність у зв’язку з похилим віком.
У дисертації відзначається, що у процесі еволюційного розвитку масштабного характеру набули соціальні функції держави. Але, як окремий напрям діяльності держави соціальна політика та інститут соціальної держави виникли недавно. Перші ознаки формування соціальних держав спостерігаються наприкінці ХІХ ст. Промислова революція та бурхливий розвиток капіталістичних відносин, формування робітничого класу, який міг відстоювати свої права, виникнення ринків праці змусили посилити увагу держави до соціального захисту та пенсійного забезпечення як його складової.
У даному розділі показано, що у середині ХХ ст. у промислово розвинених країнах намітилися негативні демографічні тенденції, зумовлені змінами співвідношення чисельності пенсіонерів до кількості працюючих, зростанням тривалості життя, демографічною ситуацією, що з кожним роком ускладнювало акумулювання необхідної кількості фінансових ресурсів для виплати пенсій у солідарній пенсійній системі. Це спонукало до реформування пенсійного забезпечення, започаткування переходу від загальнообов’язкових до індивідуальних форм здійснення соціального захисту осіб, які втратили працездатність із віком, та зумовило зміну пріоритетів, принципів, форм і розширило функції державного управління пенсійним забезпеченням. Держава стає більшою мірою регулятором суспільних відносин. У результаті трансформаційних процесів у багатьох країнах Європи відбувається згортання традиційної (розподільчої) пенсійної системи та розширення накопичувальних пенсійних систем.
Синтезуючи викладене, автор відзначає, що на сучасному етапі спільним у соціальній політиці економічно розвинутих країн є посилення ролі держави, гармонізація соціальних програм. В цих країнах моделі соціальної політики зберігають значну частину історично сформованих рис, інструментів розв’язання соціальних проблем та джерел фінансування соціальних програм. Процес реформування пенсійного забезпечення практично у всіх країнах Європи привів до запровадженням багаторівневих пенсійних систем, які мають три складові – солідарну (І рівень), обов’язкову накопичувальну (ІІ рівень) та добровільно-накопичувальну (ІІІ рівень). Зарубіжний досвід свідчить, що накопичувальні пенсійні системи є більш сумісні із ринковою економікою та здатні вирішити зростаючі проблеми пенсійного забезпечення громадян завдяки вищій ефективності.
Основними заходами раціоналізації солідарних пенсійних систем у багатьох країнах були: підвищення вікової межі виходу на пенсію, збільшення тривалості необхідного трудового стажу для призначення пенсії, удосконалення механізму індексації пенсійних виплат, скорочення пільгових пенсій, уведення обов’язкових та професійних накопичувальних схем, стимулювання розвитку недержавного пенсійного забезпечення.
У розділі автором здійснено порівняльний аналіз функціонування пенсійних систем зарубіжних країн, який показав, що не має такої моделі, яку можна було б визнати однозначно прийнятною для запровадження в Україні. Модель, яка добре спрацьовує в одній країні далеко не завжди може підтвердити свою ефективність в умовах іншої країни. Тому у переважній більшості країн склалась своя, адекватна місцевим умовам пенсійна система, яка краще відповідає національним, соціальним, економічним та політичним особливостям. Отже, в процесі здійснення пенсійної реформи необхідно враховувати різні фактори соціального та економічного розвитку країни (зростання тривалості життя, старіння населення, зниження народжуваності, міграційні процеси, здатність громадян до нагромадження, фінансові кризи тощо), що дасть можливість сформувати власну ефективну модель пенсійної системи, яка буде найбільше відповідати інтересам українського суспільства.
Основною метою трансформації фінансових механізмів державного управління пенсійною системою є забезпечення її стійкості. Проведені дослідження показали, що проблеми, пов’язані з фінансовим забезпеченням соціального захисту громадян не розв’язуються, а накопичуються. Зазначений процес характеризується зростаючою швидкістю темпу вказаних тенденцій. Тому автор вважає, що у наступні 5-10 років в Україні може знову постати проблема забезпечення стійкості пенсійної системи, яку потрібно буде вирішувати цими ж методами: збільшенням пенсійного віку, пошуком нових джерел наповнення Пенсійного фонду, збільшенням страхового стажу тощо. Отже, перед державою постають два шляхи формування політики пенсійного забезпечення: шлях постійних трансформацій, спрямованих на забезпечення стійкості пенсійної системи або пошуку інноваційних підходів до її еволюційного розвитку як відкритої системи, властивості якої визначатимуть не тільки чинники зовнішнього та внутрішнього середовища, але співучасть кожного громадянина. Тому перед наукою державного управління стоїть завдання розробки нових методологічних основ і практичних рекомендацій щодо пріоритетів розвитку фінансових механізмів державного управління пенсійною системою.
Дослідження процесу формування фінансових механізмів сучасних пенсійних систем показало, що вони склалися під впливом економічних реформ. У результаті виокремлено два концептуальні підходи до пенсійного забезпечення. Перший – ґрунтується на принципах солідарності, обов’язку кожного члена суспільства брати участь у колективному страхуванні на випадок ризиків: старості, втрати працездатності, хвороби, інвалідності (загальнообов’язкове державне соціальне страхування). Другий передбачає, що кожна людина несе відповідальність за забезпечення (фінансування) своїх потреб у пенсійному віці. Ця концепція передбачає паралельне існування поряд з державною пенсійною системою приватних структур накопичення коштів шляхом індивідуального фінансування пенсій самим працівником за рахунок частини заробітної плати та інвестиційного доходу.
Доведено, що запровадження накопичувальних механізмів, які набули широкого розвитку в європейських країнах, має відмінності в різних національних пенсійних системах, що враховує специфіку їх соціально-економічного розвитку. При виборі моделі накопичувального рівня пенсійної системи в Україні необхідно враховувати особливості системи оплати праці, розвиток соціальної інфраструктури, фінансового ринку, а також вплив пенсійної системи на сферу державних фінансів. Формування в Україні адекватної ринковій економіці пенсійної системи підвищить рівень відповідальності громадян за своє майбутнє, спонукатиме заощаджувати частину зароблених коштів на старість, допоможе подолати патерналістські настрої та очікування, адаптуватися до нових умов життя.
У другому розділі – “Науково-практичні засади формування фінансових механізмів державного управління пенсійним забезпеченням”– основну увагу відведено дослідженню методологічних основ формування фінансових механізмів державного управління пенсійним забезпеченням; здійснено аналіз визначень “фінансовий механізм”, що міститься у наукових джерелах; розкрито функціональну структуру фінансового механізму солідарної пенсійної системи; розглянуто систему соціальних гарантій і стандартів пенсійного забезпечення в Україні.
У розділі відзначається, що основним призначенням пенсійної системи є забезпечення пенсійних виплат сьогоднішнім та майбутнім пенсіонерам, яке реалізується за допомогою фінансових механізмів – комплексу спеціально розроблених і законодавчо закріплених у державі форм і методів формування, збереження й використання фінансових ресурсів для забезпечення потреб пенсіонерів
