ТРАНСФОРМАЦІЯ ЯПОНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКОГО ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО СОЮЗУ В ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт, предмет та хронологічні рамки, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, обґрунтовано наукову новизну, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Концептуально-теоретична та джерельна база дослідження» розв’язується питання концептуального характеру, подано розроблений автором власний понятійно-категоріальний апарат, визначено відповідну методологічну базу дослідження, вміщено огляд джерел дисертаційної роботи та висвітлено стан наукової розробки обраної теми дослідження.

Базовими для дисертації стали диференційовані, уточнені й розтлумачені дисертантом такі поняття, як «політика союзу», «політика щодо союзу», «політика союзника», «союзницька політика». Автор також розглянув і детально пояснив такі терміни неореалістичної парадигми і теорії військових союзів, як «дилема оборони», «дилема безпеки», «casus foederis».

Основоположною категорією дисертації є «військово-політичний союз». Автор, проаналізувавши усі характеристики цього сталого феномену світової політики та доробки своїх попередників (Фукідід, Е. де Ваттель, Дж. Ліска, Б. Рассет, Е. Феддер, М. Смолл, Д. Зінгер, О.Голсті, Т. Гопманн, Д. Салліван, С. Волт, Г. Снайдер), виділив найбільш суттєві ознаки і прийшов до висновку, що військово-політичний союз – це детально розроблена і чітко викладена угода між державами у галузі національної безпеки, згідно якої партнери (учасники) дають гарантії взаємної допомоги у формі надання іншій стороні (-ам) власних ресурсів у випадку сasus foederis, настання яких невідоме.

Проблематика дисертаційного дослідження зумовила залучення широкої першоджерельної бази. Використані джерела за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю можна розділити на такі групи:

1. Установчі для японсько-американських відносин договори;

2. Договірно-правова база міждержавного співробітництва двох країн;

3. Законодавчі акти та Конституції Японії та США;

4. Відомчі документи державних установ і відомств обох країн;

5. Офіційні виступи, заяви, інтерв’ю керівників та членів виконавчої гілки влади Японії та інших посадовців;

6. Документи та збірки матеріалів окремих політичних партій, в яких викладено основоположні принципи того, якою має бути зовнішня політика Японії та союзницька політика;

7. Монографії та мемуари політичних діячів Сполучених Штатів Америки та Японії;

8. Т.зв. «електронні журнали» прем’єр-міністрів Японії та їхніх Кабінетів. Вони мають статус видання, що виходить за їхнього безпосереднього редагування. По суті, ці часописи представляють собою форму блогу, де користувач має змогу отримувати новий допис на свою електронну адресу. Така форма подачі інформації є досить революційною і відповідає духу часу.

Історіографія дослідження аналізується у двох аспектах – просторовому та часовому При цьому окремо виділено пласт теоретичних робіт (В.Ржевська, О. Богатуров, Г. Снайдер).

Відповідно, географічно, у просторовому аспекті, її аналіз передбачає окремий розгляд:

1. Української політологічної школи (О. Войтович, О. Радченко, Н. Франчук). Узагальнюючи доробки попередників, можна констатувати, що дослідження політологічних процесів в українській японістиці знаходиться на етапі становлення і представлено тільки науковими статтями і науково-кваліфікаційними роботами, а також частинами монографій (С. Шергін). Дещо краще виглядає ситуація з українською японістикою в її історичній (В. Рубель, С. Пронь) та країнознавчій частині (Б. Яценко). Частина робіт останніх дослідників може бути використана під час висвітлення деяких аспектів зовнішньої політики Японії.

У даному дослідженні були використані також роботи дослідників-американістів, що мають безпосереднє відношення до обраної нами теми. Серед них, зокрема, варто виділити праці Є. Камінського та В. Розумюка, в яких аналізується сучасна зовнішня політика США;

2. Японської та китайської перекладної (англомовної) літератури (Т. Іногуті, Х. Сато, Й. Соея, А. Танака, І. Камае, Х. Сімада, К. Ісізука). Тематика вказаних праць переважно стосується політики союзу, проблеми перегляду основ союзницької політики, обґрунтування необхідності вибору тих пріоритетів і напрямів, які видаються важливими авторам. Слід також зазначити, що китайська перекладна література (Цзянь Вейбань, Сіньбо У) в цілому більш одноманітна;

3. Німецької політологічної школи. Німецька орієнталістика як найактивніша з-поміж західноєвропейських зосереджена (зокрема, Й. Дош) довкола питання перерозподілу структурної сили після закінчення «холодної» війни. У цьому контексті Японія викликає неабиякий інтерес. Серед частини дослідників існувала впевненість в існуванні у США в АТР альтернативи її трансатлантичним зв’язкам. Тому перебирання Японією ролі молодшого партнера з підтримання стабільності в регіоні не залишилося непоміченим в академічних колах і викликало жваву наукову дискусію з приводу зміни зовнішньополітичних орієнтирів США внаслідок такого перерозподілу ролей та обов’язків;

4. Російської політологічної школи;

5. Американської політологічної школи.

Американська та російська політологічні школи дають найбільший пласт досліджень. Школи японістики у них розвинені дуже добре, а регіональна ситуація у Східній Азії прямим чином зачіпає національні інтереси Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки. Тож саме в цих країнах наполегливо працює плеяда вчених, наукова діяльність яких майже повністю зосереджена довкола японсько-американського союзу. Серед них Д. Фус, П. Дібб, Д. Окімото, М. Грін, В. Бунін, О. Шлиндов, О. Арін тощо.

На спеціальну увагу заслуговує запроваджений Азійсько-Тихоокеанським дослідницьким центром при Стенфордському університеті дворічний проект (1997-1998) під назвою «Американські союзи з Японією та Кореєю у мінливій Північно-Східній Азії». В його рамках видані робочі доповіді, спеціальні доповіді, дослідження неперіодичної серії, т.зв. представлені на обговорення матеріали, репринти.

Завдяки своїм колосальним можливостям центр акумулює видані у Сполучених Штатах, Канаді, Австралії, країнах Східної Азії найактуальніші роботи і, за згодою авторів, перевидає їх, створюючи, таким чином, чималу бібліотеку, присвячену сходознавчій тематиці.

Не слід також забувати про успіхи російської японістики та американістики. Активно провадять різнопланові дослідження Інститут Далекого Сходу та Інститут США й Канади Російської академії наук. Дисертантом під час написання даного дослідження використовувались статті таких вчених, як О. Сенаторов, В. Павлятенко, А. Сьомін, О. Шлиндов, А. Сергунін та Д. Володін.

У часовому, або хронологічному, аспекті аналізу літератури можна виділити п’ять груп.

Перша група, до якої входять виключно монографії, представлена ввідною літературою для загального ознайомлення з військово-політичною та військово-стратегічною ситуацією у регіоні та у світі, а також зі станом японсько-американських взаємовідносин. Це праці корифеїв радянської японістики та орієнталістики. Серед них варто згадати насамперед роботи В. Лешке, А. Уткіна тощо.

Друга, найменш чисельна група, охоплює період з 1991 по 1996 роки, до підписання Декларації Клінтон – Хасімото. Це був перехідний період, коли держави лише ідентифікували свої нові національні інтереси у зовнішньополітичній сфері. Японсько-американські відносини ішли торованим шляхом, по інерції.

Кардинально іншим чином виглядає бібліографічна ситуація у 1997 – 2001 роках. Актуальними стають проблеми збереження присутності у регіоні Збройних Сил США з одночасним реформуванням і зменшенням кількості до ста тисяч чоловік, управління всією мережею американських союзів, фінансування цього механізму підтримання стабільності і захисту американських інтересів.

Відносно недавно написані роботи 2002 – 2007 років присвячені кільком основним проблемам. По-перше, у світі актуальності набуває антитерористична боротьба, що не могло не торкнутися Японії як найближчого союзника США. Японським істеблішментом та академічними колами озвучуються ідеї налагодження «неформального» співробітництва зі США в рамках миротворчої діяльності ООН та боротьби з тероризмом. Автором також була звернута увага на праці, присвячені аналізу військово-технічного співробітництва Японії та США у зазначений період (Г. Рубінштейна, А. Сігала, К. Джимбо тощо).

Загалом слід зазначити, що в сучасній історіографії відсутні роботи комплексного характеру, об’єктом дослідження яких виступав би японсько-американський союз як системне явище у постбіполярний період, чому була б присвячена спеціальна монографія.

У другому розділі – «Зміна засадничих принципів військово-політичного співробітництва Японії та США» аналізуються зміни в японському оборонному законодавстві після закінчення «холодної» війни та досліджується проблема адаптації до реалій постбіполярного світу договірно-правових засад функціонування союзу.

Вказується, що оборонна політика Японії дедалі більше узгоджується з глобальним курсом США на проведення силової політики у світі. Особливо помітно цей процес зачепив сферу національного японського законодавства, розширивши повноваження японських Сил самооборони у функціональному та просторовому вимірах. Згаданий процес у постбіполярний період протікав доволі швидко, зазнавши суттєвого прискорення в останні роки. Відбулося фактично розмиття принципу «оборони заради оборони». Натомість дедалі більш вагомою стає «миротворча» складова діяльності Сил самооборони. Саме через неї Токіо бере участь у реалізації глобальних планів Вашингтона, а не робить це у вигляді надання союзницької підтримки, як того можна було очікувати. Існуюче законодавство Японії все ще не передбачає використання права на колективну самооборону. Водночас вперше з 1967 року Токіо відступив від самопроголошеної заборони на експорт озброєнь у випадку японсько-американського співробітництва, що викликало занепокоєння у сусідніх країн. Є підстави стверджувати, що в подальшому спостерігатиметься посилення тенденції до мілітаризації країни. Не виключено, що буде скасовано «обмежуючу» статтю 9 Конституції Японії вже в зовсім в недалекому майбутньому, тим більше, що 14 травня 2007 року було суттєво полегшено процедуру внесення поправок до Основного Закону країни.

Поряд з цим дисертантом було з’ясовано, що реформування договірно-правового механізму розширило межі оборонного співробітництва в рамках союзу й наділило його двома невластивими раніше новими характеристиками. По-перше, визнавалася наявність у союзу політичних завдань, він уже не розглядався як утилітарна структура для виключно оборонних приготувань. По-друге, союз наділявся компетенцією проведення спільних миротворчих операцій, подолання наслідків гуманітарних катастроф у будь-якій точці світу. При цьому були також передбачені можливості співробітництва через створення ситуативних коаліцій на разовій основі у тих випадках, коли спільні дії прямо не регламентувалися casus foederis, суперечили його виключно оборонній меті - захисту Японії або виходили поза просторові межі його відповідальності. Прикметною рисою домовленостей стало взаємне прагнення Японії та США використати існуючий механізм військово-політичного співробітництва для відповіді на нетрадиційні загрози транскордонного характеру та використання його як бази для проведення революції у військовій справі, що передбачає ведення безконтактних війн на основі застосування високоточної зброї.

Рамковими документами підтверджувалася універсальність союзного договору як інструмента стримування супротивника. Об’єктами, проти яких направлений союз в постбіполярний період, є Китайська Народна Республіка, Корейська Народно-Демократична Республіка та Російська Федерація. Виключно антикитайська спрямованість Декларації і керівних принципів лишається спірною.

У третьому розділі – «Концептуальне реформування японсько-американського союзу» розглядається еволюція національних японсько-американських військово-політичних стратегій використання союзу та особливості його реформування як ключового елементу системи американських союзів у Східній Азії. У даній частині роботи також осмислюються процеси реформування японського концепту визначальності зв’язків зі США для ведення зовнішньополітичної діяльності та систематизуються підходи до змін у японсько-американському союзі в контексті розв’язання проблеми комплексного забезпечення національної безпеки Японії.

Автор прийшов до висновку, що в результаті проведених реформ, саме японсько-американський союз на сьогоднішній день є одним з двох в усій мережі американських союзів в АТР, потрібних для виконання не допоміжних завдань, а основних, в т.ч. стримування регіональних супротивників. Причому, на відміну від австралійсько-американського союзу, він спрямований не проти однієї держави, а відразу проти трьох. Тобто внаслідок фрагментаризації триярусної системи американських союзів об’єктивно посилилася вага й роль співробітництва США та Японії. Для Японії проведені реформи і нинішній статус союзу розширили коло питань, для вирішення яких він може застосовуватися як інструмент реалізації зовнішньополітичного інтересу. У фокусі уваги Токіо уже перебувають питання не суто оборонного характеру, а безпекового.

Зазначається, що в постбіполярний час Японія була вимушена підпорядкувати свою зовнішньополітичну діяльність розв’язанню двох актуальних і вкрай важливих завдань:

1. Створенню сприятливих умов для набуття Японією статусу самостійного центру сили, досягнення, щонайменше, регіонального лідерства;

2. Полегшенню комплексу «трьох тягарів», який включав:

‾ Неможливість навіть тимчасового дотримання автаркічних тенденцій в економічній, політичній та військово-стратегічній сферах, автономності прийняття рішень у зазначених сферах – так би мовити, «опори на власні сили»;

‾ Вимушену односторонню орієнтацію на США;

‾ Реально існуючу асиметрію у відносинах зі Сполученими Штатами.

У розділі наголошується, що зовнішнє та внутрішнє середовища регіональної системи міжнародних відносин виявилися несприятливими для досягнення Японією регіонального, чи, тим більше, глобального лідерства. Після зникнення СРСР з політичної карти світу на авансцені з’явився Китай - новий амбітний гравець, який прагнув подібних цілей, в першу чергу розширення сфери свого впливу. У зв’язку з проблемами внутрішнього розвитку країни можливості для досягнення амбітної політичної мети відразу після закінчення «холодної» війни були обмежені, а пізніше, з огляду на вищезазначене, зовсім втрачені. Зміцнення союзу знову набуло сенсу, оскільки лише разом зі США можна було ефективно стримувати КНР. Кооперація з наймогутнішою державою світу була зумовлена й перспективами отримати вирішальний вплив у регіоні, можливостями збільшити свій потенціал структурної сили. Було обрано інші засоби, щоб досягти мети. Створювався цікавий парадокс, коли, щоб стати в кінцевому рахунку незалежним центром сили, регіональним лідером і позмагатися в майбутньому за лідерство у глобальному масштабі, Японії потрібно було не унезалежнюватися і полегшувати «тягарі», а навпаки, ще зміцнювати союз зі США.

Четвертий розділ – «Нові виміри функціонування японсько-американського союзу в регіональному безпековому середовищі та поза ним» присвячено розгляду способів протистояння сучасної миротворчої діяльності японських Сил самооборони в контексті розширення географічних рамок японсько-американського військово-політичного союзу та новій ініціативі військово-технічного співробітництва в рамках союзу, якою є Західнотихоокеанська система протиракетної оборони театру воєнних дій (ПРО ТВД).

Було встановлено, що скромна діяльність Японії з підтримки миротворчих операцій Організації Об’єднаних Націй на початку 1990-хх років перетворилася на повноформатну участь у війні з тероризмом у першій половині 2000-хх років. Причому ця діяльність координується в рамках японсько-американського військово-політичного союзу. Японія дедалі більше нагадує «Велику Британію Далекого Сходу», яка не має іншого вибору, ніж підтримувати курс Сполучених Штатів Америки на здійснення силової політики та брати участь у т.зв. гуманітарних інтервенціях. Незважаючи на відчайдушні спроби Японії контролювати свої міжнародні зобов’язання, встановивши для них певні часові рамки, і регламентацію подібних випадків т.зв. антитерористичним пакетом, який дозволяв здійснення місій на разовій основі, все ж було створено прецедент для відправки військ поза межі регіону для виконання завдань, які у деяких випадках не передбачені чинними міжнародно-правовими домовленостями та існуючим національним законодавством. Так, якщо миротворча місія в Афганістані має під собою легітимну базу, оскільки існує відповідна резолюція ООН, а преамбула Конституції Японії містить відповідні посилання на бажання Японії зберегти мир у всьому світі, то участь в окупації Іраку всупереч усім нормам, та пряме зізнання Дзюнітіоро Коідзумі про своє ставлення до допомоги Іраку як до допомоги своєму американському союзникові, ніякого іншого обґрунтування знайти не може.

Механізм використання Сил самооборони для надання допомоги США має іншу основу, ніж зазвичай, ґрунтуючись на виконанні угоди про надання взаємної тилової допомоги, преамбули Конституції та дотриманні норм антитерористичного пакету. Такі основоположні документи японсько-американського військово-політичного співробітництва, як Декларація Клінтон – Хасімото та Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва не регламентують випадки відправки військ закордон для участі у разових коаліціях.

У середньостроковій перспективі можна очікувати тільки подальшої радикалізації зовнішньої політики Японії, особливо у її безпековій сфері.

Що до військово-технічного співробітництва, то нові ініціативи позитивно вплинули на зміцнення союзу. При цьому саме остання складова зменшує асиметричність союзу, виключає пасивність японської сторони: розгортання і функціонування Західнотихоокеанської ПРО ТВД має стосунок не тільки до оборони Японії, але й до убезпечення обох союзників від ракетних ударів. Тим самим, Японія опосередковано бере участь у захисті США від нападів, що дедалі більше ставить під сумнів твердість відмови від колективної самооборони.