УЧАСНИКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ В ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризується його методологічна основа, формулюються положення, що мають наукову новизну і виносяться на захист, обґрунтовується практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, надається інформація про публікації дисертантки за темою дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика господарського процесу та його суб’єктного складу», що складається з 3 підрозділів, присвячений загальнотеоретичним і правовим передумовам формування господарського судочинства.

У підрозділі 1.1. «Історико-правові та наукові передумови формування господарського судочинства та його суб’єктного складу» висвітлюються етапи розвитку юрисдикційних форм розгляду господарських (економічних) спорів (державного арбітражу, арбітражного судочинства, господарського судочинства) на українських землях в УРСР та Україні.

Наголошується, що на першому (післяреволюційному) етапі діяли Арбітражна комісія при ВРНГ та арбітражні комісії при її місцевих органах, утворені з квітня 1922 р. в РСФСР, а згодом й в УСРР. Такі комісії не мали ознак судових органів, а виконували функції допоміжних органів управління з адміністративно-владними повноваженнями.

Другий етап становлення системи розгляду господарських спорів пов’язаний з постановами ЦВК і РНК СРСР від 3 травня 1931 р. та 20 травня 1931 р., відповідно до яких були затверджено Положення про державний арбітраж і створено державний арбітраж при РНК СРСР, Раднаркомах союзних і автономних республік. Державний арбітраж був наділений повноваженнями у сфері розгляду майнових спорів між соціалістичними організаціями, управлінсько-контрольними функціями, а також правом затвердження певних нормативних актів та накладення штрафних санкцій. У розвиток положень Конституції СРСР 1977 р., в якій вперше було конституційно закріплене положення про вирішення господарських справ органами Держарбітражу (ст. 163), було прийнято Закон СРСР «Про державний арбітраж в СРСР» від 30 листопада 1979 р., який визначив правовий статус Держарбітражу як юрисдикційного органу з деякими адміністративними функціями. Згодом постановою Ради Міністрів СРСР від 5 червня 1980 р. були затверджені Правила розгляду господарських спорів, які врегулювали процесуальну діяльність органів арбітражу. Цей етап розглядається дисертанткою як етап позасудового розгляду господарських спорів державними органами із змішаною державно-управлінською компетенцією, підпорядкованою завданням планового соціалістичного господарювання. При цьому визначальною засадою розгляду господарських спорів на цьому етапі був принцип «арбітрування». Відзначається, що саме на цьому етапі активно формувався інститут учасників арбітражного процесу, теоретичною основою якого стали праці процесуалістів радянського періоду, зокрема, Абової Т. Є., Абрамова М. О., Каллістратової Р. Ф., Побірченка І. Г., Щербини В. С.

З прийняттям Закону України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р. пов’язане настання третього етапу розвитку системи розгляду господарських спорів, який знаменував започаткування судового розгляду господарських спорів у порядку, визначеному Арбітражним процесуальним кодексом України. Відбулося створення системи органів судової юрисдикції з розгляду господарських спорів на засадах, притаманних органам правосуддя. Перетворення арбітражних судів в господарські суди в 2001 р. та зміни законодавства про органи господарської юрисдикції в зв’язку із прийняттям Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 р. продовжили розвиток судової юрисдикції вирішення господарських спорів та посилили гарантії правового статусу учасників господарського судочинства.

Обґрунтовується нетотожність понять «правосуддя» та «судочинство» в контексті господарської процесуальної форми, оскільки господарське судочинство – це не лише спосіб, процедури та порядок вирішення конфліктних ситуацій, а також і правова форма реалізації правосуддя, здійснюваного судом від імені України.

Зазначається, що значна частина законодавчих новел щодо розгляду господарських спорів, які виникли при переході від державного арбітрування до арбітражного, а згодом господарського судочинства пов’язана із утвердженням правового статусу його учасників.

Додатково аргументується доцільність гармонійного зближення процедурних порядків цивільного та господарського процесу із збереженням процесуальних особливостей, обумовлених матеріально-правовою природою спірних правовідносин. Дисертанткою доводиться необхідність збереження в господарському процесі режиму «м’якої» процесуальної регламентації порівняно з більш жорстким цивільним процесуально-правовим регулюванням. Обґрунтовується необхідність введення до господарського процесуального законодавства інституту наказного провадження.

У підрозділі 1.2 «Принципи визначення правового статусу учасників господарського процесу» висвітлюються поняття, види та зміст окремих загальних процесуальних засад (принципів). Чітке визначення основних засад структурної та змістовної побудови правових норм сприяє ефективному та правильному їх застосуванню. Наголошується, що в законодавстві будь-якої правової держави варто визначати загальні правові засади через категорію принципів, які концентровано виражають сутність відповідних галузей права. З огляду на це запропоновано при подальшому реформуванні господарського процесуального законодавства врахувати досвід закріплення в процесуальному кодексі переліку принципів здійснення відповідного спеціалізованого виду судочинства, як це має місце в ст. 7 КАС України.

Зважаючи на те, що принципи процесуального права детальніше досліджені в науці цивільного процесуального права і переважна більшість принципів цивільного процесу притаманні господарському процесу, в дисертації висвітлюються основні концепції цивільних процесуальних принципів в проекції на площину господарського процесуального права.

Виявлено і розкрито тенденцію до формування в господарській процесуальній науці концепції поділу принципів господарського процесуального права на організаційні, які визначають правові засади організації господарського суду, і функціональні, які визначають правові засади функціонування господарського суду в процесуальній сфері. Відзначається певна умовність такого поділу, адже деякі з принципів можуть вважатися як організаційними, так і функціональними (зокрема, принцип законності, принцип обов’язковості судових актів).

Наголошується, що дія принципів господарського судочинства може мати певні особливості на кожній його стадії, оскільки, наприклад, рівень відкритості процесу в касаційному провадженні є меншим порівняно з провадженнями в суді першої та апеляційної інстанцій.

У підрозділі 1.3. «Поняття та основні групи учасників процесу» висвітлюються поняття учасників процесу, його юридичні ознаки, а також проводиться його класифікація.

Обґрунтовується теза про те, що розміщення в розділі IV «Учасники судового процесу» ГПК України ст. 19 «Суддя» не дає підстав для визнання судді чи суду учасниками судового процесу, адже суд в складі судді (колегії суддів) є органом правосуддя. На підставі розмежування суб’єктів права та суб’єктів конкретних правовідносин запропоновано суб’єктами господарських процесуальних правовідносин вважати суд та учасників господарського процесу.

Піддається критичному аналізу концепція існування процесуального правовідношення за схемою «суд – сторона», «суд – прокурор», «суд – третя особа» тощо та концепція правовідношення за схемою «позивач – відповідач». У зв’язку з цим пропонується розмежувати два види процесуальних відносин: прямі (між учасниками процесу і судом) і посередницькі (за схемою «позивач – суд – відповідач»).

В дисертації обґрунтовується поділу суб’єктів господарського процесу за ступенем їх юридичної зацікавленості на такі групи: 1) особи, які здійснюють правосуддя (суд у відповідному складі суддів); 2) особи, що беруть участь у справі: а) ті, що вступають у процес з метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів беруть участь у вирішенні спору (сторони, треті особи); б) ті, які вступають у процес з метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи); 3) особи, які сприяють здійсненню господарського судочинства (посадові особи інші працівники підприємств і організацій, державних та інших органів, експерти, перекладачі, а за перспективним законодавством також спеціалісти, свідки, особи, які надають правову допомогу); 4) особи, які мають лише процесуальний інтерес та забезпечують організаційно-технічне здійснення господарського судочинства (секретар судового засідання, а за перспективним законодавством також судовий розпорядник).

Усі перераховані суб’єкти господарського процесу, крім суду (судді), є водночас учасниками господарського процесу з різним ступенем матеріальної та (або) процесуальної заінтересованості та різними можливостями впливу на процесуальні правовідносини. Тому учасниками господарського процесу слід визнавати тих його суб’єктів, які мають відповідний диференційований процесуальний статус. Сформульовано авторське поняття процесуального статусу учасників господарського процесу.

Відзначається, що особливе місце серед усіх суб’єктів господарського процесу займає господарський суд, який є органом господарського судочинства та здійснює правосуддя в господарських справах.

Розділ 2 «Зміст правового статусу учасників судового процесу» складається з 4 підрозділів. В ньому розглядаються особливості правового статусу окремих учасників господарського процесу.

У підрозділі 2.1. «Поняття сторін та особливості їх правового статусу» визначається коло осіб, які можуть бути сторонами, а також зміст їх правового статусу. Звертається увага на те, що у ст.ст. 1, 2, 21 ГПК України закладені суперечливі положення щодо осіб, які можуть бути стороною господарського процесу. Так, в ст. 1 ГПК України зазначені особи, які мають право звертатися до господарського суду, в ст. 2 – особи, за позовними заявами яких господарський суд порушує справи, в ст. 21 – особи, яких можна вважати сторонами. При цьому у цих статтях по-різному визначається коло таких осіб. Тому обґрунтовується висновок про необхідність закріплення у ст. 1 ГПК України конкретного переліку осіб, які мають право на звернення до господарського суду. Статтю 21 ГПК України пропонується викласти у такій редакції: «Сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами, можуть бути підприємства та організації, а також інші особи, зазначені у статті 1 цього Кодексу». Звертається увага на таку особливість суб’єктного складу осіб, які мають право на звернення до господарського суду, як їх спеціальна господарсько-процесуальна правосуб’єктність.

З метою посилення сформованої в процесуальній науці концепції «ймовірних» сторін як суб’єктів ймовірного чи дійсного матеріального правовідношення запропоновано визначати сторін як ймовірних суб’єктів, щодо яких має діяти презумпція їх участі у матеріальному спірному правовідношенні, що призводить до виникнення у них процесуальної правосуб’єктності, а відтак до виникнення у них відповідних процесуальних прав та обов’язків. Існування такої, як і будь-якої іншої правової презумпції може бути спростовано. Проте до її спростування сторони мають можливість користуватися своїми процесуальними правами у повному обсязі, а у разі встановлення факту відсутності між сторонами належного правового зв’язку суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог. Отже, визнання за сторонами «реального» процесуального статусу в разі встановлення судом першої інстанції факту відсутності між ними дійсного матеріального правовідношення означає, що у разі припинення провадження у справі за певними підставами, відмови судом першої інстанції у задоволенні позову, у сторони (сторін) зберігається процесуальне право на оскарження судового рішення.

З огляду на відсутність у ГПК України норм, які б встановлювали наслідки встановлення судом вад у підставі позову, запропоновано законодавчо передбачити, що за наявності таких вад суд за згодою позивача повинен вирішити справу на підставі норм матеріального права, що в дійсності регулюють спірні відносини, а за відсутності такої згоди – відмовити у позові. Також запропоновано встановити обов’язок позивача зазначати в позовній заяві норми законодавства, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Визначено критерії розмежування змісту ч. 1 і ч. 2 ст. 24 ГПК України. Так, залучення до участі в справі іншого відповідача за ч. 1 ст. 24 ГПК України не пов’язане з процесуальною неналежністю первісного відповідача, а обумовлена особливостями матеріально-правових правовідносин, наприклад, наявністю у особи, яка несе субсидіарну відповідальність за відповідача, спеціального правового статусу. Заміна первісного відповідача належним відповідачем в порядку ч. 2 ст. 24 ГПК України пов’язана з непричетністю (неналежністю) первісного відповідача до предмету спору.

В дисертації проаналізовані зміни до ст. 25 ГПК України, які були внесені Законом України від 12.05.2011 р. № 3329-V, згідно з якими: по-перше, передбачено правонаступництво сторони чи третьої особи, яка є фізичною особою; по-друге, взамін правонаступництва реорганізованих підприємств чи організацій введено правонаступництво реорганізованих суб’єктів господарювання; по-третє, запроваджено правонаступництво не лише сторін, а й третіх осіб у господарському процесі. Такі зміни, на думку дисертантки, є не лише не конструктивними, а й навіть помилковими, адже правонаступництво здійснюється щодо юридичної особи, а не щодо суб’єкта господарювання. Крім того, коло юридичних осіб, які можуть бути учасниками процесу, не обмежується суб’єктами господарювання.

Сформульовані доктринальні визначення понять позивача та відповідача. Стверджується, що рівність перед судом і рівність у процесуальних правах не є тотожними поняттями. Рівність сторін означає, що суд надає сторонам однакові процесуальні можливості у здійсненні ними наданих законом прав, а не рівні права, оскільки у позивача і відповідача рівними є лише загальні права. Обґрунтовується доцільність розширення прав позивача змінювати предмет або підставу позову, яке за ст. 22 ГПК України може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи. Запропоновано передбачити в зазначеній статті, що позивач має право змінювати предмет або підставу позову до прийняття рішення судом першої інстанції.

Обґрунтовано хибність домінуючої в процесуальній науці думки про те, що предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка водночас містить спосіб захисту порушеного права, адже первинним у предметі позову має бути порушене суб’єктивне матеріальне право, а вторинним – спосіб його захисту.

У підрозділі 2.2. «Процесуальний статус третіх осіб у господарському процесі» висвітлюється поняття третіх осіб, їх ознаки та види, особливості їх правового статусу. Дисертанткою зазначається, що треті особи вступають в процес за ознаками вірогідної причетності до спірного матеріального правовідношення, яке є предметом спору (треті особи з самостійними вимогами) або за ознаками відсутності причетності до спірного матеріального правовідношення, але за умови можливого порушення майбутнім рішенням їх прав чи інтересів.

Акцентується увага на тому, що вступ третіх осіб без самостійних вимог у справу можливий за наявності двох обов’язкових умов. По-перше, якщо особа перебуває у певних матеріальних правовідносинах з однією із сторін, предмет яких не співпадає з предметом спірного правовідношення. По-друге, якщо майбутнє рішення господарського суду може вплинути на права та обов’язки третіх осіб щодо однієї із сторін. Відсутність хоча б однієї з зазначених умов є перешкодою до вступу відповідних осіб у справу із зазначеним вище процесуальним статусом.

Звертається увага на те, що у ст. 35 ГПК України не розкривається зміст можливого «впливу» рішення у справі на права та обов’язки третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору щодо однієї з сторін. У зв’язку з цим, дисертанткою обґрунтовано висновок, що під таким впливом необхідно розуміти звуження рішенням суду обсягу прав чи розширення обов’язків відповідних осіб.

Ст. 27 ГПК України в існуючій редакції не зобов’язує суд залучати третіх осіб до участі у справі навіть тоді, коли прийняте рішення вплине на їх права та обов’язки, незважаючи на те, що це є безспірною підставою для скасування такого судового рішення вищестоящим судом. Тому обґрунтовується висновок, що господарський суд повинен за клопотанням сторін, прокурора або за власною ініціативою залучити до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог.

У підрозділі 2.3. «Правовий статус прокурора у господарському процесі» розглядаються питання правової природи представництва інтересів громадянина і держави прокуратурою у суді, підстави її участі в господарському суді, зміст правового статусу прокурора в господарському процесі.

В дисертації визначені основні положення, що характеризують правовий статус прокурора у господарському процесі, які полягають у наступному:

1) участь прокурора у розгляді господарських справ можлива на будь-якій стадії їх розгляду;

2) форми участі прокурора у справі дещо відмінні від участі сторін і третіх осіб та залежать від процесуального способу його вступу у справу та стадії розгляду справи. Такими формами є: а) звернення до суду з позовом чи заявою за власною ініціативою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб (невизначеного кола осіб, конкретних фізичних чи юридичних осіб), інтересів держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; б) вступ за власною ініціативою у справу, що порушена за позовом інших осіб, для представництва інтересів громадянина або держави шляхом подання до господарського суду відповідного письмового повідомлення; в) подання заяви про перегляд рішення Верховним Судом України; г) подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами;

3) незважаючи на можливість порушення провадження господарським судом за позовною заявою прокурора він не набуває статусу позивача, зберігаючи статус представника держави, що і обумовлює його самостійне процесуальне становище, яке полягає у тому, що прокурор, беручи участь у справі, несе обов’язки і користується усіма правами сторони, крім права на укладення мирової угоди;

4) прокурор, який бере участь у розгляді справи у господарському суді, не є представником сторін у розумінні представництва сторін, передбаченого ст. 28 ГПК України, оскільки він діє безпосередньо на підставі закону в силу свого посадового статусу та не потребує ніяких додаткових спеціальних повноважень.

Обґрунтовується думка про недоцільність реалізації в господарському судочинстві обґрунтованої в цивільній процесуальній науці концепції «подвійного позивача», яка полягає у тому, що особа, зокрема прокурор, яка ініціює порушення провадження у справі на захист прав і охоронюваних законом інтересів, іменується процесуальним позивачем, а особа, в інтересах якої подано позов, – матеріальним позивачем. На переконання дисертантки, втілення в процесуальному законодавстві концепції «подвійного позивача» призведе лише до ускладнення судочинства. Крім того, якщо поширити цю концепцію на інші процесуальні інститути, то можна дійти висновку про доцільність введення подвійних відповідачів і третіх осіб.

Обґрунтовується помилковість позиції тих авторів і практиків, які вважають, що прокурор, який бере участь у справі на стороні відповідача, має ті ж права, що і відповідач, у тому числі права на визнання позову повністю або частково. Оскільки надання прокурору такого права може спричинити для відповідача негативні правові наслідки, запропоновано внести до ст. 29 ГПК України відповідні зміни, виключивши можливість прокурора, який бере участь у справі на стороні відповідача, визнавати позов повністю або частково.

У підрозділі 2.4. «Правовий статус інших осіб, які беруть участь у господарському процесі» визначаються перелік суб’єктів, які можуть бути включені до так званих «інших осіб», а також зміст їх правового статусу.

В дисертації відзначається очевидна поверховість вітчизняного законодавства при визначенні кола таких осіб та їх процесуального статусу в господарському процесі. З цього оприводу варто відзначити лише процесуальні норми щодо участі у процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів (далі – посадових осіб та інших працівників) та судового експерта, оскільки цим особам безпосередньо присвячені відповідно ст. 30 та ст. 31 ГПК України.

На відміну від ст. 31 ГПК України, яка досить повно і загалом чітко визначає правовий статус судового експерта, ст. 30 ГПК України містить лише загальні положення щодо процесуального статусу посадових осіб та інших працівників, що не дозволяють визначити правова природу їх участі в господарському процесі. ГПК України не передбачає порядку їх залучення до участі у судовому процесі, адже в ст. 65 ГПК лише зазначається, що в порядку підготовки справи до розгляду суддя вирішує питання про виклик вищевказаних осіб для дачі пояснень.

З огляду на норми ЦПК України і КАС України, в яких закріплено правовий статус свідка, практику їх застосування, зважаючи на потреби практики вирішення окремих категорій господарських справ, дисертантка обґрунтовує необхідність введення свідків в господарський процес та закріплення відповідних норм щодо свідків в ГПК України. Також дисертанткою підтримується позиція розробників проекту ГПК України (зокрема, Д. М. Притики) щодо включення до кола учасників господарського процесу не лише свідка, а й спеціаліста, перекладача, помічника судді, секретаря судового засідання та судового розпорядника.