УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

Короткий зміст

У першому розділі “Методологічні засади управління ресурсним потенціалом в аграрному секторі економіки” досліджено теоретичні та методологічні основи управління ресурсним потенціалом аграрних підприємств у складних ієрархічних системах, обгрунтовано можливість застосування методів системного аналізу стану наукового забезпечення управління ресурсним потенціалом, визначено принципи формування концепції ефективного використання ресурсного потенціалу та сучасні підходи до управління ресурсним потенціалом в умовах ринку.

Аграрний сектор являє собою складне поєднання багатьох виробничо-організаційних структур у певну систему, метою функціонування якої є задоволення потреб суспільства. Для того щоб аргументувати доцільність використання загальної методології дослідження систем для вивчення значимості управління формуванням і використанням ресурсного потенціалу в аграрному секторі економіки, розглянуто сутність категорії “система”, роль і значення сучасних економіко-математичних методів у розбудові соціально-економічних систем, у забезпеченні їх функціонування й ефективного управління.

Системний підхід використано як засіб дослідити певний процес або явище з урахуванням якнайбільшого числа внутрішніх зв’язків і зовнішніх чинників, які визначають функціонування досліджуваної системи. Застосування методів системного аналізу дозволило розглянути аграрний сектор як певне цілісне утворення, певну сукупність поєднаних між собою елементів, які досить чітко узгоджені між собою й утворюють функціональні ієрархічні структури в межах системи. Тому у деякі періоди системна сукупність характеризується певною стабільністю функціонування. Перебуваючи у взаємодії та розвитку, елементи системи створюють її нові агрегативні властивості, які не є притаманними ні складовим системи, ні її наявним структурам.

Використання методології системного аналізу при дослідженні складних соціально-економічних процесів в аграрному секторі економіки України стало ефективним засобом їх вивчення з урахуванням максимального числа внутрішніх суттєвих зв’язків і зовнішніх чинників, які визначають перебіг досліджуваних процесів та явищ у часі. Розуміння процесів та явищ як систем дає можливість досліджувати ціле та його самостійні (в певних межах) структури та розробити загальні принципи оптимального управління такими об’єктами.

В останні роки в практиці управління чітко простежується тісне переплетення трьох основних моделей управління: американської, японської, західноєвропейської. Вивчення історії розвитку менеджменту в зарубіжних країнах, його осмислення та критичний аналіз дозволили реально оцінити позитивні наслідки впровадження різних управлінських моделей у вітчизняну практику діяльності аграрних підприємств для підвищення ефективності реалізації управлінських рішень щодо використання наявного ресурсного потенціалу та забезпечення прибутковості діяльності. Одним із таких новітніх напрямів є програмний метод управління соціально-економічними процесами різних рівнів і призначення, різної орієнтації та різних термінів відповідних програм. Велика концентрація ресурсів, потрібних для втілення таких програм, їх значимість для суспільства роблять надзвичайно актуальними проблеми глибокого та всеосяжного дослідження умов, заходів і засобів втілення програм. Кожний недолік, прорахунок може породити значні негативні наслідки.

Підвищення ефективності аграрного виробництва та використання всіх видів ресурсів є життєво важливими для України, складними й унікальними за завданням і масштабами. Цього можна досягти зваженою, з урахуванням ресурсних можливостей та умов їх використання, стратегією розвитку аграрного сектора економіки на основі підвищення ефективності управління ресурсним потенціалом (рис. 1).

Доведено, що кінцевий результат відтворення реалізується на його заключній стадії, тому об’єктивно на цьому етапі має здійснюватися стратегічний контроль над усією агропромисловою системою, головною якісною характеристикою якої є ступінь збалансованості її елементів. У зв’язку з цим критерієм оцінки ефективності виробництва сільськогосподарської продукції у певних межах і темпів розвитку кожної галузі агровиробництва є не потенційні виробничі можливості галузей, а реальні ринкові потреби у продукції, які обумовлюють економічний ефект діяльності в аграрному секторі економіки.